Розбите дзеркало

За окном шёл Снегг и рота красноармейцев. Усього дві літери – і маємо прекрасний початок для фанфіка. Щось таке сюрреалістичне, химерне (bizarre? Повіяло золотим вітром. Привіт, Евр).

За вікном ішов Сніг і рота червоноармійців. Ні, не те. Жарт втрачається.

Для мене ця історія починається з розбитого дзеркала.

Як же зветься та книга, за якою пишеться цей фік?

+++

Отже, дзеркала. Дзеркала холодних гірських озер – у них зникаєш. Запалюється світанок (сплетені в обіймах Місяць і Сонце – сонцеворот. Коловорот) – палають мої гори.

Таким ранком ми з Лордом спустилися з наших гір. За нами летів мій орел і повзла Лордова змія.

+++

І Лорд сказав мені: «Чи не розповiсти тобі про тих, якi через свої вчинки втратять найбiльше? Про тих, чиї зусилля заблукали в земному життi, хоч вони думали, що роблять добро? Сон розуму народжує чудовиськ, а дух свободи народжує синів. Але вони не вірять у знамення і зустрічі, і гіркоту спізнають у великий день».

І я відповів: «Добрі речі твої, вчителю».

І палали гори на світанку, і був наш шлях – світліший світлого.

+++

Для мене ця історія починається – з розбитого дзеркала. Дзеркала бажань, дзеркала Яннажаб. Чорного дзеркала. Дзеркала світу. Не дзеркала тролів.

Цілий світ відбивався у дзеркалі.

Цілий світ відбивають його уламки.

+++

Які ж добрі твої речі, вчителю – чому ж руки твої дрижать?

+++

І Лорд сказав мені: «Підемо зі мною – по окрайку скель, по лезу свідомості, граючи своєю долею! До небесних далей, до прірв долі – підемо зі мною: лише я і ти».

+++

А твій наглядач тримається добре. Хіба буває добро з таким лицем?

Хіба буває добро – з гниллю всередині?

Хіба добро карає тих, хто творить?

Кипи кров, палай – я готовий.

+++

Чуєш, зібралися знов? Тобі вісті несем ми сьогодні: завтра в нас свято велике, завтра в нас день Великодній.

Завтра розсиплються попелом стародавні гори, і здіймуться руки у кайданах, і летітиме вітер степами, і згинатиметься ковил і полин, і повернуться ті, хто пішов у полум’яне серце землі, і ті, кого звали – круками і степовими вовками, ті, хто назавжди – в мовчанні суворому і грізному, страшнішому за клич бойовий, і воскресне земля, і розкриється небо, і ріки вічно котитимуть славу – од моря і до моря.

І буде дім, і буде стіл, і буде чаша золота.

+++

Ти їх, чорт візьми, змусиш себе поважати, скільки можна цього лайна, ніхто на тебе не ставить, ти не обирав місце народження, ти не вибирав час, ти не вибирав рід, але ти вибереш майбутнє, ти напружиш м’язи, зціпиш зуби, напружиш свою сраку, і таки змусиш щоб було по-твоєму, вони тебе всі ще поважатимуть, весь цей сраний світ у твоїх ніг, вони в край подуріли там, вони думають, як все їхнє – нафта їхня, золото їхнє, хліб їхній, земля їхня і їхня воля, їхні душі і тіла людські, їхні сни, їхні знання, їхні таємниці, їхній філософський камінь і казанок Дагди – то й небом можна торгувати, але пес там срав –

небо Британії

не належить

нікому.

Ви чуєте?

Небо Британії не належить нікому.

+++

Десять кроків. Обрив. Поворот. Межа.

+++

Ти повернувся. Ти завжди повертався – несмертний як Кощій з оповідок Антоніна, оповідок, яким я ніколи не вірив – але ти повернувся, крізь колодки й колодязі і всю цю смерть (хто вигадав стільки смерті, Боже?), увесь цей дим і попіл, крізь тисячоліття вдалині від дому, скажено, ядерно живий – хто б смів сказати тобі, що ти – ніхто?

+++

А пам’ятаєш – Міністерство наших снів і мрій, Міністерство казок і див, Міністерство чарів і барв, Міністерство любові, правди, миру і достатку? Як увечері вийшла молодь на Майдан Мерліна – висловити свій мирний протест?

Як спалахувала наша Зірка – дев’ять променів…

Як під бій барабанів панки ховали – що там вони кричали? Щось про «культ споживання, суму, брехні, мілітаризм, фашизм», здається. Коротше, лайно усяке. Ну, що ж. Падаючого – підштовхни.

Як усі обіймалися, як браталися люди, як під гітару співали пісні – хтось чарами запалив безпечний вогонь, який не палив, лише зігрівав…

Як нечисть у червоному хоробро калічила жінок, як поливали натовп вогнем – вже іншим, злим вогнем, неситим вогнем, ненажерливим, злий вогонь ішов разом з червоними чаклунами, як вірний пес, шукай-шукай полум’я, поки знайдеш, знайди-знайди полум’я – хай він помре, а потім хапали усіх, хто вижив, хапали і волокли до камер – у ті дні режимський азкабан повнився дітьми…

Саме тоді наш Орден вперше й вдягнув свої маски.

+++

А все це, – зрештою, – романс про любов та війну, трек присвячений тим, хто покинув цей світ молодим, хто полишив на пам’ять іншим свій лет до зірок крізь терни – безумству хоробрих співаємо пісню! – тим, хто прийняв цей бій, чиє життя було грою без правил, хто штурмував небеса.

Присутні.

+++

І міста наші знов переповняться добром – буде спів дівочий, і сміх дитини, і тиха, лагідна радість матері.

Але чи згадає нас хоч хтось, коли світ оплете золота лоза і будуть розбиті трупні сані?

+++

Повік не втамують спраги твоєї підлі стихії. Нi! Це — полум’я, яке здирає шкiру з голови. О, як воно обпікає! Як нестерпно!

Тільки дух віри потамує спрагу, тільки дух віри виправдає і плем’я, й країну, й час, і стать, і чин, і вік, і розум.

+++

Це була – наша Вандея, наше повстання живої крові і живого духа, останній спалах, чин божевільних (божевілля – Божа воля чи Божа вільність?), виступ диваків, штурм свинцевих небес толерантного Освенциму, білий праведник погрожує Содому – не мечем, лілією на щиті, білий праведник погрожує суспільству – на вогнище білого праведника, нехай підкоптиться його одежа, нехай почорніє, якщо чорні ми, чорним будь і ти (хто ваш ворог сьогодні, чорна сотне?), і не смій – грудями на ґрати, і кричати не смій, і віддай нам свою драбину Якова.

Беріть мою драбину Якова, беріть нашу драбину, забирайте наше небо, та пам’ятайте – хто вкрав наш шлях із тюрми, той може спиватись, а може співати, коли почнеться ніч…

+++

У той ранок, коли ми з Лордом спускалися з гір, і за ним летів його орел, а за мною – повзла моя змія, завмирали звірі, полонені дзвінкою красою небес, і була – рожева зоря на небокраї, і була – хмільна радість серця, і день був – незбутніх див, і так починався – світанок лицарства.

+++

Уходили – неквапом, вмирали – поспіхом. Цілий світ ненавчених дихати.

+++

Я звикаю до твоєї вічної беззоряної ночі, до твоєї вічної беззоряної туги – я сама хотіла знати, що в тебе на душі, я сама просила – відкритись мені, і, Боже, як тобі холодно, я завмираю на вістрі ножа, як тобі холодно, якби я тільки могла викресати хоч іскру вогню…

+++

Для мене ця історія починається з розбитого дзеркала тролів – скалки потрапили у очі й серця, і все тепер викривлене, а де викривлення – там немає ні духу, ні істини, і ніхто не пише кров’ю, і ніхто не говорить від серця, і від тих пір ми годуємо земних божків – нафтою і хлібом, потом і кров’ю, душами й тілом, вони забрали наше небо, вони п’ють наші мрії як кока-колу, вони розділяють і володіють, вони кажуть – і ми співаємо, вони ламають нас по одному, вони забрали все, вони торгують нашим небом, віддайте нам наше небо!

+++

Міністерство, і кров на бруківці, і темниці, набиті дітьми – дух свободи народжує синів, але за синівство доводиться платити.

+++

Ти повернувся, ти завжди повертався, ти зарив смерть під корінням старого дуба, ти йшов на світло сердець, які любили тебе, і от – ти посеред нас, щоб знову вести наші лави в осяйний день Дагор Дагорат.

+++

Наших василісків і драконів вибито вщент, ми повземо по наших нещодавніх тилах, трясучись на вбитому, вистиглому транспорті, і багнюка хлюпає під колесами, нас оточують ворожі тролі і бойові чаклуни, чаклуни-мусора, чаклуни-пси режиму, і Пан Перший Вітер мовчить на всі мої запити, а Левітан в репродукторі розповідає, яка курва примудрилася пустити все чорту під хвіст, увесь наш план, увесь наш чин, увесь наш виступ, Пане Перший Вітре, поговоріть зі мною, вимкніть хтось цей сраний репродуктор, поговоріть зі мною, я чекаю на Ваші інструкції, Ваші втішення, скажіть, що наша ноша не така важка, як здається, що з цієї ситуації є принаймні два виходи (як в тому анекдоті, вся ця історія – довбаний анекдот, анітрохи не смішний, швидше кетчуп).

+++

Ми крокуємо під гімн Еклезіархії, під нашу вандейську марсельєзу (білий праведник погрожує Содому – не мечем, лілією на щиті) – дивні пісні нині у вітру, залізні пісні: залізо народить силу, сила народить волю, воля народить віру, віра народить честь, честь народить залізо – залізо народить залізо, і ми пройдемо шляхом прямим, шляхом наділених благами, а не шляхом тих, хто заблукав, під ласкавим поглядом Володаря Судного Дня.

+++

Наблизився до людей час відплати – і вони відвертаються у невігластві. Чи кожен, хто був вірним у радості, лишиться вірним у біді?

Вороги підступали вже до наших сіл, і жевріла неминуча війна, і Лорд зібрав нас у трону, і – що прохати за вірність короні?

Дай мені небо Британії, мій володарю.

І у нерівному бою билися ми – наче в останній раз, але навіть сніг і дощ були на нашому боці у ті дні, і тікали вороги, і нам щастило, просто неймовірно, казково щастило, як героям химерних кітчевих фільмів про крутих хлопців, і навіть багнюка доріг була – наче на зло супротивнику.

І у нерівному бою наче в останній раз билися ми, і перемагали, і небо Британії сміялося разом з нами, дай мені небо Британії, мій володарю, і хай сміється двір, хай сочаться отрутою вуста, хай знущаються – і ти посміхаєшся: «Чи не замало? А втім, бери», вічне небо завжди буде зі мною.

Всюди є щури, і серед нас був щур, це він спрямував у тебе підступною рукою стрілу, і бути б тоді біді, але я встиг – закрити тебе собою, і ти наді мною, пораненим, лив гіркі сльози, і наше небо плакало з тобою, єдиним серед нас, хто ризикував сперечатися з його полум’ям, єдиним серед нас, хто розмовляв з громами.

+++

Спи, моє дитя, мій маленький герою, мій влучний стрілець – спи, і очі відкриє душа, щоб побачити весь цей хаосмос.

+++

Межа. Поворот. Десять кроків. Обрив.

+++

Що мені і тобі, товарищу старшина, що ти питаєш мене про обряди, статути і прапори, тобі все це давно розповіли твої стукачі, ми заборонена організація, що ти питаєш мене, що мені і тобі, що я тобі розповім про те, чого ніколи не було?

