Ранок

Тому він вирішив таки злізти з дерев’яного виробу й почалапати до ляха в хату. Не поспішаючи, Володимир пішов до хатинки разом з Симона й став на того дуже уважно дивитися. Він навіть посміхнувся від своїх думок. Йому не вірилося, що ось, ще один слух, але вже повністю правдивий, в нього майже в кишені. Він хутенько сів за стіл і став чекати, поки і поляк сяде. На столі пустка була, але Володю мало це зупинило. Аби тільки вода буда, а то все не так і важливо.

– То що… Розказуй, що там сталося у вас. – мовив коваль і посміхнувся ширше.
Напроти сидів червоний поляк, який спочатку подивився на пліткарника як на дурня, а потім рукою махнув, наче то дрібниці були.

– Та… Нічого… – відповів Симон й підпер голову руками. Голова важка була страшно, як камінь, але спати вже не хотілося. Виспався в рідного гетьмана під боком.

– Та як се нічого?! – витріщився той. – Було, було! Он диви на себе, а потім згадай, що ти бачив сьогодні по сонцю. – Володимир вже грюкнув по столі кулаком рішуче, а замучений чоловік тільки відвів погляд у сторону і намагався згадати, що ж взагалі було. Нічого путнього він так і не пригадав. Згадав тільки як Скоропадський його роздягав, знімав з нього свитку і чоботи. Кому тільки скажи – не повірять. Але й це він не збирався розказувати, бо знав, що засміють, заплюють, не відмиєшся потім.

– Кажу тобі, дурню, нічого не було. Ніц!… Мабуть, я сам роздягся і не згадаю вже через ті кляті меди. – обурено відповів писар й став згадувати події тієї теплої ночі більш детально.

Сам коваль на нього дивитися став хитро так. Йому хотілося щось таке дізнатися, щоб аж волос дибки стали, бо гетьман вічно йому заважав в його справах, тому він хотів очернити його честь і душу. Та Симон так й не міг нічого особливого пригадати, лиш згадав про те, що вночі було доволі тепло і затишно поряд з гетьманом. Але цього він казати не став Володимиру. Чужі очі були не потрібні.

В той самий момент гетьман вже пройшов до резиденції своєї, та й став обдумувати, як то він буде заминати перед козаками, що прийдуть до нього з питаннями. Дисципліна була дуже важливою, це стосувалося і напоїв. Ситуацію рятувало тільки те, що боїв поки не намічалося,та й все. Не можна сказати, що й зараз була хороша ситуація, але можна списати те, що сталося, на горе-коваля і хай собі там розбираються далі. Така думка йому прийшла, коли він йшов по своєму світлому коридору.

Тепле світло пробивалося через віконечка і відбивалися на дзеркалах та підсвічниках. Гарні штори виглядали що вдень, що вночі, вони виглядали доволі величаво та масивно через матеріал, з яких вони були виготовлені. Певно, були то важкі велвети, але й гетьман вже й сам не пам’ятав з чого вони. Колись побачив їх, та й вирішив їх купити за гріш, якого в нього було предостатньо. Так і з’явилися вони тут роки тому. Таке явище було нетиповим для козачого роду, але й Павло відрізнявся від всіх. Звісно, він намагався влитися до колективу козачого, але щось пішло одразу не так, щось не те неначе сталось. Про це й думав Скоропадський від самого першого дня свого перебування, так і зараз він вже сидів за письмовим столом і думав про це. Не так пішло і зараз. І випадок той дурнуватий, ще й вигнали його з хати як собаку останню. Не виходило з голови і те, що йому робити з поляком, бо хоч В’ячеслав і працював, але роботи немало залишив. Тому й прийшлося визвати пізніше Симона до себе. Він послав козака до ляха, який вже вигнав і коваля від себе, аби побути одному і подумати про те, що коїлося в ночі. Мабуть, нічого так і не було, але спомини про нього лагідним теплом залишилися в голові писаки. Побачивши присланого козака близ свої воріт, хлопчині прийшлося вийти з хати до нього і спитати в чому справа. Він вже про щось здогадувався, що не просто так до нього на ґанок прийшли.

– Вас кличе до себе Вельмишановний пан Гетьман. – озвучив причину візиту козак і подивився на розгубленого ляха. Той дійсно розгубився від такого, що гетьман, що ночував з ним, зараз його визива до себе. Може обурився на щось, то й зве до себе свою жертву для знущань. Тільки от все одно пішов він в резиденцію до нього.

