Фанфіки українською мовою

    Минув тиждень з того моменту, як я став безробітнім. За цей час я знайшов безліч вакансій, але ні на одну мене не взяли. Приходячи на співбесіду я показував своє резюме. Роботодавці бачили, що моєю колишньою роботу була найвідоміша філія ресторанів України. Звучить, наче все добре, але це не так: тільки вони починали питати, чому мене звільнили, я зливався. Яка людина в свідомому розумі скаже, що її звільнили через дядька, який хотів зґвалтувати тебе, але йому це не вдалося і він злиться? Отож бо – ніяка.

    *вам прийшло нове повідомлення від: illiako*

    І: Привіт! Мені сказали, що ти більше не працюєш у «Білій голубці». Це правда?

    Є: Так

    І: Як ти?

    Є: В порядку.

    І: Ти вдома? Хочу заскочити до тебе.

    Є: Відчепися.  

    Я виглянув у вікно: на вулиці все ще зима, сонечка не видно, бурульки позвисали з дахів квартир, малеча бавиться в сніжки у подвір’ї. Кутиками губ видавив посмішку.

    **

    -Привіт, ще раз. Приніс тобі трішки продуктів, – привітався при вході Ілля.

    -Продуктів? Навіщо? – мій голос був байдужим, але нотку полегшення я приховати не зміг.

    -Склав все в одну кучу і зробив висновок, що грошей у тебе обмаль.

    -Звучить принизливо.

    -Мені не важко, Женю.

    -Кхм, дякую.

    Я розклав продукти по полицям та в холодильник. Ілля взявся готувати обід на двох. На вулиці саме пішов сніг.

    -Ти грав сніжки у дитинстві? – запитав я. Хлопець обернувся до мене та усміхнувся.

    -Так, а ти?

    -Ніколи, – це слово наче вислизнуло тихим звучанням з ледь відкритих уст.

    Запах на кухні стояв приємний. Змішалися нотки перцю та зелені. На пательні смажилося яйце, а у каструлі кипіла вермішель з м’ясом.

    Морозно. Останні чотири дні погода ставала дедалі тепліша, але не сьогодні. Навіяло мороз та сніг. Ілля зазирнув у вікно та запропонував вийти на двір, погратися. Я сказав, що ми надто дорослі, аби грати сніжки, на що отримав незгоду. Тому через двадцять хвилин ми вже кидалися не ідеально рівними кульками один в одного.

    -Довго думаєш, Женьок, – сміявся Ілля – Гра вже почалася. Йду у контрнаступ.

    -Тільки мрій про це.

    Ми зійшлися у дитячому поєдинку. Кричали, падали, сміялися, витрушували сніг з-під кофтинки та наостанок впали спинами, на білий-білий сніг, робити ангела. Весь час лежали мовчки та вдихали свіже повітря. Ніздрями пройшовся легкий холодок, який швидко пропав. Я ритмічно вимальовував янгола своїм тілом. Ілля ж навпаки – лежав нерухомо, закривши очі. Пізніше заспокоївся і я. Тіло витратило всі ресурси та благало про відпочинок. Повністю мокрі та спітнілі ми лежали торкаючись один одного плечем. Пройшло десять, а може п’ятнадцять, хвилин, коли Ілля заворушився. Він пристав на лікті та поглянув на мене.

    -Чому ти так грубо спілкуєшся з оточуючими? – дещо зацікавлено запитав він.

    -Грубо – поняття суб’єктивне, – він чекав на продовження – Я спілкуюся з людьми так, як вважаю за потрібне. Лишню енергію на милості та обійми витрачати не буду.

    -Тоді чому ти так грубо спілкуєшся зі мною? – я вже хотів відповісти, але Ілля рукою наказав зупинитися – Я маю на увазі, чи заслуговую я, щоб ти спілкувався зі мною так грубо?

    -Можливо так, – секундна усмішка – А можливо й ні.

    -Ти такий дивний, – на лиці з’явилася гримаса відчаю – Невже тебе вб’є, якщо ти перестанеш огризатися та будеш хоч трішки милим?

    -Не хочу перевіряти, – я збирався завершити розмову, тому піднявся та прийняв вертикальне положення.

    – Постривай, – він зупинив мене легкою хваткою за лікоть – Невже я тобі подобаюся?

    Я дозволив його пальцям обхватити моє підборіддя та повернути у свою сторону. Хлопець уважно вдивлявся у мої очі, хотів знайти відповідь на своє запитання.

    -Можна я тебе поцілую? – невпевнено, гублячись у здогадках, запитав Ілля. Я кивнув.