+++

Вона приходить до нас у темницю – сказати своє слово, принести свої малинові скони, чоловік її не поважає і ніколи не поважатиме, виключення, кажуть вони, репресивний апарат, кажуть вони, якого біса ви виключаєте таких, як вона, срані поборники рівності і прав для усіх?

+++

Це наш андеграундний рай – якась наймана хата, мачо-хлопчача кайфохата, тут була суто чоловіча компанія, наші технокнягині тієї пори проривалися до Білого Міста, де чекав Китоврас – андеграундний рай борців проти сучасного світу, проти влади анонімного капіталу, авангарду світової аніме-консервативної революції, Северус десь намутив мівіну і готував її з додаванням усього, що міг знайти у холодильнику, наш Северус, майстер сумішей, настоянок і зіль, майстер ножів і ступок, майстер важільців і вінчиків, творець філософського каменя, кашевар з казанком Дагди, готував для нас справжню їжу кшатріїв, а Лорд у той час флексив під тохо-саунди і відеоряд з Чарлі Чапліном, усі ми завалили сесію, але компанією перечитали увесь корпус правацької маячні, всіх цих Юнгерів, Липинських, Евол та інших Ільїних, з крикуном Заратустрою і дідом Дазайном включно, і так починалася – тотальна ревізія ідеї, так починався постправий дискурс.

+++

А ти, хоч напівмертвий, ти пам’ятаєш, що на тому березі – Золоте Руно.

Звісно, все це алегорії і метафори, але я в душі не маю, як все це інакше розповісти іншим.

+++

Це була наша Вандея у стилі 8-bit/j-rock, наш повсякденний штурм Азкабану з шарами, сто віків Гетьманату, молодість і радість.

+++

Ми повзли по власних нещодавніх тилах, драконів і василісків було вибито вщент, багнюка, гівняна дорога, гівняний транспорт, але Пан Перший Вітер таки відповів мені, Пан Перший Вітер прошепотів про те, що ми зможемо усе – і це були водночас інструкції і втішення, всі необхідні інструкції і втішення, і ми повернули на південний захід, щоб прорватися з оточення – іще повоюємо.

+++

Спи, мій маленький, спи. Чумацьким шляхом несуться воїни на колісницях – прийде час, і ти будеш серед них, у цій небесній кавалькаді, мій маленький хоробрий воїн у зоряному герці, воїни їдуть – хто на колісницях, хто на конях, сии на колесницах, и сии на конях, мы же во имя Господа Бога нашего призовем, і не посоромимось.

+++

Хочемо бути вільними? Не кланяймося земним ідолам!

+++

І ми повзли на південний захід по вистиглій багнюці, а Рабастан по радіо віщав про те, що модерна людина здана на поталу культу матерії, про те, що не ставить вже нічого над своїм Я, що вона стала людиною з желатину, без характеру, без хребта, без стриму, без внутрішньої дисципліни – бо не мала жодної Вищої Сили над собою, бо всі духовні полімери вкрадено ще до нас, наші дракони і василіски всі вибиті вщент, але Пан Перший Вітер сказав: «Тримайтеся!», сказав: «Борітеся – поборете!», сказав: «Веселітеся – розвеселитесь!».

Окупація – слово не наше, і прийшло воно з темних країв, щоб захмарити наше блакитне небо.

+++

Знахар заздалегідь варить свої зілля, монахи заздалегідь переписують рукописи – бо все і завжди повертається (як ви, мілорд), бо ми – одна й та сама заборонена організація, без обряду, штабу, прапору, статуту, без таємного рукостискання і пік з різьбою, від найдавніших до найновіших часів, від премодерну до постмодерну, від побратимства кочових гільдій до альянсу танцюючих сіті, бо доки над нами – сталеві небеса нашої в’язниці, завжди будуть ті, хто спробує – вирватись.

+++

Товарищу старшина, ви бачите уві сні далекі країни і Золоте Руно, ви давно завербовані, наш Орден бере вас у свої лави, під своє бойове крило, під свій прапор на різьбленій піці, був наказ зі штабу: пройдіть через обряд посвячення, вивчайте наш статут, ви впізнаєте союзників за таким таємнім рукостисканням (схема прикладена у додатку, перед прочитанням спалити, після прочитання з’їсти).

+++

Обрив. Десять кроків. Межа. Поворот.

+++

Завжди терновий вінець буде кращим, ніж царська корона.

Завжди величніша путь на Голгофу, ніж хід тріумфальний.

Так з передвіку було,

і так воно буде довіку.

Доки житимуть люди. Доки ростимуть терни.

+++

Гине худоба, і родичі гинуть, і смертний ти сам – та не відає смерті гучная слава гідних учинків.

+++

Прийшов Люціус. Приніс кальян. Пихтіли всім панством по колу.

Після третього кола, Антонін, старий добрий Антонін, нащадок білоемігрантів, завів пісню – про весни, які не для нього прийдуть, і про річки, що не для нього розіллються, і про родину, що збереться на Великдень – без нього, і про дівчат, які не для нього зростали, і про небо Британії, яке не належить нікому. Не належить нікому і не має дна.

+++

Крик Прометея лунає безліч віків скрізь по світі – він заглушає собою грізні громи олімпійців.

Тисячі тронів упали (тисячі впали зірок) – стоїть титанова Круча.

+++

В багнетній атаці пробилися ми до їхнього окопу, і Северус своїми чарами рубав направо і наліво, і Белла, воїтелька Белла, третя – найяскравіша – зоря Оріону, прикривала нас з правого флангу, а Антонін сказав: «До біса все, краще добряча рушниця», і на лівому флангу (на лівому фронті) рвався вперед останній вцілілий василіск (його якимось дивом вилікував Люціус), ми увірвалися у їхні траншеї, нас зустрічали пекельним полум’ям, але Пан Перший Вітер був за нас, і ми пробилися, ми вирвались з оточення, прорвали їхню слабину на південному заході, ми живі, ми уходимо, але ми ще повернемось –

і чорними круками піднесуться знамена.

+++

Крінж чи хайп – ніхто не знає.

+++

Що тобі розповісти, мій хороший, мій любий синку?

Про розвідників?

Ну, нехай буде про розвідників.

Чи знаєш ти, як розвідники зістрибують з потягу? Ооооо, це непроста справа. Треба зосередитись, вирівняти дихання, вирахувати миттєво положення зірок, планет і сонця, і швидкість потягу, і напрямок руху, і тоді вже стрибати, і, найголовніше – стрибати отак: задом і назад, тільки задом і назад, і ще в польоті почати бігти і відхилятися якомога більше на спину, і упаси тебе Бог торкнутися руками землі – розмаже як масло по хлібу.

+++

Се ж були ви – чи не так, мілорде? Се ви закрили собою короля, і се вам він подарував небо Британії – святе і вічне небо, яке не належить нікому, і се над вами він плакав разом з громами, бо тоді ви – вмерли.

Але ви повернулися. Як і завжди.

+++

Антонін: «Невже всі забули СТАЛІНА? Як взагалі МОЖНА ЗАБУТИ ТАКУ ЛЮДИНУ?!»

+++

Ми – останні панки з підвалів Вандеї, наші ірокези пофарбовані у золотий та білий (до стелі треба ростити, до стелі!), тверезий заряд повстання проти сучасного світу лібералізму, комунізму, пацифізму, культу споживання, суму, брехні, життя у метафізичному лайні, останні вуличні бійці, феодальні дружини, озброєні фаєрами, ланцюгами і битами, смішні стійкі олов’яні солдатики війни, якої ніколи не було.

+++

Лорд сказав: «Ми проголошуємо війну усім світам, де нас гонять, усім містам, де нас хоронять, усім місцям, де сум і холод», і наш юний Лицар Неба, вічного неба Британії, зробив крок уперед і відповів – один за всіх: «Ми з тобою, мілорде».

+++

Уходили неквапно, вмирали поспіхом – цілий світ, перекреслений червоним розчерком.

+++

Світ сей важкий, і давить сліпота й пітьма на рамена. Гине худоба, і родичі гинуть, і слава гучная не вічна – навіть для гідних учинків. Лишиться одне – терновий вінок на твоїй голові, з передвіку й довіку.

+++

Підемо разом, брати, з’єднані клятвою, непорушною клятвою радості – до далей небесних, до проваль долі, бо безодень борні і трагедій! Се – наш світанок лицарства, світанок племені сонця, народженого його першим поглядом на гірські вершини, на срібло вод і снігів, світанок народжених для натхнення в наших серцях, для вогняних буревіїв; знамення нам – посмішка ласкавого Бога.

+++

Я звикаю – до вічного сонця у твоєму серці, до твоїх люблячих, ласкавих рук, до твоїх ніжних долонь – знаєш, у тебе долоні майстра, долоні творця (О тано, мельдо! Корі’м о анті-ете!), пальці музики, я зісковзую з вістря ножа, і падаю – у безмежну ясну блакить щастя.

Твоя душа – як небо Британії. Не належить нікому, але може бути даром.

+++

О ти, наша мачо-хлопчача кайфохато! Скільки тут було випито і викурено, скільки з’їдено шаурми і мівіни, скільки запальних дискусій тривало – про присмерк Європи й брехню системи, і про те, чому люди не літають, і про іскру Прометея, і про температуру горіння прометіуму – скільки тайтлів переглянуто, скільки маніфестів писано, скільки музики слухано!

Прощавай, наш любий дім, наш андеграундний раю! Чи зустрінемося знов? Прощавай. Бувай здорова.

+++

Северусе, любий мій Северусе, мій милий бідний Северусе, ось, я повернувся, як обіцяв повернутись, як завжди повертався – і що я бачу? Я бачу тебе у важких кайданах, міцно тримає тебе твій наглядач, цей бородатий хазяїн стратосфери (його піар-менеджер, бува, не Карл Маркс?), тримає – клятвами, боргами, обов’язками, і він не зупиниться, він не зізнається у дріб’язковій правді мет, у нікчемній істині цілей, він спалює твої мости на кордонах, він будує паркани – вище сторічних ялинок, але ти, Северусе, мій любий Северусе, чому ти дозволяєш йому, мій суворий північний крук?

А знаєш, що? Не буває добра – з таким обличчям. І з гниллю всередині. І не буває добра, яке забороняє творити.

Ну його, брате – таке добро.

Відчепи ці вагони.

+++

Небо Британії, Северусе, не має не тільки хазяїна – воно ще й не має кордонів. Ні кордонів, ні меж, ні навіть дна.

+++

Який важкий сей світ – і як же давить сліпа темрява! Але ми з тобою – таки посперечаємося з ним, у війні, яка прийшла до нашого дому, посперечаємося і з війною, і з долею, з мойрами і норнами, і чорними кішками. Дай мені руку!

Вже являється тайна беззаконня, отож збагни її, доки з середини не вийде і не з’явиться беззаконний.

+++

Поворот. Межа. Обрив. Десять кроків.

+++

Ми прорвалися крізь заслін, ми вибралися з оточення, і попереду – гіркота вигнання, і попереду – щастя свободи.

За синівство доводиться платити, але сини – вільні.

+++

Крик Прометея лунає безліч віків скрізь по світі.

Крик Прометея в грудях запалює іскру.

Іскру в прометіум кинь – і запалиться полум’я.

Запалиться полум’я з іскри – і боляче обпече нам сраку.

… і на пляшках від кока-коли напишуть наші імена…

+++

І от ти – падаєш,

падаєш,

падаєш –

у чорну безодню, з вершини Астрономічної Вежі, і заслаблій дівочій руці несила навіть підвести чарівну паличку (один помах – і припиниться все), це як у твоїх снах (сни про падіння в безодню нескінченними сходами… сни?), падаєш, падаєш, падаєш, і –

прокидаєшся.

