Робот

Все найсмішніше і найсумніше завжди починається тільки після того, як вимикається камера. І за їх теплим, затишним, трохи прихованим життям перестають стежити тисячі пар чужих очей.

— Біжи, блять! — нервово свариться Костя, несильно штовхаючи його в плечі. Турбується — щоб не потрапив у халепу, щоб спокійно дістався, як вже твердо вирішив їхати. Ну справді — Міша вдома не з’являвся вже майже тиждень, треба там хоч поприбиратись і перевірити, чи ціла взагалі ще квартира…

Він тихенько сміється, вже збираючись піднятись з дивану, але раптом ловить збентежений погляд Кості через плече. А наступної миті в нього на колінах вже хазяйновито вмощується маленька нахабна неймовірна істота — Рудь не встигає навіть ворухнутись.

Тільки зітхає і… залишається сидіти. Бачить бог, ця дитина — точно кіт: просто совість не дозволяє його прогнати. Міша одною рукою притискає маля до себе ближче, відчуваючи, як тендітні ручки обіймають навколо ребер.

— Залишся? — невинно просить Мілан, кліпаючи такими самими світлими, як в його батька, очима. Він нестерпно на Костю схожий — це, напевно, вельми логічно з точки зору генетики, але в Міші й досі іноді подих перехоплює від усвідомлення. В них є дитина. Гаразд, це в Кості є дитина — майже точнісінька його копія — але ця дитина ставиться до нього як до родини, і це… дуже зворушливо, насправді.

Міша заспокійливо проводить долонею по золотавих кучерях, трохи розгублено усміхаючись, і підводить погляд на оригінал. Щось скаже?

Костя мовчить, але всім своїм виглядом демонструє згоду. Рудь майже чує всі ці «ну куди ти, п’ять хвилин до комендантської», «а як тебе копи згребуть», «як мені тоді тебе по всіх військкоматах шукати».

«Нічого з твоєю квартирою не станеться до ранку».

Міша хитає головою, повертаючи увагу до малого. Ну чесне слово, вони один одного варті, батько і син. Яблуко від яблуні…

— Ну гаразд, — бурмоче тепло, торкаючись губами гарячої маківки.

Костя з полегшенням зітхає — і стрімголов підіймається, ляснувши долонями по колінах.

— Тоді піду зварганю щось на вечерю, — і наче випаровується з вітальні, на останок встигнувши лише кинути через плече: — Мілан, вже час лягати!

Дитинча жалібно кліпає оченятками.

— … Ми ще п’ять хвилиночок тут посидимо і він ляже, — першим пропонує Міша, намагаючись попередити і запобігти — не стільки сварці, скільки новим Костіним хвилюванням. Він завжди надто переймається, коли в нього не виходить бути тим самим «ідеальним батьком», образ якого він створив у своїй голові. Він майже ідеальний, насправді, наскільки Міша може судити зі сторони; однак коли Мілан зрідка чогось починає вередувати чи не слухатись, чи не дай боже плакати, Костя губиться дуже. І починає заганятись, ніби це через нього.

(Це дуже мило, якщо чесно, але Міші тупо шкода його і без того потріпану нервову систему.)

Костя на секундочку хмуриться, але махає рукою і тікає від них до кухні. Звідти чутно, як починає хлопати холодильником і ставить сковорідку на плиту, ножем щось стукає. «Хазяюшка», — Рудь подумки з теплом згадує, як ще півроку тому Костя кричав, що доставка ванлав і він в житті жоден рецепт без примусу не відкриє.

Краще б, насправді, нічого не змінювалось. Краще б нічого не змушувало усвідомлювати, що кожен день може бути останнім, що кожного дня треба віддавати найближчим і найріднішим людям все, що можеш, бо іншого шансу може не бути. Костя, ось, почав готувати, в такий спосіб піклуючись і оберігаючи, і від цього неймовірно приємно, але… краще б все ж йому не доводилось.

Міша повільно зітхає, змахуючи намоклими раптом віями.

— Тату? — тихесенько кличе Мілан.

Далі стається щось дивне.

Костя з кухні відгукується одразу, незрозуміло як почувши чи відчувши:

— Так? — голос звучить одночасно спокійно і напружено, ніби щоб не налякати дитину, але в ньому чутно рішучість хоч президента змістити, хоч піти на кляту русню з голими руками, якщо Мілан на когось з них пожаліється хоч словом.

Але Мілан не відповідає.
Мілан на Мішу дивиться в упор.

В Рудя наче серце перевертається. Разів так зі сто. На швидкості 120 оборотів в хвилину.
Він розгублений, він збентежений, він розчулений до глибини душі.
Ще раз: ця дитина зараз його назвала як?

— Тат, — Мілан чіпляється за його плечі і трохи струшує, намагаючись добитись уваги.

— … Так? — Міша бурмоче обережно, затамувавши подих. Здається, не він один зараз в такому стані: краєм свідомості він помічає, як повністю стихають всі звуки на кухні.

— Вкладеш мене спати? — маля чіпляється за його шию, ніби натякаючи, що вибору вже нема.

Міша і не збирається відмовлятись, хоча нервує шалено. Зараз, тільки прийде до тями трохи, хвилиночку…

Він Мілана притискає міцніше і підіймається з ним на руках. Той висить, наче мале мавпенятко; наче вже майже дорослий, але зовсім легкий. Чи це Міша просто не до кінця повернув здатність сприймати реальність…

— Я хочу казку, — твердо сповіщає йому малеча, коли нарешті влягається у ліжку.