А ранок починався так гарно, якщо не враховувати того, що Симон відразу подумав про інше. Сонний поляк не відразу зрозумів, що було, до нього дійшло тільки, що сталося тільки по дорозі в резиденцію. Який кошмар, який сором, вигнати гетьмана з хати. Але то ще половина всієї біди, бо Павло йому дійсно допоміг тієї ночі, не без того, щоб роздивитися нового писана, але все ж. На залицяння тієї ночі Скоропадський не реагував через те, що вважав принципом просто вкласти спати п’яного без наслідків. Він міг би задиратися, але єдине, що він собі дозволив, те були міцні обійми, аби той не рипався і заснув. Мабуть, з того усвідомлення голова крутилася і в голові крутилася думка про те, що, можливо, гетьман обрав собі нового друга.

Прибувши на місце, Симон знов став ходити по великому приміщенню практично безцільно. Хлопчина хотів спочатку оглянути світлі коридори, а потім вже піти розбиратися до Його Світлості. Не дивно, що охорона його всюди пускала, але вони з деякою недовірою дивилися у його бік через те, що сталося. Вони все прекрасно усвідомлювали, та ніхто не хотів про це вести балачки. Вже підходячи до кабінету гетьмана, Симон помітив, що вдалині, в темноті, аж там далеко, щось блищить. Ще й охорони не стоїть. Певно, то були двері якісь, а от куди вони вели не знав ніхто, окрім самого Павла і пари охоронців.

Переборовши свій інтерес, лях відвернувся від них і зайшов в просторий кабінет до Скоропадського. За столом вже сидів гетьман власною персоною і уважно дивився на Симона. Він зробив вигляд, наче нічого не було, що було зранку, він просто з цікавістю спостерігав за Петлюрою. Від такого гість навіть встав в дверях і не знав, що робити, він дуже розгубився. Трошки містики додавав ще й той факт, що Павло виглядав наче нормально, але щось було таке у його погляді, чого не було ні в кого з слуг або козаків.

Очі. Точно вони його збили. Навіть на мить показалося, що ті очі неначе звужуються і холодом віє. Але то все були додумки, як вважав писака.

– Доброго ранку. Ти мене сього бачив вже, але я привітаюсь з тобою ще раз. – мовив Павло і склав руки “замком” на своєму столі. Той стіл повністю йому підходив, такий кремезний, як і та постать за ним.

– Доброго ранку і Вам, гетьмане… – тихо відповів той.

– Ти знаєш навіщо я тебе позвав? Тобі казали? – на це він тільки отримав кивок в якості відповіді. – Це добре. Сьогодні ти будеш займатися тим, чим постійно займався і в себе, я певен, і чим займається В’ячеслав. Тож, думаю, управишся і без нього. – мовив гетьман і знов уважно подивився на трошки спантеличеного ляха.

Дежавю. Відчуття, наче таке вже було. А чи було? Навряд. Не думав Павло, що колись так і буде. Може закрутився він, може ще щось, та відчуття те не зникало нікуди. Хто знає, може то не від хорошого життя. За весь той час мінялися писарі, мінялися як рукавички, жоден, окрім його друга, не витримував. Чують нечисть, та й біжать геть.
Отримавши на руки завдання, Симон зрозумів, що легко тут точно не буде, але й він не дурень. Він почав оглядати кімнату з німим питанням куди можна сісти і це питання було абсолютно резонним. Поляк звик, що в кімнаті правителя той стіл стояв, але ж і се тобі не Польща.

– Писарське міщення близ мого. – лаконічно відповів Скоропадський і вказав рукою напрямок, куди потрібно було йти. – Там ти знайдеш все, що потрібно для справи. Не вистачатиме – прийдеш. – продовжив чоловік, не відводячи погляду від Симона.

Складно було заперечувати те, що хлопчина йому сподобався дійсно. Навіть його впертість, коли той сидів в темниці в катакомбах. До останнього не хотів йти в руки козацькі, навіть плював охороні в лице і кривлявся як охорона. Про це все знала лисиця, що і була поряд весь той час. Окрім того, лисиця отримувала ласку від саркастичного полоненого. Що як не це було дійсно добрим знаком?

Поспіхом зібравшись, Петлюра вирішив не гаяти часу, та й взятися за роботу. Він швидко зрозумів, що місце те було, в якому тоді він застав В’ячеслава, аби показати ту саму лисицю білосніжну, що могла ходити абсолютно спокійно по всій Січі.