    Він припав своїми губами до моїх повільно, не поспішаючи. Довелося згадати досвід поцілунків з дівчатами, щоб не виглядати неосвіченим. Ні, не можна порівнювати цей поцілунок з іншими поцілунками. Тілом пройшовся вир емоцій: невпевненість, радість, хвилювання, насолода, ейфорія та збудження. Ілля цілував лагідно, розтягуючи задоволення та смакуючи кожен дотик моїх губ. Я підніс руку до його потилиці та м’яко погладжував волосся.

    -Мартіріс, – захекано шептав Ілля.

    -Закрийся.

    Я відсторонився, коли хлопець вдруге спробував поцілувати мене. Він кивнув, себто «зрозумів, не наполягаю». Ми перевели подих та в повній тиші вирушили до квартири. На губах досі залишився після смак Іллі.

    За чашкою гарячого та пахучого чаю ми не знали, з чого почати розмову.

    -Смачний чай, – награно сказав Ілля.

    -Так, смачний.

    Наші погляди зустрілися.

    -Це нічого не значить, я не дав тобі відповідь, – промовив я не відводячи погляду.

    -Але я тебе зрозумів навіть не отримавши позитивної відповіді, – наполягав він.

    -Ти так вирішив.

    -Ні, ми так вирішили. Якби твоя відповідь була негативна, то поцілунку не було б.

    -Ти дратуєш мене.

    -Мені приємно, що я викликав хоч якусь емоцію до себе, – після цих слів він зайшовся гучним реготом. Я дозволив собі трішки розслабитися та посміхнувся.

     

    **

    З того моменту, як Ілля поцілував мене, минуло два тижні. Декілька раз я отримував повідомлення в Instagram від нього та декілька телефонних дзвінків. Щодо останнього – я відповідав, але мовчав у слухавку. Сказати було нічого.

     

    Сонце. З даху скрапує розталий сніг, на дорогах сльота. День казковий, надихає творити з самого ранку. Сьогодні співбесіда на роботу. Планів небагато, але вони приємні та хвилюючі.

    Цього разу робота у мене більш серйозна – менеджер у ресторані «Le parma dimesio». Це був італійський вишуканий ресторан, який анонсував своє відкриття на днях. Зразу з’явилася вакансія, шукали молодого менеджера, на яку я відгукнувся.

    В дорозі провів менше двадцяти хвилин. При вході мене радісно привітала охорона та запросила всередину, де молода офіціантка провела до кабінету директора.

    -Доброго ранку, я на співбесіду щодо вакансії менеджера, – привітався я.

    -Вітаю, юначе. Сідай, поговоримо, – він запросив мене за стіл – Маєш резюме з собою?

    -Авжеж, візьміть, – папери лежали у нього в руках. Кілька хвилин він уважно вивчав інформацію.

    -Єдине, що мене цікавить – тебе звільнили з ресторану через незаконні дії? – з-під лоба подивився директор.

    -Ні, ніяких незаконних дій.

    -Гаразд. Ти подобаєшся мені, Євгеній, – короткочасна пауза – Завтра можеш приступати до роботи.

    -Ви берете мене?

    -Завтра чекаю на восьму ранку. Бувай здоровий.

    Я встав з стільчика, немов нічого не відбувалося і мені абсолютно байдуже на мій успіх. За дверима моє лице дещо змінилося та заявилася посмішка, з плечей спало напруження. Ранок продовжує бути щасливим. Тепер ніщо не зможе зіпсувати його.

     

    -Алло…Алло! – кричав хтось на іншому кінці телефону – Це Женя? Женя Коновалець.

    -Хто питає?

    -Батя його – Костя, – наче харкнувши, промовив Костя.

    -Тато? – ні, тільки не це – Навіщо ти сюди подзвонив?

    -Тебе навчити поваги до рідного батька, сучий сину?

    -Не дзвони сюди більше. Ніколи.

    -Гальмуй, я по справі, – старий закашлявся.

    -Ти п’яний, про що може бути мова?

    -Я пропив квартиру нашу, тепер не маю де жити. Скажи мені адресу свою, я приїду.

    -Я не казав, що прийму тебе, – коротка мовчанка – і не скажу. Свої справи розбирай сам.

    -Невдячного сина я виростив. Що тобі, блять, не вистачало? – у нього язик заплітався.

    -На цьому наша розмова закінчується. Своє рішення я не зміню, будь певен.

    -Мені немає де ночувати, синочку! Допоможи, я обіцяю не пити більше, – я чув його плач. Тільки не це, Костянтин Коновалець зловив «білку».

    -Гаразд, – я видихнув – лише сьогодні. Вулиця Степана Бандери, квартира 4, перший під’їзд.

    Він вибив. Було неприємно, адже я чекав на «Дякую». Сам надумав, сам і розчарувався.

