Розбиті мрії про кохання

В бібліотеці витала хрустальна тиша, яку інколи хтось тривожив. Високі, аж до стелі стелажі вщент були заповнені книжками та пожовклими від часу сувоями. Деякі томи знайшли собі місце на підлозі або столах. Вкриті пилом люстри яскраво освітлювали бібліотеку. Цокання старовинного годинника. Шурхіт паперів, які розкладає бібліотекар. Поодиноке буркотіння якогось учня, що не може знайти потрібну книгу. І тихий, майже не чутний стукіт взуття.

Венздей уважно розглянула все довкола себе. На одному стелажі, злегка погоджуючись від вітру, висіла табличка з написом ,, Енциклопедії та дослідження”. Як швидко вона дісталася запланованої мети.

Підійшовши до книг, Венздей провела пальцями по їхніх товстих обкладинках. Хвильку подумавши дівчина опустила чорний шкіряний рюкзак на підлогу, а сама присіла на носочки, розглядаючи найнижчий ряд.

Перша полиця, друга, третя і тільки на четвертій Аддамс пощастило. Яскраво блакитна книга з назвою ,, Морські жителі, монстри та небезпеки”, повністю підходила під її вимоги. Поклавши річ на рюкзак, Венздей продовжила пошуки.

Через пів години праці та чхання на рюкзаку лежало двоє старих фоліатів. Та дівчину це не влаштовувала. Занадто мало. Невже ізгої себе не досліджували, чи просто бібліотека ховала більшість книг? Єдина надія залишалася на Белладонців і їхню бібліотеку.

Взявши знайдені книги та стискаючи в іншій руці рюкзак, Венздей збиралася йти, але трохи глузливий голос позаду неї, змусив дівчину зупинитися.

– Я думав тобі подобаються жахастики, а не наукова література. – голос Ксав’є хвилею розлетівся по бібліотеці.

– А я не думала, що ти любиш читати. – відповіла Венздей, обертаючись.

Стояти спиною до співрозмовника? Вона ж не ідіотка.

Ксав’є мило усміхнувся, але лукаві бісики в його очах вистрибували на всю. Темно – русяве волосся спадало довкола обличчя, брови злегка підняті догори, руки складені на грудях, а з одягу червоний светр, жилетка та джинси.

Раптом Венздей згадала про дивну поведінки Б’янки і наміри хлопця піти за нею. Питання вже готово було зірватися з її вуст, але Ксав’є випередив Аддамс.

– Чесно… – Торп недбало оглянув пошарпані часом книги, – не маю до них великої любові. Але роботу письменника поважаю. – кивнув він Венздей, помічаючи її сталевий та загрозливий погляд.

Дівчина мовчки стояла, чекаючи дій Ксав’є. І художник продовжив.

– Прийшов до тебе, а Річ сказав, що ти в бібліотеці. – на запитально підняті брови Венздей, Торп мило посміхнувся.

– Тільки не запрошення на побаченння. – благала у Всесвіту Венздей, обіцяючи забрати в Річа його набір з догляду за шкірою.

– Хотів запросити тебе на милу прогулянку, допомогти розібратися з телефоном. – сказав Ксав’є, стараючись приховати нервування і страх перед негативною відповідью.

Подумки Венздей проклянула все на світі. Розбиратися з підлітковою драмою, яку вона сама недавно пережила( та це зовсім неважливо), Аддамс не хотіла.

– Ні.

Обличчя Ксав’є заслонило хвилею розчарування. В серце встромили величезний срібний меч. Руки стислися в кулаки. Але є ще одна спроба. Слабка надія та молитви.

– Тоді завтра?

Венздей стомлено прикрила очі. Невже він не розуміє з першого разу?

– Послухай, Ксав’є. Ти мені просто знайомий та однокласник. І на цьому все. Ми не зустрічаємося, ми не друзі. – вимовила Венздей, один раз кліпнувши.

Її нервова система витримувала акул, монстрів, мутантів, але не такі сцени. Обличчя хлопця набуло розбитого виду, очі потемніли. Не кажучи ні слова, художник розвернувся і пішов вглиб бібліотеки. Головне подалі від Аддамс.

Венздей відняла брови, дивлячись йому услід. Так вона розбила серцю хлопцю, але що не стається, то на краще. Думка про зникнення Б’янки вперто засіла в її мозку, обхопила голову своїми в’язкими руками і не давала спокою.

– Що сталося після того, як ти пішов за Б’янкою? – крикнула вслід Ксав’є Венздей.

