ранок

/ 03:00 /

wide awake jacob banks — love me

 

— Нападай, — наказує Юнґі.

— Ость так відразу, без вступних настанов? — шкіриться задоволений хлопець. — А як же теорія, сонсенім? Чи вам подобається, коли переходять відразу до дій?

— Ти бити збираєшся, чи так і будеш язиком тріщати?

Хосок не змушує на себе довго чекати: замахується правою рукою, цілячись прямо в  обличчя навпроти, тільки от Юнґі досвідченіший, швидший, підготовленіший. Ухиляється від удару вліво, правою рукою відводячи чужий кулак убік, і вже за мить Хосок стоїть, зігнувшись навпіл перед ним, без можливості зробити зайвий рух, бо Юнґі заломив руку і контролює супротивника.

— Тобі все таки подобається бути головним, — ядить хлопець, і Юнґі не стримує себе, сильніше тисне лівою рукою на плече, примушуючи того заскулити від болю. — Добре-добре, я зрозумів!

Чудовий спосіб заткнути рота цьому балакучому хлопцю, знав би, вдався би о нього раніше. Хоча в такому разі він би весь вечір рачки стояв, а така перспектива не краща за провокуючі фразочки.

— А тепер теорія, — пояснює Юнґі, відпускаючи бідолаху. — Робимо все те саме, але повільно. Спершу я продемонструю на тобі ще раз, а потім ти спробуєш сам.

— Добре, сонсенім.

— Твоє завдання перенаправити силу супротивника та отримати контроль над його рухами. Цей прийом не універсальний і працює тільки в тому разі, коли нападник знаходиться на необхідній відстані при цьому виконуючи замах рукою, — ділиться тим, що сам вивчав на заняттях самооборони.

Хосок киває та довго не чекаючи, імітує замах.

— Перше і найважливіше: ти ухиляєшся всім тілом, а не лише корпусом, паралельно відводячи руку нападника в протилежний від себе бік, — Юнґі демонструє максимально показово, а Хосок уважно стежить. — Далі, ти маєш зафіксувати зап’ястя противника однією рукою, потягнувши на себе, а другою — натиснути на чуже плече, таким чином повернувши до себе спиною, використавши його силу і вагу проти нього ж самого.

Повільна маніпуляція із чужою рукою, акцентуючи увагу на деталях, аби Хосок відчув кожен важливий дотик. Повторює рух двічі для кращого засвоєння. Коли Хосок знову виявляється спиною до Міну, він продовжує пояснювати:

— Для контролю руху мало просто повернути корпус опонента на 180 градусів. Важливо ще і правильно зафіксувати чужу руку, — він намагається якомога доступніше донести принцип дій, бо сподівається, що це справді допоможе хлопцеві в майбутньому уникнути бодай хоч певних ударів. — Права рука має викрутити зап’ястя, доки ліва тисне на плече. Якщо нападник спробує зробити рух —  ти просто піднімаєш зап’ястя вище, при цьому тиснеш на плече. І так, доки супротивник не опиниться на підлозі. Зрозуміло?

— Так, — Хосок випрямляється, як тільки його відпускають. — Моя черга нагинати тебе, — знову шкіриться демонструючи вдоволення. — Весь вечір цього чекав.

Що ж, це з Хосока не вибити, залишається лише змиритись. Якщо йому так сильно хочеться нагнути хлопця, то нехай спробує, один раз, для власного задоволення, але більшого йому Юнґі не дозволить. Надто вже язик має довгий.

— Спершу повільно, щоб ти засвоїв техніку.

— Як скажеш.

Мін замахується і Хосок виконує захват, зважаючи на всі зауваження вчителя. Рухи чіткі, відпрацьовані: він сам одна уважність і зібраність, в той час, як самому Юнґі, раптом стає дуже складно сконцентруватися на головному. Тіло надто різко реагує, коли його скручує людина, через яку шкіра мурашками та тугі вузли у животі. Коли він робив подібне з Хосоком — все було на рівні автоматизму, а зараз. Зараз він намагається вирівняти власне дихання, в той час як чужі стегна опиняється заборонено близько.

Подібна реакція не уникає чужих очей — як би Юнґі не намагався її приховати. Хосок усередині переможно радіє і біситься одночасно. Він нарешті отримав такий бажаний результат, але хто б міг подумати, що буде так непомірно складно. Юнґі несправедливо жорстоко грає з ним, дражнячи своєю поведінкою, але при цьому близько не підпускає.

Вони ще кілька разів виконують прийом у повільному темпі. Декілька особливо  важких разів для обох, а тоді коли учень доходить, до певної міри автоматизму, змінюють тактику.

— Готовий? — запитує Юнґі. — Я сильно замахуватимуся, постарайся не пропустити.

— Ображаєш, ми тут з тобою хвилин п’ятнадцять, не поспішаючи, терлися один об одного, — прямолінійність б’є Юнґі під дих гірше кулаків. — Якщо я зараз тебе не скручу, то точно зроблю щось гірше.

