Розділ дванадцятий

А зілля, між тим, готове. За три дні до повні. Аж не віриться – але факт.

Я забираю вовкулаку до підвалу без вступу чи передмови – з мене вистачило тих незабутніх п’яти хвилин перед візитом до Лорда, і я не маю жодного бажання знову спостерігати, як він демонструє свій незламний дух, і зовсім не хочу знову вислуховувати які-небудь «останні прохання». Тож я просто опускаю його на підлогу і виливаю зверху повну колбу пахучої рідини. Він обурено здіймає голову, жестами показує щось типу «Якого дементора?!», але одразу ж і сам доганяє – якого. І застигає, охопивши себе руками за плечі.

Так минає хвилина. Три. Ще декілька… Люпин дивиться на мене з-під мокрого чуба і ні про що не запитує. І правильно робить.

Зате Елджернон…

Ви коли-небудь бачили, як сміються миші? От і я досі не бачив, а тепер от маю таку приємність. Елджернон, опустившись на свій пухнастий зад, хитається збоку вбік і прикриває лапками роззявлену рожеву пащу. Потвора чи то знущається з мене, чи то знає про Люпина щось таке, чого я про нього за двадцять років не дізнався. Але, присягаюся, якщо знає – розповість. Не будь я Северус Снейп.

Вовкулаку доводиться підняти з підлоги, викупати, висушити і «включити». В тому сенсі, що він таки добивається для себе «Соноруса», знайшовши аргументи, яким мені нема що протиставити. Суворо насупившись, він вказує на себе, потім зображає череп з кістками («небезпечно для життя»), а тоді розводить руками – мовляв, чого вже тепер. І справді. Закляттям більше – закляттям менше… Результат на виході буде той самий.

– Сонорус.

– Оце і було твоє зілля? Щось пішло не так?

Ну звісно ж. З чого й починати розмову, як не з дурних запитань.

– Ні, Люпине, – саркастично відказую я. – Просто я вилив на тебе пів пінти смердючої гидоти, бо мені подобається роздивлятися твоє оголене тіло в ході водних процедур!

Невинний жарт змушує його почервоніти.

– Так, химера тебе роздери, щось пішло дуже сильно не так! – гаркаю я, і мені аж легше стає від того, що я можу зірвати на ньому злість. – І якщо ти утримаєшся від тупих коментарів хоча б зараз, я зможу переглянути свої записи і, можливо, зрозуміти, що саме!

– А сенс? – гірко заперечує він. – Приготувати новий настій до повні ти не встигнеш.

– А сенс у тім, що я не розумію. А я, Люпине, не люблю не розуміти. І ненавиджу помилятися. І, може, я зараз завдам страшного удару по твоїй егоцентричній системі світу, але моя робота не розпочинається з тебе і не закінчується тобою. І вона дуже опосередковано прив’язана до фаз Місяця.

– В такому разі, будь ласкавий пояснити, чому я взагалі втягнутий у твою дорогоцінну роботу! – сердито вимагає він. – Не пригадую, щоб ти питався моєї згоди на експерименти!

Тисяча миршавих піксі, і як так вийшло, що він за півтора тижні склав про себе таку високу думку?.. Сміє на мене кричати?.. Вимагає пояснень?.. Щось я, здається, пропустив…

– Ти не в тому положенні, щоб влаштовувати мені допит, Люпине!

– В цьому, як ти висловився, положенні я опинився через тебе! І якщо мені, з твоєї милості, доведеться здохнути, я хочу отримати відповіді на всі свої запитання!

– Хочеш – перехочеш, Люпине. Ти мені заважаєш. Сіленсіо!

До дідька його. Разом з його істериками. Хай охолоне.

Вовкулака хапає ротом повітря, мов риба, яку викинуло на берег.

Я тим часом збільшую Елджернонову клітку ледь не в п’ять разів і скидаю йому цілу гору журналів та чистий аркуш пергаменту.

– Ти. Маєш дві години. Через дві години на цьому аркуші мають бути максимально розгорнуті пояснення всіх твоїх дій, хід аналізів та отримані результати. Інакше…

Я ще не придумав, що «інакше», але сподіваюсь, що певна недосказаність простимулює миша не гірше, аніж прямі погрози.