Міша озирається, не знаючи, куди сісти. Чомусь сідати на край ліжка здається йому неправильним; це, ну — це те, що роблять справжні батьки, рідні. Поправляють ковдру, цілують у лоб, тримають за руку, бажають доброї ночі… Йому дуже ніяково.

Він всідається на підлогу. Принаймні так в них з Міланом хоча б очі приблизно на одному рівні. Дитина перевертається на бік, підкладає долоню під щоку і дивиться з очікуванням.
Ой лишенько.

— Так, казку, ем… — Міша потирає підборіддя. Чомусь всі Попелюшки та Червоні Шапочки не йдуть у голову; він би засміявся з самого себе, якби міг. Треба ж було стільки років молоти язиком на авдиторію, щоб єдиний раз, коли дитина просить казку, не бути здатним вичавити з себе хоч слово…

— Про робота! — підказує Мілан, лежачи ледь не підстрибує від захоплення.

Міша обводить кімнату поглядом — і бачить його на столі. Великого червоного трансформера. Він підводиться, щоб взяти іграшку, і повертається на своє місце; мовчки рукою робота змахує з вітанням, коротко дивиться на Мілана — той здається задоволеним.

— Значить, жив якось на світі великий конструктор. І звали його Мілан.

— То казка про мене?

— Можливо? — Міша потрохи заспокоюється, повертаючи відчуття рівноваги. — Ти проти?

— Навпаки!

— Добре. То слухай. Конструктор Мілан був ще тим винахідником. Він створював роботів, які допомагали людям. Ну знаєш, робили всі ті речі, на які ніколи не вистачає сил і часу: прибирали, ходили за покупками…

— … Робили домашку!

— Е ні, хлопче, уроки треба вчити самостійно. Але вони могли наприклад поїхати перевірити, чи ціла квартира, якщо її власник-роздовбай тиждень не міг це зробити… І таке інше. Але один з роботів, яких зробив Мілан, був найособливішим з усіх. Справа в тому, що в Мілана був ворог. Який напав на його країну. І в того ворога було золоте кільце, яке треба було знищити, а знищити його могла тільки лава з такого місця, куди звичайна людина дістатись не здатна. Тож Мілан створив цього особливого робота, на якого поклав цю особливу місію. І робот здолав на шляху купу перешкод, переміг монстрів і врешті виконав завдання: втопив золоте кільце у лаві і цим допоміг Мілану розбити ворожі війська. Але це трагічна історія: на жаль, сам робот теж втонув у лаві. Та не втратив сили духу, яку заклав в нього його творець. Перед тим, як лава накрила нашого героя, від підняв руку з великим пальцем вгору і промовив…

— «I’ll be back».

Міша різко озирається. Костя, який тихо стояв біля дверей, можливо, весь цей час, нарешті відлипає від одвірка і підходить ближче, тепло усміхаючись; непомітно накриває долонею і трохи стискає його плече.

— Айл бі бек? А що це значить? — метушливо цікавиться Мілан, натягуючи ковдру до носа.

— «Я повернусь».

— Тобто він не вмер!

— Ні, — Костя, посміхаючись, сідає на край ліжка. — Не вмер.

— І в нього будуть ще пригоди! Ти розповіси мені ще? Тату?

… Міша навіть не одразу усвідомлює, що вони обидва дивляться на нього. Дві абсолютно однакові пари очей: в одних — палаючий захват, в інших — безмежна ніжність.

В нього щось щипає у носі.

— Завтра, — ледь вичавлює він, підіймаючись з підлоги. — Але щоб історії були цікавішими, винахідник має вигадати для свого робота ім’я, домовились?

— Звісно!

Костя, сміючись і хитаючи головою, заспокійливо проводить долонею по світлим кучерям.

— Все завтра, — підсумовує твердо, нахиляючись і торкаючись губами теплого лоба. — Надобраніч.

— Надобраніч.

— Надобраніч, — відлунням бурмоче Міша вже від дверей, пропускаючи Костю з кімнати і тихесенько клацаючи вимикачем.

До кухні він доходить наче в тумані: падає на стілець перед тарілкою омлету з овочами і просто прикриває очі, намагаючись зібратись до купи. Чомусь кортить плакати.

— Ти ж в курсі, що він ще не дивився ані Володаря перснів, ані Термінатора, так? — весело уточнює Костя, сідаючи навпроти.

Рудь залишає питання без уваги. Він міг би пояснити — що це перше, що прийшло в голову, що іноді Костіні розгони надто міцно застрягають у голові і, трансформовані, вилазять ось таким чином… Але зараз його турбує зовсім інше.

Він відкриває очі і розгублено на Костю дивиться майже з відчаєм.

— … Твій син назвав мене «татом», — вимовляє тихо. Сам не вірить, що те, що каже — це дійсність. — … Тричі.

— Ну і в чому він неправий?

Костя легко витримує його погляд, коротко знизує плечима і меланхолійно приймається за вечерю.

— Ти їж, поки тепле.

Міша слухняно стискає виделку в кулаку, однак ще кілька хвилин просто дивиться і дихає. В голові крутяться лише три слова, які він у собі втримати не може — і врешті говорить їх вголос. Намагаючись вкласти все, що відчуває зараз.

Костя так поспішає йому відповісти, що давиться омлетом.