Зухвалий чорт Хосок не довго ховався за серйозною стороною хлопця. Юнґі наївно ведеться на таку провокацію, дозволяючи емоціям взяти верх. Довів. Мін замахується, цього разу не дбаючи про силу та власну перевагу. Бажання втиснути цю самовдоволену морду в підлогу і показати, хто тут насправді контролює ситуацію — пульсує на кінчиках пальців. Тільки ось проблема в тому, що коли ти перестаєш контролювати свої емоції, їх почне контролювати інша людина. Вчитель на айкідо завжди прирівнював це до програшу.

Хосок з нападаючим справляється надто добре, як для новачка, і вже за мить Юнґі стоїть зігнутим, та без контролю над власними рухами. Міну раптом здається, що хлопець його просто розвів, прикидаючись неуком. Техніка виконана на всі десять балів, нема до чого причепитися.

— А мені подобається цей вид, — язвить, задовольняючись бажаним результатом.

— Відпусти, — відверто сердиться зігнутий Юнґі. Хосок зараз бавиться з вогнем, який Мін душить у собі всю ніч, поки той раз у раз підливає масла.

— Не хочу, — і тисне на плече так, що хлопець прогинається в спині ще сильніше, відчуваючи чужі стегна біля п’ятої точки. Падло, робить усе, як вчили.

Вибратися із такого захоплення не складно. Важко не думати про те, в яких місцях вони стосуються один одного. Надмірно складно тримати холодність розуму, коли все тіло буквально горить, від періодичних струмів, що біжать по шкірі. З самого початку було поганим рішенням погоджуватися на цю ідею.

Проте здається, дехто інший тільки й чекав на таку можливість. Що ж, хлопчик думає, що спіймав добич, але Юнґі натренований і знає, як упоратися з базовими прийомами захвату. Він дозволяє Хосоку ще мить насолодитися своїм успіхом, а потім прогинається до самої підлоги, робить кувирок і вивільняється з чужих рук.

— Чітерство, — розпливається у зловтішній усмішці Хосок.

— Вправність, — відбиває Юнґі.

Напруга, що зібралася в стінах порожньої кімнати, стягується в одну тонку лінію, зависаючи над головами обох і готова ось-ось порватися. Юнґі напружується, очікуючи чужих дій. Обидва розуміють, що дійшли до певної точки, коли стримуватися більше не вийде і прийшов час випустити пар. Це не агресія і не неприязнь, скоріше, симбіоз задушеного бажання та зібраного за ніч адреналіну зі збудження. Їм просто необхідно позбутися цього скупчення пульсуючих емоцій, а так як зробити це приємним для обох шляхом не можна, то залишається лиш варіант у вигляді бійки.

Хосок робить крок першим. Мін тільки цього й чекав. Хлопець не йде в тупу, звичним ударом правої, бо побоюється застосування щойно вивченої техніки. Тільки от він не в курсі, що Юнґі знає близько п’ятисот технік перехоплення, приблизно стільки ж блокування і ще кілька сотень нападу. У Хосока просто не має шансів.

Секунда на аналіз чужого удару, наступна на блокування. У Юнґі не планує в тупу бити противника. Швидше просто скинути напругу, поставити на місце, позначивши чужу слабкість і вибити пиху, хоча б у цьому питанні.

Загалом показати, що язиком молоть можуть усі, але цього недостатньо.

На відміну від Хосока. Адже він знову нападає, причому цього разу вже прямим ударом, доки з очей іскри летять. Юнґі ухиляється, відходячи вбік, а чуже тіло трохи завалюється, проте швидко повертається до атакуючої позиції. Хосок спритний, різкий, здатний — це перевага. Він атакує щоразу, як Юнґі ухиляється. Один удар навіть попадає Міну по животу, що змушує зігнутися. Після чого хлопець не стримується і все-таки відповідає атакою, але, на диво, Хосок ухиляється.

Непогано, а казав, що вулиця не навчила ухилятися. Ще один замах чужої руки і Юнґі помічає ідеальний кут, відстань і силу удару, щоб Хосок опинився на підлозі, а він — нависаючим зверху та заламуючи лікоть хлопця.

— Все-таки тобі подобається бути головним, — шипить Хосок від болю в руці. Доклади Юнґі трохи більше зусиль, натисни в потрібних місцях і легко зламаєш, йому б краще слідкувати за своїми словами.

— Здавайся, — спокійно пропонує той, ігноруючи висловлювання.

Хосок стукає долонею по підлозі, визнаючи власну поразку.

М’язи розслабляються, коли мінова рука послабляє хватку та відпускає бідолаху. Юнґі простягає долоню і допомагає Хосоку встати. Той випростується, обтрушуючи одяг від пилу, і невдоволено стогне, потираючи зап’ястя. Бій відразу був нерівним через переваги в досвіді та силі одного з учасників.

Загалом вони лиш почали, тому Мін готується до другого раунду, обіцяючи собі трохи піддатися, а потім помічає, як на нього дивляться загрозливим поглядом. На обличчі суміш із роздратування та рішучості, а в чорних зіницях дикий вогонь грає, який вдається розглянути навіть у тьмяному світлі кімнати.

Юнґі відчуває нечисте, але навіть зробити нічого не встигає, тому що його з силою штовхають у стіну напроти, вибиваючи повітря з легень. Хосок притискає розгублене тіло своїм, вдавлюючи чужі плечі в бетон, і опиняється заборонено близько.

