Робочі не-будні

Коли він вперше дізнався, ким Джонатан працює, то спочатку навіть і не повірив. Якось не збирався докупи образ із всіх деталей, які Саймон про того знав. Майже завершена медична освіта, спортзал тричі на тиждень – уже вистачало на те, аби бути постійно зайнятим, як додати ще час на друзів. А потім якось таки випала нагода побачити Джо за барною стійкою і всі питання розбились вщент об те, як органічно він там виглядав.

От і сьогодні якраз типовий вечір понеділка, мінімум людей в барі і ідеальний час, аби навідатися на розмову, самотню склянку чого-небудь з асортименту, за шанс заплатити за яку потрібно побитися з барменом, і на подумати. Останнім, власне, і зайнятий прямо зараз, краєм ока спостерігаючи за Джонатаном, який зайнятий останнім замовленням. Впевненість рухів ходить із ним повсюди – на роботі, удома, на вулиці, де завгодно, тільки глянь на нього – і переконаєшся, що Джонні точно знає, що і як зараз варто робити. Мабуть, це була одна із причин його чималої популярності в університеті, як виявилось.

Хоча Саймон би поставив скоріше на зовнішню привабливість. Причини тому були, і досить вагомі – ну, важко не звернути увагу, як двоє дівчат за сусіднім столом в бібліотеці обговорюють «красивого руденького старшокурсника з медичного». Або на те, як він збирав погляди на вулиці. Погляди Саймона, звісно ж, обережні і водночас з тим чіпкі, мов намагається використати очі як технологію захоплення руху.

Поки що вдається напрочуд добре. Йому почали снитися сни. Не як той, перший, ні, ці були звичайною фантасмагорією з знайомих рис і облич, але такого не було у Саймона ціле життя. Сон на перший день цього року і зовсім лишився в голові весь, чіткою картиною, ліпше од спогаду. Він так і не спитав у Джо, чи не уявляє той, звідки міг з’явитися шрам. Не ризикнув виглядати посміховиськом, що вірить у якісь власні вигадки.

«Виглядаєш навіть ліпше ніж завжди»

Не замислюючись навіть, відстукує думку давно знайомою абеткою по дереву. Джонатан не розуміє – інакше би вже точно себе видав, отримуючи послання одне за одним щозустрічі. Саймон, може, і не надто добре читає людей, він і зовсім не вірить, що їх можна читати, як книги, але ж мусив вловити хоч колись очевидну реакцію. Зазвичай люди не здатні втримати серйозне обличчя, слухаючи, як гаряче виглядають у цій сорочці чи щось ще у такому дусі.

— Про щось задумався?

Перервавши мисленнєві процеси, причина їх появи зупиняється навпроти, вихопивши-таки жадану перерву.

— Таке, — відмахується від запитання, яке достатньо явно висить у повітрі, насправді. — Навчання, останні правки до нещасної курсової, бо мені треба той бал. В нас серйозне змагання за стипендії цього семестру намічається.

Обоє вже знають, наскільки тема фінансів для Саймона постійна. Стипендія, зарплата, чітко розплановані залишки гранту – усе зажди тримає під строгим контролем. Насправді, він навіть майже не бреше, гроші дійсно займають більше думок, ніж варто було б, і всі теми, пов’язані з ними, відповідно, також. Зараз оце дозволяє собі розслабитися і просто посидіти.

— Якщо що, не забувай, маю у вас пару знайомих, можуть з роботами допомогти, — Джонатан скрізь мав «пару знайомих» і, здається, якби він вирішив побудувати адронний колайдер на базі пляшки від бренді, знайшовся би хтось, хто здатен це зробити. — О, знову. Він знову замовить щось з купи інгредієнтів і буде вважати, що зробив мені мороку. Зараз повернуся.

Саймон проводжає поглядом широку спину з ледь не непристойно ідеальним рельєфом. Рука піднімається над стійкою, завмирає.

«Здається, я закохався». Маленька пауза. «В тебе».

Ідіот, скажи? – хочеться додати. Саймон ж не позбавлений мізків. Він знає, що виглядає привабливо, так, але це не надто додає шансів, коли навіть не знаєш, чи взагалі підпадаєш під сферу зацікавлень. Не кожен на світі гей, на жаль. Жити було б простіше.

Йому здалося, чи лопатка дивно смикнулася на кінець фрази? Мозок вишукано бавиться із серцем, ага. Звісно він буде рухатися, він ж щось робить, а не сиднем сидить.

Ховає очі у склянці, лише щоб виявити, що та вже пуста.

Колись він обов’язково набереться сміливості заговорити, але це буде в іншому житті.

— Тримай, — Джонатан, як завжди, виникає з нізвідки, ставлячи перед ним чергову склянку. Саймон витріщається на неї здивовано.

— Це що?

— Сімейний рецепт. На основі вересу.

Саймону, загалом, і не треба те уточнення. Звісно ж, він упізнає цю рослину на запах.

Він її не забуде.

— Слухай, я хотів запитати.

Швидше, доки сміливість не вивітрилася.

— Тоді, місяць тому, коли ми зустрілися вперше, не відбулося нічого дивного?

— Ти маєш на увазі те, що нас замкнули? Дуже дивно.

— Ні, потім. Пізніше, — слова складаються у недолугі конструкції, конструкції – в кашу і чомусь витягнути з неї осмислене речення надивовижу складно. — Вересове поле. Лицарі і шотландські казки. Ти пам’ятаєш?

Джонатан на мить хмуриться і це здається таким дурним, ненормальним питанням, що хочеться повернутись в минуле і не задавати його більше.

— Йоль.

Відповідь нелогічна. Неправильна. І водночас знайома.

— Що?.. — повітря в легенях не вистачає. Він казав це раніше. Він говорив про Йоль уві сні.

— Остання ніч зимового сонцестояння завжди була особлива, Саймоне. Межа між нашими світами стирається і люди можуть вийти за неї. До мене. До нас. Розумієш?

Саймон не розуміє.

Очі Джонатана блищать тим самим бурштином, який часом можна було помітити раніше.

— Ти пам’ятаєш, що я казав робити, як тебе раптом помітить хтось із народу фейрі?

Звісно. Бігти.

А ще Саймон пам’ятає, що не побіг.

— Задля меншої непривабливості відмічу, що я не зовсім чистокровний. Тому і живу в двох світах.

Сяючі очі, дивні зуби. Ідеальне обличчя. Як лише не здогадався раніше?

Саймон вірить, бо тяжко не вірити в те, що бачив.

— Ти ще можеш зникнути. І я, на відміну від чистокровних, тебе не знайду. Скажімо, зараз, поки я знову потрібен на барі. Напій в твоєму світі ніякої магії не містить, якщо що.

Джо відходить за стійку, методично постукуючи по ній пальцем і Саймону не потрібно навіть думати, бо звук іде так ідеально добре.

«Кохаю тебе»

Саймон знає, що не буде тікати. Знає і що від людей у представника крилатого народу значно більше, ніж той хоче показувати. Він і про азбуку Морзе знає, тому й не ховає посмішку, що рветься замінити всю бурю емоцій на лиці.

Саймон знає так багато з моменту, коли в останні години минулого року щелепи кумедного штучного черепа вистукали йому, що він милий.

Тож, що б там хто не говорив про страшних злих фейрі, часом вони все-таки надто люди.