Розділи 12-16

12

“Я вас ненавиджу”, – тягне страдницьки Даміано, спираючись на зачинені двері.

Ітан, Вік і Томас регочуть.

“Ти нас любиш!”

“Я заберу у вас ключі до бісової матері”

“Катя поїде – і ти приповзеш спати до нас, як побитий пес”.

Даміано заплющує очі, знову шепоче італійською про “шемо” і “пецца ді мерда” і змиряється з неминучим. Катя всміхається кутиком губ. Він любить їх, він так їх страшенно любить, що про будь-які кордони можна тільки мріяти, вони злились між собою в один галасливий організм, що дихає музикою і сигаретним димом, і хто вона, зрештою, така, щоб оце їхнє єднання розбивати.

У неї не вийшло би, навіть якби вона намагалась.

Вони – його люди.

Катя обіймає Томмі й Ітана, приймає з їхніх рук пляшку пива, всідається на підвіконня. У грудях знову починає надсадно нити – мабуть, від заздрощів.

Як це – грати у гурті, в якому всі сплять з усіма?

У них, у Go_A, все не так. У них все інакше. Вони друзі – так, звісно, однозначно друзі. Але вони індивідуалісти – і кожен береже свої секрети. У цих чотирьох, здається, секретів ніколи й не було.

Томмі вдаряє по струнах – Вік захоплено пищить. Це Cage The Elephant, Катя знає цю пісню, чула її мільярд разів, але голова важка, і вірші вислизають із пам’яті – невловимо, майже нечутно, і поки Вік на пару з Даміано не затягують, що ain’t no rest for the wicked, схопити лірику за хвоста не вдається.

Даміано не сердиться, він уже регоче разом з усіма, і сьорбає пиво з пляшки, і підморгує їй через кімнату. Від його посмішки у грудях знову розливається тремтливе тепло – він виглядає нереальним, майже намальованим, мов щойно зійшов зі сторінок коміксу.

Йой, Катю, ти зовсім п’яна. Катю, зупинись.

Біля неї на підвіконня сідає Ітан, запалює сигарету, видихає дим у прочинене вікно.

“Усе гаразд?”, – питає неголосно, схиливши голову до плеча, пропалюючи її поглядом величезних уважних очей.

“Не знаю, – зізнається Катя і всміхається широко. – Усе надто гостро”.

“Так гостро, що боїшся порізатись?”

“Або зарізати когось”.

Ітан сміється, і Катя сміється у відповідь, і на мить привиди відступають – така світла у нього усмішка.

“Я говорила з Вік учора”, – каже вона тихенько. Ітан з розумінням усміхається.

“Ми один одному потрібні”.

“А ти знаєш про?..”

“Ігора? Знаю, так. Деколи мені здається, що вони – двоє впертих дітей, які вигадують собі проблеми на рівному місці. А деколи… не знаю. Не всі мають те, що є у вас із Даміа”.

“А що ж у нас є?”

“Душа на двох”.

Катя сміється уже вголос:

“Це надто патетично”.

“Мені двадцять два – я можу собі то дозволити, – каже Ітан серйозно і затягується сигаретою востаннє. Потім кидає довгий погляд за вікно і продовжує: – Стосунки з такими, як ми, – це непросто. У когось виходить. У когось ні”.

“Думаєш, у них не вийде?”

“Думаю, вони бояться спробувати”.

Вони обмінюються довгими розуміючими поглядами. Катя думає, що насправді не знає, хто має рацію – вона чи Ігор? Він береже своє серце від болю і наважується лише на “передавай привіт Вік”. Вона летить в Америку просто тому, що Даміано їй написав.

І він, мов би відчуває усі її сумніви, підходить до неї впритул, притягує до себе міцно, гарячий-гаряченний, втомлений – ледь тримається на ногах – і такий же п’яний.

“Хочу зробити тобі подарунок, – шепоче у вухо. – Хочу зробити тобі тату”.

“Не піддавайся, – говорить Ітан з усмішкою. Він сидить надто близько і все чує. – Він криворукий”.

“Хей, я ж тобі набивав!”

“Тому я її і попереджаю!”

Катя всміхається. Перед очима все пливе, і вся ця ідея з тату занадто дитяча – а ще від неї трохи чутно власництвом. Мов би він хоче лишити на ній свій знак, мов би йому мало її “назавжди”.

Він не розуміє, вкотре нагадує собі Катя, він просто не розуміє, що в моїй країні намагаються не давати довічних обітниць. Це може накликати біду. Він не розуміє, що одного разу вона уже зарікалася комусь щось обіцяти – і зробила виключення лише для нього. Він не розуміє, наскільки вагомим для неї те “назавжди” є. Для нього це просто слова.

