Рогата худоба

Я не могла заснути, тому лишилась на варті. Сенсу в цьому не було ніякого — зір в мене нікудишній, бойових навичок немає. Що я зроблю, коли побачу ворога? Закричу? Але до опівночі Кварцит ледь стояв на ногах, Х’яра куняла на ходу, а Аріна виглядала так, наче от-от впаде. Синці під її очима були чорними, як ніч довкола.
Я колупала бруд під нігтями і намагалась привести до ладу одяг (безуспішно, за день дороги він став ще більш брудним і смердючим). Розглядала сплячі обличчя трак: Х’яра морщилась уві сні, її довгі вуха смикались, як у кішки, а Кварцит спав нерухомо і глибоко — я кілька разів підходила перевірити, чи він взагалі дихає. Чим більше я дивилась, тим сильніше вони нагадували мені людей. Відверталась на мить, дивилась знову — і вся схожість втрачалась.
Думала, сон звалить і мене, але ні. Місяць, велетенський і червоний, опускався все нижче і нижче, поки не зник за хмарами. Якісь пташки, схожі на курчат-бройлерів, повернулися з нічного полювання і взялися тьохкати — зовсім як соловейки. «Твоя перша ніч у іншому світі, — казала я собі, вперто ігноруючи попередні ночі у підземеллі. — Запам’ятай її». Але пам’ятати було відверто нічого.
Коли горизонт посвітлів, Х’яра з Кварцитом прокинулись і розштовхали Аріну. Їжі в нас не було, як і води, тому ми струсили з одягу бруд (наче в цьому був хоч якийсь сенс) і пішли далі.
Щоб не заснути на ходу, я сипала питаннями. Х’яра була не в гуморі, а от Кварцит відповідав охоче, немов розмови теж відволікали його від чогось. Можливо, від болю. Я розпитувала про все на світі, але без конкретики, наче Кварцит — ходяча дитяча енциклопедія.
— Знаю, дурне питання, але звідки ви знаєте людську мову? Ще й українську… Не сказала б, що вона надто поширена. Чи це якась магія?
— Ніякої магії. Траки дуже добре адаптуються. Ми легко вивчаємо повадки інших рас, їх мову, жести.
— Дуже цікаво, — втрутилась Аріна. Якби в неї був з собою блокнот, вона б вже кинулась записувати. — А який механізм у цієї адаптації?
— О, все просто! — зубато посміхнувся Кварцит. — Потрібно з’їсти людину, щоб отримати її досвід.
Аріна відсахнулася, її рука потягнулась до блискучого кинджала — наче в цьому є хоч якийсь сенс.
— Але не переймася, — Кварцит обвів нас хижим голодним поглядом. — В тобі немає нічого цікавого, щоб заради цього жувати несмачну людську плоть.
— Слухай ти!..
— Він жартує! — Х’яра встала між Аріною і Кварцитом, тонка, наче вуж. На її гострому личку проступили темні плями. — Мій брат жартує!
— Зовсім ні, — заперечив юнак, облизуюючись, — хіба трохи перебільшую.
Він розсміявся, але одразу ж скривився від болю. Пов’язка на його животі, яку він поміняв зовсім недавно, потемніла від крові.
— Нам треба спішити, — занепокоїлась Х’яра. — До порталу ще далеко.
Вона принюхалась, наче портал — це тварина із власним запахом. Зморщилась, сплюнула у високу траву і побігла далі.
Я думала, вона веде нас прямісінько до порталу, але через безкінечно довгий відрізок часу ми вийшли до широкої, спокійної ріки. Моє тіло свербіло і смерділо, тому я звернула увагу на воду в першу чергу, хоча ріка, якраз-таки, була звичайнісінькою. Інший берег обрамляли високі вузькі дерева, схожі на тополі, але з темно-рожевими гострими листочками. А берег біля нас густо всіювали квіти.
