Глава 1

Війна перевернула його життя. Повернення до Гоґвортсу перевернуло його життя. Рішення сім’ї перевернули його життя. Чортова Ґрінґрас перевернула його чортове життя.

Те, що він має одружитися з цією дівчиною, Мелфой дізнався після закінчення війни. Повернувшись до Гоґвортсу, одного чудового осіннього ранку сидячи у Великій залі й ліниво поїдаючи свої тости він отримав сову від батька. Лист чітко і ясно дав зрозуміти, що сімейству треба відновлювати репутацію, чому чудово послужить його якнайшвидше одруження з молодшою сестричкою Дафни Ґрінґрас. І це спадкоємцю стародавнього роду магічного світу ну ніяк не посміхалося. Вона була… милою. Зовсім не те, чого хотілося б Драко (до речі, він сам не знав чого хоче, але явно не одружуватися в вісімнадцять, ще й з дівчиськом Ґрінґрас). Асторія не була схожа на Дафну від слова зовсім. Темноволоса, на відміну від сестри, трохи незграбна, вона не мала витонченості і тонких рис обличчя Дафни. Хоч і Дафна не викликала в ньому особливих емоцій, не кажучи про почуття. Вже давно ніхто і ніщо не викликало в ньому чогось світлого, приємного, зрештою, позитивного. Кожна усмішка хлопця була натягнута, кожне слово він ніби видавлював із себе. З емоцій і відчуттів були лише гнів, страх, ненависть, та й у більшості випадків роздратування. Ооо, роздратування, його вірний друг та товариш! Практично кожна річ, кожна людина, кожен зайвий звук, кожна хвилина існування дратувала! Щось більше, щось менше, але все ж таки. Іноді здавалося, що він дратує сам себе.

Макґонеґел стала новим директором після смерті Снейпа. О, деякі речі викликали ще жаль з легкою вуаллю смутку. Такі речі, як спогади про Северуса Снейпа, наприклад. Їхні стосунки не завжди були добрими, та й людиною професор був складною, але щоразу, коли в голові випливав образ вчителя, Драко ставало вже зовсім бридко від світу навколо. Останнім часом Мелфой часто згадував, як ще на першому курсі він, Креб, Гойл, Блез, Дафна і Пенс тягали у старшокурсників довгі чорні плащі, і в спільній вітальні гасали один за одним, зображуючи декана факультету в гніві. Підземелля Слизерину були єдиним місцем, де він почував себе дитиною, серед своїх, де не треба доводити всьому світу, що ти кращий (але й це тривало недовго). Вони скакали по всіх диванах і пуфиках, грізно насуплювали брови і намагались призначити відпрацювання товаришу. «О, містере Гойле, ви сьогодні будете відмивати котли до самої ночі!» – вигукувала маленька Дафна, заплутуючись у мантії. «Ні, міс Ґрінґрас, ви будете перебирати всі до єдиного інгредієнти в моїй дальній шафі!» – захлинався від реготу Вінс. Навіть учні зі старших курсів не шикали на них і не закликали бути тихішими, лише посміювалися. Всі були дітьми і навіть не уявляли, якими були щасливими. Про Вінсента, до речі, Драко теж багато думав. Чи міг він щось змінити? Чи міг урятувати? У результаті він дійшов висновку, що навряд. Креб наслухався солодких промов Темного Лорда і вирішив, що зможе заслужити його прихильність, вбивши Золотого хлопчика, рудого та бруднокровку. Дурень! Те, що слова Волдеморта лише солодка брехня, Драко зрозумів ще на шостому курсі, коли отримав мітку і був змушений рятувати сім’ю та свою дупу. Виродку потрібні були люди, армія для захоплення світу, вірні шавки, не більше. Таким був його батько, таким, на жаль, змушений був бути і він – псом, вірним посіпакою недолюдини. Слава Мерліну, що тварюка здохла! (дякую Поттеру за це). Про подяку, матір його, Обраному, Мелфой нікому й ніколи не розповість. Навіть під тортурами. Навіть під сироваткою правди. Він швидше розпоре собі черево, ніж зізнається, що давно ненавидів Темного Лорда, що намагався врятувати Поттера від своїх же «охоронців», що радий перемозі Золотого хлопчика і кінцю війни.

Суди над послідовниками Волдеморта швидко скінчилися. Хтось був депортований, хтось доживатиме дні в Азкабані, а хтось, як Мелфої і ще пара-трійка стародавніх впливових сімей, які сприяли розслідуванню і затриманню вірних смертежерів, що залишилися, були виправдані і намагалися відновити свій вплив у магічному суспільстві. Складалося таке відчуття, що світ намагався якнайшвидше повернутися до життя і забути всі жахи того, що сталося.

