Рожеві окуляри, варто зламати

Смішно, але чогось серце тернями покрилось,

Голки впиваються при кожному стуку.

Деколи на терені ростуть квіти,

Серце жалить,

Чому воно болить?

Питання стовбичить перед очима туманно: “Чи все це потрібно?- кажу я- Чи не було воно марно?”

Чи варто казати те слово лю, закінчується на блю?

Все занадто тьмяно,

Мені нічого не видно.

Чи думаєш ти так само?

Чи все ж знаєш все і робиш вигляд,

Що “нічого й нема й не було”..

Слова цікаві,

Надто в німому очікуванні,

Коли якнайбільше бажаєш почути їх.

Слова надто болючі надто лукаві,

Надто вже багато пусто вживаємо ми їх.

Я казала, що мені нічого не треба,

А насправді хотіла чогось більше.

Нерозумію чи варто,

Нерозумію чи зумію,

Чи сприймуться дивні три слова?

Без особливого сенсу я можу казати їх кожній людині.

Давати хибну надію.

Казати невиліковно хворій людині,

Що є надія врятуватися,

Лише треба мати трішки терпіння.

Сумління, мене переслідує

Сумління.

В голові говорить,

Слова для когось можуть стати спасінням.

Рятувальним колом,

Ниточкою павутинки для грішника,

За яку чіпляються всі просяклі смолою душі,

Яких занапастило пекло.

Я занадто багато очікую,

Я хочу віддачі, хочу повернення.

Забагато хочу.

Занадто багато хочу..

Три слова для когось,

Чисте повітря в задушливій кімнаті.

Можуть стати розбитим склом по підлозі.

Розбиті мрії, надії

Все марно.

Картина, яку я придумала в своїй голові,

Свідчила про щасливе майбутнє,

Про вечори танців,

Пристрасного сексу,

Довгих до нестачі повітря поцілунків.

Занадто, все було ідеально.

Занадто гарна була картинка,

Яка ж вона нереальна,

Яка ж далека.

Здавалося можна простягнути руку до тебе і марилося, що ти тут.

Правда ж не так вже й погано.

Прокидатися в холодному ліжку,

Без повідомлення “добрий ранок”.

Я лишуся однією з твоїх забаганок?

Іграшкою, якою побавилися й викинули в далекий кут кімнати,

А коли була потрібна,

Знаходила мене легко.

На тому самому місці де клала завжди мене твоя мати.