— Водииичка, — простогнала Аріна, але вже за мить обернулась до Х’яри: — В ній можна митися? Скажи, що можна…
Х’яра тільки кивнула — дорога її зовсім вимотала. «Скільки їй років? Десять, дванадцять? — майнуло в голові. — А вона вже встигла стільки пережити». Я в її віці замість смертельно небезпечної пригоди отримала хіба розлучення батьків.
Ми підійшли до води і зняли верхній одяг. Надії випрати його і дочекатися, поки висохне, не було. Значить, ходити мені у смердючих штанах, поки нас не спіймають. Або ми не помремо від голоду.
Ранкове сонце ще не встигло прогріти берег, і вода була крижаною. Але трак це не зупиняло. Х’яра роздягнулась догола, демонструючи нам безволосе худе тіло, яке нічим не відрізнялося від людського, і шубовснула у річку. Вода накрила її з головою, і декілька довгих хвилин нічого не відбувалось.
— Гей, Х’яра, ти жива? — запитала я, хоча б не надто засмутилась, якби мала брехуха там втопилася. Трака винирнула з води і почала відфиркуватись, наче видра.
— Ми вміємо плавати краще, ніж ходити, — пояснила вона, вичісуючи кігтями бруд з волосся. — У людей не так?
Я звернулась до Кварцита — від Х’яри все одно правди не дочекаєшся:
— Скільки у вашому світі рас? Ми бачили трак, лотів, альвів. Ще були вартові, з такими суцільно чорними блискучими очима, хто вони?
— Теж траки, тільки пустельні, — відповів Кварцит, розмотуючи брудні бинти на рані. Найперше я звернула увагу, що у нього не було сосків (хоч в якомусь світі еволюція працювала як слід), потім — на глибокий темний поріз поперек живота. Людина сконала б від такої рани за декілька хвилин, а Кварцит прожив з нею пару тижнів. І живий досі. Я придивилась: краї рани не гнили, але й не затягувались, наче її нанесли недавно. Кварцит спіймав мій погляд і відвернувся.
— Нас багато, — продовжив він через силу. — Лісові, пустельні, снігові, є ще морські, та це швидше гарна казочка, ніж правда. Ми — скельні траки з королівства Бур. Хоча є й такі, що просто називають себе траками…
— Безхатьки, які проміняли рідні землі на примарний… прогрес, — виплюнула Х’яра і вилізла на берег. Вода, здавалось би, не стікала з неї, а вбиралась у тіло. — А рас у нас — дракканові по горло. Постійно приходять і приходять з інших світів. Деякі вимирають одразу, інші — за декілька років чи століть. А хтось живе у своє задоволення і забирає наш хліб!
Для Х’яри, здається, це було болючою темою. І хоча Кварцит був її братом, та реагував набагато спокійніше. «Я зовсім їх не знаю, — майнуло в голові, — а раптом вони расисти? А раптом тут всі расисти?»
— Є ще драккани, хоча краще б не було, — продовжив Кварцит, колупаючи рану. Наша аптечка залишилась у підземеллі — такими темпами він все ж отримає зараження крові і виздихає, перш ніж ми доберемося до порталу.
Поки Х’яра прала свій одяг трохи нижче за течією (здається, холод її не бентежив), Кварцит мив голову і розказував. Про дракканів, які прибули двісті років тому у цей світ, і стали його напастю. Портал, який впустив їх, розлетівся на друзки і знищив вузький довгий острів між континентом Розломів та континентом Місяця (ці назви мені ні про що не говорили, та я зацікавлено кивала). Острів став десятками крихітних островів, на яких поселились драккани, обмеживши рух між континентами. Вони вбивали всіх на кораблях і у приморських землях, поки з ними не заключили перемир’я. «Принизливе рабство, — з гіркотою сказав Кварцит. Це не було його особистим болем, але болем всього його народу. — Ми щороку віддаємо їм тисячу наших людей. Не найкращих, але все ж… Щоб вони не вбили десятки тисяч. Ось вже більше сотні років».