Демонстративно не дивлячись на Люпина, я сідаю за стіл і відкриваю свої нотатки. Я маю розібратися, чому так вийшло. Точніше, чому так не вийшло. Наче й справді я не облив вовкулаку зіллям, на яке згаяв тиждень часу та вгатив дементорову купу інгредієнтів, а простою водичкою покропив. Якби він перетворився на щось невторопне, якби його розірвало на клапті – мені було б не так прикро. Де я помилився? Де я, вашу ж маму, міг так помилитися?!

Різкий біль у руці змушує мене підскочити на місці.

Люпин. З багровою од гніву пикою. І з моїм обсидіановим ножиком навпереваги. Цей ножик він щойно встромив мені в долоню і не без зусиль здійняв для другого удару.

– Ах ти ж паскудо! – з шипінням я вириваю ніж у нього з рук і мимоволі замахуюсь у відповідь. Він рефлекторно прикриває голову руками – так ніби це могло б хоч трохи його захистити. Дурень. Якщо я захочу його вбити, мені й ножа не треба буде…

Але абсурдність цієї сцени приводить мене до тями.

– Фініте Інкантатем. Добре, Люпине, годі, вибач, заспокойся, досить. Сядь!

– Снейпе!..

– Сядь, я тобі сказав. І слухай. Хоча розповідати особливо нема чого… – я промиваю рану ясенцем – це хороша причина не дивитися на співрозмовника. – Те, що ти потрапив під вплив зілля – нещасний випадок. Ти валявся без свідомості поруч із гіпогрифом, коли я прийшов, щоб забрати його з площі Гримо, на прохання Директора. І в мене були підстави побоюватися, що та тварина тебе розчавить будь-якої миті… І я не хотів поцілити в тебе – я цілив у гіпогрифа, хай йому грець.

– Як можна було не влучити в коня з трьох кроків? – втомлено цікавиться він.

– З п’яти. Бач, яка справа: «Круціатус» у виконанні Темного Лорда – а я того вечора пережив їх… більше, ніж один… – серед інших неприємних наслідків викликає ще й тремор кінцівок.

– Ох…

Отож бо, Люпине, «ох». Він вочевидь не знає, що на це сказати, а я добиваю його зізнанням:

– Мені шкода, що так вийшло. Насправді шкода. Ти це хотів від мене почути?

Він мляво відмахується. Можу зрозуміти: його зараз турбують набагато актуальніші проблеми, аніж мої запізнілі жалкування.

– Я не переживу трансформації, так? – тихо запитує він.

– Скоріше за все, не переживеш, – так само тихо підтверджую я. – Лікантропія змінює найглибші основи метаболізму – набагато глибші, аніж, скажімо, анімагія. Якби подібне сталося з анімагом – він би просто не зміг перекинутися на тварину, механізм не запустився б, та й по всьому. В твоїй ситуації розраховувати на це не маємо підстав. Зійде Місяць – і трансформація розпочнеться. І якщо твій – вибач – вовк «пам’ятає», яким він має бути, то перетворення, та ще й таке стрімке, викличе миттєву відмову легень, серця, а також, гадаю, множинні розриви кровоносних судин. Прямо скажемо, це буде не надто апетитне видовище.

Вовкулака судомно зітхає, але загалом тримається гідно.

– Є, звісно, певна імовірність того, що вовк буде також зменшений, відповідно то твоїх нинішніх розмірів… Проте і в цьому випадку конфлікт впливів та сильний викид енергії, який супроводжує перетворення, скоріш за все, вб’ють тебе на місці. Мені шкода, – повторюю я.

Він кусає губи. Я насторожено спостерігаю за ним, побоюючись чергового спалаху неадеквату – хоча який тут вже, до граної химери, неадекват?.. Після таких новин адекватною буде будь-яка реакція, хоч яка дика… Будь-яка – але не та, яку він врешті видає:

– Я бачу в цьому один позитивний момент, Снейпе, – врешті заявляє він, із зусиллям всміхаючись.

– Справді?

– Угу. Ти можеш пригостити мене кавою. Навряд чи мені тепер слід турбуватися про навантаження на серце, еге ж?

«Я – безсердечна сволота» – нагадую сам собі. – «Сволота. Безсердечна». І відвертаюся від нього, щоб прикликати з кухні банку з кавою та мідний казанок. І цукор, звісно. Бо це ж Люпин – він жити не може без солодкого.