+++

Воїтелька. Червова королева. Хрещена фея. Мати.

+++

Коли її зустрінете – попросіть повернути мої рукописи і моє пальне.

Ну, це, звісно, якщо вона мене взагалі пам’ятає.

+++

Ти добре трималась на сповідях, на допитах і, особливо, на суді, бо хто вони, взагалі, курва, такі – судити доньку стародавнього і шляхетного роду, ці плебеї, виховані у притулку твоєї матері, і ти навіть не намагалася слухати, коли суддя щось верз про те, що – декому краще вдаються приголосні, декому голосні, але якого, курва, ката, і чому взагалі, і що за абзац, і як так (Боже, яке кінчене), і ти гордо не відводила погляд, коли виголошували вирок –

Азкабан. 510 років.

+++

Що тобі – до мого імені? Важить лише ціна, зовсім не ім’я.

+++

Антонін: «Сижу за решёткой в темнице сырой, вскормлённый в неволе орёл молодой».

+++

Судили хлопчину, зовсім молодого (і він точно був не з держави Молдова), і в залі була німа тиша, лише суддя питав кіпець експресивно:

«Якого КАТА? І ЧОМУ взагалі? ЩО за АБЗАЦ? Та ЯК так? Та кажи – не мовчи!».

І він відповідав:

«Та ви, пане суддя, краще дайте гітару – я хоч заспіваю Софію Ротару».

+++

Декому краще вдаються приголосні, декому голосні – а тобі не вдаються ні приголосні, ні голосні, і ти не можеш бути нормальною частинкою нашого суспільства, тож – Азкабан, 510 років.

+++

А Антонін просто пообіцяв тому довбню у суддівській мантії що у глибині сибірських руд його холодненьким знайдуть.

+++

І от ти – падаєш,

падаєш,

падаєш –

у зоряну прірву, туди, до твого місця в сузір’ї Оріона, падаєш вгору (розгадай закони природи), і лунає твій сміх, і анголи грають на трубах і на бандурах, і ти —

повертаєшся додому.

+++

Василь Крук знав сто тисяч п’ятсот варіантів дум про турецьку неволю і братів Азовських і вдвічі більше варіантів, як уникнути тих лих, але таки пішов паротягом за друзями.

На питання: «Чому?», стискав плечима і відповідав: «Та яка різниця? Наше тіло складено з клітинок – кожен з нас і сам собі ГУЛАГ».

+++

Судили хлопчину, зовсім молодого (і він таки був із держави Молдова), і в залі була німа тиша, лише суддя питав прелюто:

«Якого КАТА? І ЧОМУ взагалі? ЩО за АБЗАЦ? Та ЯК так? Та кажи – не мовчи!».

І він відповідав:

«Та ви, пане суддя, краще дайте бандуру – а я вам утну про Симона Петлюру, про славне козацтво, про рівність і братство, забуті традиції, занедбано закон – в бій Вірд проводжає бійців батальйон».

+++

Не передати – що за треш, лютий крінж.

+++

А про нас таки казали пророки. Намо казав – пророкував гнівні часи, пророкував наше повернення…

Отже, про нас казали – і от ми з тобою прийшли, а у світі – так брудно і порожньо, і неба з землі не видно, і можна скільки завгодно йти як гроза степова – але ж то таки степами, а от увійди у місто, увійди, і почуєш, як у слід тобі лаються усі ці каліки, як добропорядні бюргери закривають вікна, як вони ховають своїх дівчат, щоб ті не звабилися блиском добре начищених чобіт, ясними поглядами, променястим світлом сердець.

Нащо кликати їх до бою? Вони звикли, що їх ведуть, що їх гонять, як бидло, як рабів… слово уривається, я зриваюся на сльози, на крик і біль, що з ними зробили торгаші небесами, нашими вічними небесами Британії, як так можна з людьми, вони – здалися, хтось скаже, що вони були народжені, щоб здатися, не знаю, але ми – ми народжені їх врятувати…

Про нас казали – і от ми прийшли. Навіщо?

+++

Судили хлопчину, зовсім молодого (і хто його знає, чи був він з Молдови), і в залі була німа тиша, лише підсудний спокійно питав:

«А от, пане суддя, повідайте та розкажіть мені – чого заради своїх вважати чужими? Чого заради – чуже ділити, та зі своїми, та неподільне рвати – та у чиє ім’я?»

+++

Северусів старший брат звався Маратом, і був найкращим бійцем на усіх вулицях Східного Лондону. Мав наколку з Фіделем на лівій нозі, вивірену і тривку техніку, та двох дружин, бо був мусульманином.

Щоночі він бився проти химер, бився, поки не згасали зірки, що висіли над містом як псячі серця.

+++

Я звикаю – до химерної мапи твоєї душі, до її лісів і проваль, до її долин і круч, і я знаю, що тут – мій дім, тут в мене є моя маленька казкова хатинка феї-хрещеної, і я люблю тебе – не мілорде, не вчителю, просто – Томе.

І я вже більше – не завмираю на лезі ножа, бо яке лезо ножа, коли такий спокій у серці, і, ти знаєш – у нас буде син.

+++

Ми в цьому житті в’язні від Бога. Логічний наголос можеш ставити будь-де.

+++

А Марат помер уві сні – навесні, на початку березня, коли сходили сніги, і береги полишали річки, і вся наша братія, все славне панство зібралося оплакати його – і Лорд, і Белла, і Антонін, і Люціус, і Василь, і дві Маратові молоді дружини, і сила-силенна інших, і прийшов імам – звершити джаназу, Аллаахумма-гфір ляху вархамх, веди нас шляхом прямим, шляхом тих, кого Ти наділив благами, а не тих, хто під гнівом Твоїм, і не тих, хто заблукав, і по молитві імам сказав, що Пророк не був сумним, що Пророк вірив – зло вижирає зло, і ще імам говорив, що Пророк завжди і дбав про таких, як Марат, що сонце сходить будь-де, і що все, що зникає, ще колись зійде.

«Ніщо не зникає, – відповів йому Северус, – Тільки страх».

+++

Чому на сценах з боями звучить така музика, неначе ридає сама світобудова?

+++

Декому краще вдаються приголосні, декому – голосні, а судді найкраще вдавалося нести випадкову маячню.

До речі, його дружина кохалася з Антоніном. Саме тому той і отримав термін вдвічі більший за Беллу.

+++

Северус брата любив, хоча сам був католиком – пишався ним, всюди ходив за ним.

Коли виносили тіло – почався сніг, гидкий сніг ранньої весни, який швидко тане, залишаючи по собі калюжі й багнюку, і Северус заприсягся – він битиметься з тими, з ким бився Марат.

Бо страх – єдине, що може зникнути. Все інше є в нас – молодших братах.

+++

А Василь Крук сказав судді, що він не герой, бо справжній герой – це мертвий герой, а він, нівроку, вмирати не збирається, а якби збирався, то вже запросив би і шановне панство, і пана суддю, і товариша старшину подивитись на се дійство, бо публіка, як відомо, любить дивитись на смерть.

+++

Обрив. Межа. Поворот. Десять кроків.

+++

Северус: «Дурепа! Ти допустила втрату дорогих інгредієнтів, і тепер працюватимеш у лабораторії без заробітної платні протягом 510 років, бо саме стільки років вам, місс, прийдеться працювати, щоб повернути їхню вартість!»

+++

Пане Перший Вітре! На зв’язку – підводний човен «Вандея»! Я, її капітан, свідоцтвом істинним – в Дусі і Сині – доповідаю: ми ведемо нерівний повітряний бій посеред пустелі. Закінчились торпеди. Ситуація – відмінно скрутная.

Бомби глибинні епохи нездарної розриваються поруч – з кожним разом все ближче від нас. З кожною миттю становиться гірше. Пробито обшивку. Небо в дірки сочиться, мов газ.

Пане Перший Вітре! Це – не сигнал SOS. Ми готові загибель знайти у нерівному бою. Коли все скінчиться і наші душі покинуть тіла – Пане Перший Вітре, до зірок, до Малої Ведмедиці – понесіть нас з собою.

+++

Я не знаю, я забув всі імена, моя Нарнія була вкрадена в мене, герої – хто в землі, хто – на довічному, а мені, наче кістку псові – кинули цей пречудовий світ, мовляв – гуляй козаче, і, знаєте – саме в такі ночі гайдамаки святили ножі…

+++

Антонін знав Лорда дуже давно – ще з дитинства. Він один з небагатьох, хто може похвалитися тим, що вчився з ним разом.

Двоє хлопчаків лежать на траві під деревом – сонце, ясний день, травень. Внутрішній двір школи – раніше, як і годиться чарівній школі, вона була справжнім замком, який витримав не одну облогу, вона і зараз – справжній замок, тільки треба стерти пил з лицарських обладунків, очистити мечі від іржі, підновити бійниці і стіни…

Двоє хлопчаків – молодість і радість, і віра в прийдешнє, в латинський комунізм і райські сади, в незалежний Тибет і місто Чевенгур на золотому піску (там ніхто не працює, а тільки філософствують і б’ються на турнірах), і Лорд – тоді він ще не був Лордом – маленький Гаврош, наївний принц, він танцюватиме на барикадах, вся ця боротьба для нього – карнавал, лицарська гра, хто з дітей не грав у лицарів, хто може засудити нас за те, що уроки тої гри ми засвоїли краще за інших?

+++

Коли сова принесла тобі твій білет у казку, ти зашив його у рукав, що ніколи не був червоним (сим брудом ніхто з нас себе, слава Богу, не заплямував), і, без жодних вагань, поспіхом зібравши свої нехитрі речі (що там є у сироти?) кинувся на платформу, щоб сісти – на свій потяг до Середзем’я, на Марсіянський експрес, на паротяг, що йде в синій замшевий Мемфіс, що йде прямо в міт.

+++

Ти зашив свій білет у рукав, що ніколи не був червоним, і подумав, що скоро усе, що ти знав про свою Британію, приховану, таємну, всі ці дивні назві, вулиці і будівлі – все це скоро звіриться, і нехай вік, звісно, усіх введе в оману, нехай сюжет твоєї пригоди буде небезпечним – магія, війна, любов, шістнадцять років, і вже чекає на тебе меч, піднятий з озерного дна – нехай, бо той, хто загасив відчай в очах, не зможе відступити і не зможе спати повік.

+++

…І доки ми рубалися – хто з Мордором на східному кордоні, а хто – з саксами на західному; хто з тархистанцями на південному, а хто й з велетнями на північному – вони вкрали в нас нашу країну, вони підмінили нашу Нарнію якимось гидким і дурнуватим сурогатом казки для розбещених, не дуже розумних дітей…

+++

Я пам’ятаю – вершину пагорбу, і гілку вишні у руці, і дім, за яким тік струмок, і луку за рікою, я повертався у ті міста, там випалено все, і дом поруйнований, і згорів ліс, і струмок наш висох, а значить – темна провина, що тисне мені на груди – лише тінь, що на мить промайнула в дитячому сні…

+++

Це все мине, повір мені, мине як травневі грози, і червономантійна нечисть, і допити, і посмішка слідчого, і кров на бруківці перед Міністерством (мініправ, мінілюб, мінісвіт, мініжиття, наножиття, мине і це – наножиття), і ангбадські темниці, набиті дітьми, і поліцаї, що хоробро калічать жінок, і бородатий вельзевул (в лівій руці – снікерс, в правій руці – марс) у морзі виявиться просто мертвим стариганом, і з петель зріжуть двері в тюрмах, і Британія, наша прихована таємна Британія, схопиться від сну, і весна увірветься – на крилах твого збитого дракона з артурівських стягів.

