Робота №1.— Примари; Телевізор.

Розчесавши старим, дерев’янним гребнем сплутане після поганого сну волосся, я попрямувала до дверей. Весь будинок ніби вкутаний смолою, мрякою через не достатню кількість вікон. Роблячи не великі обережні кроки, я підійшла до сусідньої кімнати де спала бабуся. Ця пані завжди просить будити зранку, щоб вона не спала довго. Вставши у дверях до її кімнати, на секунду в мене перехопило подих. В очах потемніло, а руки затряслись. Щось мене завжди хвилювало перед тим, як увійти до її кімнати. Але через мить взяла себе в руки і повільно опустила ручку, двері відчинились. Одразу після цього побачила бабусю, що стояла за спиною та дивилася прямо на мене. Мене це налякало але, приховавши це, я лиш усміхнулась і сказала.

— «Доброго ранку бабусю!» — опершись об свою палицю, вона у відповідь лише промичала. Бабуся завжди так робить, бо їй важко вийти зі стану сну. Спілкуватися з нею можна лише через годину після сну. Бабуся ніби чекає кожного разу особливого часу, коли настане момент спілкуватися. Залишивши її у спокої, я пішла на кухню. Через потрапляння до носу гарнючого запаху свіжих овочів та фруктів, одразу заспівали кити у мому животі, вимагаючи їжі. Декілька днів потому бабуся готувала салат але на зараз лишилось зовсім трішки, тому після не довгого рискання у холодильнику, я знайшла тарілку та сіла їсти.

Ще одне з небагатьох вікон пропускало через себе сонячне світло. Промені засвітили прямісінько в моє обличчя і змусило прикритись рукою. Вони прикрашали кухню і показували літаючу у сталому повітрі пилюку, але без нього тут було б сумніше. В цей час запах нового салату в перемішку з минулим перемішались. Вони схожі, але при цьому відрізняються.

Після сніданку, вилизуючи з уст солодкий соус та обдивляючись приміщення, збірник пилюки та павутиння у кутку нагадав про сон. Стрибаючі в танці монстри та яскраве полум’я. Спиною пробігли мурахи, руки знову затряслись і я випила води з чашки поруч і встала зза столу. Я прийняла рішення більше не думати про сон і нагадала собі про бабусю, яка досі не виходила з кімнати, як це звичайно буває, тому турботливо поклала на стіл печиво та зробила чай для бабусі і, скрипучи старою дерев’яною підлогою, знов пішла до кімнати.

Різко мені до голови прийшла ідея, а одразу за нею й бажання вийти з будинку – прогулятися, слухаючи звуки природи, та не звертати увагу ні на що. Вже перед дверима почула шепіт біля вуха: «Ну давай , йди сюди ти ж так хочеш прогулятися зараз на вулиці, навесні там так добре пташки заспівали, розпахлися квітки».

— «Так, мені це точно необхідно» — подумала я і поклала руку на ручку дверей. Не встигнувши навіть збагнути що сталось, мою руку схопила рука ззаду. Судячи зі зморшок на обліпленій скелет шкірі – бабусина. Чомусь, цього разу її рука виглядала менш доглянутою – схожі на кігті, з відрісшим манікюром нігтьові пластини не мали відблиску, а шкіра навпаки – виглядала наче лискучий мармур. Я одразу налякалась і відстрибнула, видьоргнувши руку зпід цього скелету.

— «Не смій виходити на вулицю зранку. Ти знаєш, що я забороняю це.» — старий, тихий та хриплий голос бабусі наче порізав мені вуха, млинкуючи жах. Цього моменту її очі дивилися прямо у мої, а тонкі губи зморщувались з кожним видихом. Та це не головне, що я помітила. Її очі ніби померли – сірі. Неначе вогонь життя, щастя та кохання в них безпросвітно загас.
Тепер я розумію чому у нас в селі всі називають її відьмою.

— «Так, вибач, бабусю, я лише хотіла послухати весняних пташок…» — я відвела погляд в сторону і відповіла.