    «Ти зробив велику помилку», – подумав я про себе. Справді, пізніше я буду дуже шкодувати про це, але змінити вже нічого не зможу.

    *ви ввійшли в чат з: illiako*

    І: Женю, хочу зустрітися. Коли вільний?

    Є: Батько їде до мене, там все складно.

    І: Пиши, в разі чого…

    З мене вирвався важкий стогін. Виродок, якого батьком складно назвати, переверне наступні дні на божевілля. Він у цьому профі. Але що міг зробити я – порядний син, якого замучила б совість за відмову жалкому члену родини.

     

    **

    Як і очікувалося, батько не захотів виселятися з мого дому на другий день. Пройшло, певно, три дні з його заїзду сюди. Пити він не кинув, навпроти – ще більше почав випивати. Весь свій час я проводжу на роботі, щоб рідше бачити його червону пику. Інколи пропливає думка: «Коли я почав ненавидіти свою власну квартиру?».

    Ілля за цей час написав мені більше, ніж будь-коли раніше. Він переживає, що я переношую нашу зустріч. Мені також ця ситуація неприємна. Я став роздратований та злий.

    -Женьок, купи татку пивка, – чоловік не стояв на ногах.

    -А не пішов би татко нахуй? – зухвало кинув я. Його очі несхвально дивилися на мене. Від нього віяло небезпекою та сильним перегаром.

    -Як.. Як ти смієш так говорити зі мною? – він спробував піднятися і йому це вдалося – Мале тупе цуценя! – він вдарив мене прямо по щелепі, зачепивши губу. Я усміхнувся. Провів великим пальцем по губам та подивився на кров, яка стікала з пальця.

    -Подобається бити рідного сина? – іронічно процідив я. Усмішка все ще трималася на лиці.

    -Та я, – Костя знову підніс руку для удару, але на сам удар не наважився. Моє лице змінило усмішку на напружені щелепи та хижий погляд.

    -Щоб завтра тебе тут не було. У тебе є ніч, щоб вирішити, як і де жити, – я кинувся до виходу, так і залишивши його одного в розгубленості.

    Я пройшов квартали три швидким кроком. Майже біг, в невідомому напрямку. На очах виступали сльози від образи: на батька, на мою слабкість, на удар, на життя, на людей, що мене оточують. Я хотів відчути тепло та обійми. Я так хочу обійняти когось..

    -Ілля, де ти зараз? – зателефонував я. Мій голос тремтів від збитого дихання та сліз.

    -Де ти та що сталося? – на іншій стороні телефону пролунав стурбований, але знайомий голос.

    -Я все добре, – речення звучало незрозуміло. Я голосно видихнув, щоб заспокоїтися – Я біля парку Шевченка.

    -Чекай мене, я приїду через двадцять хвилин, – тиша – Ти чуєш мене?

    -Так, я чую.

    Мені пощастило, що снігу та дощу сьогодні не прогнозували. Сонечко зійшло за обрій, адже на вулиці вечір. Мої ноги втомилися йти, я присів на лавку. Промайнула думка поспати, але емоції, які вирували з неймовірною силою, не дали зробити цього. І люди, які проходили повз мене зі стурбованим виглядом, також були причинною відмови від дрімання.

    Вуха зловили швидке гупання підошви об асфальт. Неохоче відкрив повіки та підняв голову. Переді мною стояв парубок з червоним, мов стигла помідора, обличчям від бігу. Дихання пришвидшене, а очі оцінюють мій стан.

    -Що ти тут робиш?

    -Відпочиваю, – посміхнувся я.

    -Женя, що ти тут робиш? – хлопець перепитав підвищеним тоном.

    -Тікаю, аби не повертатися додому, – після цих слів я відпустив емоції та пролунав нервовий сміх, за яким прийшов тихий плач. Ілля сів біля мене та огорнув в теплі обійми, сперши підборіддя на мою голову. Пройшло декілька хвилин, перш ніж ми почали говорити.

    -Ти маєш сили розказати мені, що трапилося?

    -Я так хотів тебе побачити, – почав я – Обійняти. Я не думав, що ця довгоочікувана зустріч буде так пізно.

    -Тим не менш, ця зустріч відбулася. Я дуже радий, що ти подзвонив мені та поділився частиною емоцій, – Ілля пригорнув мене міцніше – Ми можемо піти до мене, якщо ти бажаєш.

    -Не знаю, – прошепотів я. – Це все через батька. Я всі ці дні тримався, терпів його викидні та алкоголь. Сьогодні був край, через… – я сумнівався чи варто розповідати про побиття.

    -Через те, що він підняв на тебе руку, – продовжив хлопець – Не важко замітити запечену кров на губі. А ще легше скласти все до купи і зрозуміти, хто це зробив.