+++

Все це мине безслідно, бо, ти ж знаєш, єдине, що зникає – це страх.

+++

І ось вони поверталися – сюди, де спала їхня прихована і таємна Британія, сюди, де їхні чисті зірки були усі в домі Англія, поверталися з вигнання, з еміграції, з Парижів і Стамбулів, з тарганячих перегонів, з полону, з могил, з аб’юзивних шлюбів, усе завжди повертається – і поверталися вони, уся наша братія, усе славетне панство: і Лорд, і Люціус, і Антонін, і Василь, і Северус, і наші технокнягині – Белла, Нарсі та Андромеда, і Марат зі своїми двома дружинами, і товариш старшина, і наша японська подруга, ймення якої ми не знали – вона послуговувалася псевдо Nani?, саме так, із запитальною інтонацією, і Лав-Лав, наша мила Лав-Лав, наша Love-Love, наш найнадійніший тил, поверталися – і чим зустрічали їх тут, де старий любитель нафтових вершків вже давно торгував їхніми небесами, забувши, що небо Британії не належить нікому?

Вони поверталися – і Вітчизна зустрічала сторожовими псами.

+++

І, ступивши на берег, Антонін заспівав своєї пісні – про весну, яка настала для нас, і про шум гаїв, про спів соловейка, про дзвін річок з діамантовими струменями, і про молодих дівиць – і усе це для нас, і про те, що і для нас настав-таки Великдень.

+++

І от вони поверталися – у рідний антипростір, туди, де казні масові, де камери газові, де армії Власова, де непробудно спить їхня таємна, прихована Британія, де культ споживання, туги й брехні, і співали свій псалом новий, співали усім честним собором, серцем нелукавим – про преподобних во славі і на тихих ложах, і про царей неситих, і про мечі в руках – добрі, гострі обоюду, і про вічну славу, і про те, що є сила, яка долає смерть.

+++

Межа. Обрив. Десять кроків. Поворот.

+++

І поки ми рубалися – хто з тельмаринами на сході, а хто – з Ізенгардом на заході; хто з драконами на півночі, а дехто й із вовкулаками на півдні – вони прийшли за нами, усі ці дамбігади з наших дурнуватих дитячих казок, вони судили нас заочно і винесли вирок, і коли ми поверталися з війни – на нас чекали тюрми і розстріли, хтось у землі, хтось – на довічному, освячуйте зброю, побратими!..

+++

І наш Василь, наш кручий син, наш характерник забутих часів, устав посеред собору лицарства, і сказав, що Січ не бажає схилити голови, що нехай – втопчуть червоне знамено із білим хрестом у криваве багно, нехай – проклянуть і спалять її навіки, нехай – пам’ять про сі дні стане сталевою короною, а думки гіркі – батогами, Січ не схилить голови!

+++

Ти ж знаєш: в мене – і так, і так, і це, до речі, ще не виключає, що – ані так, ані так.

А може взагалі – і так, і разтак, і перетак – і все одно не так.

+++

Коли помер Марат, Северус став заробляти, беручи участь у боях без правил – йому потрібні були гроші на навчання, він збирався отримати звання Майстра у галузі зіль та настоянок, проникнути у таємниці трав і каменів, металів і квітів, тварин і птахів, а останні його заощадження пішли на похорон, бо ні у Марата з його дружинами, ні у батьків грошей ніколи не водилось, і навіть ті декілька золотих, що він їх беріг на перший учнівський рік, Северус заробляв протягом років, потихеньку торгуючи у замку та на ринку своїми бальзамами та відварами.

Кожний вечір він ішов у глиб нетрів Східного Лондону, спускався у його підземелля, де як вільні каменярі, як таємний орден ілюмінатів збиралися любителі заборонених законом розваг.

Він знімав верхній одяг, обмотував кулаки бинтами, і виходив на арену, на круглу арену освічену факелами, так, що з неї у темряві не було ніколи видно, хто сидить на трибунах, і бився там, бився, до сьомого дихання, до кривавого поту, падав, підіймався, потім знову падав і підіймався знов, він ледь приповзав до батькового дому після кожної ночі, іноді його притягували на собі Маратові дружини, і ридала мати, і хмурився батько, хмурився, але мовчав, а мати лікувала його рани добрими чарами і материнськими слізьми, і до наступного вечора він завжди був як новий, завжди був готовий продовжувати битися, і все частіше він вигравав, і все більше глядачів і далі ставило на нього – як на досвідченого бійця.

Лорд довго бранився, коли дізнався про це, довго читав Северусу нотації, переконував прийняти допомогу побратимів, вмовляв, просив, благав навіть, Северус лише похмуро дивився на нього, і вів своєї: «Ні, мілорде. Я так не можу. Сором просити милостині. Вибачте, мілорде, але ні».

Зрештою Лорд плюнув і пообіцяв віддати Северуса на перевиховання нашим технокнягиням. Це його таки пройняло – після певних подій Северус трохи навіть побоювався жінок, незалежно від їхнього характеру, а характер у технокнягинь був… ну, не те, щоб поганий, але нудьгувати з ними не доводилось. Коротше, Северус гроші нарешті прийняв, і Лордові подякував.

Але уроки, які він отримав на арені, залишилися з ним назавжди.

+++

Марат був у законному шлюбі з обома своїми жінками – у законному за шаріатом. За англійським законом він мав одну дружину, а з ким він там ще живе та спить – не державна справа.

Втім, Марат завжди вмів ставитись до державних законів діалектично.

+++

Уся честна компанія зібралася в той вечір у мачо-хлопчачій кайфохаті, прийшли і дівчата теж, бо технокнягині нарешті повернулися з-під свого Білгороду чи Белґраду, коротше з Alba Urbe, та й Nani? вибралася таки зі свого Ґенсокьо, і Марат саме тоді чогось вирішив, що годі дружинам киснути вдома, треба іноді й у світ вийти, а Лав напекла кексів, бо «ви там на вашому фастфуді всі гастрит собі позаробляєте», і Люціус приніс кальян, а Северус відшукав у глибинах мережі нормальну піратську версію нового фільма Міядзакі, тож вечорниці обіцяли бути досить непоганими, і знов ми до пізньої ночі, до третіх півнів і довше, ледь не до світанкової зорі говорили – про екологію і морфологію, про ренесанс і ресентимент, про ідеї і юдеїв, про Традицію і Тору, про Зелену Книгу і Зелену Євангелію, про міти і мито, про життя і жито, про Хірона і Харона, про Німуе і Намо, про номіналізм і націоналізм, про схоластику і софістику, і – нечасто випадають посеред усіх цих війн і героїки, усіх цих колодок і колодязів, диму і попелу такі теплі, лампові сімейні посиденьки.

+++

Василь бував у Ґенсокьо разом з Nani?, і повернувся звідти з перснем на пальці – там він зустрів дівчину з народу тенґу, ім’я якої ніхто з нас не міг вимовити, а у листах вона фігурувала під псевдо Nevermore. Вона нечасто доєднувалася до нас, бо не могла полишити чарівну країну. Зазвичай, Крук бачився з нею тричі на рік – обертався вороном і летів до неї крізь океан снів.

+++

Северус зрештою теж одружився із тенґу, але ми не знаємо ані як її звали (точно не Nevermore), ані як вона виглядала, бо Северус приховував своє подружнє життя від усіх. Що вже поробиш – такий він, наш Северус, наш майстер ножів і ступок, майстер важільців і вінчиків, творець філософського каменя, кашевар з казанком Дагди, який завжди готував для нас справжню їжу кшатріїв.

+++

Срібний лис Люціус був одружений на технокнягині Нарсі, єдиній з сестер такій саме срібній, як і він. Все це добре відомо кожному, хто знає нашу історію.

Антонін так і лишився неодруженим, бо кохався з дружиною пана судді.

+++

Ми йшли – як гроза степова, багнетами розповісти їм про тих, хто через свої вчинки втратить найбільше, про тих, чиї зусилля заблукали у земному житті, хоча вони й думали, що роблять добро, про знамення і зустрічі, про чудовиськ, яких породив сон їхнього розуму, і про день суду, і про те, що ніщо не зникає – хіба лише страх.

+++

Лицарство усе зійшлося – усіх зібрав наш мілорд, Том, герцог Чевенгурський, прапороносець Авалону, писар Туле, бунчужний Асгарду, довбиш Короля пагорбів, кухар вавилонський, колесник македонський, броварник єрусалимський, невідступний хранитель Піренейського замку. Прибув і Люціус, лицар і лікар під гербом Срібного лиса, і нащадок білоемігрантів Антонін, і Северус, напівкровний принц зниклого королівства, майстер настоянок і зіль, знавець трав, коренів, отрут, металів і порошків, знавець шляхів розуму, і сестри-технокнягині з роду, що його девізом було – «Toujours Pur» (все чисте чистим), і Марат, якому за джур правили дві його дружини (бо якщо в тебе вже є гарем – треба, щоб він був бойовим), і характерник забутих часів, Василь Крук, майстер перевтілень та ілюзій, зі своєю дружиною Nevermore, і товариш старшина, і леді Лав, і Nani?, що йшла у бій зі шляхетними істинами на вустах, усіх зібрав Камелот у той день, і було свято велике і радість – від краю землі і до краю її.

+++

Поворот. Обрив. Десять кроків. Межа.

+++

І поки ми виписували своє щастя кров’ю на картоні, поки ми вгризалися і помирали за нашу епоху, поки рубалися на усіх кордонах Вітчизни – вони вкрали у нас все, вони замінили країну нашої казки своїми симулякрами, святе і чисте небо Британії – свинцевими, як стіни тюрми, небесами свого толерантного Освенциму, на місці батьківського дому тепер – крижаний Бухенвальд, і тому ми несемося на наших тачанках, під махновськими знаменами – чорними з білою, о дев’яти променях, зорею, ми очистимо рідний край від цієї наволочі, бачиш, мій синку, як Чумацьким Шляхом воїни їдуть на колісницях, спи, мій маленький, спи.

+++

З діалогу Василя і Антоніна:

– Ти головне у Львові “останівка” не скажи, бо скажуть, що вже приїхав.

– Хей! Це вже справді образливо. Я, взагалі-то, поліглот!

– Пылеглот?

+++

Антонін таки і справді був поліглотом, і знав понад тисячу мов, серед яких були мертві, штучні і мови, що виникли в інших світах.

+++

Встати! Лунає гімн!

 

Allons armée de la Vandee

Le jour de gloire est arrivé!

Contre nous de la république

L’étendard sanglant est levé

L’étendard sanglant est levé

Entendez-vous dans nos campagnes

Les cris impurs des scélérats?

Ils viennent jusque dans vos bras

Prendre nos filles, nos femmes!

 

Aux armes vendéens!

Formez vos bataillons!

Marchez, marchez, le sang des bleus Rougira nos sillons!

 

Quoi des infâmes hérétiques

Feraient la loi dans nos foyers?

Quoi des muscardins de boutiques

Nous écraseraient sous leurs pieds?

Nous écraseraient sous leurs pieds?

Et le Rodrigue abominable

Infâme suppôt du démon

S’installerait en la maison De notre Jésus adorable

 

Aux armes vendéens!

Formez vos bataillons!

Marchez, marchez, le sang des bleus Rougira nos sillons!

 

Tremblez pervers et vous timides,

La bourrée des deux partis

Tremblez, vos intrigues perfides,

Vont enfin recevoir leur prix

Vont enfin recevoir leur prix

Tout est levé pour vous combattre

De Saint Jean d’Monts à Beaupréau,

D’Angers à la ville d’Airvault,

Nos gars ne veulent que se battre

 

Aux armes vendéens!

