Ранок

Вілл прокидається — бадьорий та умиротворений. Кошмари більше не переслідували його. Чоловік нарешті не боявся спати, не боявся витівок власної уяви, що в далекому минулому гралася з ним, розмиваючи реальність, змушуючи бачити те, чого не існувало.

Ті дні теж здавалися дивним, сюрреалістичним, страшним сном. Таке не могло статися наяву. Надто фантастично і неправдоподібно.

Дотик до плеча. Тепла долоня гладить шкіру. Вілл посміхається. А неприємні спогади стираються, варто лиш Ганнібалу торкнутися Ґрема.

Вілл звик до дотиків свого чоловіка. І до поцілунків. І до ніжного, дражливо-повільного сексу, до зітхань і стогонів, до обіймів, покусувань, стискань… Проте кожен раз все відчувалося по-новому, інакше, яскравіше. Кожна емоція, яку викликає присутність Лектера — особлива.

– Давно ти за мною спостерігаєш? – питає Вілл, котрий ще ні разу не зміг прокинутися раніше за Ганнібала.

– І тобі доброго ранку, Вілле, – в голосі Лектера — спокій і стримана радість. Ґрем відчуває це. Як і те, що доктор спостерігає за ним навіть зараз. – Мені важко втриматися.

– Стережеш мій сон, – Ґрем посміхається своїм же словам і  повертає голову до Ганнібала. Вони так близько, що це теж іноді здається витівкою уяви. Тому профайлер простягає долоню. Гладить щоку Лектера, пальці опускаються до шиї. Їм обом приємно. Вілл помічає, як змінюється погляд чоловіка навпроти. Бо навчився бачити те, чого раніше не міг (чи не хотів).

Їхні погляди завжди були красномовнішими за слова.

– Якщо ти хочеш, щоб я стеріг — я буду, – говорить Лектер. Поглядом ковзає до шиї й нижче, розглядає оголені груди Вілла — міцні, треновані, м’язисті. Вони рівно здіймаються й опускаються. На світлій шкірі звабливо темніють соски. Повільно, наче хижак, що вистежив жертву, Ганнібал наближається до коханого. Кладе руку на груди і вдихає запах Вілла. Одразу помічає, що пульс профайлера пришвидшився. Лектеру приємно, що Ґрем ніколи не був байдужим до нього. Навіть під час першої зустрічі — такої далекої, проте досі пам’ятної.

– Я хочу… – Вілл затамовує дихання, бо погладжування чутливої шкіри жадане й приємне. Дихання стає частішим, коли витончені пальці Ганнібала по колу обводять сосок і легенько стискають його. Тіло мимоволі покривається мурашками. – Хочу… – видихає й не може сформулювати речення, бо вся увага зосереждена на дотиках, на пальцях, що пестять груди, на Ганнібалові. Він тягнеться за поцілунком, проте доктор притискає його до ліжка зі словами:

– Ще не час, – його губи на відстані кількох сантиметрів, – ти так і не сказав, чого хочеш, Вілле.

Ґрем не відводить погляду від лукавих очей навпроти. Лектер прекрасно знає, чого хоче Вілл. Вони так довго разом, що чудово вивчили один одного. Та Ганнібал хоче почути. Доктор ніколи цього не казав, проте Ґрем упевнений, що йому подобається голос профайлера. Особливо цей тихий напружений напівшепіт.

Вілл розтуляє губи:

– Тебе. Я хочу тебе.

Від посмішки Ганнібала — задоволеної, грайливої, чарівної — він майже плавиться. Доктор нічого не каже, та Ґрем знає, що за якийсь час Лектер проникне у нього і плавними поступальними рухами доводитиме до божевілля.

Одна думка про Ганнібала всередині викликає хвилю збудження у профайлера.

Лектер покриває його груди вологими поцілунками і гладить ребра, опускаючись нижче. Вілл не помічає, як починає стиха стогнати. Вілл не помічає нічого, стеля перед очима хитається. Оголені тіла торкаються одне одного — гарячі й спітнілі. Ґрем завмирає, коли Ганнібал, схилившись над його обличчям, говорить:

– Тоді я виконаю твоє бажання.