Родина

На світанку Кастіеля розбудило лагідне проміння сонця, що заливало кімнату м’яким теплом. Він спав у окремій кімнаті. Та й сном це важко назвати, але було приємно усвідомлювати, що його тут радо приймають. З кухні долинали лагідний аромат сніданку та не гучна музика, з чого можна було зрозуміти, що Дін вже не спить, а отже і янголу пора вставати.

На столі красувалася яєчня з беконом, але господар дому був відсутній. Кинувши погляд у вікно, Кастіель помітив Діна, який сидів на лавці й насолоджувався світанком. Янгол вийшов на вулицю, і в його руках чарівним чином з’явилися дві чашки з кавою.

— Доброго ранку, — тихо мовив Кастіель, підходячи до лавки.

— Доброго ранку, сонце! — відповів Дін, і хоча ці ласкаві слова звучали трохи незвично і, ніби, жартома, але Кастіель відчув, як вони приємно гріють його душу.

— Ти рано встав, це не схоже на тебе. Все гаразд? — запитав янгол, простягнувши чашку кави.

— Так, все добре, Касе. Тепер усе добре, — Дін промовив це з теплом у голосі, дивлячись прямо в очі ангела.

Вони на деякий час замовкли, вдивляючись у перші промені сонця, що освітлювали новий день. Тишу порушив Дін:

— Касе…

— Так? — Кастіель трохи напружився, відчувши невпевненість у голосі чоловіка.

— Я тебе кохаю, — зітхнувши з полегшенням, Дін побачив, як стурбоване обличчя Кастіеля змінилося на м’яку, теплу посмішку.

— Я тебе теж, — відповів янгол, і вони обидва відчули легке збентеження, не знаючи, що робити далі. Щоб заповнити цю ніякову тишу, Дін нагадав, що їх чекає сніданок. Після цього вони обидва зайшли до будинку.

Під час сніданку вони обговорювали плани на день:

— Хочу сьогодні з’їздити до батьків. Я з ними останній раз бачився, коли тільки тут з’явився. Поїдеш зі мною? — запитав Дін, відставивши чашку.

— Думаєш, мені варто їхати з тобою? — Кастіель поглянув на нього із легким сумнівом.

— А чому ні? — Дін щиро не розумів вагань янгола.

— Джон ще не знає про моє існування, чи не так?

— Знає, я згадував про тебе, коли ми говорили з батьками про моє минуле. Ти невід’ємна його частина.

— Вони знають про мої передсмертні слова?

— Ні, цього я не говорив. І думаю, поки не варто піднімати цю тему, якщо ти не проти, — голос Діна звучав із легкою ноткою провини, ніби він шкодував про щось сказане.

— Так, гадаю, так буде краще.

— Це не назавжди, Касе. Просто я поки не готовий… — Дін замовк, підбираючи слова.

— Я розумію, не переживай. Ми не обмежені в часі. Нам ще самим варто багато в чому розібратися, перш ніж говорити про це з кимось, так? — Кастіель подивився на Діна з розумінням, і той кивнув, мовчки погоджуючись. — Гаразд, з’їздимо до твоїх батьків, а після цього мені потрібно буде до Джека.

— А я можу піти з тобою? Ми з Джеком давно не бачились.

— До нього зазвичай пускають тільки янголів, але, гадаю, ми можемо спробувати.

Вони доїли сніданок і, швидко зібравшись, вирушили до старших Вінчестерів. Імпала швидко долала кілометри дороги, і вже за годину вони прибули до місця призначення. Виходячи з машини, Кас якимось дивом дістав великий пиріг, загорнутий у красиве пакування. Дін трохи здивувався, але загалом вже звик до подібних фокусів янгола.

— Хлопці, привіт, як ви? — привітно зустріла їх Мері, обіймаючи обох по черзі.

— Все гаразд, мамо, дякую, — відповів Дін за обох.

— Вітаю, місіс Вінчестер, — Кастіель дотримувався ввічливої форми звертання, хоча вони вже давно були знайомі і фактично друзями.

— Кастіелю, можеш звертатися до мене просто “Мері”, — запропонувала вона, на що янгол лише ствердно кивнув, передаючи їй пиріг.

— Ой, дякую, пиріг буде дуже доречним до чаю. Джон зараз прийде, він поки зайнятий в гаражі.

— Напевно, зброю начищає? — припустив Дін.