Невимовно важку тишу порушує Елджернон: він раптом починає метушитися в клітці, і я бачу, що на пергаменті вже красуються слова, вигризені з моїх журналів:

«Ваш» «зілля» «найбільш розповсюджена помилка» «загрожує» «смертельні небезпеки» «нейтралізувати».

Що?! Я – без перебільшення – найкращий зілляр Британії, якщо не Європи, а якась, вибачте, срана миша дозволяє собі сумніватися в моїй компетентності?!

– Яка… в біса… помилка?! – гарчу я. – Яке… до дідька… «нейтралізувати»?!

Вбити потвору. От просто вбити – та й по всьому. Нейтралізувати.

Я здіймаю паличку, але тут втручається вовкулака:

– Стривай, Северусе. Нехай він пояснить. Тобі, може, не доведеться гаяти час, щоб розібратися самому…

Ох, як це мудро звучить. І як не хочеться бути мудрим. Але паличку я все ж кладу на стіл. І кидаю крізь зуби Елджернону:

– Поясни.

Він підіймається на задні лапи, і з рожевої пащі ллється ледь чутний мелодійний свист. Підлогою моєї лабораторії проносяться ледь помітні сірі тіні, влізають на стіл і дисципліновано шикуються перед Еджерноном.

Миші? Тут, в моєму домі? І слухаються цього мутанта?! Білий Лорд, курва. Повелитель.

Елджернон завзято гризе статтю. Я нетерпляче чекаю.

«Додавання певних інгредієнтів» «дозволити».   

– Що-о?!

Миші кидаються урозтіч.

– Що дозволить? Що ти зробив з моїм зіллям, чого ти туди накидав?! Що ти накоїв, паскудо?..

Виявляється, я вмію вимовляти слово «що» з чотирма різними інтонаціями.

Від люті – і від здивування – у мене підгинаються ноги, і я падаю дупою на стілець, а головою на стіл, і вчіплююся пальцями у волосся. Я , здається, завию зараз. Або рознесу лабораторію на шмаття до дідька лисого, най би вона згоріла, а з нею і Елджернон, і Люпин, і я.

Прохолодна долоня вовкулаки лягає на мій мізинець. Я смикаюсь, щоби струсити її – тому що така фамільярність мене геть не заспокоює, радше навпаки.

– Відвали, – бурмочу кудись у стіл.

Він мовчить і руки не забирає. А я не підіймаю голови доти, доки до мене не повертається контроль над мімікою.

– Зробимо так, Северусе, – розважливо пропонує Люпин. – З мишею побалакаю я, а ти поки візьмися за свої записи та зроби аналіз зілля. Так вийде і швидше, і спокійніше для всіх. Але спершу давай доп’ємо каву.

Я хитаю головою, досі не дивлячись на нього. Взагалі-то донедавна вважалося, що то він – ґрифіндорський істерик, а я – взірець стриманості і здорового глузду.

Каву допиваємо у мовчанці.

Елджернон тим часом тішить новою запискою:

«Немає» «необхідний» «слова».

Дістав, бляха. Я пропихаю за решітку ще один минулорічний альманах і кілька аркушів зі свіжого «Віщуна». Чи йому одразу словник запропонувати?..

***

 

Я спокійний не тому, що не боюсь смерті – боюсь, а надто тої, яка мені обіцяна. Я спокійний лишень того, що Снейп не в собі. Коли двоє людей мешкають під одним дахом, божеволіти одночасно вони не повинні. Хто перший встиг – той і біситься, а другий тримає себе в руках.

Цього разу першим встиг Снейп, тож мені залишається хіба кусати губи і намагатися його заспокоїти. Дивне, насправді, відчуття: взагалі-то донедавна вважалося, що це я – ґрифіндорський істерик, а він – взірець стриманості і здорового глузду. До того ж я не уявляю, чи може хтось взагалі передбачити його емоційні реакції: от, скажімо, чого його так підкинуло, коли я просто запропонував випити кави?.. А сам Снейп взагалі не знає, що робити з емоціями – ні з власними, ні з чужими. На цьому полі він безпорадний, немов кошеня. Тож я пробую внести раціональну пропозицію:

– Северусе, а давай я допоможу тобі розібратися з цим зіллям – обстеження, аналізи, що там ще тобі від мене треба – а потім… перед повнею… ти просто вб’єш мене? Мушу зізнатися, я віддав би перевагу швидкій і легкій смерті від твоєї руки, замість тої неприємної перспективи, що ти мені її намалював… До того ж, це стане доказом твоєї лояльності Волд… Темному Лордові, коли він зажадає від тебе доказів.