Даміано дивиться на неї так щиро і так благально, що відмовити йому майже неможливо. Катя зітхає і простягає йому руку – роби, що хочеш.

“Ти хотіла б щось конкретне?”

“На твій смак”.

І поки Даміано возиться з інструментами й чорнилом, поки малює на швидку руку трафарет, Катя сповзає з підвіконня і перебазовується на ліжко – в обійми Вік. Томмі грає меланхолійну версію It’s my life, Вік гладить її волосся, і очі самі собою заплющуються. Не хочеться думати. Лиш відчувати.

Наприклад, відчувати біль, коли голка вперше проколює її шкіру. Катя сичить, мов розлючена кицька, і Даміано вибачається італійською, Вік із Ітаном підсміюються з них неголосно. А коли біль стихає і машинка більше не дзижчить, Катя дивиться на свою руку – і бачить криве і геть дитяче сердечко.

І на серці стає розчулено-щемко. Шкіра пече. У її руці – його серце.

Вона обіймає його, і цілує його обличчя, цілує гострі вилиці й гарячі губи, цілує, щоб передати усю свою вдячність і всю свою збентеженість, щоб сховати у поцілунках страх і забути про шрам, що знову починає надсадно нити. Вона любить його зараз – і його серце на її шкірі горить вогнем.

“Гей, зніміть кімнату!”, – регоче Томмі. Даміано глипає на нього докірливо:

“Ми зняли кімнату. Тільки зараз у цій кімнаті ти”.

Усі сміються. Усі щасливі.

Катя дістає з кишені джинс свій телефон. У Києві ранок, Ігор ще, мабуть, спить, він знатний сонько, але Катя не відчуває жодних докорів сумління, пишучи йому повідомлення.

“Ти дурень, – пише вона йому. – І ти все занадто ускладнюєш. Деколи достатньо просто написати “Привіт”.

А після того Катя м’яко бере з рук Томмі гітару – і починає грати. Вона перебирає струни акуратно, ніжно, майже ласкаво, вона грає усе, що спадає на думку, і її голос ллється, мов осінній дощ. Катя заплющує очі, розхитується медитативно і співає, співає, співає, розповідає піснями про свою країну і свої страхи, про свою любов і свою радість, вона співає “Мертвого півня” – і згадує Міська, співає свою коляду – і думає про Тараса й Івана у київській студії, співає “Так спроквола надходить…” – і думає про Ігора й Вік, співає “Роксоляну” – і думає про Юльку, про те, як співали її разом серед ночі на дитячому майданчику, розділяючи одну сигарету на двох. Катя думає – вона зараз не існує. Вона лише провідник – і музика тече крізь неї, приходить звідкись з підсвідомості – і всі її привиди тут, поруч, і вони обіймають її, і всі вони – на її боці.

Вік, Ітан і Томмі затихли й завмерли, здається – не ворушаться. Даміано дивиться на неї закохано. Катя відчуває – привиди віддають її йому.

Будь мені кимось

Будь тим, кого так швидко не заберуть

Глибше від образ, більше, ніж потяг

Будь мені зараз, а не потім.

Слова зриваються з язика легко, і Катя віддає себе мелодії, і після того, як її пальці востаннє торкаються струн, у кімнаті западає така тиша, що биття власного серця здається їй оглушливим.

І тому таким голосним серед цієї тиші здається дзенькіт смартфону. Немов стрепенувшись після зачарованого сну, Вік розблоковує екран – і її очі враз здивовано розплющуються.

“О”, – бурмоче вона збентежено.

Катя усміхається. У Києві ранок. У Києві прокинувся Ігор.

І Даміано, миттєво вловивши її настрій, різко встає на ноги і плескає в долоні:

“Усе, народ, на вихід. Нам треба побути вдвох”.

 

13.

У ванній прохолодно.

Катя дивиться уважно в дзеркало, спершись руками на білосніжний фаянс умивальника. Дихається легше, і серце уже не намагається вирватись з грудей, і думки свіжішають. Вона повертає кран і плескає собі в обличчя холодною водою. Шкіру приємно поколює. На тіло накочує втома.

Так добре, думає Катя. Так добре, що я приїхала.

За спиною чується тихий делікатний стукіт у двері.

“Заходь”, – каже вона неголосно. Даміано прочиняє двері і безшумно, мов кіт, проходить у кімнату.

Він спиняється у неї за спиною, обережно торкається рукою її плеча. Катя усміхається, вдивляючись у їхні відображення у дзеркалі. Такі різні. Такі схожі. Вона схиляє голову і тулиться до його руки щокою.