 

davidcorrey — 247

 

Його погляд прикутий до губ, подих важкий, пальці з певною агресією стискають тканину бомбера.

— Що ти робиш? — здивовано шепоче Юнґі.

Проти таких прийомів не має технік. Його не вчили ухилятися від міцно притискаючих, до біса привабливих хлопців, що зігрівають власним диханням і дурманять запахом цитрусу, який плутає думки.

— Хочу поцілувати тебе, — хрипить так близько, приголомшуючи зізнанням.

— Хосок, я не…

— Що? — перебиває, втомившись від цієї чортової гри. — Я тобі не подобаюсь?

— Справа не в цьому.

— А в чому? — нахиляє голову, повертаючись увагу очам. — Якщо це через мою діяльність, то, блять, поясни, навіщо ти маринуєш мене всю ніч двозначними поглядами, ніжними дотиками, турботою і увагою, — в голосі змішалися роздратування з нерозумінням, — а до себе не підпускаєш.

Юнґі відводить погляд, не знаючи, що казати.

Адже причина саме в діяльності Хосока, проте проблема в самому Юнґі.

І мовчить, дивлячись убік, не хоче зізнаватися. Тому що треба було бляха, раніше думати, а не сунутися через пів міста, обробляти чужі рани, слухати про дитинство, прив’язуватися до нього.

Чужа долоня опиняється на грудя, надавлюючи, а другою б’ють у бетонну стіну поряд, привертаючи увагу.

— Забавляєшся зі мною як кіт з мишою? — запитує з накипілим роздратуванням. — Подобається, коли тебе добиваються? Так я можу, тільки припини вийобуватися і зроби те, чого сам, як і я — хочеш, — секундна пауза, аби далі добити: — Поцілуй мене, Юнґі.

Хосок напирає весь вечір, а зараз ще й до фактів вдався. Не заграється, не ходить навколо та навкруги, озвучує бажане і лиш просить відповідної чесності. Юнґі нема чим крити, він, чесно кажучи, вже втомився боротися з самим собою. Брехати, що не хоче — безглуздо. Тому що так, чортове, так. Хоче.

Вони обидва цього хочуть, демонструючи по черзі. І наразі, у нього не просять — йому наказують. Тому здається: сам собі, власним відчуття. Душити своє бажання і потяг, коли ось так прямо, в лоб зізналися, що тягне так само сильно. Стримуватися коли струмом пробиває лише від погляду, коли близько, достатньо підтягнути і отримаєш усе — більше нема сил. Тому, повертає голову, різко хапаючи хлопця за футболку, аби не залишити ні секунди на сумніви, і, притягуючи до себе, грубо впивається в чужі губи. Здоровий глузд, голос розуму, наслідки і та сама причина, через яку, як висловився Хосок: «маринував його весь вечір» — не просто відходять на задній план, вона нахрін у вікно вилітає, розвиваючись на вітру. Його тягне сильне бажання, пульсуюче збудження, чужі руки на грудях та цитрусовий запах.

Пальці Юнґі зариваються в темне волосся, тиснуть на потилицю, втискають сильніше, бажаючи відчути повністю.

Хосок відповідає миттєво, опалюючи шкіру гарячим диханням і жадібно торкаючись губ. У нього терпіння закінчилося набагато раніше. Від п’яного поцілунку він готовий розпливтися калюжею. Чужий смак нахабно забирається всередину, доки губи солодко мнуть, язиком штовхаються, вивчають. Хосока відверто плавить від такого Юнґі: ініціативного, грубуватого, зухвалого. Ватні руки повзуть до чужої талії, лізуть під бомбер, задираючи тканину футболки і торкаються теплої шкіри, що реагує негайно. Спочатку здригається, а потім, розсипається мурахами.

Дах, від бажаної близькості, зносить рівномірно однаково обом. Мін відривається, хапаючи губами повітря, що давно скінчилося. Бачить матові очі навпроти, розфокусований погляд, мокрі від його слини губи, груди , що здіймаються від важкого дихання і губиться, провалюючись у відчуття.  Спостерігає за таким Хосоком, усвідомлюючи, що дарма із собою боровся, адже програш був неминцчим. Гуляє поглядом по обличчю, спускаючись до шиї і більше стримувати бажання не може.

Зовсім трохи сповзає по стіні, щоб потягнути пальцем за цей блядський чокер і нарешті вчепитися мокрими вустами в татуйовану шкіру, вибиваючи стогін задоволення з чужих губ. Він відверто вилизує, шукаючи найчутливіші місця, зачіпає язиком тканину чокера, відтягуючи, знову цілує, лізе до мочки вуха. Хосок рвано дихає, тліючи від мокрих поцілунків та такою необхідної інтимності.

Здається, що Хосок весь — сама чутливість, тіло здригається в задоволенні від чужого язика та пухких губ. Не в змозі далі спокійно виносити цю насолоду Хосок впивається пальцями в шкіру на талії Юнґі, притягує його до себе ще дужче, і сильно натискає щоразу, як шию прикушують зубами.

