Розбиті сподівання

Тринадцять років тому.

Жінка в чорній вечірній сукні сидить в першому ряді, розглядаючи молоду дівчину, яка уміло показує трюки зі своєю мавпочкою. Синій погляд її вивчає обличчя дівчини. Легкий стан, мила посмішка, а ще закоханість в очах – вона любить свою роботу. Жінка розкриває віяло, прикриваючи своє обличчя, вона відводить погляд до куліс, де стоїть юнак, який дивиться на дівчину, і в очах тих справжнє кохання, якого не побачить ніхто. Вона встає зі свого місця, покидаючи зал. Здавалось, що її ніхто не помічав, хоча були люди, які слідкували за тим, куди йде жінка, що мала янгольську подобу.

Лідія покидає залу, де розвертаються неймовірні події, і знаходиться в темному коридорі. Відчуває погляд очей, та повертає голову до них, здавалось, що вона просто не хотіла помічати погляд знайомого.

– Ти знову переховуєшся? – питає вона, підходячи до вікна, в яке падає місячне сяйво.

Чоловік запалює цигарку, та видихає у прочинене вікно сизий дим, який виступає контрастом на фоні темного нічного неба. Він мовчить, думаючи про щось своє, але так не відповідає на її питання. Вона і сама знає, що відповідь очевидна, тому питання досить дурне і нікчемне.

– Ти теж чула про дивовижну дівчину, що працює в цьому цирку. – він повертає голову, але жінка, яка стояла поруч не поглянула на нього.

– Так, я навіть бачила її, вона справді взаємопов’язана з чистою силою. – Синій погляд зупиняється на екіпажі. – А ти так і не навчився економити гроші.

Чоловік посміхається, чомусь від їхньої розмови він спокійно відчуває себе. Взагалі сама ця жінка була настільки спокійною, що він навіть дивувався, як у такої міг хтось з’явитися. Вони були знайомі давненько, але від того знайомства склались непогані дружні відносини, тому він інколи виконував прохання, та навідувався до монастиря, де жила Лідія Романова. Так жінка дізналась, що її чоловік зник, шукаючи її, а дочка стала Агнією, хоча в душі та залишалась все ще Настею. Маріан Крос інколи допомагав монастирю, але Лідія просила його, щоб такого більше не робив, бо вона відчувала, що нічого вічного немає, і колись її дочку знайде Орден.

Ці дві людини, які стояли біля вікна на своїй шкурі відчули, що таке ненавидіти Бога, Чорний Орден і Центральне його управління. Кожен зараз мав свої причини бути тут, слухати як люди аплодують дівчині, що покинула сцену. Все б нічого, тільки от проблема, зал став доволі тихим після того, а потім тишу розірвав крик. В тому крику вони двоє почули тугу, страждання і жаль. Вони не спішили допомагати, тільки чекали. Маріан докурив цигарку, викинув її у вікно, тільки жовтий ґолем два рази махнув крильцями. Лідія перевела погляд на золотого ґолема, та посміхнулась.

– Він доволі великим став з останньої нашої зустрічі. – вона безтактно тикнула в золотий шар, що був на голові Кроса, пальцем. – Ти так і даєш йому жерти свої недопалки?

Крос тільки губи скривив. Він би хотів вже давно знищити своє творіння, але ніяк не міг того зробити, і вічно знаходив сам для себе відмовки, котрі не ґрунтувались на чомусь конкретному. Лідія знала, що лізе не у своє діло, але нічого вже не зробиш, вони тонуть разом в тій темноті, яка огортає їх. Друзі на те і друзі, щоб ділити горе та радість, тільки от вони ділили горе. Крос запрошував випити з ним, а Лідія погоджувалась, не відповідаючи кожного разу взаємністю на дурнуваті підлизування Маріана.

Жінка дістала з кишені фотографію, на якій була зображена вона та дівчина, що декілька хвилин тому кричала.

– Клауд Найн, дресувальниця. Вона нам і треба. – її тонкий палець торкнувся фотографії, а потім вона перевела погляд на Маріан, який тільки кивнув. – Досить бути, як мале дитя, ходімо, треба втручатися. В залі всі люди були акумами.

***

Клауд лежала на ліжку, навіть не підіймаючись, тільки чула, як поруч з нею крокує жінка, яка кожного разу змінювала пов’язки на обличчі. Їй не так пекло обличчя, а як десь під самим її серцем, коли вона знову і знову згадувала як перед її очима помирав коханий чоловік. Лідія знову сіла в крісло, та розгорнула книгу, щоб продовжити читати. Найн не рухалась та не їла, тільки рівно лежала на ліжку, тому жінка не звертала увагу на те, що зараз дівчина повернула голову до неї. Через пов’язку не було видно її темного погляду, який міг пропалювати в стінах діри.

Маршалка підняла синій погляд на дівчину, скрутно видихнула повітря. Вона відклала книгу, встала зі свого місця і підійшла до дівчини.

– Якщо треба сказати щось, то говори. Треба кричати – кричи, тільки не ховай той біль, що зараз у твоєму серці, бо тоді ти не зможеш сама себе захистити. – Лідія сіла поруч з блондинкою, та поклала свою руку на її голову, легко провела по волоссю. – Чим більше ми мовчимо, тим складніше нам стає. Мовчанні та страждання падають великим тягарем на наші плечі. Скільки може витримати людина страждань? Невідомо.

Коли рука опустилась на її долоню, то Найн стиснула її, так, що відчула, як в цій руці зібралось все тепло, що вона втратила за одну ніч. Лідія сиділа поруч, підтримуючи її, не казала, що їй треба помирати, що треба відмовитися від себе, тільки тримала за руку, і спокійно наспівувала їй різдвяну пісню, яка стала символом сімейних свят. Чомусь зараз ця пісня була, як оте п’янке вино, яким Маріан Крос заливав своє горе, тільки то була пісня.

Біля Найн був янгол, якого скинули з небес, вирвали білі крила. Тепер янгол ходив по землі, взявши собі подобу людини, яка не знає, що буде далі, як будуть жити навколо люди. Найн не хотіла помирати, не хотіла тепер побачити свого коханого. З’явилась сила, якої раніше й не було.

– Якби ми могли захистити всіх, то ми могли б називати себе богами, але ми не можемо захистити всіх, кого любимо, або знаємо. Нам дається вибір, кожного разу ставка цього вибору стає більшою. – Лідія повернула голову і подивилась на свічку, що вже догорала. – Життя непередбачувана річ, якої ми не зрозуміємо ніколи.

Тоді Клауд стала ученицею цієї дивовижної жінки, вона мандрувала з нею довго, поки та не привела її до Чорного Ордену, де вони розлучились так само несподівано, як колись зустрілися. Тільки одне залишилось їй на згадку, намисто, що та подарувала. Найн одягала його не часто, зберігаючи у коробці. то згадка минулого. Це її розбиті сподівання.