Про яллаків — численну расу довгожителів, які живуть переважно на континенті Розломів і в Аїрі (я продовжувала кивати і намагалась намалювати в голові уявну карту). «З часом більшість рас вироджується і вимирає, та не вони, — Кварцит обтрусився, наче собака. Я й не уявляла, що на його голові було стільки бруду і засохлої крові. — Здається, ця земля приймає їх краще, ніж рідних дітей».
Я не знала, чи всі траки такі, але Кварцит мені здався втомленим, коли розмова заходила за інші раси. Я могла його зрозуміти: це якби у світ людей постійно приходили іншопланетні істоти, не завжди мирні, і встановлювали свої порядки.
— Ми вироджуємось, хто б там що не казав, — підсумував свою розповідь Кварцит. — Ті, хто приходить з інших світів, тікають від біди. Я не можу їх в цьому винуватити, але прийде час, коли ці землі не зможуть всіх вмістити. І це їх знищить.
Його дзвінкий голос тепер звучав глухо, але якось тепло, наче він щойно розкрив мені своє серце. Я не знала, як розкрити своє у відповідь, тому мовчала.
— А чому яллаки селяться в холодних регіонах? — запитала Аріна, здавалось би, найбезглуздішу річ. Вона сиділа неподалік і дригала ногами у воді. Її пальці були синіми від холоду, голі плечі і руки покрились мурашками.
— Шерсть на ногах, — хмикнув Кварцит. Здається, питання йому сподобалось. — Їм надто жарко у теплих країнах.
— Можна ж поголити її.
Х’яра якраз повернулася з мокрим одягом і вирячилась на нас блискучими очима. Вона виглядала набагато краще, ніж у в’язниці, наче близькість води швидше зцілювала її рани.
— Навіщо? Природа зробила їх такими. А потім воно відросте — і що, знову бритися?
Ми з Аріною переглянулися.
— Мені тут починає подобатися, — прошепотіла дівчина і, знявши решту одягу, шубовснула у воду. Я лишилася на кам’янистому березі, всіяному дрібними синіми квітами. Дивилася, як світанкове сонце виблискує на Аріниній шкірі, і це було таким звичним видовищем, що я на кілька хвилин забула і про інший світ, і про альва з ідеально лихим обличчям.

Декілька годин ми провели біля річки. Х’яра зловила двійко рибин, і вони з Кварцитом з’їли їх сирими, разом з лускою і кістками. «На війні харчами не перебирають», — фиркнула трака на наші зморщені від огиди обличчя, а потім зникла у заростях. Її не було досить довго, щоб ми почали хвилюватися, а Кварцит — сипати непристойними жартами: «У лісових трак є хвости. Знаєте, як їх можна використовувати? Ну, крім сексу».
— Це має підійти, — Х’яра з’явилась якраз тоді, коли я готова була придушити Кварцита голими руками. Чи хоча б тицьнути пальцем у його рану.
Трака принесла оберемок рослин, схожих на лотоси, швидко почистила їх кігтями і дала нам з Аріною.
— Вони переспілі, з зими лишилися, та їсти можна.
Смак у рослин був, наче у непропеченого чорного хліба, присипаного піском і землею. Я спершу подумала, що краще б їла сиру рибу, але шлунок стиснувся від голоду так, що вередувати перехотілось. «Не дивно, що трака з такою охотою крала нашу їжу!» — подумала я, доїдаючи четвертий шматок. Ніколи б не повірила, що сумуватиму в першу чергу не за рідними і друзями, а за макаронами, хай навіть розвареними і зліпленими докупи.
— Не можна затримуватися на одному місці, — нагадав Кварцит, та його мало хто слухав: Х’яра повела Аріну набрати ще «хлібних лотосів» у дорогу. Усі, здавалося, забули, що нас вчора переслідувало… щось.