Збудження поспіхом розливається клітинами. Низ живота зводить солодкою млістю. Думки путаються, концентруючись тільки на хлопцеві з м’ятним волоссям і бажанням зробити йому максимально приємно в даних умовах. Хосок відводить голову назад, змушуючи Юнґі відірватися від нього, погладжує шкіру, гуляючи пальцями по рельєфному животі і знову піддається вперед. Знову бере у власний полон чужі вуста. Юнґі хочеться торкатися і цілувати вічно, невідривно, стираючи шкіру в кров. Звідки ця жадібність, дике бажання? Вони ж лише сьогодні познайомилися, а Хосок так швидко запалився. В бурхливому вогнищі страшно згоріти.

Проте це все деталі. Найважливіше перед ним, в його руках, його полоні. Він цілує жагуче, вивчаючи язиком відкритий рот, Юнґі впускає, і сам сміливо забирається до чужого. Звуки мокрих поцілунків відскакують від стін, але ні один, ні другий — не чують нічого, крім власних ударів серця. Вони у них, здається, синхронізувалися та б’ються з однаковою періодичністю. Дуже короткою і надзвичайно гучною.

Цього всього катастрофічно мало. Мокрих поцілунків мало, рук на талії мало. Хочеться гучних стогонів, шкіри до шкіри, збитого дихання, свого імені, що злітає з чужих уст у насолоді. Обидва збуджені до грані, обидва губляться в пристрасті, обидва не можуть зупинитися. Хосокові пальці лізуть нижче, зупиняючись на сідницях і міцно стискаючи. Юнґі хочеться здерти з хлопця шкірянку, щоб торкнутися тіла. Він бурмоче в поцілунок і, на подив, Хосок його, здається, розуміє, тому що скидає верхній одяг максимально швидко, повертаючи руки назад, зминаючи чужі стегна з особливою насолодою. Юнґі штовхається язиком більш грубо, жагуче, жадібно. Так сильно він цього хотів. Надто довго був самотній. Заборонено давно закохувався, аби почуття та емоції зараз не викидали його далеко за межі всесвіту — у минулі життя, згадуючи яке це, коли тебе цілує він.

Аби усвідомити одну просту істину: все так і повинно було статися, саме з Хосоком.

— Мені, бляха, дах від тебе зносить до біса, — шепоче в губи Хосок, зупиняючи думки Юнґі і повертаючи у заборонено-солодкі поцілунки.

У обтягуючих джинсах обом вже відверто тісно і з цим необхідно щось зробити. Юнґі перериває поцілунок, знімаючи з себе бомбер, бо надто спекотно, і кидає кудись на підлогу. Хосок спостерігає за тілом навпроти, малюючи в уяві, як воно вигинається в задоволенні, і шкодує, що повів хлопця на довбану недобудову.

— А ввічливіше  ти не можеш? — цікавиться, притягуючи його назад за комір футболки і втискаючи сильніше.

— Хочеш, аби я називав тебе хьон? — видихає, зависаючи за кілька міліметрів від губ. Дражниться.

— Ризикни.

Міна і так плавить від того, що між відбувається, а якщо Хосок дізнається, що в нього слабкість до подібних речей, то отримає над ним необмежений контроль. Тому поки Юнґі не видав свої фетиши, зривається на вульгарні поцілунки і більше не дозволяє тому говорити.

Хосок дряпається пальцями під його футболкою, поки Юнґі вдавлює його пах у себе і починає відверто тертися. Чудово усвідомлюючи, власну провокацію. Йому хочеться хлопця несамовито. До скрегота зубів та іскор перед очима. І вже відверто начхати, де вони, і що зустрілися лише сьогодні. Це тільки в цій версії всесвіту так, а в інших Юнґі знає його нескінченно давно.

Збудження остаточно накриває, витісняючи здоровий глузд. Вже байдуже де вони і хто один одному, єдине, що цікавить — обидва хочуть одного і негайно.

Жорсткий джинс заважає, притуплюючи відчуття. Міну необхідно відчувати повноцінно, шкіру до шкіри, тепло до тепла. Він першим чіпляє блискавку джинсів, поспішно розстібаючи і проникає холодними руками прямо під тканину боксерів. Там жарко, там твердо, там волого.

Хосока захоплюють хвилі блаженства. Він мурчить в чужі губи, поки боксери стягують вниз, вивільняючи збудження. У Юнґі пальці холодні, мозолисті, але бляха, які ж умілі. Повзуть по головці вниз, відтягуючи крайню плоть, стискаючи біля основи. Юнґі робить як собі, аби насолода до тремтіння в колінах від кожного руху. Хосок не стримує стону задоволення. Відривається від губ, лізе долонями до резинки джоггерів, різко опускаючи і теж поспішає зробити приємно охоплюючи чужий член.

Очі в очі. Уважно спостерігаючи за будь-якою реакцією, куштуючи її та впиваючись як нагородою. Шляху назад немає, зупинятись ніхто не збирається. Обидва в дурмані пристрасті, хочуть довести один одного до найвищої точки насолоди.

Але і цього видається мало. Хочеться, щоб максимально близько, максимально разом, злитися в цьому моменті. Хосок штовхається вперед, прикладається своїм збудженням до Юнґі, з’єднуючи їх, і охоплює вже обидва члени тонкими пальцями руки. Бажана близькість отримана, плоть до плоті. Тепло до тепла. Він підлаштовується, аби було зручно обом і повертається до ритмічних рухів.