Formez vos bataillons!

Marchez, marchez, le sang des bleus Rougira nos sillons!

 

Chrétiens, vrais fils de l’Eglise,

Séparez de vos ennemis

La faiblesse à la peur soumise

Que verrez en pays conquis

Que verrez en pays conquis

Mais ces “citoyens” sanguinaires

Mais les adhérents de Camus Ces prêtres jureurs et intrus

Cause de toutes nos misères

 

Aux armes vendéens!

Formez vos bataillons!

Marchez, marchez, le sang des bleus Rougira nos sillons!

 

Ô sainte Vierge Marie Conduis,

soutiens nos bras vengeurs!

Contre une sequelle ennemie,

Combats avec tes zélateurs!

Combats avec tes zélateurs!

A vos étendards la victoire,

Est promise assurément

Que le régicide expirant,

Voie ton triomphe et notre gloire!

 

Aux armes vendéens!

Formez vos bataillons!

Marchez, marchez, le sang des bleus Rougira nos sillons!

+++

Коли курсанти стали стріляти у натовп навмання, і кров пролилася на бруківку перед Міністерством, і ті, хто вцілів, намагалися втекти через квартал Галахада, червоні чаклуни оточили його, і стали поливати полум’ям (тим дійством керували ви, товаришу старшина, чи не так?), і саме тоді Орден вперше вдягнув свої маски і пішов у бій.

Спустилася з небес Nani? – на білій хмарі пахощів, з тихим передзвоном бубонців – і понеслася на ворога з іменем шляхетних істин на вустах. Прямо у гущі чорносотенних лав приземлилися, під гул стрибкових ранців, сестри-технокнягині, ведучи вогонь на всі боки. Просто у піке перекинувся людиною Крук, а поруч з ним летів Лорд на зеленому драконі, а з лівого флангу (з лівого фронту) закидував червономантійних склянками із наступальними зіллями Северус, і Антонін вів вогонь з дахів, постійно змінюючи позицію.

Після тривалого бою Ордену довелося таки відступити, але поставленої мети булу досягнуто – принаймні частині тих, хто втікав через квартал Галахада, вдалося вижити.

+++

Ти вмів прощатися, і вмів уходити назавжди (а втім, ти завжди повертався), ти розрізав своє серце на шматки і роздав його нам, але одного ти не вмів – берегти лише своє життя, хоч воно, мілорде, може й непогано було б для лідера повстанської армії, ти завжди йшов попереду нас в усіх боях – на білому коні, на червоному драконі, на зеленому василіску, у пішому строю, на полум’яних крилах джетпака, на божественних вітрах разом з Nani?, без сумнівів і страхів, ти лишив вічний заповіт світові різьбою по наших долях.

+++

Та не тисни ти так на ту гашетку, ну от, курва, кулемет димить, прикладай ганчірки, що?, нема?, як нема?!, давай сюди знамена, я дозволяю, я отаман, все одно нам тачаночка замість ліжечка, вогонь, так тебе й перетак, крізь полум’я, зі степовими вітрами (здіймається східний вітер! Привіт, Евр) ми летимо – іще оберт колеса, і –

в рай.

+++

А все завжди починається з малого, з мертвого насіння, що заново проростає, знахар заздалегідь варить лікарські та бойові зілля, феніксом з яйця вилуплюється знання, і ось, поруч із портретом Сталіна, крізь всі шари ґрунтовки і фарби просто на стіні проступає фреска – безкомпромісно-прекрасна настільки ж, наскільки гротескна (і, певне, для когось навіть непристойна).

І вузькими, розпеченими вуличками божевільний дервіш пронесе, ховаючи у своєму лахмітті, безіменний рукопис у тубусі – просто до твоєї конспіративної квартири, товаришу старшина, прочитай його, прочитай уважно, не минаючи ні титли, ні тієї коми, прийшов час перечитувати класику.

+++

Коли вона поверталася з нашої темниці до свого сумного дому (хтозна ще, що було більше схоже на темницю), вона думала про те, що бути сміливою насправді – все ж важливіше, ніж те, чи будуть тебе вважати такою, і про те, що ми повинні пройти крізь вогонь, і ще про те, що революція – це любов – і ця любов

птахом вихопилася з її серця

і над містом спалахнула – підзабута було – дев’ятипромінна зоря.

+++

Десять кроків. Поворот. Межа. Обрив.

+++

Я – смак у воді, сину любий, я – звуку відлуння,

Блик сонця, я – слово у книзі, я – людяність в людях.

 

В огні я – сіяння немеркне, в землі – чистий подих,

Життя я – в істотах земних, я – подвижників подвиг.

 

Я – вічне насіння усіх, які є лиш істоти,

Я – розум розумних і я ж – найпишніших пишнота.

 

Я – міць непохитних, хто хіті опертися годен,

Я – гін життєтворчий в істотах, обранцю Господен.

+++

Я сказав, що силу і твердість, віру й відвагу дає людям або віра в Бога, щоби творити добро, або жорстокосердя, щоби творити зло. А ви – не холодні, не гарячі, лише літеплі – ви відкинули жорстокосердя, але відкинули й Бога. І звідси – ваша безсилість, звідси – ваша неміч, звідси – звиваєтесь ви, наче дощові хробаки, хробак із хробаком заводите братерство, і мавпа дурнувата посеред вас вдає з себе Творця. Ви живете в багні, і ваша їжа стерво – мерзенний цей бенкет!

О де ж – царствений беркут, що впав би і розірвав?

+++

Багаття серед ночі – іскри, іскри, в танці шаленім коловорот.

+++

Ми з Лордом підіймалися на нашу гору, де на нас чекали – не мої, і не його, а свої власні – орел і змія.

+++

Які ж добрі твої речі, вчителю – прости мені, що руки мої заслабли.

+++

Антонін із Лордом пішли у далекі гори – за тридев’ять земель, за тридесять царств, через Сині гори, через гори Імлисті, через гори Альпи і гори Піренеї, через гори Тибетські і гори Кавказькі, і зійшли-таки на титанову Кручу.

Там Прометей, сам-один у цілому всесвіті, віками сидів у позі античного філософа.

– Гей, Прометею! Чого се ти сидиш? – гукнув до нього Лорд – Ти ж, насправді, той іще трікстер! Спускайся до людей, та повеселись добре!

Мовчав Прометей.

– Гей, озвися, титане! Де загубив ти свій срібний сміх?

І все ще мовчав Прометей.

– Забронзовів, – виніс діагноз Антонін.

І тоді Лорд здійняв Мйольнір, що його у коловороті часів дав йому батько Махно, і розбив ідола на друзки.

Так починався – світанок лицарства.

+++

…І Антонін звернувся до строю: «Нехай зло панує у сьому світі – не йому належить останнє слово! Вперед, лицарі незахоплених замків, лицарі чистих і вічних британських небес, які ще нікому не вдавалося приватизувати!»

+++

Василісків і драконів – майже всіх – було вибито вщент, і ми повзли на вбитому, вистиглому транспорті по якихось вже зовсім незрозумілих топосах (це що? тил? фронт? ворожий тил?), а Пан Перший Вітер у репродукторі говорив про те, що зло є, перш за все – втрата цілісності, відрив від духовного центру і утворення автономних частин на мапі душі, і що почати терор важко, але так само важко його потім і зупинити.

+++

Коли Лорд з Антоніном спускалися з гір, зустрівся їм старий самітник, крикогубий Заратустра, і заволав про те, що дух свободи народжує богів.

– Та годі тобі, – сказав йому Антонін. – Від твоїх криків в мене болить голова, та й мілордові робиться недобре. А цитрамон я забув вдома.

+++

Вона приходила до нас у темницю – знову і знову, і була – як теплий промінчик сонця. З собою вона приносила їжу, газети, сигарети, книги, теплі речі, останні чутки і плітки, запах домашньої випічки і приємних парфумів, які їй, що б там хто не казав, лічили.

Вона була по-своєму освічена, хоча її й вважали дурнуватою, знала, певне, все про історію моди, зналася на кулінарних традиціях таких народів, що про них і Лорд не чув (а Лорд, треба сказати вам, добряче поколесив світом свого часу), а ще іноді випадково, мимоволі і мимохідь, робила справжнісінькі передбачення, хоча цього ніхто й не розумів, включно із нею самою, бо тими передбаченнями виявлялися цілком звичайні фрази у побутовій бесіді – про погоду, про стіл, про настрій, про новини чи про щось інше, таке цілком звичайне.

Звали її Лав-Лав, і це було її справжнє ім’я, хоча дехто вважав, що насправді її звали Лавандою, а дехто – що Любов’ю. Але я знаю точно. Я був знайомий із нею з дитинства, хоча ми тоді не надто багато спілкувалися. Ну, знаєте, дівчатка і хлопчики, різні зацікавлення, у нас війнушки, у них – секретики (хоча, насправді, якщо звернутися до спогадів – у війнушки в нашому дворі грали всі, а не самі тільки хлопчики, а от усі ці секретики – суто дівоча тема… чи значить це, що дівчатка, а потім, звісно, й жінки – якийсь особливий, таємний орден, щось на кшталт нашої з вами забороненої організації, зі своїми обрядами, символами і таємними рукостисканнями?).

Її чоловіком був рудий аб’юзивний утирок, мамій-тиран (абзац, ніколи б не подумав, що ці дві найогидніші іпостасі чоловіка можуть зійтися в одній особі), у якого, до того ж, була якась нерозділена любов до її шкільної подруги, нині відомої публічної інтелектуалки (я досі не можу позбутися трохи сороміцького тлумачення цих слів) і борчині за права усіх кого треба й не треба (і кому це нафіг не треба), і це був просто якийсь бзик, я усе розумію, Северус у нас нерозділеною любов’ю страждав, доки Лорд йому мозок на місце не поставив, Белла довго кружляла навколо свого мілорда, доки він не перестав буди для неї мілордом і тано мельдо, а став просто Томом, але це – ну, це реально вже клініка, бо той довбограй – він навіть покохатися з нею не міг, не вивісивши перед шлюбним ложем фото тої своєї дами серця (угу, люба-згуба), в нього просто не виходило ніц. У нас тривали цілі філософсько-психоаналітичні дискусії з приводу того, це комплекс чи нав’язлива ідея, при чому Белла більше всього обстоювала першу теорію, а Антонін – другу. Особисто я завжди вважав, що він просто дебіл.

Я вже не кажу про загальну невдячність і токсичну атмосферу в родині – він її бив, і бив, курва, вміло, що й не дивно, бо в гардеробі мав-таки червону мантію. Вийшовши на волю я у першу чергу натовк йому пику. Навіть бухати пішов вже після.

+++

Чому так урочисто грають ангели на трубах, чому так сумно звучать ці мажорні лади?

Се Белла підіймається до своєї камери – крок за кроком. П’ятсот десять сходів – як п’ятсот десять років тюрми.

+++

Ми будували наші міста посеред пустелі – Чевенгур зі скла і заліза, Сонцеград з білого каменя, Тізка – з гірського кришталю і золота.

+++

А сиділося нам, зрештою, непогано – дякувати Лав-Лав. Їжа була, покурити – було, почитати – було, сиди собі, хліб жуй.

Наш рожевий ангол каторжних і поневолених якось оживлювала усю цю атмосферу. Це, до речі, вона навчила нас цілій купі карточних ігор і пасьянсів – щоб було, чим себе зайняти, коли вже зовсім нічого не хочеться.

+++

Вона сміялась вві-сні. От що я пам’ятаю про своє знайомство з Беллою. Вона сміялась вві-сні, коли ми очікували суду у СІЗО (суд чарівної Британії – найгуманніший у світі!), і тоді я, вперше побачивши її, подумав: «Добре було б дізнатись її ім’я».