Даміано підходить ближче, обіймає її обома руками, ховає носа десь у вигині її шиї, шепоче знічено:

“Не хочу, щоб ти їхала”.

Його губи торкаються її шкіри, і вона миттєво вкривається сиротами. Катя заплющує очі. Він пахне терпко й пряно, і цей запах лоскоче ніздрі, заплутується у її волоссі й диханні.

Даміано повільно проводить носом по лінії шиї, піднімається вище, кусає легенько мочку вуха. Катя спирається на нього спиною, не розплющуючи очей.

“Я так тебе чекала”, – б’ється в голові заблукана думка. Від кожного його доторку серце пропускає удар.

“Моя, моя, моя”, – шепоче Даміано гарячково, забираючись долонями під її футболку, торкаючись її живота, її грудей, її родинок і шрамів. Його голос хрипить, він вібрує й звучить так вдивовижу мелодійно, що Каті перехоплює подих. Вона відчуває його, кожен його порух, кожен видих, тремтіння його вій, його низький шепіт, його язик на своїй шиї. Катя майже дрижить, і вона вже готова благати, але Даміано розуміє все без слів і розщібає її джинси.

Який же ти, який же ти, який же ти, такий сильний, такий чуттєвий мій хлопчик, такий вимогливий і такий спраглий, такий нетерплячий, такий вперто власницький, отак, мій хлопчику, отак, зроби так ще раз, чорт забирай, ще раз, я прошу тебе. Розчинитися би тут у тобі, збожеволіти би, віднайти себе наново у твоїх руках, ох блядь, ну чому ти робиш це так повільно, я не можу чекати більше, я не хочу чекати більше, Даміа, Даміа, Даміа, ще раз, будь ласка.

Він рухається повільно, так знущально повільно, що Катя схлипує.

Не розплющувати очей, тільки не розплющувати очей, бути з тобою у цілковитій темряві, знаходити тебе навпомацки, пальцями, губами, язиком, вдихати тебе, смакувати тебе, любити тебе знову, і знову, і знову. Бути з тобою одним, тут, зараз, ще раз, Даміано, ще раз, я прошу тебе.

Катя стогне, і власний голос здається їй незнайомим і невпізнаваним, зате стогін Даміано вона впізнає одразу.

Сильніше, хлопчику. Ну ж бо, сильніше. Давай.

Ще раз.

Ще раз.

Ще…

Катя кінчає, і її очі розплющуються, і перше, що вона бачить – їхнє відображення, їхні розпашілі обличчя, розчервонілі губи й блиск чорних очей. Даміано дихає важко, тримає її обома руками міцно, теж не зводить погляду з відображення. Він спирається підборіддям об її плече.

“У мене теж є для тебе подарунок, – шепоче Катя, і Даміано здивововано підводить брову. – Нічого особливого. Але мені чомусь здалося – це про нас”

Вона обертається до нього, невагомо цілує в губи й тягне за руку в кімнату. Там підходить до своєї валізки, виймає звідти манґу, майже закохано проводить руками по обкладинці.

“О, “Нана”!

Деколи Катя думає, що Даміано уже ніколи її нічим не здивує. Але він дивиться на український комікс і безпомилково впізнає його – з першого погляду.

“Ти знаєш її?”

“Жартуєш? Я фанат. У батьківському будинку уся колекція Ядзави є. Ох, Нана… Це українське видання, так?”

Він приймає манґу з її рук бережно, ніжно, мов найбільший скарб. Виглядає в цей момент майже дитинно. Катя тихенько сміється.

“Додаси до колекції”

“Дяа-ку-юу, – вимовляє він по складах українською і всміхається хитро. – Думаєш, це про нас?”

“Чомусь так здалося”, – Катя стенає плечима, стягає з себе рештки одягу й лягає у ліжко, накриваючись ковдрою. За вікном уже сіріє, світанок готовий вкрасти їхню ніч, і її хилить у сон. Вона позіхає. Даміано кладе подарунок на приліжкову тумбу, вмощується біля неї, обіймає своїми гаряченними руками.

Як же ідеально ми співпадаємо, думає Катя напівсонно, як зручно лежить його долоня на моєму животі, ніби припасована, ніби була створена, щоб там лежати. Вона повертає до нього голову, і вдихає його запах.

“Сподіваюся, не про нас. Ти ж знаєш, Рен помирає”.

Серце раптово пропускає удар, і Катя різко розплющує очі.

“Що?”

“Автокатастрофа, наркотики, погана видимість. Його тіло понівичить до невпізнання, лиш руки лишаться цілими й неушкодженими”.