Ноги підкошуються, здригаючись. Юнґі хапається за Хосока, стискаючи тканину футболки, і гортанно стогне, коли чужа долоня веде від верхівки до основи.

У паху вузлами стягує негу, від картини перед очима Хосока. Відкриті вуста, рвані вдихи, заплющені очі. Власне фізичне задоволення відступає на другий план, поки Хосок спостерігає за тим, як Юнґі плавиться від його дій. Як він стогін вибиває з мінових вуст своїми пальцями.

— Я дурію від тебе, — шепоче Хосок, насолоджуючись і штовхаючись у власну долоню.

Юнґі дихати нормально не здатний, не те що говорити в такі моменти, а чужі слова заводять лише сильніше. Якщо Хосок не замовкне прямо зараз, він дійде до кінця раніше потрібного. Не витримуючи більше власної насолоди, Мін відриває руку від футболки, спускаючись та обводячи два члени з іншого боку, синхронізується у темпі з Чоном. Іншою рукою хапає того за потилицю і втикає у власну шию. Аби заткнувся.

Хосок гарчить, згадуючи про болючі мітки на міновій шкірі. На Юнґі не повинно залишитись чужих слідів, не в такий момент, ніколи. Тільки його, лише Хосока. Впивається губами міцно, куштує, стираючи відбитки руйнівних дотиків. Юнґі прискорює темп, плавлячись від жадібних поцілунків, Хосок підлаштовується і, здається, обоє ось-ось дійдуть до розрядки.

— Вічність би тебе виціловував, — голос Чона охриплий, Юнґі втрачає себе, віддаючись відчуттям.

— Хосок, блять, — рвоно дихаючи, попереджає: — Я зараз…

— Я теж, хьон, — ричить у шию.

І цього рваного «хьон» достатньо, аби розрядами тіло пробило. Юнґі похапки розв’язує бандану, дуже вчасно накриваючи нею дві головки, здригається, провалюючись у насолоду і вимазуючи пальці. Хосок робить фінальні поштовхи насолоди в сплетені долоні і, не стримуючи голосного стону, виливається в бандану, мажучи руки. Він не падає тільки тому, що Юнґі притискає його до себе, слухаючи, як той важко дихає йому десь у район ключиць. Гучний стукіт сердець і збите дихання розлітаються порожньою кімнаті покинутої будівлі.

— Все-таки я тебе дожав, — на видиху шепоче Хосок у чуже вухо.

— Заткнися вже, — сміється, ледве тримаючись на ногах, і не відмовляє собі в солодкому поцілунку замучених губ навпроти.

Юнґі забуває про те, хто він і де, все, що зараз має значення: худорлявий хлопець у його міцних руках, що відповідає на поцілунок так само відчайдушно та бажано.

 

nf — chasing (demo)

 

За вікном гуляє весняний вітер, шарудячи між гілок голих дерев. З дахів висоток здається, що над нічним Сеулом панує тиша. Проте варто спуститися на кілька поверхів і шум міста, що ніколи не спить, розіб’ється об звичні звуки машин, голосів та сирен. Небо темне, через світлове забруднення столиці, де ніколи не гаснуть вогні, беззоряне. В одному з її районів стоїть покинута багатоповерхова будівля, що псує загальний антураж вулиць своєю пустотою та сірістю.

Самотній, холодний конструктор із гниючих матеріалів цієї вночі укрив у своїх стінах двох донедавна незнайомців. Вони зараз втомлені, задоволені, щасливі лежать на підлозі, постеливши під спину бомбер, і просто насолоджуються близькістю одне одного. Роздумуючи, чи буває так, щоб лише за одну ніч світ звузився до однієї точки навколо людини, чиє ім’я ти не знав ще якихось п’ять годин тому?

Хосок насправді не знає і йому відверто начхати на закони цього світу. Він зустрів хлопця, гарного не лише обличчям, а й серцем. І не хвилює, що знайомі вони менше доби: він звик покладатися на власні навички та чуйку, які ще жодного разу не підводили. Хосок щодня зустрічає сотню нових людей: у клубах, на вулиці, на роботі. Конкуренти, клієнти, партнери. Вічний потік незнайомих лиць, таких сірих і порожніх. Йому довелося навчитися аналізувати в найкоротші терміни, шукати підтексти у фразах, дізнаватися мотиви, покладаючись на досвід, знання та чуття. По-іншому, сироті без грошей та статусу не пробитися.

Йому вистачає тридцяти хвилин із людиною віч-на-віч, аби зробити певні висновки. З Юнґі він провів цілу ніч — вважай, що вічність. Мудрий не за роками, сміливий серцем, а не тілом, хоча варто зазначити: тіло в Юнґі — шикарне. Доки той стогнав, притиснутий до стіни, Хосок вивчав чужі рельєфи, що ховалися під футболкою, і божеволів. Страшенно гарячий.

Стоп.

З такими темпами йому буде потрібний другий захід, а робити це на старій недобудові він більше не планує.

