Реквієм

“Сер ну не можу я вас пропустити, наказ є наказ!” намагався заспокоїти молодий військовий невідомому сталкеру. “Покажіть свої документи.” хлопець говорив це настільки часто, що кожен собака на Кордоні встиг втомитися від його слів.

“Ти я так розумію тут новенький, я до Майора, пропусти вже, га?” роздратовано відповів сталкер в екзоскелеті. “Не прийнято у сталкерів просити документи … О, Майор!” побачивши старшого, гукнув його сталкер.

“Пропустіть його…” стомлено сказав Майор, на що солдат недовірливо глянув на старшого, але не думав не послухатися. Пройшовши на звичний другий поверх однієї з будівлі, Майор стомлено впав на стілець. “Я так розумію все, як завжди, виконано?”

“Ображаєш. Все, як завжди, менше тижня.” спокійно відповів сталкер, чекаючи на нагороду. “Санич на місці?”

“Ні, перевели його. Тепер у нас новий механік. Буде тут на невизначений термін. Він сидить зазвичай біля багаття, подивишся там.” відповів Майор, паралельно готуючи ще кілька завдань для сталкера. Сам Майор уявлення не мав хто ховається під маскою цього сталкера. Кілька місяців тому, він почав заглядати на Агропром і на Кордон, пропонуючи допомогу військовим. Всі насторожилися, але сталкер все виконував чітко і вчасно, тому й питань до нього не було. “Ну стандартно, тут посилку треба доставити до наших колег на Агропромі. І у нас готуватиметься штурм проти Долгу…”

“Відмовляюся.” різко перебив його сталкер. “Мені нагадати те що я не лізу у відносини між угрупованнями?” нагадав сталкер, на що Майор лише щось буркнув собі під ніс і віддавши посилку, відпустив сталкера.

Останній же подався до цього нового техніку.

“Чогось хотів?” відразу ж запитав технік побачивши сталкера.

“Здоров’я бажаю, командире.” у жартівливому тоні сказав сталкер. “Ти ж новий технік?”

“А то ж, слюсар-інструментальник 4-го розряду! Тепер буду тут як технар.” гордо сказав технік, показуючи на невеликий диплом, що вдало підпирав його верстат.

“Як краще звертатися?” як завжди при нових знайомствах запитав сталкер, поки цей технік йому до душі. В міру заводний і видно, що професіонал.

“Просто. Не треба офіційностей, будь-яких формальностей та звань – не на плацу. Та й у разі нападу мутантів чи інших НП заїбешся вимовляти. Сергій я. Або просто – Сірий. Тобі якщо полагодити що або, там, ізолентою замотати викладай.” дружелюбно сказавши Сергій, простяг руку співрозмовнику. Сталкер швидко потиснув руку і почав готувати речі на ремонт.

“Екзоскелет підлатай і прочистити мою гвинтівку. Інструменти для екзоскелету на задній частині костюма.” пояснив сталкер, все ще знімаючи масивну броню, але знявши шолом під ним виявилися окуляри і балаклава, на подив Сергія. Простягнувши речі та гроші, сталкер сів на сусідній стілець і відкрив свій ПДА.

“Виглядає пошарпаним. Де ж таку дорогу річ можна було так зносити.” питав Сергій, поки починав латати броню.

“А, це долговці… Знову бандитів треба було з Диких територій налякати, а то нахабніти почали. А ще знову на Радар перетись…” спокійно відповів сталкер.

“Ого. Я був на Диких територіях лише небагато, коли мене з Агропрому відправляли, а я трохи заблукав… Влетіло мені тоді звичайно… Я мовчу про Радар. Складно там?”

“Ну якщо знати дороги, то нескладно.” відповів сталкер, на що Сергій лише розуміюче похитав головою.

“А тебе як звуть до речі?” за кілька хвилин мовчання запитав Сергій.

“Навіщо запитуєш?” навіть відволікшись від ПДА, запитав сталкер.

“Просто цікаво, мені розповідали трохи про тебе, але навіть імені не називали. То яка у тебе кличка хоча б?” продовжуючи працювати, пояснив Сергій, на що сталкер посміявся.

“А що, якщо я скажу, що в мене її немає?” з тим же сміхом відповів сталкер, на що Сергій заплутався, зупинивши роботу. Що це за сталкер, який спокійно ходить на Радар, але у якого немає імені чи хоча б прізвиська?