+++

Якби вона опублікувала свої мемуари – це був би вибух, маргінальний роман з мільйонним тиражем, історичний фейк чи то крипторемейк, цікавий – не відірватись, його б показово палили на площах столиці, читачі б плакали і каялись після кожної сторінки.

+++

Відпусти мене до бою, коханий мій, засиділася я тут, нудно мені, відпусти, я, звісно ж, повернусь, два трофеї – і в Орден, пусти мене у бій!

+++

Бережіть її, анголи, беріть під крило легке, коли вона летить до свого Тома – через бої і вогонь, через поранення і смерть, через допити і суди, нехай вона зберігає спокій, коли входить в чергове піке.

+++

Беллі дали ім’я на честь третьої зірки у сузір’ї Оріона, воно значило – «воїтелька», Андромеді – на честь доньки Кассіопеї, що її врятував Тесей, а Афіна після смерті піднесла на небо; Нарсі ж отримала своє ім’я від квітки нарциса і ще – від імені стародавнього меча Нарсиля.

У їхній сім’ї завжди називали дітей на честь небесних світил, а Нарсі назвали не так, тому що іще до того, як вона народилися, всі вже знали, що вона призначена Срібному Лисові.

+++

Андромеда покохала Теда, який був невисокого роду, але хоробрий, вірний своїм сюзеренам (батькам Андромеди) і здібний до роботи з усякою технікою. Мати Андромеди поблагословила їхній шлюб, і Тед став частиною роду Андромеди.

+++

Кохання між Томом і Беллою не передбачав ніхто, бо це було тією частиною долі, що була прихована навіть від очей мудрих.

+++

Антонін мав теплі стосунки із Nani?, але не як із коханкою, бо на той час він вже кохав дружину пана судді, а радше як із дочкою. Вона розповідала йому неймовірні перекази, жоден з яких, звісно, не був вигадкою – про те, як брат Аматерасу, володарки сонця, довів її до того, що вона заховалася у печері Ама-но-Івато, і як володарка світанку, Ама-но-Удзуме, танцювала перед тою печерою, щоб виманити Аматерасу, бо без неї увесь світ занурився у пітьму, і про прекрасну Каґую – принцесу Місяця, і про те, як Тойотомі Хідейосі написав письмо Інарі, підданцями якої є усі лисиці Японії, де скаржився на те, що одна з лисиць зачаклувала його підданку, і просив розслідувати сей непорядок, і, як кажуть, дівчина вилікувалася, а письмо досі зберігається в одному з храмів Інарі.

З лисами-перевертнями пересікався рід Антоніна, але побічна гілка, яка жила на Уралі.

+++

А вся ця романтика тюрми, все це невільниче сидіння у Кафі завершилося так: Лорд підхопився на ноги, гукнув: «Та скільки можна!» – і помахом руки зруйнував стіни темниці.

Після того Василь Крук набив обличчя чоловікові Лав. Багато хто рвався йому допомогти, в першу чергу Антонін – яко найкращий приятель, до того ж – небайдужий до долі дівчини, але Крук відмовився від допомоги і вблагав інших не втручатись, бо заприсягся зробити це власноруч.

Лав-Лав розвелася зі своїм чоловіком, тільки не знаю, чи до, чи після того, як Василь сповнив свою клятву. Вони не були обвінчані.

+++

Межа. Десять кроків. Обрив. Поворот.

+++

Сталін був підпільним дзен-будистом, як, на загальне переконання, й батько Чапай (хоча тим, хто знає нашу історію, насправді відомо, що Чапай був учнем Одіна, в якого перейняв вісімнадцять таємних слів), а збудована ним система ГУЛАГу концептуально тотожною бамбуковій палиці патріарха Фаня, якою старенький вибивав непокору, мару та майю з упертих шаолінських ченців.

Сталіна настигла і вбила Nani?, скаравши за єресь.

Для Антоніна це була найсимпатичніша з її історій.

+++

На цьому місці ми, нарешті, з цілковитого дозволу Антоніна, можемо забути Сталіна. Сподіваємося, він більше ніде не вирине в нашій історії.

+++

Не питайте дурниць, товаришу старшина. Ми страшенно скучили за Вітчизною – тому й повернулися. Втомило усе це – тарганячі перегони, Париж, Стамбул, буття у якості емігрантського запасу слів – без живлення живим, справжнім мовленням… Подивіться на нас з Северусом – ми ж справжні кокні. Де ще знайдеш на світі таку англійську, як у межах чуйності дзвонів Сент-Мері-ле-Боу? Нема ніде такої англійської. Отож-бо. Нема. Набридло – там, серед тубільців, бути пасинками…

+++

Прийшов Люціус. Приніс кальян.

+++

Кіцуне не були прямими предками Антоніна, тож перевертатись він не міг. Та й взагалі в бою (і не тільки) більше покладався не на чари, а на добрячий обріз.

+++

В тиші нічній чуються якісь скрипи. Притиснись до мене, Белло. Міцніше. Іще. Не дихай. Ти вже навчена дихати – вчись тамувати подих. Бачиш – міські софіти небо розбили штрих-кодом.

Белло, це нас шукають. Світ поперхнувся своїм остракізмом. Мініправ-мінідобр-мінілюб не змогли нам пристойні думки поставити через клізму.

Чуєш гавкіт собак? Белло, це нас шукають!

Я на останок скажу – як я тебе кохаю.

+++

Ти їстимеш сухий, черствий чорний хліб вигнання, ламаючи об нього зуби і ніж, їстимеш його, навіть якщо у холодильнику буде повно всяких вишуканих страв, а у барі – дорогих напоїв.

Тут – нехай не комфорт, але ж і не Лефортово, і все ж ти вперто чекаєш телепорт до дому – повернутись, зібрати усі знамена, стріли, уламки мечів, зібрати знову усіх побратимів і посестр, щоб знову пережити разом битву ста днів і ночей.

+++

Наші міста росли посеред пустелі – Чевенгур, Сонцеград, Тізка.

Чевенгур будувався у мовчанні, суворому і грізному, наче бойовий клич, будувався під гул доменних печей на берегу оази, місто зі скла і сталі, місто героїв і філософів, ворота якого стеріг бронзовий птах.

Сонцеград будувався під урочисті куплети, під гімн людській гідності, місто із білого каменю і золота, місто майстрів, співців і поетів, його диво-проспекти неслися за лінію виднокраю, його сиві стражі-карабінери літали на крилатих пегасах над вулицями, а колишні корсари та флібустьєри катали дітей на гондолах його каналами. Це місто збудував чарівник Просперо, якого Лорд випадково визволив із тюрми разом з усіма нами. Яснішим за нього був, мабуть, хіба стародавній Мінас-Тіріт.

Про Тізку, місто з гірського кришталю і срібла, місто зі снів і фантазій, зі смарагду і нічних небес я не розповім нічого, бо то місто таємне. Скажу лише, що саме там Лорд побудував зоряний корабель, на якому ми залишили Землю, втомившись від нескінченної війни без перемоги. Так справдилося передбачення Лав-Лав, яке вона зробила випадково, коли у чотирнадцять років, дивлячись на зірки однієї літньої ночі разом з подругою, яка ще не стала її суперницею в любові, у захваті вигукнула: «Хотіла б я – розбігтись, і полетіти туди!».

+++

Посеред фанфіку – дисклеймер.

Всесвіт Гаррі Поттера належить Роулінг, Середзем’я належить нащадкам Толкіна, Нарнія – нащадкам Льюіса, всесвіт Warhammer – компанії Games Workshop, думи – українському народу, літери у абетці – Кирилові та Мефодієві.

Ґенсокьо (спасибі ZUN’у) належить усім. Небо Британії не належить нікому.

+++

Після того, як Лав-Лав пішла, її колишній чоловік, через загальну життєву невлаштованість і цілковиту байдужість до його особи його дами серця, впав у депресію, отримав майорське звання і захопився східною філософією. Цілий день медитував, споглядаючи власний пупок, вивчав канони та коани, сутри і сури, ритуали з «Лунь Юй» та ігрові схеми з «І-Цзин». Чотири рази на день перечитував «Чапаєва і Пустоту». На думку Nani? він був єретиком, на думку інших членів Ордену – довбограєм (себто, нічого суттєво не змінилося).

Антонін казав, що справжній самурай у такій ситуації зробив би харакірі, але товариш старшина відмовився доносити цю ідею до колишнього підлеглого, який тепер був би його начальством, якби товариш старшина не вступив до лав Ордену.

+++

«Чого журба з людиною не зробить» – сказав Василь Крук, коли дізнався про всю цю ситуацію.

Він трохи навіть співчував чоловікові Лав-Лав, бо коли ти товчеш комусь пику – це призводить до того, що між вами виникає певний зв’язок. Не те щоб вже прямо емпатія, але ви таки не чужі одне одному люди.

+++

Обрив. Поворот. Межа. Десять кроків.

+++

Як би я охарактеризував стосунки між Северусом і Беллою? Як палку, наче кохання, дружбу, як танго у стилі φιλία, як маргінальний броманс.

+++

В Авалоні Лорд зустрів Мерліна.

Той суворо дивився на нього згори вниз (Лорд лежав на піску біля берега, слухаючи шум припливу).

– Підведись, Том, – сказав Мерлін.

Лорд підвівся.

– В тебе там… учні лишились?

Лорд кивнув.

– І дружина?

Лорд знову кивнув.

– Ось твій квиток. В рукав заший, щоб не загубив. Сідай на корабель, і щоб я тебе тут більше не бачив.

+++

В Авалоні Лорд, не встигнувши навіть насолодитись шумом прибою, зустрів Мерліна. Той дав йому квиток на корабель, і звелів чимшвидше повертатися до Британії, мовляв, учні та дружина чекають.

– Не хочу! – спробував відпиратися Лорд.

– А вцілілих хто рятувати буде – я, чи що?

(Лорд подумав, що Антонін на се сказав би: «Пушкін», але вирішив, що те вже занадто).

– Та ви ж самі не те щоб дуже рвалися повернутися до дружини й сестри!

– «Та ви ж», «та ви ж» – похмуро передражнив його Мерлін – Я багато чого зробив. Досі он думаю про те, що з Модредом недобре вийшло. Нема чого повторювати мої помилки.

– Небо красиве тут, – сказав тихо Лорд. – Давно такого не було над Британією.

Мерлін суворо на нього подивився і зітхнув.

– Коротше, юначе. Маєш годину, щоб розібратися в собі. Через годину і десять хвилин я повернуся, і якщо ти ще будеш тут – сам попливеш на одному кораблі, а твої вуха на наступному.

+++

Вона танцювала в оточенні ворогів – в одній руці катана, на іншій – рукавичка, за допомогою якої вона запускала свої чарівні данмаку, досконало прекрасна, як порцелянова лялька зі своєї батьківщини, спідниця, що сягала майже колін, не заважала їй, зате підкреслювала красу кожного руху під час танцю з мечем.

Її стиль бою був таким самим досконалим, як і краса, але супротивників було забагато, і от два мечі водночас увійшли в її тіло, спереду і ззаду, схрестившись між собою на мить, і хтось з найманців Аврорату просичав: «Нарешті ти здохла!», і Антонін, зі сльозами на очах, кинувся до неї з криком:

– Nani?! –

але було вже запізно.

Антонін нечасто користався чарами у бою, але тоді, у гніві, він просто спопелив увесь той парк розваг, разом з червономантійними.

Nani? повернулася з Ґенсокьо через місяць. Згадувати про цю подію дуже не любила, бо – «це ж треба було так підставитись!».