Точніше, не планує робити це знову тут саме з Юнґі. Адже його хочеться покласти на м’які простирадла, в чисте ліжко, повільно роздягаючи. Вивчати кожен сантиметр пружного тіла, шептати на вухо до мурашок аби потім їх поцілунками зібрати. Вибивати з розслабленого тіла стони насолоди, ловлячи їх губами. Слухати як сопе мирно, задоволений. Обіймати, пригортаючи до своїх теплих грудей . Вдихати жадібно запах волосся вранці.

Тому що Юнґі пахне своїм, рідним. Хосок його собі привласнив, ось так без дозволу. Звички сироти: своє сховати треба, сховати, доки не відібрали. Ось і він собі забрати Юнґі хоче, бо себе вже віддав. Не всього, звісно, частина все-таки належить братові, але решта — його без залишку.

— Юнґі-я, — Хосок не бачить його очей, поки лежить на грудях хлопця, погладжуючи пальцями пружний живіт і слухаючи мирне дихання.

— Ммм, — сопе вібраціями по тілу, поки рука гладить чуже волосся.

— Звідки ти? — запитує, піднімаючись аби дістати сигарету з кишені шкірянки, що валяється недалеко, а слідом зручно розміститися поряд на бомбері.

— Пусан.

— Ніколи там не був, розкажи щось. — затягується й обережно відводить пальці убік, щоб попіл не впав на одяг.

— Ми жили в крихітній квартирі, в південній частині міста, — у Юнґі через безсонну ніч і стони насолоди голос низький, захриплий. — Запах солоної води, до якого я ніяк не міг звикнути, і звуки гучних сирен порту — завжди нагадували мені, що я живу поруч із морем. Тільки мені дісталося не море з блакитною водою, білосніжним піском і криками чайок, — він, втомлено, так по-домашньому затишно, позіхає. — А з портовими відходами, плямами бензину на воді, сміттям, що вічно плаває на поверхні, і пиздець якимись нахабними чайками…

Хосок докурює, обіймає Юнґі за талію і закидаючи на нього ногу, влаштовується зручніше. Сигарета після дрочки звісно приємно, але тепле тіло —  краще. Обіймати його ось так, лежати поряд, слухаючи про дитинство та уявляти місця, просто усвідомлювати, що йому нарешті здалися, та підпустили — невимовно приємно.

— …Я пам’ятаю, як ми з пацанами їх з рогатки ганяли, бо неможливо було гуляти по пірсу, щури єбучі, — голос оживає і хлопець навіть починає жестикулювати. — Якщо ти, блять, наважився в кепці прийти, то забудь про неї. Тому що ці настирливі тварюки зривали її з голови і викидали в море. — Хосок не стримує усмішки, уявляючи картину. Юнґі запускає пальці в чуже волосся і акуратно масажує голову. І цей легкий рух такий ніжний і домашній. Міцні пальці стискають шкіру, що мурахами вздовж хребта покривається. Що треба зробити аби ось так щовечора? Хосок зробить, тільки назвіть ціну. — Але знаєш, незважаючи на те, що море було лайновим, мені там подобалося. Звуки кораблів, розмаїтість портових складів і закинутих будівель. Це були найяскравіші моменти життя.

— У тебе талант знаходити хороше навіть серед купи лайна, Юнґі, — тіло поряд тепле, розслаблене.

— Не завжди, — він легко стягує хосокове м’яке волосся, яке на відміну від власного, не випалене фарбою. — Ось зараз я трохи засмучений, через зіпсовану улюблену бандану.

Хто б міг подумати, що відчуття, коли тебе обіймають, таке приємне. Юнґі толком не їв, не спав усю ніч, видихся, бігаючи вулицями і демонструючи прийоми, а життя в ньому більше, ніж будь-коли. Він розповідав Хосоку, що портові спогади найяскравіші? Так ось більше ні. Найяскравіше відбувається саме зараз, коли тіло, що вже полюбилося, леститься до нього, міцніше обіймаючи.

— Я куплю тобі нову, — сонним голосом обіцяє Хосок. Від розслаблюючих масажних рухів Юнґі його дико хилить у сон. — Навіть кращу за цю.

— Мені не треба краща, — усміхається, спостерігаючи як злипаються чужі очі.

— Тоді куплю сотню таких самих і відвезу до справжнього моря — будемо робити підміну асоціацій.

Хосок позіхає, Юнґі хоче дозволити йому трохи поспати, але в них залишилося не так багато часу, перш ніж він піде на роботу, і до цього Юнґі хоче йому дещо сказати.

— Мені не потрібні сотні, мені потрібна лише одна. Це важливо, Хосок.

— Добре, а до моря хочеш?

— Не дуже.

— Тобі, бляха, хоч щось хочеться? — різко піднімається, складаючи руки на чужих грудях. — Як мені піклуватися про тебе?

— Хочеться, — він акуратно чіпляє підборіддя хлопця і притягує до себе. Юнґі хотів сказати йому це, ще як почув про брата, але зараз навіть краще: — щоб ти перестав роздавати себе, Хосок-і. Заради себе також варто жити, чуєш? Ти не можеш завжди робити все тільки для інших, твоє життя має не меншу цінність. А я можу сам про себе подбати, ти просто будь поруч, добре?