“Що значить, у тебе немає прізвиська? Навіть імені? Кожен має ім’я, було б дуже… дивно не мати його.” все ще спантеличено тепер дивлячись прямо на сталкера говорив Сергій.

“У когось є, а в когось немає. Усі звуть мене сталкер, а я й не проти.”

“Хм… Тоді я зватиму тебе… Арес! Ти весь такий войовничий, чому б і ні.” сказав Сергій на що Арес не зміг стримати смішок.

“Як скажеш хлопець, чому б і ні.”

“Їй! Мені 36, я навіть бороду не голю давно! Гаразд, ну і пес з вами … Я закінчив так що можеш забирати.”

“Дякую.” Арес уже почав підводитися, одягаючи свою броню.

“А й Арес, якщо нескладно можеш дістати кілька штук?” зупинив його Сергій, простягаючи невеликий список. Пара транзисторів, клей, мідні дроти. Арес лише коротко кивнув, на що Сергій посміхнувся і помахав рукою.

За один тиждень

“Тримай.” раптом сказав Арес, кидаючи Сергію невеликий мішок.

“Ого, все на місці, скільки з мене …” хотів запитати Сергій як його перебили.

“Майор вже заплатив і за твоє доручення. Я сказав, що там є важливі речі для твоїх технічних штук. Він нічого не зрозумів, лише віддав ще грошей і відпустив мене.” пояснив Арес, доки Сергій намагався стримати сміх.

“Я так розумію тобі броню підлатати? Давай сюди.” вже готовий сказав Сергій і забравши озброєння, почав працювати. “Як там на Радарі? Хто тебе взагалі туди послав?”

“На цей раз там було кілька справ.”

“А хто тобі дає усі ці справи? Майор?”

“Та рахуй всі. Долг, Воля, Чисте небо з боліт, ваші звідси і з Агропрому, Екологи з озера та Юпітера, Найманці з Мертвого міста та Прип’яті. Я не працюю тільки з будь-якими аморалами на кшталт Бандитів, Гріха та Ренегатів. Ну і не беруся за роботу, яка йде проти когось із ким я працюю, наприклад, твій Майор все ніяк не зрозуміє, що не піду допомагати проти Довгу наступати. Якось так.”

“Ого… а тиждень тому в тебе навіть імені не було… Дивний ти. Але я не в поганому значенні! Не бачив нікого, хто з усіма працює, от і все.” перехвилювавшись, говорив Сергій, поки не заспокоївся. “Ех, а я хотів би побувати в Прип’яті… Кажуть гарне місто.”

“А ще небезпечний.” зі скептицизмом відповів Арес.

“Навіть тобі?” вже здивовано запитав Сергій.

“Я знаю безпечні дороги, ти ні.” швидко обірвав його Арес.

“І то правда…” зітхнув Сергій, закопуючись назад у ремонт. “До речі, Арес, ти так говориш про Зону, ніби ти тут реально давно. У тебе немає сім’ї за Зоною?” просто запитав Сергій, але відповіді не було. Арес замовк, і доки Сергій не відволікся від роботи, він і не думав говорити.

“Я … Можливо?” дивно пробурмотів Арес. Сергію було цікаво як виглядає Арес і який вираз обличчя у нього зараз.

“Можливо?” перепитав Сергій, але відповіді так і не було. “А в мене сестра… Сидить зараз, вчится. Я ось і пішов. Спочатку на воєнку, я ж камінь, каменем, але з фіз підготовкою нормально було, ось їй на навчання заробляю. Пише мені щовечора, а я дурень, навіть не завжди встигаю відповідати… Хоча вона й не злитися. Хоча і хвилюється, не зміг я довго приховувати, де працюю. Пам’ятаю дісталося від неї, коли вона дізналася, що я заради неї тут ризикую … Але люблю я її сильно, коли мама померла, тату складно було, ну і … пішов він. Я сам нас тягнув… Щось я тебе напружую, мабуть. Я майже закінчив. Любиш щось випити?”

“Зона не місце, де можна спокійно випити. Я не засуджую алкоголь, але пити в кожному місці не варто і з ким потрапило також. Тому я віддаю перевагу чаю.”

“Ну з огляду на скільки, за твоїми словами, ти працюєш, то не дивно, що в тебе навіть на чай вистачає… Гаразд я все, дивись.” сказав Сергій, простягаючи озброєння назад. На що отримав кивок. “Зможеш одне прохання виконати?” спитав Сергій поки Арес ще одягав екзоскелет назад. “Якщо… якщо в мене вийде взяти відгул, чи зможеш ти зводити мене до Прип’яти…?”