— «Розумію, що ти хочеш, але я заборонила і ти повинна слухатися якщо не хочеш подохнуть раніше, ніж повинна»

«Подохнуть раніше, ніж повинна» . Сенс цих слів завжди лякав настільки, що змушував слухати дивні правила цієї жінки. Але, все ж таки, з кожним разом цікавість ставала все більше і більше.
Від чого бабуся так хотіла захистити мене?  Остільки глибокі думки, що я навіть не помітила як мене кличе ця ж бабуся з іншої кімнати.

— «Фаруно, поки я їм, йди приберись у себе в кімнаті. Потім можна буде вийти на вулицю.» — старенька, що багато чого побачила у житті, вже була на кухні щоби поїсти та набратися сил. Хоч вона і дала завдання, але були і більш цікаві справи.

Я одягнула теплий каптан, що лежав на полиці біля дверей, хутряну шапку. Теплі черевики також тепер прикрашали як ноги, так і весь вигляд загалом. Знову взявши холодну ручку та потягнув її вниз,вона відчинила двері і відкрила очам світлий пейзаж природи, що контрастував з приміщеннями мого помешкання. В обличчя дунув холодний як самі вершини гір вітер. Обпік носа з щоками. Всього за один крок я опинилася на вулиці.
Неймовірно свіже повітря затамувало дихання, що не дало повністю насолодитися красою гір. Вони здіймались переді мною – як великі, так і маленькі. Вкриті білим снігом, голими стовбурами дерев, на яких зовсім недавно було зелене листя-сукню, підкреслюючи красу височин. Нижче схилом можна було роздивитися все наше невелике село з великою історією, частиною якою стала і моя бабуся. Обернулась зі скреготом каменів під ногами, що були всюди, на мене подивилась лісова хаща – фітоценоз, що простягався далеко в гори на багато кілометрів. Звук лісового вітру був особливим, щось в ньому було приємне, загадкове. Таке, чого немає вдома. Того, чого немає у моєму житті. Йдучи далі лісом та потрапивши до лабіринту дерев, їхніх корнів і кущів, у вухах ехом розносилась пісні пташечок, сидівших на гіллі неподалеку. Співала природа. Вона грала заспокійливу мелодію, ліс все більше приваблював своєю таємничістю.

Десь у далечі, не одразу, а поступово я почула музика сопілки. Не швидка, кожен її звук був ніби матусина колискова. Ноги попрямували далі. Я підняла голову та побачила біле, укутавше синю безкрайність неба, простирадло хмар. Так різко, як почалась музика, так різко вона і закінчилась. Настала тиша. Вся магія цього місця зникла, а по спині пробігли мурахи. Бажання знаходитись у цьому лісі зникло.

— «Фаа-ааруноо, підійдии-ии до менее-ее» — Мерзенний голос пролунав з кущів, які були зпереду. Ще один крок та одна з гілок могла викололи мені око. Голос не замовкав та проводовдував кричати на мене. — «Фаа-ааруноо, йдии-ии до мее-еенее» — Голос, що відрізнявся від людсього, почав розноситися ехом у моїй голові, ніби беручи під керівництво темні, чорно-червоні як густа кров руки потягнулися з кущів у мою строну.

Я завмерла від страху, не розуміння та відсутності змоги щось робити. Руки повільно наближалися до мене, підповзали, царпаючи кігтями камні та землю. Моє тіло скувала така тяжкість, наче хтось повісив на мої плечі гирі. Коли з кущів, роздвигаючи гілля, з’явилось обличчя жаху, що дивились на мене білими, позбавленними від життя очима. Навіть не намагаючись сховати криві, гнилі зуби, перекошене обличча усміхалося мені. Почорніла шкіра додавала ще більше огиди.

Нахилила голову вниз та побачила як огидні руки як лоза обвили мої ноги. Вони схопили мене. Різко до голови вдарила кров – піднявся тиск, а сердце забилося частіше. Кожен стукіт почав не приємно віддавати болем у скроні.

— «АААААААААААА!!!» — Набравши повітря і втягнувши разом з ним через ніс огидний запах монстра я закричала настільки гучно, наскільки здужала, зірвалася з місця та вибилася від лоз цього монстра.