Йому б дуже хотілося, аби хлопець зміг відключити функцію гіперопіки і перестав зі шкіри вилазити тільки заради брата.

Юнґі говорить серйозно, а в голосі і очах стільки ніжності. Хосок не може відвести погляду, готовий пообіцяти все що завгодно, аби на нього завжди так дивилися. Але раціонально розуміє, що виконати прохання не так легко, особливо якщо ти все життя вирощував і підживлював почуття відповідальності за іншого. А от пообіцяти бути поряд – це легко.

— Тоді й ти пообіцяй бути поруч.

— Я постараюся, — а слідом підтягує обличчя до власного, закріплюючи щойно сказану обіцянку, і цілує так ніжно, так ласкаво, що чуже тіло розм’якає.

Юнґі обіцяє собі зробити все можливе, аби Хосок більше ніколи не почувався покинутим.

— До речі, — перериває поцілунок, бо не зовсім зручно, підкладаючи піл голову вільну руку, — я ще на парковці хотів спитати про твої тату.

Хосок лягає назад на чужі груди і піднімає руку. Світло нічного міста та ліхтарів добре освітлюють пусту кімнату.

— Це, — і він вказує на «pandora’s hope» на зап’ясті, — все одно, що пропускна карта на вході до організації. У нас як годиться: весь зашквар світу зібрався, а на дні скриньки надія лежить.

— Чому на дні і чому надія? — цікавиться Юнґі, акуратно проводячи пальцями по малюнку.

— У мене досить низьке становище, я всього лише дрібний дилер. Але це поки що.

Юнґі важко зітхає, усвідомлюючи останні слова. Хосокове рішення пробитися у цій сфері стискає груди. Він чудово розуміє, що хлопцем рухає тверде бажання досягти кращого майбутнього для брата, не дивлячись на способи, але чи є це майбутнє насправді найкращим, якщо на вівтар буде покладено майбутнє Хосока? У Юнґі одна відповідь — заперечна. Він знає, що немає права вказувати хлопцю, як чинити. Рятувати його — тим паче. Але він може спробувати показати, що Хосок більше не самотній і йому є на кого покластися. Головне, щоб довірився та дозволив допомогти.

Але це все пізніше, поки що Міну хочеться залишитися в цих стінах, насолоджуючись одне одним ще трохи та відклавши всі дорослі рішення на потім.

— А “hope”, — продовжує той, висмикуючи з роздумів, — була до того, як я прийшов у пандору, от погонялово і причепилося. Це моя перша. Бив у найбанальнішому місці, як усі п’ятнадцятирічки, — Хосок задивляється на вид, потопаючи у вогнях нічного міста та вдається до спогадів. — Надія довго тримала мене на плаву, допомагаючи впоратися з тією жестю, що відбувалася в житті. Набив, а потім  зрозумів, що все в цьому світі залежить лише від тебе. Не варто надіятися, що мати повернеться. Не варто надіятися, що вихователям у дитбудинку є до тебе справа.

У Хосока відібрали занадто багато, не давши взамін нічого, крім хіба що розчарування, а він все одно здатний любити і піклуватися про інших. Юнґі на собі це сьогодні відчув і досі відчуває, доки пальцями по животу водять та розповідають про особисте.

— Не варто надіятися, що хлопець із м’ятним волоссям зробить перший крок.  Все тільки в твоїх руках, — закінчує, чіпляючи чуже підборіддя і проводячи великим пальцем по губах.

Юнґі посміхається, перехоплює хосокову руку і вказує на останню тату — ту, що поруч із hope, запитуючи:

— А ця?

— Це блазень. Брат намалював малюнок, коли ми були в дитбудинку, сказавши, що це я, — він проводить великим пальцем по шкірі з малюнком. — Завжди намагаюся розвеселити його, як блазень — так він назвав мене. Я спочатку зрадів, подумав, що я є причиною його посмішки, — він хмикає, — а потім зрозумів, що він бачить мої сльози, навіть якщо я одягаю маску клоуна, гримуючи власний біль. Тому у блазня закреслені очі, малий каже, що вони мене видають.

— Це правда, — погоджується Юнґі, згадуючи, як хлопець дивився на нього цілий вечір. — Варто було тобі на мене глянути — і я зрозумів, що ти закохався по самі вуха.

— Бреши собі скільки завгодно, але першим втюрився ти. Я лише підштовхнув до дій, — самовдоволено посміхається, гордий своїми словами.

— Хосок, ти дивовижний, — тихо шепоче Юнґі, підносячи зап’ястя до губ і цілуючи кожен чорний штрих під шкірою.

— Я зберіг його малюнок, а потім приніс майстру, — закінчує він, і йому здається, що Юнґі перший, кому він взагалі стільки говорить про брата і своє минуле.

— Я доречі теж колись хотів тату, — раптом згадує Мін крізь короткі поцілунки.

Хосок повертає голову надто різко, забираючи свою руку від ненаситних губ, і дивиться на Юнґі кілька довгих секунд дивним поглядом. А потім, несподівано підривається зі свіжим азартом, так, ніби не він щойно засинав на чужих руках.