    -Я шкодую, що не був біля тебе в цей час, – Ілля опустив голову та  продовжував мене обіймати – Здогадувався, що тобі погано, але нічого не робив.

    -Ти не повинен був.

    -Але я хотів, – він подивився на мене винними, наче в котеняти, очима. Більше добавити було нічого, ми просто сиділи.

    -Не хочу додому, – сказав я, дивлячись на машину, яка порушила правила дорожнього руху та поїхала на червоний.

    -Сьогодні переночуєш у мене, а вранці подумаємо над подальшими діями, – парубок повернув обличчя в мою сторону – Згода?

    -Згода.

    Я наполіг, щоб ми добиралися пішки. Чомусь думка про міський транспорт викликала огиду та злість. Ілля не став сперечатися.

    Квартира хлопця виглядала середньостатистичною, без лишніх хизувань. Всього по мінімуму: стіл, шафа та ліжко у спальні; стіл з чотирма стільчиками, кухонний стенд; душ, рукомийник, дзеркало та пральна машина у ванній кімнаті.

    Зразу після гарячого душу я отримав футболку та домашні шорти. За вікном була повна темрява, навіть ліхтарі не світили.

    -У мене лише одне ліжко, – чухав потилицю Ілля – Я ляжу на дивані у вітальні.

    -Мені не принципово: сам чи з кимось.

    -Ти не проти?

    -Не проти.

    -Тоді я принесу подушку та ковдру з вітальні, – розвернувся Ілля – Можеш лягати.

    Спати буде зручно – ліжко двомісне. Він ліг обличчям до моєї спини. Я ніяк не міг провалитися у міцний сон. Бік затерпнув та благав повернутися. Тепер наші обличчя знаходилися паралельно один одному. Я знав, що Ілля не спить. Я відкрив очі, але нічого не побачив. Відвів кілька хвилин, щоб звикнути до темряви. Тепер я бачив повністю обличчя співрозмовника.

    -Я казав, що хотів побачити, обійняти та поцілувати тебе, – шепотів я – два з трьох я зробив.

    Хлопець тихо сміявся. Тоді я слухав цей сміх як колискову, яка може вколихати найактивніше немовля. Там він сміється, а тут вже тягне руки до моєї щоки. Доля секунди, і він вже тісно прижимається до мене, затягуючи в бажаний поцілунок. Його рухи повністю передавали почуття. Він не просто цілував – він говорив про свою підтримку та безмежне кохання. По розчервонілих губах пройшов холодок. Ілля не зупинився на губах та перейшов до шиї. Це були точкові поцілунки, від яких я почувався не менш приємно. Я згубив його смак, тому знову тягнувся до губ. В очах став вираз батька, який піднімає руку для удару. Я гальмую. Ілля сприймає цю паузу по своєму та бере ініціативу на себе. Відповіді не прослідує. Він відкриває очі, щоб оцінити ситуацію. Я бачу його очі, це повертає мене в реальність.

    -Ти чого? – Ілля шепоче, хоча у квартирі окрім нас нікого немає.

    -Я в нормі, – він приклав свого лоба до мого. Згодом я відсторонився, щоб бачити його очі.

     

    **

    Ранок наступного дня був не менш сонячним. За закритим вікном було чути спів пташок та гудіння машин. Ілля ще спав. Я обережно встав з ліжка, щоб не зачепити хлопця, і побрів шукати ванну. Зубної щітки я не мав. Пішов шукати пальто, в кишені якої лежала жувальна гумка. В роті стало холодно. На кухні була склянка та абрикосовий сік. Я відчув себе свіжіше, хоча голова від вчорашньої ситуації все ще боліла.

    -Доброго ранку, – сонно привітався Ілля.

    -Доброго.

    -Це мама передала, – він перевів погляд у сторону напою – Сама вижимала, уяви.

    -Котра година?

    -Дев’ята або пів на десяту.

    -Мені треба повертатися додому, – застогнав я – Хочу спати і тільки спати.

    -Ліжко все ще застелене, труси до нього, – похлопав парубок мене по плечі.

    -Не хочу, щоб мені хтось заважав.

    -Тоді варто подарувати гостю свою компанію, – його біг чувся з самого коридору. Господар накинувся на мене та повалив на розстелене ліжко.

    -Я помираю під твоє тушкою, – я зробив вигляд, немов задихаюся – Чи то під жиром, чи то під м’язами.

    -Ти тримаєш сімдесят п’ять кілограм щастя.

    -Іди нахрін, щастя.

    Сон як рукою зняло. Тепер я дуже хотів їсти, шлунок не витримував другу добу без їжі.

    -Я голодний.

    -Натяк прийнято, ходи за мною.

     

     

    0 Коментарів