Ранок 24 лютого

Ранок 24 лютого
Допоки в жилах не застигла кров і залишки правди є у розумі-треба говорити.
Провів останній урок і приїхав відпочивати, не знаючи, що завтра змінить нас і думки. Ранок не сповістив мене сиренами про те як вона прийшла і для чого, і чому вулиці Києва стали місцем для нової історії.
Першим повідомленням друзів стало : «Ну, як ти там?», а я не зрозумів, бо зазвичай після певної перерви ми так списувалися, питали один одного як справи взагалі, тому це виявилося дивним у той час. Але все підтвердилося дзвінком від мами, яка сказала, що почалася війна. Одразу почав обдзонювати близьких друзів і дорогих людей, якийсь певний панічний тиск і страх.
А зранку на роботу і ще в передчуттях минулих днів був якийсь тонкий натяк-напад можливий, але не сильно хотілося вірити. А чому так? Бо здавалося: історія дійсно циклічна, але не настільки.
«Росію не перемогти» – є такий вислів, але трактувати його можна по-різному. Як саме? Не перемогти тупість і ницість російських людей.
Перебування в стані тотальної тривоги спочатку не виникло, але було відчуття страху, що швидко перемішалося з почуттям якогось обов’язку перед гарними друзями, рідними ,знайомими і роботодавцем та знайомими. Що Ж? Подумалося мені. Треба бути на зв’язку з ними – виникло саме це бажання.
Подзвонив усім, хто для мене важливий і, напевно, неважливий теж.
Але сьогодні ще робота, незважаючи на 24.02.2022? Треба їхати, треба працювати. Здорова думка. Тому, я вирішив піти на зупинку, чекав я достатньо рано і вийшов раніше, ніж зазвичай. Так-от чекав я 1, 5 години, а опісля, зрозумівши, що діла не буде-оглянув довкола все. Тому, роздивився все навкруги. Довкола мене- черги в магазини, а якраз думав на днях затаритися і вже щось готувати, бо за моїм побутовим розкладом я готував зазвичай всередині тижня або наприкінці, тобто на кілька днів.
Повертаюся додому і спостерігаю.