+++

Під час бою у парку розваг, Северус і Белла билися спина до спини. Северус рубав ворогів чарами, Белла поливала свинцевим дощем зі свого болтера. Коли супротивникам все ж вдалося підібратися близько – активували лайтсабери (зелений у Северуса і червоний у Белли) – і розпочали своє танго у стилі φιλία.

+++

Нарсі та Люціус теж бились поруч. Люціус бився мечем Нарсилем, що був викуваний його далекими предками з племен Дану. Нарсі поливала противника полум’ям, сидячи у кабіні своєї меха і з істинно британським спокоєм попиваючи чай.

+++

Марат рубав ворогів важкою дворучною сокирою. Коли древко сокири тріснуло навпіл під чиїмсь закляттям – вихопив з-за спини дві бартки, що над ними тисячу і один день та ніч читали сури обидві його дружини. Коли зламалися і ті, не витримавши сили його ударів – бився кулаками, збиваючи їх у кров.

Його, раненого усюди, де тільки можна й неможна, витягли з-під купи ворожих тіл дві його дружини, що правили йому за джур.

+++

Лорд не брав участі у тому бою, бо тоді він ще не повернувся з Авалону, куди його відправила куля маріонеткового героя перестаркуватого любителя діамантових десертів (зрозумів, гад, що чаклунством Тома не узяти).

+++

Василь Крук бився шаблею і чарами, метався поміж ворогами, постійно обертаючись то круком, то знов людиною, і режимські найманці боялися підходити до нього, бо знали вже, що то таке – характерник, боялися, хоча їхні мечі й були із заклятої сталі.

+++

Бій завершила поява Андромеди, яка дала по червономантійним ракетний залп, змусивши їх побігти.

+++

Гине худоба, і родичі гинуть, і смертний ти сам – але ніщо не зникає, усе повертається, бо, як відомо, насправді, зникнути може хіба що страх.

+++

Крінж чи хайп – так досі й не зрозуміло. Десять кроків. Обрив. Межа. Поворот.

+++

Мені важко тут, любий Северусе, милий мій Северусе, чому ти несеш мене на плечах, давай візьмемося за руки, як, пам’ятаєш, ми гуляли Лондоном, і Том дивився трохи вовком на усе це, але таки прийняв, мені так погано без нього, Северусе, коли вже він повернеться, я не хочу стирчати тут, тут усе чуже, чуже – і водночас те саме, романтика тюрми, об’їдки шаурми, раби несуть гроби, але тут немає того неба, немає такого неба як там, у нас, ти пам’ятаєш його, Северусе, воно не належить нікому, але його можна подарувати, воно не належить нікому, але його можна нести з собою, відпусти мене до бою, Северусе, у горілчаному маренні я чую, як земля дрижить під ногами наших лав, як грає підйом сурма, як Лорд кличе усіх за собою, його зрадили безліч разів, Северусе, попіл загиблих у кварталі Галахада б’ється мені в груди, пам’ятаєш – лілії на щитах (білий праведник погрожує Содому!), аllons armée de la Vandee, Зірку на стягах, відпусти мене в бій, ну будь ласка, відпусти, я повернуся, принесу трофеї, се ж просто танок на снігу, пам’ятаєш – нічна темінь в обличчя, і клинок – жаром, і сніжинки тліють на чорному плащі…

+++

Северус добре знав: шукаєш Беллу – йди до шинку. Бо зараз вона – або напивається до поросячого вереску, або чіпляється до когось, напрошуючись на бійку, бажано – дійсно небезпечну (хоча де вона тут таких супротивників знайде?), бо до себе давно вже ставиться в дусі: «Помре – туди й дорога, теж мені біда», угу, тобі не біда – мені біда, Белло, балроґ розірви, ти що з собою робиш, дурепа, слово «дім» – читай «бардак», грошей немає навіть для боргів, бачити нікого з Ордену не хоче, ворогів би із радістю відшукала, так нема їх тут!

+++

Томе, коханий мій, де ти там? Ти ж мене чуєш?

Повертайся до мене. Тут без тебе – порожньо і брудно, і навіть неба з землі не побачити.

Будь ласка, повернись до мене, коханий, ти ж завжди повертався, повернися, це ж іще не кінець, іти ще довго, ми іще не доспівали нашу пісню, іще не дописали нашу повість, повернися до мене, я обіцяю – у нас буде син.

+++

Четвертий день – дощ, він вже не здається сльозами неба, я забагато випила для такої поезії, хто це?! а… всього лише вітер, певне легше було б не чекати – твоїх кроків по дому, голосу, стуку в двері, холод лізе до серця – я гоню його геть новим стаканом віскі, світло ріже очі, але те не страшно, скоро третя ночі, і всі ліхтарі на вулиці погаснуть, ніхто не освітлює вулицю у такий час, шурхіт дощових струмочків по вікну, терпкий спиртовий смак, як все просто – шинок зачинено, то пий вдома, можна і навіть треба витримати без сну цю ніч, я вже звикла до того, що просто – тиша б’є по вухах, просто продуває з дверей, просто тіні у кутках, просто жовте листя – мокрим на чоботах, вдих – сигаретним димом, видих – паром у пітьму, я до всього цього звикла за стільки років, до спирту, до вуличної бійки – цього сурогату війни, такого собі, насправді, але… холодно. Осінь. Далеко до весни.

Повернися будь-ласка, коханий. Хоч коли-небудь.

+++

Доки житимуть люди. Доки ростимуть терни.

+++

Межа. Поворот. Обрив. Десять кроків.

+++

І коли почалися усі ці страти без прощення, Антонін спитав себе: «Я не Лорд. То хто ж я?».

+++

Знамено із зіркою о дев’яти променях втоптане в криваве багно – підходьте, шикуйтесь у лави, безпристрасні судді, я ж бо один – то чого ж ви встали? Вірно, я характерник, але і характерники смертні, а ваші мечі зачакловані добре!

Ніхто не насмілився рушити з місця. Гіркі думки хвиськали батогами, я молив небеса про смерть, але – не вийшов час.

+++

І коли інквізиція складала одне багаття за іншим, Антонін запитав себе: «Я не Крук. То хто ж я?»

+++

Холодно. Побудь зі мною – ще одну ніч. Вже потім – розкаєшся.

+++

І коли наших побратимів і посестр розстрілювали і кидали у темниці, без суду і слідства, Антонін зрозумів, що час йому – знайти ту тишу, якої він завжди шукав, завжди, коли думав, про те, що іноді бажав би не вміти говорити, що час йому – пройти тим шляхом, яким міг пройти лише він, і він пішов на Схід, у гори, до племені сонця, і там, після святкового дня сонцестояння, піднявся до витоку стрімкої ріки, і – кинувся у воду.

Ріка несла його все далі і далі, під землю, її води ставали все бурхливішими, Антонін ледь не захлинувся ними, але таки зміг – проминувши міст – доплисти до арки, і через неї він вийшов – у ніч.

Чотириста довгих років він блукав у пітьмі, доки не знайшов той кристал, що відбивав, наче мільярд дзеркал, увесь Божий світ, і стільки ж років він, зачарований грою променів, споглядав його. Але вийшов строк, і на нього повіяло дихання голуба, і розсміявшись, як дитина, Антонін розбив той кристал – і повернувся.

+++

А пан суддя за ті чотириста років десь подівся – здається, втік до Сибіру, рятуючись від кари за хабарі, і гепнувся там у рудник, тож Антонін зміг нарешті одружитися з його удовою.

+++

Спи, маленький королю, спи. Спи, спадкоємцю престолу. Тобі сниться наша Британія – прихована від незрячих очей, таємна, земля казок і міфів, земля химерних вулиць і будівель, а рік вже повернув на літо, і, я обіцяю Вам, мій маленький мілорде, що я лишусь вірним – принаймні, допоки триває день.

+++

Обрив. Межа. Десять кроків. Поворот.

+++

Мир і радість братам і сестрам!

Коли над Сибіром сходило сонце, Лорд повернувся із Авалону. Ступив на береговий пісок — і затрубив у Ріг Королеви, скликаючи нас усіх.

І ми зібралися — чуєш, зібралися знов! — з усіх усюдин, з усіх країв кругу земного, і бронебійний снаряд підірвав міста, і Реввійскрада тисячами записувала добровольців до лав, і геройський загін готовився вирішити усі питання у чесному бою — останньому бою клясової війни, що повинна була завершитися клясократією.

Не чекали вже на нас річки і долини — але ми йшли, йшли як степова гроза, і з людських очей зникали пригніченість і туга, замки та міста лягали нам під ноги — трофеєм у бійці, і навіть сніг та дощ були за нас, і Диктаторові залишалося лише їсти свою бороду від гніву.

І ми — перемогли. Земний божок, золочений ідол, хазяїн стратосфери — виявився лише мертвим стариганом у морзі. Він помер від своєї власної чорної люті, а ми — зламали таки стіни темниці, пробили таки  це свинцеве марево, і над нашою землею знов — навіки — заясніло небо. Чисте небо Британії, яке не належало ніколи й нікому.

+++

Таким чином сповнилося пророцтво Лав-Лав, яке вона випадково зробила, коли втішаючи Беллу сказала їй: «Та повернеться наш Лорд! Повернеться! Просто чекай і вір!»

+++

Десять кроків. Поворот. Обрив. Межа.

+++

Дружба Северуса і Белли почалася ще у школі. Коли він, юний стійкий але не незламний боєць, після чергової порції стусанів від своїх шкільних ворогів переховувався за тим самим дубом, під яким колись любили лежати Антонін з Лордом, дивлячись на озеро, Белла підійшла до нього. Присіла поруч, білим платком з тонкої тканини витерла йому з лиця кров, піт і сльози, та сказала: «А підем-но зі мною, хлопче. Пішли, дай мені руку! Куди? Скидати земних ідолів, звісно!».

У той день Северус назавжди покохав Беллу, але як подругу, бо його серце тоді було зайняте іншою дівчиною.

+++

Насправді, справа тут була навіть не в коханій Северуса, звісно ж – тим більше, що це кохання було мукою до того, і вже встигло разів із п’ять завершитися токсичною історією. Просто Белла була призначена Лордові, хоча про цю частину долі не знали навіть мудрі.

+++

Зустрічі без розвітань. Сюїта на фортепіано – гра у чотири руки.

+++

Лорд із Беллою були навік повінчані кров’ю – змішавши кров вони присягали у вірності одне одному.

+++

Будь на моєму боці, Белло – ні в чому не клянись, просто будь на моєму боці. Навіть коли я неправий. Навіть, коли – кров на губах. Навіть коли заздалегідь відомо, що наш бій безнадійний – я і сам це знаю, цей ДОТ погано збудований і буде пробитий, снаряди кришать моноліт, лід у моєму серці перетворився на граніт, а камінь – не тане. Не клянися ні в чому – просто будь на моєму боці.

+++

Я – це ти, любий, кров навіки вінчає нас, клятва радості на крові, світанок заповітних літ, світ у наших руках, коханий мій, про нас складуть легенди через сотні років.

+++

Я – це ти, любий, хай сріблом зірок сяють наші мрії, полум’я сердець обручає нас – із безсмертям.

+++

Розкажи мені про далекі теплі моря, кохана, про суворі землі – колиску хоробрих сердець; заспівай мені забуті пісні далеких гірських вітрів, накресли нову нитку на долоні, окрути перснем мою сліпу мрію!

+++

Прийшов Люціус. Приніс кальян.

+++

Я приймаю правила гри, я погоджуюсь, не читаючи договору – бути легкою стрілою із совиним оперенням, доля стріли – зовсім не важка, коли рука, якій ти вірна, спрямує тебе без дрожу і без похибки – вже неважливий звід якихось там правил.