Згорбьена фігура зупинилася.

– Ти й справді божевільна. – процідив парубок крізь зуби. – Я бачив Б’янку всього раз, і то краєм ока. Я ніде з нею не зустрічався.

Венздей перехопила книги міцніше, трохи нахиляючи голову вбік.

– Спів сирени. – прошепотіла вона, але Ксав’є, якому корисно було це почути, зник між дерев’яних стелажів і лиш долівка скрипіла під його ногами.

Венздей задумалась. Б’янка, щось приховує. Щось занадто серйозне. Те що може перевернути її репутацію верх ногами. Те до чого, вона – Венздей Аддамс дістанеться. Бо це стосується і її.

***

Сяйво зірок обплітало весь небосхил, переплітаючись між собою, хапаючи і затримуючи вітер, що вільно мчав над верхівками веж і дерев. Всі вікна в Неверморі темні, ні де немає ні промінчика світла, яке б освітило страшний внутрішній двір, де навіть від сніговика чекаєш нападу. Та це не означає, що учні сплять. Дехто сидить під тяжкою і теплою ковдрою, стискаючи в руках телефон чи планшет. Хтось обирає для ховання простору шафу. А деякі спокійно сидять на ліжку, тримаючи великий ліхтар в руці, а об’ємна книга лежить на його колінах.

Венздей буда єдиною хто не боявся, спійматися на гарячому. Зараз дівчина виглядала якось по домашньому, і навіть очі втратили байдужу стіну. В них засіла втома, сильне бажання спати і впертість, що не давала перемогти іншим. Нічна сорочка до коліна з широкими, обшитими по краях рукавами і п’ять гудзиків на шиї. Розпущене волосся видавалося чимось дивним і нереальним, а в Енід ледве не відвисла щелепа, коли вона побачила Аддамс не з двума тонкими кісками.

Подушка під спину, ковдра на колінах і величезна книга, таємно позичена у Белладонців. Ті її не розчарували. В них і справді було більше інформації, при чому не тільки офіційні видання, а й щоденники, написані то зрозумілою, то ні, мовою, знаходилися у власності таємного клубу, що вже давно втратив свою загадковість і важливість.

Енід тихенько хропіла в помаранчеву подушку, інколи здригаючись, або махаючи руками. Можливо її снився кошмар, але як Венздей може перервати таку насолоду? Річ же сидів біля Енід, ображено дивлячись на м’які іграшки вовкулаки. Після обуреної тиради Венздей про розголошення її місця перебування будь-кому і забирання набору для рук, Річ віришив більше з нею не розмовляти. Мінімум, сьогодні. А завтра вже зважаючи куди ця Аддамс полізе.

Але коли настінний годинник пробив одинадцяту ночі, Річ занепокоївся. Він глянув на Венздей, що схилилась над книгою, стараючись розібрати кривий почерк якоїсь Мелінди Аф. Біля її правої ноги лежав товстий зошит, в якому були записані можливі підозрювані на зв’язок з дивною жінкою, що зустрічалася з директором.

– Може ляжеш спати? 

Венздей рвучко підняла голову. Навіть в темряві, яку лиш трохи освітлював ліхтар, можна було побачити червоні очі. Дівчина посвітила ліхтариком на годинник, і зітхнула.

З силою закривши книгу, і поклавши її на тумбочку біля ліжка, Аддамс вимикнула ліхтар. Кімната погрузла в тишу, темряву і схвильоване дихання.

***

Тим часом по сірій нерівній дорозі у шкільному дворі йшла висока постать. Капішон закривав голову, смугастий шарф не давав розгледіти іронічну усмішку і хитрі очі, темно-коричневе взуття гучно стукотіло. На плечі висіла буденна спортивна сумка.

По дорозі до воріт дивна особа нікого не зустріла. Раптово дмухнув сильний крижаний вітер, підіймаючи вгору стопни білого снігу і закриваючи небо хмарами. Коли все заспокоїлося та знову повернулося до норми, людини не було.

Лиш велетенська тінь в небі, давала зрозуміти, що та особа була перевертнем. Але не тим, що з шерстю, чутливими вухами, ні…

Ця істота мала луску, жовті кігті і вузькі очі, в яких палахкотів фіолетовий танзаніт.

Директор покинув школу.

І відправлявся кудись далеко.

Від автора:

Танзаніт – це такий дорогоцінний камінь, якщо хтось не знає. ( Хоча я сама до цього моменту не знала, хаха)