— «СТІІ-ІІЙ, ФАА-ААРУНОО-ОО» — Монстр кликав мене, ламав гілля, наздоганяючи. «Скоріше!Скоріше!» – голос всередині мене казав біжати швидше. Очі затьмарило страхом. Холодне повітря б’є в обличчя, обпалюючи ланіти. — «СТІІ-ІІЙ, Я ЛИШЕ ХОЧУ ОБ0ІЙНЯЯ-ЯЯТИ ТЕБЕЕ-ЕЕ!» — Не заспокоювався. Він став ще швидшим у бажанні схопити мене будь-якою ціною. «Доженуть, схоплять, вб’ють – зникну у лісі. Що потім подумає бабуся? Вона завжди казала мені метафору «Втопишся – додому не приходь» – лише ці думки були у мене в цей момент. Промінчик світла, мінімальної надії кидалися мені в очі, намагаючись протиснутись крізь товсті скроні темних дерев. Це все, що нагадувало мені про порятунок. — «НІІ-ІІ, СТІІ-ІІЙ!!!» — Зібравши всі сили які в мене залишалися, я вибігла з лісу, впала на зелену траву та стрімголов покотилась схилом прямо до свого будинку.

Прийняти смерть через втрату сил було б не минуче, якби ліс був нескінчений. Подивилась у ліс прямо на те місце з якого я вибігла і нічого не побачила, окрім дерев і кущів. Піднявшись з холодної землі та швидко зайшовши у будинок, хлопнула дверима, ніби нічого не скоїлось, але легені нагадували про ближнє минуле, через що обіперлась об стіну і нарешті дала собі право віддихатись. Я жадібно ковтала повітря, ніби воду в спекотний день, що і помітила бабуся.

— «Що з тобою, чого запихалась?» — Бабуся подивилася на мене схвильованим поглядом. Розповісти бабусі про те, що сталося зараз у лісі, чи промовчати, залишаючи все в таємниці?…

— «Н-ні, бабусю, все добре.» — Вибір був зроблений. Бабусі не треба знати про це. Серце не витримає від тривоги. Краще промовчати задля її ж здоров’я.  Верхній одяг висів на тремпелі і нагадував все, що тільки що сталося. Я навіть не помітила стіну та вдарилася поки йшла, — «Ай…» — Погладила долонею чоло і мій погляд притягнув до себе магніт що знаходився у вікні. В ньому я знову побачила ліс. «Нічого страшного..» – пробігла фраза в голові, – «Це лише здалось».

Здвинувшись з місця, я повернулась до своєї кімнати, де вже прибрала бабуся. Застелене ліжко, рівно поставлені книги на полицях. Я часто забуваю їх покласти туди після того, як закінчила читати. Хоч я і хотіла після знайомства з монстром прилягати, але в мене були інші справи.
Віддвинувши від нього стуло, царапаючи підлогу, я сіла за нього і взяла зошит, що лежав недалеко.  Його товщина не давала мені спокою, він точно має більше двохсот сторінок. Бабуся жаско стала над мною та розпочала навчання. Вона навчала мене читанню та написанню давних рун. Сама бабуся знала їх з дитинства, от і мене вирішила навчити. Цим ми займались два рази на тиждень у мої вихідні, коли я вільна від школи.

— «Відкривай зошит, Фаруно, та скажи, будь ласка, на чому ми зупинилися вчора.» — Не зважаючи на мої примарення, її хриплий, слабкий голос для мене краще заспокійливих світу, бо вона і була весь мій світ з того моменту як зникли батьки.

— «Ми зупинилися на тому що вивчали  як читаються руни магії вогня точніше…ми тільки почали їх вчити вчора.» — Я відкрила зошит десь у середні та швидко оглянула білий папір, знаходячи тему.

— «Добре, сьогодні ми з тобою продовжуватимемо цю тему і, взагалі, поки що, вчитимемо лише її.» — Бабуся, одягнувши окуляри,  дістала з верхньої полиці дуже стару книжку на якій пилюка, ніби легесенький сніг, полетіла в повітря коли бабуся здула її та відкрила першу сторінку. Вона почала читати з неї цікавий матеріал.