“Я не супроводжую людей …” сказав Арес, але подивившись, як Сергій почав засмучуватися, зітхнув. “Але я можу щось вигадати…” з цими словами і вже спокійнішим Сергієм, Арес вийшов з бази.

За один тиждень

Арес написав на ПДА щоб Сергій був готовий сьогодні, взяв костюм із кращим захистом від радіації та пару антирадів. Тож ось Сергій сидів біля свого столу в науковому костюмі і, як і просив Арес, зняв нашивку.

“Готовий?” — запитав Арес, що знову взявся з нізвідки. “Йтимемо два дні. Поспиш у Волі, а там вже у Прип’яті.” Сергій спокійно кивнув, а Арес пішов до Майора за новими завданнями і вже за кілька хвилин вони разом йшли Кордоном.

“Не зрозумій мене неправильно, але просто рідко зустрінеш сталкера, який допомагає всім. Чому ти все це робиш?” порушив тишу Сергій , дивлячись на Ареса через такий самий шолом, як і його співрозмовник.

“Жити легше, коли в тебе ворогів не так багато, а ті, що є і так, чиїсь вороги. Бандитів я недолюблюю, ну і не тільки я, тому кожен якщо що зможе допомогти проти них. А з рештою я спеціально не висовуюся і виходить так, що в мене достатньо безпечних місць наскільки може бути в Зоні.”

“А як ти жив без імені?” все ще зацікавлено питав Сергій. Щось в Аресі його чіпляло.

“Я робив роботу, ніхто не ставив запитань.” лише знизав плечима Арес. «”Давай тут треба звернути на болота, мені треба до Чистого неба зайти, потім підемо до Долгу, а після Долгу до Волі, щоб ти поспав. Мою роботу ніхто не скасовував.”

Сергій не бачив стільки угруповань за все своє сталкерське життя. Те, як люди довірливо ставилися до Ареса, його дивувало. Здавалося б, вони у Зоні, але Арес почував себе як риба у воді…

“Тобі спати треба, а не дивитися на мене.” вони вже були на базі Волі, Арес заплатив за ліжко для Сергія, а сам сів недалеко, спершись на стіну. Сергій ж ніяк не міг заснути.

“Тобі теж взагалі… Сам чому собі ліжко не взяв, а мені взяв?” вже спершись на лікоть питав Сергій . Відповіді не було. “Сам же говорив, наскільки сон важливий, щоб умовити мене спати, а не йти далі. А ще ти не їв, я бачив. Як так можна загалом? Ну і мовчи…” а сон не приходив до Сергія. “Як ми в Прип’ять проходитимемо щось? Моноліт — це не жарти, моторошні та сильні…”

“Ми не турбуємо їх, вони не турбують нас.” нарешті сказав щось під своїм шоломом Арес.

“Хм? Та ну. Я боюся стикатися з монолитовцями, вони ніби просто люблять шмалювати по всіх. Ти їх як бандитів, теж проти них завдання береш? Я про те, що в Прип’яті, то їх вони тобі точно спокою не дадуть.”

“Я… Я не чіпаю їх… Я знаю дороги, якою вони нас не зворушать…” Арес був якось напружений, але Сергій не розумів чому.

“Ех, а нам кажуть з ними розправлятися… Іноді їм виходить відправити патрулі аж на Дикі території, боюся, що буде якщо вони на Кордон пройдуть…” все думав Сергій , а Арес знову мовчав. “Добре, все краще посплю … І тобі варто.”

 

Арес не обдурив і справді зміг провести їх без сутичок з Монолітом, хоча Сергій був упевнений, чув їхні розмови за 10 метрів від себе. На одному з привалів Арес нарешті поїв, хоча Сергій вже був впевнений, що сталкер харчується на адреналіні чи машинному маслі. Шолом Арес так і не зняв, дедалі більше підігріваючи інтерес Сергія. Єдине, що він побачив рот і невелику щетину, з блиском сивини. Але більше нічого.

Зате буквально через годину він нарешті побачив те, що так давно хотів побачити. Прип’ять. Місто виглядало зворушливо. Багатоповерхівки, які почали руйнуватися через стільки років та знущань з боку аномалій. Сергій не міг намилуватися, фотографував все що, міг, а Арес лише спокійно ходив поруч, лише відповідаючи на якісь випадкові запитання.

