родимка під оком

У Хьонджина є родимка під оком, маленька.

У Мінхо є звичка – любити її цілувати.

І може це не назавжди, може тільки на цю ніч, але тут і зараз: їх огортає м’яке світло настільної лампи, тепло-помаранчеве. Хьонджин прибирає чорняве пасмо, що вибилося з зачіски, за вухо. Мінхо слідкує за цим жестом з особливою ніжністю у погляді. Ще одна маленька деталь, яка йому так подобається.

Хьонджин у цьому помаранчевому світлі м’який і домашній, його очі – маленькі місяці, коли він сміється. Усвідомлювати, що ти – причина його сміху – особливо зігріває зсередини.

Світ за вікном невеликої квартири з високими стелями і фіранками усіяними малесенькими ромашками, був чомусь тихим у той вечір. Колись Мінхо хотів зняти ті фіранки, бо вони були вже старі і деінде потерті, але Хьонджин заборонив.

– Тільки уяви, – казав тоді він, – якась бабуся колись сиділа і вишивала на цих фіранках ромашки, а потім повісила на вікно. То й що, що вони трохи діряві? Я зашию, випру, та й будуть як нові. Це ж, розумієш, вінтаж, шматочок історії.

Мінхо тоді зітхнув, але погодився. Ромашки так ромашки.

Букетик таких, напів зів’ялих, стояв у банці з-під коли на підвіконні. Коли вони зовсім всохнуть, Хьонджин сховає їх між сторінками своїх книжок з віршами. Цей хлопчик неначе давав усьому друге життя, воскресав зів’ялі квіти у книжках з поезією, відроджував досі незвідану ніжність у Мінхо за ребрами. І вона розливалася, як розливалося горлом тепле молоко, всепоглинаюча і неосяжна.

Їй вже не було місця в нього за ребрами, настільки, що іноді їх здавлювало болем.

За вікном іноді спалахує небо червоним і білим. Вони туляться один до одного, притискаючись щільніше.

Мінхо думає про свої помилки, думає, що не захистив, хоча міг.

Хьонджин думав: як це, не відчувати страху?

Хьонджин думав: як це, не любити його, не цілувати його в лоба, заспокоюючи. Мінхо думав, що має захистити молодшого, а виходило навпаки.

Хьонджин думав: коли все закінчиться?

– Розкажи мені щось хороше, – просить він тихо. Влаштувався біля боку Мінхо, пригорнувся до нього, наче справжній кіт, що просить ласки.

– Щось хороше… – Мінхо трохи замислюється над відповіддю перш ніж продовжити: – пам’ятаєш як ми у лісі біля річки сиділи? Як нас кусали комарі, а ми пили той надто солодкий кавуновий сидр, який ти так любиш. І я ще сказав, що ти схожий на жабенятко, – його плечі трохи трясуться від сміху, і Хьонджин сміється теж.

– Сам ти жабенятко.

– Авжеж. А пам’ятаєш як ми замість випускного вечора пішли на лавці їсти чіпси і пити пиво? Так-так, я знаю, що ти його не п’єш. Ти тоді був таким гарним у своєму вбранні, я не знав, що можу ще дужче у тебе закохатися, – він лишає легкий поцілунок на чужому лобі, у потім щоках, на кінчику носа і наостанок – у його улюбленому місці, крихітній родимці під оком. Хьонджин посміхається, трохи втомлено, але Мінхо радіє і цьому. – Ти чарівний, коли посміхаєшся, сонце. Це щось достатньо хороше?

Хван посміхається, тепло і сонячно:

– Так. Дуже хороше.

Свічка догорає свої останні подихи і вечір, і світ за вікном незвично тихі. Мінхо думає, що затишшя буває тільки перед штормом, але заспокоює себе. Час лягати спати.

Він накриває Хьонджина його улюбленою ковдрою. Протяг гуляє між вікон і дверей, але їм тепло. Свічка вже давно догоріла свій останній подих, і кімната залита місячним світлом, що красиво сяє на хьонджиновій шкірі. Він здається трохи інопланетним у сріблястому світлі повного місяця, трохи чарівним, трохи космічним.

Їхні тіла заплутані в хитросплетіннях рук, і подихи їхні змішуються, поки Мінхо тоне в очах напроти. Його до трепоту рук хочеться цілуватиіцілуватиіцілувати.

– Пробач мені, – тихо каже Хьонджин, але слова здаються гучними в безмовності ночі.

Чути як тремтять вікна і як рветься земля. Це починається шторм після затишшя. Мінхо проводить рукою по чужому волоссі, трохи гладить вушка, бо знає, що це заспокоює молодшого.

Хьонджин вже не здригається від гучних звуків. Торкається щоки Мінхо, його долоні як завжди тендітні й ніжні, тільки холодні. У його очах: зоряне небо і занепокоєння.

– За що, милий?

– Вибач, що мені страшно, – голос Хьонджина тремтить, і Мінхо цілує його родимку під оком так лагідно, як може тільки він. – Пробач мені. Я жахливий.

– Це точно, – чує у відповідь, – найкраще “жахливо” в моєму житті.

Мінхо хочеться плакати, але очі зраджують його сухістю.

Мінхо хочеться любити його не тільки сьогодні, любити його завтра і ще мільйони таких “завтра”.

Мінхо хочеться заціловувати кожного ранку його родимку під оком, хочеться подарувати йому весь час цього всесвіту.

Мінхо хочеться любити його голосно, так голосно, що надривається горло.

Мінхо хочеться любити його голосно і всеціло, тому що завтра вони загинуть.

Сьогодні і зараз, заритися пальцями в його волосся, потонути в його очах, приголубити його тендітні плечі, поцілувати кожний пальчик його руки, кожну його нерівність, тому що завтра вони загинуть.

І його серце спотворено шрамами, і його серце болить за них двох, але поки в ньому достатньо

любові

для них двох,

то можна додати ще декілька.

Тому що завтра вони загинуть.