– ТА ВИ ЗМОВИЛИСЯ ВСІ, ЧИ ЩО?! – волає Снейп и вилітає з лабораторії, з усієї сили траснувши дверима.

Не зрозумів.

В якому сенсі «всі»?

***

Звісно, хочеться повторити недавнє побачення з пляшкою вогневіскі, але я вже переконався, що це не допомагає. Алкоголь – слабке знеболююче, та й діє недостатньо довго. А безпробудного запою я в нинішніх обставинах дозволити собі не можу.

Десь зо пів години я намотую кола безлюдними вулицями, лякаючи котів. Швидка ходьба викликає задишку, проте заспокоює нерви.

«Давай ти просто вб’єш мене», ти ба. Яке дивовижне простосердя! Яка чарівна безпосередність! Авжеж, мені ж «просто вбити» – взагалі не проблема, плюнути й розтерти…

Втім, чого я дивуюся. Типовий Люпин, увесь як він є. Всі йому винні. Все йому винні. Повсякчас. Виражати йому співчуття, пропонувати допомогу, варити зілля, демонструвати розуміння, виявляти толерантність, приймати його як є, лікувати його, годувати, рятувати, а тепер ото ще й вбити, щоб не мучився, бідака. Зате він, так вже повелося, не винен нікому й нічого… Тож годі, годі вже психувати, треба повертатися до лабораторії і братися за роботу.

• По-перше: провести аналіз суміші, зрозуміти, на якому етапі і яким чином в мою роботу втрутився Елджернон.
• По-друге: ще раз обстежити вовкулаку, зафіксувати всі фізіологічні та магічні показники; без цього дослід буде не лише негуманним, але й беззмістовним; дані мають цінність лише в динаміці.
• По-третє: добре поміркувати, як – і де – я зможу провести спостереження за його трансформацією, не піддаючи ризику себе і не провокуючи загрози для інших людей.
• По-четверте: оцінити доцільність застосування оглушливого закляття: з одного боку, несвідомий стан піддослідного внесе певні викривлення в хід трансформації, але з іншого боку, зробить процес безпечнішим для спостерігача та безболісним для об’єкта спостережень.
• По-п’яте: прийняти врешті той факт, що витратний лабораторний матеріал має здатність витрачатися, але зазвичай не вартує того, щоб робити з цього трагедію.

Присягаюся, я хотів зробити все, щоб не допустити цієї фази експерименту, я розраховував,  що вовкулака зустріне повню десь на території Грейбека, не на моїй… Але що ж поробиш. План роботи деколи доводиться коригувати у міру виникнення нових обставин. Навряд чи у мене ще хоч колись буде можливість спостерігати подібний процес; навряд чи хоч у когось в науковій спільноті колись з’явиться така можливість!

Шкода лиш – опублікувати протокол і результати я не зможу ні в найближчому майбутньому, ні у віддаленому.

***

Повернувшись додому, застаю Люпина за найабсурднішим з усіх можливих занять: він вчить мишачу мову. Всівшись по-турецьки біля самої клітки, він терпляче повторює Елджернону: «Я – Ремус. Вовкулака. Ти – миша» – і супроводжує ці слова енергійною пантомімою. Миш, своєю чергою, щось пищить-верещить по-своєму, активно жестикулюючи лапами і хвостом. Люпин уважно слухає, повторює, слухає знову і робить нігтем мітки на краєчку пергаменту.

– Ти з глузду з’їхав, Люпине? – сухо цікавлюся я.

– Якщо він здатен розуміти нас, чому б і нам не навчитися розуміти його? – заперечує вовкулака, ледь кинувши оком на мене, і дає співрозмовникові нову порцію даних. – Це – Снейп. Снейп – людина. Він варить зілля. Він – зілляр.

Мерлінові яйця, ну що за ідіотизм!