І ось уже почало вечоріти, і Сергій задумався що робити далі. Арес не казав, що робити далі, Прип’ять не найкраще місце для ночівлі, Моноліт чи тварюка якась може випадково знайти…

“Нагулявся?” спитав Арес, коли Сергій нарешті прибрав камеру і підійшов до сталкера. І отримавши кивок від Сергія продовжив. “Закривай очі і без фокусів.” Сергій перелякався, але зробив як йому було наказано. Невже ціна за таку прогулянку — це життя? Ішли вони кудись хвилин 15, потім зайшли в якийсь будинок і спустилися вниз і після закриття залізних дверей зупинилися. “Відкривай.” Сергій злякано почав розплющувати очі, але замість приладів для тортур побачив… квартиру? “Що ти дивишся на мене так? Я не показуватиму всім де я живу, без образ. Роззувайся і рюкзак можеш туди поставити.”

“Це твоя база?” все ще стоячи стовпом питав Сергій.

“База? Ні… Швидше домівка. Вважай квартира.” роззувавшись говорив Арес. “Чай чи ти щось міцніше хочеш?”

“Горілки якщо є.” сказав Сергій , а Арес пішов усередині невеликої квартири. Навіть коридор був хоч і без ремонту, але за мірками зони більш ніж затишним, невелика шафа для взуття, на яку також можна було поставити рюкзак. Старий “бабусин килим”, мабуть, знайдений десь тут. Дзеркало з іншого боку від шафки. І лампочка, що давала приємне жовте свічення. Нарешті знявши взуття та рюкзак, Сергій пройшов усередину. Кухня на якій кружляв Арес все ще в екзоскелеті, була такою ж приємно «бабусиною». Навіть скатертину знайшов у Зоні, ось дає!

“А чого ти не зняв костюм?” спитав Сергій , сідаючи на стілець біля акуратного столу, роздивляючись шафки та старий посуд. Арес розвернувся до нього і зрозумівши свою помилку швидко пішов до іншої кімнати, поки Сергій вирішив далі пошукати за що зачепити око. На столі навіть ваза стояла! Замість квітів, кілька “Кам’яних квіток”, але виглядало не погано, навіть якось мило. Згадав Оленку, вона теж намагалася якось прикрасити залишену від загиблих батьків їм із Сергієм квартиру. Одного разу навіть кота принесла, а Сергій навіть відмовити коханій сестрі не міг.

Поки він дивився на квіти, Сергій навіть не помітив, як Арес уже знову стоїть за плитою. Без шолома, але спиною до нього. Волосся у нього білувате, і коротке. Хоч Арес давно залив собі чай, але мабуть він був набагато цікавішим за співрозмовника за спиною. За хвилину він взагалі почав вдавати, що чимось зайнятий.

“А як давно ти в Зоні?” вирішив розбавити тишу Сергій , Арес перестав вдавати активності.

“Ну може більше року?” якось невпевнено сказав Арес.

“Може? Ти не знаєш, як давно ти тут?”

“Живу я тут майже рік, а там може ще …”

“А як тут взагалі жити можна? Продукти і таке інше, складно, напевно, дістати.”

“Я домовився з Одинаками та Найманцями неподалік, вони іноді можуть мені щось принести, якщо в мене щось закінчилося.” Арес все відмовлявся повертатися до Сергія, показуючи стару кофту.

“Чому ти не показуєш своє обличчя …?” За кілька хвилин запитав Сергій.

“Ти … Не захочеш його бачити …” Арес напружився, це було видно по всьому тілу. Сергій не розумів у чому справа.

“Шрам або що там у тебе, не хвилюйся, це нормально.” сказав Сергій, встаючи зі стільця і підходячи до Арес. “Шрами не повинні бентежити тебе, у всіх вони тут є. Я розумію як це, але…” намагався заспокоїти його Сергій, доки різко не повернулися до нього.

“Ти не можеш зрозуміти!” кричав Арес, показуючи своє обличчя і… Свої білі очі…

“Ти…?” розуміючи, що до чого спитав Сергій. Арес мовчав, переможено дивлячись у підлогу, підтверджуючи здогадки Сергія. Білі очі — це відмінна частина монолитовців, ось звідки ця сивина… Обидва стояли стовпом, не кажучи ні слова. Арес вже без оскалу злості дивився в підлогу, поки Сергій роздивлявся його вже досить понівечене обличчя. Нарешті сівши, Арес одразу взяв пляшку горілки і, забувши про чай, зробив кілька ковтків. Сергій ж просто сів на сусідній стілець, не знаючи, що сказати. “Я думав з Моноліта не можна піти, як ти…”

“Втік… Рік тому якийсь сталкер відключив “Випалювач мізків” і ми перестали чути Його голос… Здобули свідомість і… боялися. Я втік першим. Мені було лячно і я, просто забравши своє спорядження і знявши всі знаки Моноліта біг кудись… Мене підібрали пару одинаків і так я почав виживати…” Арес усе дивився в стіл, більше бурмочучи, ніж кажучи.