+++

Торкнися мене, Белло. Чуєш, як крадеться ніч? Ти відчуваєш її запах – він хвилює кров, загострює почуття, пробуджує у тобі твого внутрішнього звіра… Відпусти його, кохана, здайся йому, нехай він візьме гору – сьогодні можна, навіть треба, щоб витримати цю ніч без сну, щоб горіти у одному полум’ї…

+++

Коли вороже закляття розрізало її груди, Лорд кинувся до неї, зі страшним криком відчаю і лютого гніву, але було вже пізно – життя витікало з серця Белли потоками крові, і як не намагався мілорд сперечатися з небесним полум’ям, як не вимагав у громів відповісти за цю несправедливість – її було вже не врятувати.

Слабкої рукою Белла торкнулася щоки Тома і тихо прошепотіла:

«Не плач, мій любий. Я ще повернуся»

+++

Над усією Британією лунало голосіння Лорда за коханою. Хмурилося небо, відповідало йому дощем – в ті дні дощ безперестанку лив цілий тиждень, не вщухаючи ані на мить.

+++

«Спізнай мій голос у шелесті вітру, розчуй мій спів у співі пташок. Не плач, мій коханий – я повернуся, чекай на мене, я тут, я поруч, чуєш кроки?, я повернуся, коли стану іншою, коли омиюся в полум’ї Стожарів, коли знищиться знамення смерті».

+++

Дружба Северуса і Белли почалася так:

Лорд надав їм наказ піти вдвох у рейд. Северус, який через токсичну історію свого першого (і на той час – єдиного) кохання боявся жінок як полум’я, за три дні до вильоту увірвався до Лорда у кабінет.

– Мій повелителю, я відмовляюся. Я не піду на завдання!

Лорд стомлено підвів на нього очі від якихось звітів.

– Чому?

– Мілорде! Ви поставили мене у пару з жінкою!

Лорд зітхнув.

– Слухай, Северусе, я усе розумію, але, чи не був би ти ласкавий, нарешті розібратися зі своєю сердечною драмою! Або знайди вже її та поговори – можеш це зробити, наприклад, під час бою, якщо вона буде серед них – або відпусти та забудь! Бо, от правду скажу, сил моїх немає розбиратися з цим. Мені потрібен воїн, ти розумієш? Воїн, який не ниє, не вередує, а виконує мої накази! Тож, любий мій, або ти йдеш у рейд із Беллою – або ти йдеш із Ордену і не повертаєшся без своєї люби-згуби. Ну? Що обираєш?

– Та звісно ж, що – пробурчав Северус. – Вибачте, мілорде. Піду із Беллою.

– От і добре, – Лорд повернувся до своїх паперів. – Коли будеш виходити – візьмеш протиотруту з полички шкафу. Праворуч від дверей, третя полиця, четвертий флакон зліва, зелений такий. Варив, до речі, за твоїм рецептом.

Северус аж застиг із занесеною ногою.

– Як?! Як ви зварили «Зілля Розбитих Сердець»? Я тричі намагався – в мене нічого не вийшло!

– О, ти просто не врахував один дуже важливий інгредієнт, – посміхнувся Лорд. – Здорові стосунки того, хто варить.

+++

І от, коли твій дух покинув тіло, коли ти почала падати спиною – у зоряну безодню, тебе підхопили дві лапи могутнього Лева, чиє обличчя (язик не повернувся б назвати це писком) було суворим, як у твого батька, і водночас лагідним, як у твоєї матері. Ти знала це обличчя – з материнських казок, з колискових, у яких співалося про передпочаток часів і про передання давніші за все, відоме людям.

І ти знала, що буде далі. Твій шлях лежить крізь вогонь. Твій шлях буде наповнений болем, але вогонь очищає. М’які лапи Лева не випустять тебе. Він пронесе тебе крізь полум’я Стожарів, спаливши в ньому – знамення смерті.

+++

Межа. Обрив. Поворот. Десять кроків.

+++

– З нас не вийде книг про героїв. Я занадто добре бачу, як все це влаштовано, Лав.

Белла затягнулась сигаретою і випустила дим у вікно.

– Знаєш… Вночі я бачила дивний сон. Наче я, стоячи на руках у когось із Ордену, в божевільному захваті намагаюся дотягнутися до чогось… хоч убий, не пам’ятаю, до чого. А потім я раптом опиняюся на бруківці серед населення, і Ордена – ніколи не було, і все це моя вигадка, і тільки тоді я з криком прокидаюсь…

– У чужому місті з холодного каменю, – підхопила Лав-Лав.

– Так. Саме так, сонце.

+++

Завжди терновий вінець буде кращим, ніж царська корона.

Завжди величніша путь на Голгофу, ніж хід тріумфальний.

+++

Це був наш останній бій – прекрасна лебедина пісня.

Загинув, піднятий на піки Антонін. Промінь закляття збив меха Нарсі, що вела вогонь по ворогу, облітаючи його по колу. Пробили Nani? два ворожих мечі, що увійшли в неї навхрест – спереду і ззаду, і один з найманців просичав, глядячи, як гасне життя в її очах: «Нарешті ти здохла».

Вміло відбивала ворожі закляття і постріли лайтсабером Белла – відбивала, рубила сама, стріляла з болтера… але ось вона впала на пісок, і з грудей її червоним струмочком текла кров. Лорд, із криком лютого болю і відчаю кинувся до неї, але й сам схопив кулю, пущену рукою маріонеткового героя перестаркуватого любителя їсти міста і запивати морями, і не було поруч Крука, щоб спіймати ту кулю, як він вмів, бо Крука вже притискала до стіни ціла зграя ворожих найманців, і вони не боялися характерника, бо знали, що сталь їхніх мечів заклята добре, і не було поруч Северуса, щоб закрити Лорда собою, бо Северус вже і сам впав на пісок, з горлом, перекушеним перевертнем…

Загинув Марат під горою ворожих тіл, і обидві його дружини закололи себе кинджалом у груди – одним на двох – щоб не дати ворогу себе схопити. Зламався меч в руках у Люціуса, і зграя песиголовців розірвала його на шматки. Андромеду, яка намагалася спікірувати на ворогів згори на полум’яних крилах джетпака, збили зі снайперської гвинтівки. І інші гинули навколо – десятки, сотні, василісків і драконів усіх вже давно було вибито вщент, це була цілковита поразка, але – червономантійні надовго запам’ятали цей бій.

This song was beautiful.

+++

Так справдилися слова, сказані Лав-Лав на мачо-хлопчачій кайфохаті, коли усе панство слухало саунд з якоїсь японської гри: «Ця музика звучить так, наче плаче сама світобудова».

Хтось з тих, хто знав її не дуже добре (наприклад – її колишній чоловік), дуже здивувалися б, що вона взагалі знає такі слова. Втім, ми знали її добре.

+++

А товариш старшина, який керував тією операцією, отримав від Міністерства Орден Мерліну другого ступеня.

+++

І от ми всі – на березі моря, час відштовхнутися і плисти, бо вже кличе Авалон, і не варто дочікуватись світанкової зірниці, підіймаймо паруса, бо край за морем чекає, бо ми упливаємо – назавжди.

+++

І ось наші руки утворили коло, наші погляди знайшли одне одного – і світ спалахнув у долонях наших рук і впав у воронку в центрі.

І ми канули разом із ним, і нас зжер безпристрасний вогонь – але це було полум’я, а не дим. Не згнити, а спалахнути – усе, що було нам підвладно.

+++

“Нас можна знищити, але не зламати.

Нас можна розвоплотити, але ми повернемось.

Ви можете обілгати нас перед людьми – ми більше не торкнемося цього бруду”.

 

З напису на могилі невідомих лицарів Ордену.

+++

Обрив. Поворот. Десять кроків. Межа.

+++

Всякий епос про війну може закінчитися або перемогою, або поразкою, або статусом кво (який, насправді, є просто можливістю для сіквела), або…

+++

Я заспіваю вам про васальську вірність, мілорде.

Я приймаю правила гри, я погоджуюсь з усіма умовами, навіть не читаючи договір, бо коли рука, якій ти вірний наче стріла, спрямує тебе – без похибки і без тремтіння – вже неважливі усі зводи правил, бо ти в польоті – благий, безгрішний і безправний, наче стріла.

Дурним пташеням я упав на свою дорогу, і блудив нею, сліпий, доки не побачив Вас – і злетів услід Зорі, крізь криві суки й тернини, і дев’ять променів палали вогнем перемог, але мій лет був короткий, наче мить, точний заздалегідь прорахований шлях.

Хіба багато я міг зробити, я, лише один меч, лише одна нота у Вашому несамовитому імені? Нехай мені вже не встати на захист – принаймні я буду тим, хто вчасно піде.

+++

Ми штурмували коридор у Міністерстві, і Nani? летіла вперед із шляхетними істинами на вустах, на крилах божественних вітрів, у хмарі пахощів і передзвоні бубонців, за нею йшли Антонін і Лорд, і летіли Василь і Nevermore, крук із крукинею, і троє технокнягинь прикривали їх, укриваючись за поворотами та виступами, і ревів Марат із сокирою, за яким ішли дві його дружини, і в страшному, наче бойовий клич, зосередженому мовчанні рубав ворогів чарами Северус, і Люціус бився заново перекованим Нарсилем.

+++

Ми штурмували коридор у Міністерстві (Що знову?!), але бій був безнадійний, під градом куль впала Nani?, впали Лорд з Антоніном, і сестри-технокнягині, і брати Марат і Северус, і дружини Марата, і Люціус, і Василь разом із Nevermore – збиті однією кулею крук із крукинею.

+++

Ми знов штурмували цей коридор у Міністерстві.

– Та скільки можна?! – вигукнув Лорд.

Але цього разу ми таки пробилися до його кінця, ухилилися від цього мільйону куль, проломили четверту стіну і – вирвалися за межі тексту.

+++

Ми штурмували коридор у Міністерстві. Свистіли кулі, спалахували закляття і лайтсабери, дзвеніли мечі і у тому лютому бою хтось – вже не з’ясувати хто саме – випадково на тисячі уламків розбив дзеркало світу.

+++

Поворот. Десять кроків. Межа. Обрив.

+++

Вони проломили четверту стіну, і наповнили мою кімнату – і Лорд, і Люціус, і Антонін, і Nani?, і сестри технокнягині – Белла, Андромеда і Нарсі, і Северус, і Марат зі своїми дружинами, і Лав-Лав, і Василь разом з Nevermore – крук із крукинею, і дружина пана судді, і амбівалентний товариш старшина, усі-усі-усі, мої персонажі, зі втомленими обличчями чи то ангелів, чи то старих вояків, і Белла спитала мене:

– Що, невже – все? Невже так і закінчиш?

– Звісно ні моя люба, – я посміхаюся. – Звісно ні.

Я заношу руки над клавіатурою і…

+++

Десять кроків. Межа. Поворот. Обрив.

+++

Спи, мій любий синку, спи, мій хороший. Нехай тобі насниться, як Чумацьким Шляхом воїни їдуть на колісницях, як вони повертаються з зоряного герцю.

Коли ти прокинешся – усі будуть поруч, тут, в одній кімнаті з тобою – і я, і Том, твій батько, і мої сестри – Нарсі і Меда, і твій хрещений Северус, і Лав-Лав, і Nani?, і Василь з Nevermore, і Антонін, і його жінка, і Люціус, і Марат зі своїми дружинами, і навіть товариш старшина у своєму кращому прояві, усі-усі-усі.

 

24.06.2024-01.07.2024