— Так, але, здається, вже закінчував, — Мері усміхнулася. Джон, як старий солдат, не полишав звичок з полювання, навіть коли вже ніщо не загрожувало. — Проходьте, хлопці, до вітальні. Голодні?

— Ні, дякую, ми тільки поснідали.

— Ну, тоді давайте чаю вам зроблю, з пирогом поп’ємо.

Відмовлятися від такого було неможливо, особливо у родині Вінчестерів. Тим часом з гаража вийшов Джон:

— Привіт, Діне, як ти? — звернувся він спершу до сина.

— Привіт, все в порядку, дякую. Тату, це Кастіель, мій найкращий друг, — сказав Дін, вказуючи на янгола.

— Добридень, містер Вінчестер, — ввічливо привітався Кас.

— Вітаю, приємно познайомитися, — Джон потиснув руку янголу. — Ангел, так?

— Так, сер, — Кастіель відчув силу енергії, що йшла від батька Діна. Навіть після всього, що він чув про Джона, тепер, зустрівшись із ним вперше, він спілкувався з ним максимально ввічливо і поважливо, як це робили брати Вінчестери.

— І чим зараз займаються янголи? — запитав Джон з ноткою цікавості в голосі.

— Доставляють душі до Раю, створюють особистий куточок для кожного, ведуть документацію, — Кастіель відповідав так, ніби звітувався перед начальником, хоча його справжнім начальником був Джек, якому він не був зобов’язаний звітуватися.

У цей момент до кімнати зайшла Мері з пирогом, викладеним на тарілку, і звернулася до свого чоловіка:

— Любий, досить допитувати нашого гостя. Допоможи краще накрити стіл, — Мері була єдиною, кого Джон беззаперечно слухався, тому він одразу ж пішов на кухню за столовими приборами. — Хлопчики, що будете пити? Чай, кава?

— Можна чорний чай, будь ласка, — попросив Кастіель.

— Мені кави, — впевнено сказав Дін. На Землі він не міг би споживати стільки кофеїну, проте тут його кавоманська душа могла отримати бажаного.

Вони всі разом сіли за обідній стіл, де розпочалася тепла сімейна бесіда. Розмови пливли спокійно і природно, переплітаючись із сміхом та згадками минулого. Кастіель, сидячи поруч із Діном, відчував себе частиною цієї родини, якого він так довго шукав. Хоча він не звик до подібних відчуттів, його серце тепер наповнювалося вдячністю і ніжністю. Він дивився на Діна та його батьків, і хоча не знав, як висловити це словами, був вдячний їм за прийняття, за просте людське тепло.

Декілька годин пролетіли непомітно в розмовах про пригоди, життєві труднощі та радісні моменти. Мері розповідала історії з дитинства Діна, а Джон доповнював їх деталями, які, як завжди, включали суворі уроки виживання та батьківську строгість. Дін сміявся і трохи соромився, а Кас із зацікавленням слухав ці історії, відчуваючи, як кожне слово додає йому нових барв у розумінні людського життя.

Нарешті, настав час прощатися. Дін, обіймаючи матір, обіцяв, що незабаром знову їх відвідає, і ця обіцянка лунала щиро, майже як клятва. Джон потиснув руку Кастіелю, і хоч у його очах залишалася суворість, янгол відчув, що його прийняли як рівного, як частину цієї міцної родини. Мері, в свою чергу, лагідно всміхнулася, провівши їх до дверей.

— Ми будемо раді бачити вас обох у будь-який час, — сказала вона, і ці слова були більше, ніж просто формальність.

Коли вони вийшли з будинку і сіли в Імпалу, Кастіель поглянув на Діна, відчуваючи, як його серце наповнюється неймовірним теплом. Він знайшов родину, якої йому так бракувало до зустрічі з Вінчестерами. Вони стали для нього більше, ніж просто друзями або союзниками у боротьбі зі злом; вони стали його домом, його місцем у цьому світі.

Дін завів машину, і вони рушили в дорогу, але цього разу тиша між ними не була ніяковою чи незручною. Вона була наповнена розумінням і любов’ю, що не потребувала зайвих слів. Імпала плавно мчала вперед, залишаючи за собою дорогу, яка вела до нових пригод і випробувань, але тепер Кас знав, що він не самотній. Він знав, що поруч із ним завжди буде той, хто чекає, хто приймає його таким, яким він є. І це розуміння надавало йому сил і спокою, яких йому так не вистачало раніше.