“Коли ти казав, що в тебе немає імені, ти не жартував…?” трохи перебив його Сергій.

“Я не знав і не знаю нічого… Я не знаю, як мене звуть, скільки років, чи є в мене сім’я чи щось, що було до попадання в Моноліт…” він явно готовий заплакати. “І щодня навіть ті, хто, як і я вирішив піти, не можуть забути про своє минуле. Він не дасть своїм дітям забути його так легко…” додав Арес, показуючи на свої очі.

“Люди самі йдуть до Моноліту чи їх забирають…?”

“Ніхто не знає. В один день ти прокидаєшся з новим ім’ям, новим життям від якого не втекти. Він, дає тобі хороший імунітет до радіації, гарний нічний зір, найкращу витривалість, забираючи всю людяність…” Сергій чомусь просто захотів потішити сталкера, пережити стільки скільки пережив…

“І чи неможливо повернути собі пам’ять? Може, треба знайти когось, хто знав тебе?”

“Що б я не робив пам’ять не повертається… а пошук сім’ї… Все одно що шукати голку в океані, коли ти не вмієш плавати… Я народився в Зоні, я не знаю життя за нею, Вона прихистила мене, Вона притулила всіх нас. Минулий я, жив, відчував і може навіть кохав. А зараз… Окрім Моноліта у багатьох досі немає нічого в їхньому новому житті, їм страшно починати будувати нове…”

“І ти жив тут один…? Монолітівці тебе не чіпають?”

“Вони все ще мої брати… Раніше не були, але Моноліт об’єднав нас, хочемо ми цього чи ні, я не можу їх скривдити…” Сергій просто поклав свою долоню на руку Ареса, намагаючись заспокоїти його. “Вони всі просто налякані діти, які тримаються за палець батька не розуміючи, що пальця давно немає… Їм страшно визнати, що той заради якого вони були народжені заново, зник.”

“Ти досить сильний, якщо ти зміг пережити це… Ти хороша людина Арес. Або мені варто називати тебе якось інакше?”

“Брати все ще звуть мене Віссаріон, але … Як хочеш, твій вибір.” соромлячись сказав Віссаріон, дивлячись у стіл.

“Віс, подивися на мене.” сказав Сергій, Віссаріон хоч і не відразу, але підняв очі. На нього дивився Сергій, приємною, легкою усмішкою. Його густа борода піднімалася разом із куточками губ, показуючи шию. Віссаріон все ще не міг пустити сльозу після такого загартування та болю. Але чого він не очікував, коли Сергій присунувся ближче і затягнув його у легкий поцілунок. Так і дивився своїми білими очима в лоб Сергія, поки борода останнього шаруділа по його щетині, а губи гріли один одного. За кілька секунд, сам Сергій швидко злякавшись відштовхнувся. “Це було зайвим…? Я… Пробач, треба було спитати, просто мені чомусь здалося це доречним, але якщо ти…”

Але вибачення були перервані дуже невмілим поцілунком, Віссаріон намагався повторити рух Сергія, як міг. Але також швидко відштовхнувся з легким почервонінням на блідих щічках, ховаючи погляд кудись убік. Сергій ж усміхнувся як підліток.

“Не говори про себе так, ніби ти ніщо. Ти добрий і, якщо в тебе виходить біля себе тримати в Зоні стільки людей, це чудове підтвердження цього. Навіть якщо ти не згадаєш ким ти був, головне, хто ти зараз.” говорив Сергій, тримаючи обома руками, руку Вісса. “Ти мені подобаєшся тому, ти завжди хочеш допомогти тим, кому можеш, як би складно всередині тобі не було б. І якщо ти не проти… я хотів би залишитися з тобою…”

Віссаріон підняв голову і знову, чекаючи каверзи. І чомусь тепер не зміг стримати сліз, і одна крапелька полетіла вниз по блідій щоці. Може рік життя у Зоні коштував того…