розділимо на двох

Липень. Теплий, навіть жаркий місяць. Сонечко постійно освітлює землю, хоча іноді хмари з теплим літнім дощем, закривають його. Женя сидів на кухні та намагався не померти від палючого сонця, а Спартак читав якусь книгу, сидячи в кріслі.

– Спартачку, на вулиці збираються хмаринки, такі чорні, прямо як весь твій гардероб – кучерявий хлопець повернув голову до блондина та посміхаючись продовжив – О, сонечко повнісю заховалося, – Суббота, в свою чергу, тихенько посміявся.

Янович закурив цигарку, стоячи на балконі та спостерігаючи за тим, як чорних хмарок стає все більше. Тиша його ніколи не лякала, вона приваблювала, манила його. Але в ній він почувався самотнім. Думки, як і сміття від вітру, пролітали непомітно швидко. Попіл летів за цими потоками, створюючи за собою невеликий потяг. Євген не встиг приставити до уст цигарку, як роздався голосний, мов вибух, грім. Хвиля мурашок, що зі швидкістю світла охопила тіло хлопця, змусила його здригнутися. Він боявся грози, боявся грому, блискавки.. Але соромився комусь про це казати, бо, як бачите, дорослий чолов’яга, а боїться таких дитячих речей.

– Ти чого завмер? – Спартак відставив свою книгу та подивився на хлопця, що стояв як та статуя з цигаркою в руках.

– Нічого, все гаразд.. – голос Жені дрижав, грім лякав його, адже він згадував своє дитинство. Згадував, як його батько кричав на матір під шум грози. Про ці крики й нагадує така погода. Така ж шумна, страшна, різка.

Суббота встав й підійшов ближче до хлопця. Євген поринув в свої спогади. Згадав, як батько прийшов п’яний додому та почав сваритися з матір’ю, було страшно. Маленький хлопчик тільки й чув, як батько лає маму. Чулися удари, один за одним.. Плач матусі. Женька був зовсім малий, не знав, що робити, тому тихенько ридав, сховавшись під ліжком. Ці спогади змусили Євгена впустити цигарку з балкону. Руки почали трястися. Він втрачає контроль над свої тілом. З цього стану його вивів крик Спартака

– Женя! Женя, ти мене чуєш? Отямся, – блондин тримав Євгена за плече, його налякала така поведінка друга. Раніше Суббота не бачив його в такому стані, – Що трапилося?

Кучерявий обернувся й побачив схвильовані блакитні очі. Цей приємний колір нагадував йому море. Море, в якому він готовий потонути. Женя ніколи раніше не думав про очі Спартака. Так, звісно він їх бачив, але не давав їм такої сильної уваги, як зараз. Дивлячись в ці прекрасні очі, він бачив щасливі дні. Але вже не зі свого дитинства, а з життя разом з цим прекрасним чоловіком. Він перетворив сіре, сумне та страшне життя, в якому Янович вже не бачив ніякого сенсу, в дещо прекрасне..

– А.. Все добре.. – Євген виглядав дуже налякано і це одразу помітив Спартак.

– Ти боїшся грози? – це питання змусило тіло здригнутися вдруге, жар пробігся від ніг до голови. Женя соромився відповідати, але пересилив себе самого

– Так, я боюся, я дуже боюся. Спартак, мені страшно, забери мене, благаю! – сльози почали капати, а рука не встигала їх витирати, та й сенсу не було – одразу з’являлися нові.

Чоловік обійняв наляканого Женю і почав гладити його кучеряве м’яке волосся, промовляючи, що з ним хлопець в безпеці. Коли сліз стало значно менше, Спартак повів Євгена в свою спальну, закриваючи двері балкону, а згодом й самі двері спальні

– Женька, чуєш мене? Все гаразд, тут нема грози, тут безпечно – психолог дивився в налякані, сповнені сліз очі

Євген просто обійняв Спартака. Без жодного слова. Ці обійми затягнулися на декілька хвилин, після чого Женька ліг в ліжко, тягнучи за собою свого товариша.

– Будь ласка, Спартачку, побудь зі мною.. – Женя ховав обличчя в грудях чоловіка, – Я хочу в тебе дещо попросити, – хлопець подивився в очі кольору чистого неба, – давай сьогодні розділимо ліжко на двох..

Привітик! перепрошую, це моя перша робота, буду рада почути відгук!