Але я не слухала, речення про руни літали та не хотіли складатись в голові до одного речення, а літери з зошиту взагалі перетворилися на сине море, розпливаючись в моїх очах. Але перед очима також з’явився той самий монстр. Тільки но думки про нього знову з’явились в моїй голові, в грудях відчулась  сильна біль, яка була викликана страхом. Я згадала як його огидні помацьки тягнуться за мною, намагаючись схопити, і сам він кличе мене: Фаа-ааруно… Фаа-ааруно… по тілу пробігли мурахи коли я зрозуміла, що він знає моє ім’я, але звідки?

— «ФАРУНО!» — Різкий крик бабусі зупинив мої думки про монстра, повернувши на землю. — «Ти взагалі слухала що я тобі розповідала?» — Невдоволена вона подивилась у мої очі фірмовим, жахаючим поглядом, ніби намагаючись стиснути мене крабовими клішнями.

— «Так бабусь слухала..» — Я видала брехню за правду і цим набрехала сама собі, почувши у відповідь…

— «Тоді я тобі дам тест, завтра здаси свої результати.» — Її зморщена рука поклала лист з завданнями перед моїм лицем і я, фиркнувши, виразила своє невдоволення, але робити було нічого, бо бабуся надто сувора, щоб допомогти мені. Прийдеться викручиватись. — «До речі, Фаруно, як у тебе в школі? Чи було щось нове?» — Присівши на стуло біля мене, бабуся очікувала від мене відповіді, уважно обдивляючись моє лице.

— «Та так, нічого особливо.. Марина мені подарувала цукерку після уроків і ми з нею трішки погуляли. Було весело, ми спочатку пішли та малювали на єдиній у селі асфальтованій дорозі біля театру. Там вже стільки малюнків, і наших, і інших дітей, але потім подруга пішла до дому.» — Весь час бабуся усміхалась мені, вхоплюючи кожне моє слово, ніби я після лісної погоні від страшного монстра.

— «Що ж добре, Фарунко, в мене ще є справи тому я піду у село, а ти можеш займатися своїми справами.» — Сказала рідна жінка на останок, а я промичала у відповідь. Бабуся піднялась, тримаючись за виступаючий кут столу, та пішла, співаючи якусь незарозумілу пісеньку собі під ніс. Накинувши пальто, що висіло біля дверей, вона вийшла з будинку та не гучно захлопнула старі  двері, тримаючи напрямок у невелике село під горою.

Залишившись у будинку одна я одразу видохнула затримане в легенях повітря і відчула той самий смак свободи. Одразу ж пішла до зали, де стояв невеликий телевізор, якому не давав сумувати відеомагнітофон. Коли я підійшла до відіка, то одразу відчула запах пластику, через який я згадала гарні моменти життя, коли ми разом з бабусею дивилися різні фільми під час яких я часто засинала.

— «Хмм..тут чогось не висточає…точно, в нас же є згущене молоко» — Згадавши про улюблений смаколик, я побігла на кухню і дістала з холодильнику не велику баночку і, відчувши від неї холод пальцями, поставила її на стіл. Взяла паляниці, відрізала від нею шматочок та, встромивши ніж у дерев’яну дошку, поклала смаколики на тарілку і принесла назад до телевізору. Я усілась на підлогу прямо перед ТВ і, не соромлячись, поставила перший що побачила диск. Відік з’їв його і я усміхнулась, передчуваючи свій відпочинок. Але щось було не так. Замість звичайного початку фільму була біла завірюха з перешкод, яка наповнювала всю кімнату білим шумом. Вона викликала страх десь у душі. Я мала вибір: з однієї сторони, я тонула в океані зацікавленості, але з іншої сторони, все ж таки було страшно дивитися те, що могло створювати цей шум. Все ж таки, взявши себе в руки та стиснувши кулаки, я наповнилася рішучістю і в цей момент палець вже натискав на невелику кнопку Play.

Різко шум став гучніше та ніби прокручував ножа у вусі. Вся кімната наповнилася цим не приємним та гучним звуком. Закривши руками вуха по сильніше, я перевела погляд на екран і в ньому побачила як картинка фільму частинами проявляється, а шум стає тихішим. Коли перешкоди зовсім зникли, з’явилась картина темного, ледь чорного лісу на фоні білого, засніженого поля з деревом. Небо на екрані мало затягнуті хмари. Тишу порушив гучний, страшенний і не приємний голос.