Я зиркнула з-під лоба на трака. Він стояв у обдертому одязі, з похапцем перев’язаною раною — чим не герой гівняної легенди! Але ніж за його поясом, вкрадений у Молкарда, більше нагадував кинджал і гостро зблискував на сонці. Довгі кігті і гострі зуби обіцяли глибокі рани. І не варто забувати про вибух, який він влаштував у в’язниці. «Про що я думала? — жахнулася я. — Зброї ні разу в житті не тримала, зір поганий, тіло слабке, ще й крові боюся. Як я виживатиму в цьому хижому світі?»
Кварцит сів на камінь і опустив довгі ноги у воду.
— А ти чого не купаєшся? Скоро далі підемо.
— Плавати не вмію, — пискнула я. Зізнаватися, що між смердючим тілом і циститом я обрала перше, не хотілося.
— Попроси Х’яру навчити тебе. На континенті багато озер та рік, і не кожну можна обійти.
Я смикнула плечима. Мене вчив батько, вчили друзі — все марно. Або я була надто незграбною, або зрадницька вода відмовлялась мене тримати.
— Буду йти, поки не знайду міст, — буркнула я.
Але Кварциту така відповідь не сподобалась: він набрав в долоні воду і плюснув мені на ноги. Волога обпалила розбиті коліна, та я тільки фиркнула — надто втомлена для провокацій. Але я тоді ще надто погано знала Кварцита і його діставучість. Трак лукаво посміхнувся і плюснув водою мені на голову.
— Давай змиємо твій газон, ось так, — посміхнувся він.
Газон, як же! Стоїть переді мною, такий сіро-блакитний, з гострими вухами, і над зеленим кольором волосся знущається! Я кинулася на нього з диким криком. Він був більшим і швидшим, але дозволив скинути себе в воду. Розреготався, зблиснув гострими зубами; мокре волосся обліпило череп так, що стало видно гострі маленькі ріжки.
Він смикнув мене за руку і повалив у воду. Декілька секунд ми боролися, наче діти в калюжі. Від гарячого тіла Кварцита вода вже не здавалась такою крижаною.
— Рогата худоба! — лють і захоплення душили мене. Я не знала, чого хочу більше: вбити його чи обійняти від дурноватої, незрозумілої радості. — Купайся тепер, скільки влізе! — кричала я, ледь тримаючись на слизькому камінні.
Вслід за злістю мене пронизала туга за друзями. Ми отак ні разу не ходили на річку, та могли б. Ната б купалась, Микола би смажив шашлик, а Олька — лежала на моїх колінах і розглядала хмари. Але Микола на фронті, Ната в окупованому Херсоні, разом з батьками, а Олька поїхала в Чехію до родичів. А я — тут.
Я загорнулася у стару ковдру, яку Х’яра прихопила з в’язниці, і віддалася у дбайливі руки печалі. Мій план «стати щасливою в новому світі» провалився.
Кварцит стояв по пояс у воді і дивився на мене уважними великими очима.
— Жалкуєш, що пішла сюди? — запитав він дуже тихо. Наче сам про щось жалкує, та боїться сказати.
Я могла відповісти чесно і одразу, але зробила вигляд, що думаю. Зірвала синю квіточку, всім серцем сподіваючись, що вона не отруйна. Повертіла її у замерзлих пальцях. З голови капала вода, а мені нічим було її витерти.
Чи жалкувала я про свій вибір? О так. Та чи могла у цьому зізнатися?
Я підняла голову, щоб сказати: «О, це чудовий прекрасний світ, і якби не в’язниця, я б полюбила його з першої хвилини», та Кварцит випередив мене.
— Тікай! — закричав він. Ніж у його руці тремтів, наче клятий метроном.
Я зірвалася з місця, але хто б сказав мені, куди тікати! Зробила декілька кроків і обернулась — якраз в той момент, коли з пальців невідомої істоти зірвався шар вогню.