Він бурмоче це майже несвідомо. Він засинає, а Катя дивиться на нього повними здивування обличчя.

Рен помирає. Треба ж таке. Як грім серед ясного неба.

Катя дивиться у стелю, і їй перед очима стоїть Юлька – у великому пуховику, із шапкою, збитою на одне вухо, із довжелезним русалчиним волоссям, заплетеним у косу. Юлька стоїть серед Майдану, серед його кіптяви й вогню, дивиться на неї – і сумно всміхається.

Рен помирає.

Катя заплющує очі й різко видихає. Чому її всюди супроводжує смерть? Чому вона слідує за нею з самого дитинства, не відходячи ні на крок? Чому навіть несерйозну інтрижку з італійським хлопчиною не можна завести, щоб ця клята стара із косою і костуром не тупцяла слідом?

Катя знає відповідь. Можливо, тому, що це природно – боятися смерті людей, до яких тобі не байдуже. Можливо, тому, що несерйозна інтрижка – не така уже і несерйозна. Можливо, тому, що з Даміано їй хочеться поговорити про Юльку, хоч з коханцями про таке не говорять. З коханцями – не говорять. З коханими – так.

Катя засинає. Вона падає у п’яний тривожний сон, і їй сниться замрячена осінь, і довге шосе кудись у нікуди, і височенні сосни з обабіч дороги, що зриваються в небо стінами. Їй сниться розбитий вщент автомобіль, і лобове скло, вкрите павутиною тріщин, і понівечене до невпізнання тіло на водійському сидінні. І красиві руки, що увіп’ялись у кермо з усіх сил. Руки, які вона не може не впізнати.

І груди обпікає жаром, і від того жару немає, чим дихати, і Катя кричить – від нестерпного болю. І від нестерпної любові теж.

Вона розплющує очі, зриваючись зі сну, вона загнано дише, хапає ротом повітря, вона не розуміє – де вона і хто, і лиш бачить перед собою стривожене обличчя Даміано.

І падає без сил в його обійми.

 

13.

(монолог на підвіконні)

No, no, no, I’m okay, I’m okay… Чорт забирай, чого ж так трусяться руки… і холодно, блядь, як же холодно! Give me a blanket, please. And cigarette. Ні, серце моє, звичайну сигарету, зараз не час для трави, хай болить, хай болить… Оххх, який гіркий дим, я уже зовсім відвикла. That was just a bad dream. Oh… Hug me, please. I’m so sorry I scared you. Такі теплі в тебе руки. Такі теплі руки. Ох…

Я тобі дещо розповім. Я розповім тобі українською, щоб ти і слова не зрозумів, бо це все кипить в мені, підступає до горла і не дає дихати, але з коханцями про таке не говорять – це зовсім не сексі. Цей страх, цей біль, він живе у шрамі на моїх грудях, і він приходить до мене в сни, і я прокидаюсь з криком, і я не хочу, щоб ти за мене боявся.

Ти більше, ніж коханець, ти моє серце, you’re my soul, my music, my rock-n-roll. Ти мій, а я твоя, і не треба більше жодних слів, у мене немає більше англійських слів для тебе. Але є українські. Послухай мене. Listen to me. Послухай мене. Ти мені зараз потрібен.

Це все жахливо банально, Катю, ну йоб твою мать.

Загалом у мене зі смертю непогані стосунки. Ми поважаємо одна одну, знаєш. Ми надто довго прожили поруч, надто довго трималися за руки й надто довго вивчали одна одну – набралися поваги. Але вона забрала в мене Юльку, я цього їй не можу простити.

Бо Юлька була посестрою, частинкою серця мого. Ось тут, на грудях, мій шрам – це я її ношу з собою. Юлька вірила в мене і давала мені сили боротись, і я знала, що ми разом і так буде завжди. А потім Юльку вбили – і мені вибило повітря із грудей.

Я тоді здалась, знаєш. Я поїхала з Києва. Забрала Котика до маленького містечка, жила там спокійним життям. Нормальним. Стабільним. Викладала вокал для хору. Це були щасливі дні, направду. Це велика привілегія жити отак – знаючи, що тебе чекає завтра.

Я душила свою музику.

Я наступала їй на горло щодня. Я кожного дня обирала – не її.

Тарас так сварився, ти би знав.

Мені знадобилися роки, щоб змусити себе заспівати по-справжньому. Без Юльки боліло в грудях, так боліло, я не могла сконцентруватися, не могла видати ноту, не могла. Я не могла.