Сотні думок роїлися в голові молодого чоловіка. Єдине, що могло хоч краплю відволікти від жалю, ненависті та роздратування було, як не дивно, навчання. Мелфой відчував себе у своїй тарілці, у своїй стихії. Він не звертав уваги на косі погляди учнів та викладачів, він робив те, що йому було потрібне. Йому потрібна була стабільність та розміреність. Порушував навчальну ідилію, ясна річ, Блез Забіні. Його родина загалом не потрапила під санкції Міністерства. Вони вчасно звалили на віллу до Італії, чим врятували репутацію, фінанси та свободу. Судячи з долі багатьох смертежерів, ще й життя. Драко досі не знав, як Темний Лорд це допустив, але йому було байдуже. Він усіма силами намагався уникати спогадів про війну. Поруч був Блез, і цього було достатньо. До школи повернулися далеко не всі. Тих, хто вирішив закінчити навчання, поселили в окремий, нейтральний корпус, бо теоретично сьомий курс вони закінчили, і цього року їхні місця зайняли ще вчорашні шестикурсники. Кому ця геніальна ідея спала на думку було неважко здогадатися… Пані директор хотіла налагодити дружні стосунки між колишніми ворогами. Макґонеґел вважала, що діти не винні у гріхах своїх батьків (хоча багато таких «дітей» із задоволенням катували однолітків і постачали безліч інформації смертежерам). Але це її справа. Замок досить швидко відновили і навчальний рік розпочався, як ні в чому не бувало. Битву за Гоґвортс видавала лише стіна плачу поруч із Великою залою, та й купка неприкаяних підлітків зі зламаними життями, які вирішили повернутись. Адже не всім було дано, як «Великим» героям війни, відразу йти працювати до Міністерства магії.

Жив Мелфой разом із Забіні, чому був неймовірно радий. Решту нещасних поселили так само з товаришами, щоб було комфортніше, проте до жодного з факультетів вони вже не мали жодного стосунку. Вони не ходили на уроки із семикурсниками, навчаючись за окремою програмою та маючи деякі привілеї. В вільному доступі була спільна вітальня, де ніхто не хотів затримуватися. Ще б пак! Кожен намагався триматися зі своїми товаришами, не виділятися і просто довчитись. Всі, але не ця довбана зубрила. Вона все сиділа біля каміна зі своїми безглуздими свитками, гладила руде непорозуміння (і це був не хтось з Візлі, а її мерзенний кіт), і щоразу проводила Мелфоя поглядом, коли він заходив до своєї кімнати. Мерзота. Бруднокровна, огидна, дратівлива мерзота! І вона повернулася одна, без своїх Візела та чудо-Потті! Чесно кажучи, вона взагалі одна з дівчат Ґрифіндора вирішила закінчити навчання в Гоґвортсі, і цим дратувала ще більше. Ґрейнджер, як йому здавалося, війна ніяк не змінила, заучка як була вискочкою, так їй і залишилася. Мелфой розумів, що брехня про чистоту крові була нав’язана йому з самого дитинства, але не міг цього позбутися. І навіть якби ця кудлата подоба дівчини була чистокровною, колишня ґрифіндорка все одно виводила б його з себе. Щоразу, на кожному предметі вона була кращою. На соту частку, але кращою. І щоразу навіть при згадці про Ґрейнджер лють підіймалась з самого дна його темної душі. Так було й раніше, але зараз усе досягло піку. Йому хотілося викинути суку зі школи, щоб більше ніколи не бачити. Ну і малявку Ґрінґрас туди ж, нахер і подалі. Щоб не бачити. І Пенсі Паркінсон до купи. Дістали.

Якщо вже згадали Паркінсон, то в неї можна брати уроки «Як задовбати людину за тридцять секунд». Пенс раніше такою не була. Чи просто ніхто не помічав, чи вона пройшла курси, де дихала маткою, чи після війни у неї зрушення по фазі у сексуальному напрямку. Мелфой з Паркінсон і до війни ніби зустрічалися, але на імпровізованому восьмому курсі все вийшло з-під контролю. Дівчина припадала, вішалася, липла до Мелфоя в будь-якій слушній і не дуже ситуації. В інших обставинах Драко це, можливо, і лестило б, але не зараз (хоча періодично він все ж таки користувався її доступністю і прагненням стати ближче). Уваги була явно надто багато! І все, що залишалося – роздратування. Кожен раз, коли слизеринець бачив синьо-чорне каре на горизонті, його охоплювало неймовірне роздратування і бажання сховатися. Благо в Гоґвортсі місць для хованок вистачало.

Від Асторії теж доводилося ховатися. Вона дратувала, але не так як Ґрейнджер чи Паркінсон. Вона дратувала світлом, таким не властивим для слизеринців. Дівчина була мила, злегка наївна і дуже світла. Темно-русяві локони спадали на плечі, карі очі заглядали в сірі очі Мелфоя обережно, з питанням і майже дитячою добротою. Молодий Мелфой не хотів її бачити, не хотів навмисне робити їй боляче. Всім довкола було зрозуміло, що Асторія захоплена. Усім так само було зрозуміло, що незабаром Драко належатиме їй, а вона йому. Дівчина всіма силами намагалася привернути увагу, догодити, бути найкращою, найкрасивішою, найкориснішою для нього… Якось її кілька днів не було на заняттях і у Великій залі. Пізніше пішла чутка, що Паркінсон посварилася з Асторією, вважаючи її суперницею. Крихітка Ґрінґрас якийсь час не виходило з кімнати в підземеллях, приховуючи величезний синець, залишений від ляпаса. Саме тому Драко не хотів жодної з них. Йому було начхати на Паркінсон, яка розставляла перед ним ноги по першому ж проханню. Йому було начхати на Асторію, яку йому записали в наречені. Все, чого він хотів – закінчити цю кляту школу та почати розпоряджатися своїм життям самостійно.

Чи вдалося?

Дуже сумніваюся.