РОЗДУМИ ПРО ВСЕ І НІ ПРО ЩО

До того часу, як приїхала машина, вже починало світати. Холодне червоне сонце простинало свої промені до лиць подорожніх, наче мала дитина спросоння тягнеться неньки.

Молочний туман потроху спускався до землі огортаючи собою побиті ноги.

Свіже повітря забивало ніс до болю. Саме таке відчуття зазвичай мають мандрівники, коли залишають задушливе місто позатиллю, а спереду… Ліс. Великий та могучий, він зачаровує та приманює. Правда, завжди треба бути обережним, бо для одного він може привітно розкрити свої зелені обійми, а для іншого підготувати смертельну пастку.

Хоча це все лише слова, які, як і події ночі, поступово залишались у минулому.

Зачинивши двері машини двоє молодих людей зручно розташувалися позаду. У салоні легко пахло хвойним ароматизатором, а шкіряні сидіння приємно поскрипували.

Дорога до штаб-квартири зайняла декілька годин. Пейзажі змінювали один одного з великою швидкістю. Однак, на відміну від Ітана, що всю путь не давав собі розслабитись та сидів по струнці стійко, непосидючий Даміано постійно крутився, поправляв залишки плащу, то відчиняв, а потім знову зачиняв вікна, але під кінець мирно заснув на плечі сусіда.

Запах поту та легкого парфуму злились у єдине ціле. Це не було чимось мерзенним.

Вони поєдналися у шаленому контемпорарі. Одне перетікало в інше: терпкий та солоний піт з шифоновою лавандою, яка розвіювалась гострим рожевим перцем перебиваємим оскомистим бергамотом. Аромати такий многогранний, як і його господар.

Одного разу дружина Арчі сказала: “ Нічого так добре не опише людину, як її  парфум”. 

“Арчі..”

Ітан насупив брови, а з грудей вирвався глухий кашель. Він зовсім забув про свого друга та наставника, який зараз, напевно, блукав десь лісом. 

Серце починало пришвидшуватися. Тиск давив на вуха. З одного боку він розумів, що корити себе за те, що вони поїхали вдвох до штаб-квартири, безглуздо. Але інший Ітан всередині прагнув вистрибнути з машини та побігти на пошуки колеги. 

Колеги… Да який він до біса колега? Арчі Грассо був головною фігурою в житті молодика.

Після жорстокого вбивства батьків Ітана, Грассо зі своєю дружиною Лукрецією забрали чотирнадцятирічного хлопчика до себе. Наляканий та забитий він довірився їм. І не прогадав. 

Вони стали справжньою родиною. Поки Арчі вчив малого стрільбі, Лукреція, яка нарешті змогла відчути себе справжньою ґаздинею, привчала сина до мистецтва. Новоспечений батьки намагалися дати йому краще виховання, на яке тільки були здатні.

Щира та світла Лу прививала добро і терпимість, а суровий та стриманий Арчі — холодний розум і працьовитість.

Раптово зі спогадів Ітана вирвав різко ворухнувшийся Даміано. Скоріш за все йому наснилася погоня чи бійка.

Чорноокий легко посміхнувся. Він дбайливо прибирав довгу вію з блідого обличчя Даміано, і вже хотів знову відвернутись до вікна, але очі залишались прикутими до чужого тіла поряд.

“ По приїзді треба терміново його відмити та обробити всі рани, — міркував Торкіо. Тильною стороною руки він торкнувся чола, — не вистачало щоб ти захворів, горе моє”. 

За декілька років співпраці вони стали по справжньому рідними. Ітан, якому завжди було складно знайти порозуміння з людьми, спочатку виказував недовіру своєму новому товаришу, але із часом не встиг помітити, як прив’язався.

Фактично їх зробили напарниками саме через запального Даміано, який виконував десять справ одночасно та жодну не доводив до кінця. Він був буквально головним болем. Ураганом, який постійно потрапляв у неприємності. Тому появу тактовного та вдумчивого Ітана було сприйнято, як манну небесну.

Ідеальний дует: один створює проблеми, а інший їх вирішує.

Перші місяці вони майже не розмовляли. Даміану було легше ігнорувати нового члена “родини”, а Ітан лише і радий.

Кожна розмова з цим вогником здавалася йому битвою. І не через дурний віслячий характер Давіда, а через тривожність Ітана. Дитячі травми та події минулого давали своє з кожним роком все більше. Свербляча паніка стягувала все тіло, мандраж бив тяжким мідним молотом. Він жив з цим відчуттям майже все своє свідоме життя. І лише Даміано, сам того не розуміючи,  допоміг йому.

“Окей , — раптово роздався гучний голос в тиші вечірнього степу, — ти не можеш виграти це рубилово, але можеш спробувати приструнити. Типу, ну я хрін знає… Як пса! Такого великого скаженого собацюру” . Це і стало початком примирення двох протилежностей.

“Стерпиться — злюбиться”, — жартувала Лу перебираючи шовковисте волосся сина, що сидів поруч із невиліковно хворою матусею та розповідав про всі події у житті. 

І одного разу таки злюбилося. 

За місяць чи два після поховання Лукреції Грассо хвороба підкосила Даміано. Ітан, який не встиг відійти від втрати однієї рідної людини, не збирався втрачати когось ще.

Як би сильно цей довбень не дратував, але друзів у біді не кидають. Поки шатена била гарячка Ітан змінював йому компреси і обмивав холодною водою палаючу шкіру; кожну годину, як за розкладом, міряв температуру та ночами сидів поряд. Йому життєво необхідно було знати, що Даміано дихає.

“ Томас так ржав, як кінь, коли розповідав мені це, — Даміано втирав сльози від сміху, — каже заходить, а тут ти на підлозі біля ліжка спиш.  — Помітивши зжату щелепу друга він прокашлявся, — Проте… Дякую тобі, — раптово його погляд набув небаченої серйозності, що Ітан аж зніяковів, — Матусю”.