Тарас все тягнув на своїх плечах. Ігоря знайшов, Івана. Приїздив до мене в Березань, притягував у Дім культури пульт, говорив щось сердито й болюче. Змушував мене сідати за фортепіано. Я сідала. Музика рвалась назовні. І це було дуже боляче.

А потім, як спалах, – “Соловей”. Євробачення. “Шум”.

А потім, як спалах, – ти.

Такий магнетичний, такий юний, такий живий. Зі своїми чорними очима, довгими пальцями, гарячими губами. Зі своєю музикою, яка так глибоко відгукувалась мені, з усмішками, з теплими руками. Ти – мій, а я – твоя. Смерть відступила, знаєш. Я думала, вона здалась. Я думала, в неї немає шансів проти твоєї жагучої молодості, твоєї сили. Я думала – я її вже не боюся.

Ти у мене під шкірою, ти вріс у мене глибоко, до самої клітки ребер, ти в крові моїй, ти в моєму голосі.

І я не боюся смерті своєї – знаєш, в моїй країні рано чи пізно приймаєш, що можеш померти в будь-який момент. Це насправді звільняє. Це дарує свободу.

Але я не готова втратити тебе.

Цей сон… ти був там неживий. Ти був абсолютно, стовідсотково мертвий. Твій голос мовчав. В тобі не було музики. І мені здалося, я померла також.

Це тільки сон, я знаю, це тільки сон. Але на секунду смерть тебе у мене вкрала – і я не можу дихати.

Не помирай, чуєш. Не помирай. Я ще так багато маю тобі розказати. Про те, що я не атомна станція, квартира напівпуста. Про те, що надто гірко ми плакали і ображали природу, надто сильно любили, коханців соромлячи тим. Про те, що найбільше вони бояться, що все це триватиме далі, найбільше вони бояться, що більше нічого не буде. Про те, що день ще не настав, та я маю те, що так шукав. Я навіть про Кіркорова тобі розкажу. І про Ніжин. І про смерть.

І я точно розкажу тобі про Юльку.

Тільки не помирай. Я не зможу знову збирати себе по шматочках, не зможу ховатися в Березані, не зможу тонути в музиці хору, знаючи, що тебе нема.

Не помирай. Пообіцяй мені, що ти не помреш.

Не помирай.

Не помирай.

І поцілуй мене.

 

15.

Очі в Даміано тривожно блищать, ловлячи відблиски неонових вивісок. Катя дивиться на нього, усміхається криво, тягнеться до нього, і він цілує її обережно. Торкається до неї кінчиками пальців. Вона в його руках надто крихка.

Катя ховає носа у вигині його шиї, вдихає його запах, заплющує очі.

Їй тепло.

І їй не болить.

І Даміано починає говорити. Він говорить італійською, і голос його хрипкий б’є по розхитаних нервах, він шепоче їй на вухо незнайомі слова, і Катя слухає, слухає, слухає, ловить кожну інтонацію, кожен напівусміх, кожну літеру. Даміано шепоче їй – і на мить здається, що це шепоче їй море, і болю вже немає, і їй спокійно, і руки його такі гарячі, і вона засинає.

 

Епілог

У Києві дощ, і важкі краплі стукотять у вікно автомобіля, навіваючи сон. Катя дивиться у дощ, в осінню холодну сірість, і її голова паморочиться від напівпримарної легкості. Вона любить повертатися додому.

Її телефон розривається, її розклад горить, і складається враження, що треба встигнути скрізь і всюди. Катя узгоджує розклад репетицій, відписує менеджеру про бронювання студії, трохи говорить із Джа, Ахтемом і Наталею. Купа справ – як би встигнути усе і лишитися живою?

Водій привідчиняє вікно, і холодне вологе повітря вривається в салон, пестить ніжно її обличчя. По радіо грає Joy Division.

Даміано пише: “Написав пісню. Пісня про тебе”

Даміано шле фото: Томмі з розпатланим волоссям і медіатором у зубах схилився над гітарою, перебирає пальцями струни, мов підбираючи тональність. А перед ним лежить уже знайомий записник, списаний нерівним почерком. Очі непомильно впізнають те саме криве дитяче сердечко внизу сторінки.

Катя усміхається.

Вони безбожно проспали того ранку, і вона збирала свою маленьку валізу спішно, скидувала туди свої нечисленні пожитки швидко, не розбираючись і не задумуючись. Забрала випадково одну з футболок Даміано. Забула у нього на підвіконні свій згорток.

Вирішила нового не купувати.

Даміано тримає тепер її українські слова в своїх руках, тримає її таємниці і болі, він стереже її привидів. Можливо, колись, вона віддасть йому і слова англійською. Але поки достатньо і цього.

Достатньо, щоб у грудях не боліло.