– Северусе, нам би словник, якщо ти маєш. І ще, будь ласка, зменшений олівчик і блокнот, я тут майже придумав систему знаків, щоб передати його мову.

– Люпине, ти не забув, чим для тебе закінчується тривалий контакт з магією?

– Ну то не використовуй магію! – роздратовано каже він. – У тебе зілля є, забув?

Ну і дідько з тобою! Роби що хочеш, мені спокійніше буде.

На неживу матерію зілля діє без збоїв, і скоро я вручаю вовкулаці усе потрібне приладдя. Чим би дитя не тішилося – аби заавадити не просило…

Я відсуваю їх з Елджерноном на дальній край столу, щоб не заважали, і нарешті поринаю в роботу.

***

У наступні два дні я, наче проклятий, намагаюся розібратися із зіпсованим зіллям, а Люпин, немов маніяк, пробує встановити контакт з Елджерноном. Він хіба що не танцює коло нього зі словником навпереваги. Він списав півтора блокноти позначками, що схожі чи то на руни, чи то на чоловічків у танці. Він помітно захрип. У недовгі години сну він раз по раз підкидається і щось бурмоче англійською та мишачою упереміж.

Я, певне, являю собою таке ж важке видовище. З тою різницею, що мої задачі більш реальні, а результати більш відчутні: я встиг зробити висновок, що основу зілля Елджернон змінити не міг, бо не мав до неї доступу. Це принаймні звужує поле перебору…

Ми майже не спілкуємося зранку до ночі, і лише за вечерею обмінюємося короткими зведеннями кожен зі свого фронту.

– Уявляєш, миші користуються не лише звуковою мовою! У них зміст поняття міняється від того, під яким кутом стирчать вуса чи з якою частотою дрижить хвіст! – жаліється вовкулака, мляво колупаючи омлет. – А ще й ультразвук… А письмова мишача – то взагалі… гірше за китайську. Там важливе написане і… тойво… напісяне. Бо в них феромони в сечі.

– І тобі смачного, Люпине, – похмуро коментую я.

– І що мені робити? У мене ні вусів, ні хвоста, ні феромонів…

– А я тобі, здається, одразу сказав, що ти займаєшся дурницями. Якби він справді збирався щось пояснити – міг би використати словник. А так він тобі голову крутить – бо знає, паскуда, що я його згодую флоббер-червам, щойно зрозумію, що до чого.

– Він, здається, не тямить різниці між мною і тобою. Чи то я не відчуваю нюансів його вимови. Він каже: «Миша – зілляр, зілляр – людина, вовкулака – людина»…

– Яка політкоректна тваринка!.. Люпине, для людини, якій залишилося жити менше двох днів, ти навдивовижу марно витрачаєш час.

Люпин сумно зітхає.

– А із зіллям що?

– Нічого із зіллям, – огризаюся я. – Розклав на компоненти  і все одно не можу зрозуміти, чого він туди накидав… Треба просто переробити.

Люпин відсуває тарілку, по-дитячому тре запалені очі:

– Втомився…

Не дивно, що втомився. Дивно, що досі тримається на ногах, але якщо так піде і далі, до завтрашнього ранку знову стане зручний, мовчазний і несвідомий. Тож я вливаю в нього штук зо п’ять різних настоянок і відправляю до ліжка (він знову спить в «гнізді» біля моєї подушки). А сам повертаюся до лабораторії. Основа суміші не постраждала, це дає мені надію – може, мені вистачить часу, щоб приготувати нову порцію зілля.

Вночі в лабораторії добре. Тихо.

Я посьорбую геть вистиглу каву, з ледь чутним шелестом гортаю зошит, грію руки над вогнем. Самотність – дорогоцінний скарб… Два тижні поруч з Люпином навчили мене цінувати цей скарб із новою силою. Нічого. Скоро все закінчиться, так чи інакше. Це – залишиться.

Під ранок  вдається вхопити пару годин, щоб відпочити.

Вовкулака гарячково шарпається в «гнізді», стогне, шепоче… «Ні. Я не хочу, Сіріусе, не треба…» Щось, я бачу, зовсім його не тішить прийдешня зустріч з коханцем – не встиг іще стужитися, еге ж?

Накриваю його долонею, щоб стишився трохи і дав мені поспати.