Юнґі відчуває холод, варто тому підняти, і вже сумує за теплом хосокового тіла. Підозріло коситься на хлопця, знизу вверх, розводить руками і чекає на пояснення.

— Піднімайся, — Хосок трясе шкірянку, — поїдемо робити тобі тату.

— Зараз?

— А що заважає?

Нічого такого, крім того, що на вулиці грьобана третя ранку, а Юнґі ще доречі на роботу сьогодні. Тату — це справа відповідальна, на все життя начебто? Хіба можна ось так підірватись і чкурнути без підготовки?

Напевно, можна, тому що Хосок простягає руку, аби допомогти підвестися, а Юнґі піддається та піднімається. І відразу отримує смачний чмок.

— Просто скучив, — пояснює Хосок, щасливо посміхаючись.

Коли Юнґі встиг закохатися в ці губи навпроти? Здається, десь у минулому житті, бо відчуваються вони надто рідними. Якби міг — не відривався б усю ніч, солодко вивчаючи, хвилина за хвилиною.

Він чіпляє чуже підборіддя, задоволено посміхаючись, і вогко цілує, прикушуючи нижню губу. Звичний цитрус в’язким соком стікає десь дихальними шляхами, займаючи в пам’яті окремі верхні полиці. Ті що відповідають за важливі спогади.

Хосок не тягне та відповідає з таким же бажанням. Важко втриматися, коли розумієш, що тепер можна, що більше відмовляти собі не потрібно. Тонкі пальці правої руки пірнають під футболку Юнґі, стискаючи талію, а ліва — заривається в м’ятне волосся, вдавлюючи сильніше в себе.

Обидва заводяться з напівобороту, але ті частини розуму, що ще здатні працювати — посилають сигнал, нагадуючи, що час не гумовий. Доводиться докласти максимум зусиль, аби розірвати поцілунок і трохи відсунути від себе Хосока.

— Нам треба поспішити, — пояснює відновлюючи дихання після палкого поцілунку. — Мені на сьому на роботу.

— Хіба сьогодні не вихідний? — мружачись, запитує Хосок. На лиці вдавана обуреність, що відірвали від таких бажаних і м’яких губ.

— Не в мене, — на жаль.

— Не хочу тебе відпускати, — шепоче Хосок, і водить пальцями по шкірі під футболкою, ніжно торкаючись чужої скроні своєю.

— Лише на кілька годин, — Юнґі пригладжує його розпатлане волосся, фіксуючи в пам’яті образ. — І я знову твій, на всю ніч, — обіцяє, залишаючи дрібні поцілунки в куточках губ, — а захочеш, і на весь наступний день.

— Хочу назавжди, — беззвучно шепоче Хосок, доки в Юнґі, від його слів, серце, здається, зупиняється.

Що сказали?

Його собі хочуть.

На скільки?

Назавжди.

Хіба так буває? А коли буває, то хіба з ним?

Адже назавжди означає, що нескінченно, чи не так? Тому що завжди немає кінця, як і початку. Отже, захотіли його теж нескінченно давно.

Ще до того, як народився не в тому будинку і не з тими людьми, його вже хотіли собі, аби зараз про це сказати, собі забрати. І все, що було до цього, — лише шлях, щоб Юнґі зміг сказати, як нескінченно давно хоче Хосока собі. Хотів ще в минулому житті та у всіх життях до цього. Ось чому серце так тягнеться до нього весь вечір, прив’язується судинами, аби не втратити. Адже Хосок теж не там і не з тими прийшов у цей світ, щоб Юнґі його зараз забрав собі.

Залишилося тільки розповісти, пояснити все та просити довіритися знову. Шлях пройдено, мету виявлено. Далі або разом, або наступне життя, в якому черговий шлях один до одного. Інший варіант навіть не розглядається.

— Завтра в мене вихідний, нам треба буде поговорити. І якщо після цього ти не відмовишся від своїх слів, то я — твій, — обіцяє і відступає, перш ніж Хосок встигає знову зчепити їхні губи.

Їм справді варто поквапитися. Юнґі бажано ще встигнути душ прийняти та змінити брудну одежу на робочу.

Хосок відпускає хлопця і квапливо збирає сміття в пакети, кидаючи туди і зіпсовану бандану. Юнґі обтрушує від пилу бомбер, одягається, і вони йдуть на вихід. Порожня кімната знову стає неживою, зберігаючи в пам’яті стін нічні розмови, чужий стогін і вологі поцілунки. Набуває сенсу, стає місцем зустрічі двох душ, що обрали один одного нескінченно давно і назавжди, але зустрілися лише тепер.

 

cigarettes after sex — apocalypse

 

Коли вони спускаються до виходу, Хосок комусь дзвонить, попереджаючи, що за десять хвилин під’їде. Крадений байк, що вже встиг стати частиною їхньої історії,  стоїть, ніким не зрушений на тому ж місці. Хосок викидає пакети у смітник і сідає на байк, аби завести двигун. Коли потрібні дроти з’єднуються, транспорт реагує голосним гуркотінням, порушуючи сон мешканців спального району. Час: пів четверта. На вулиці, як і раніше, темно і хотілося б, аби ця ніч не закінчувалася.

Юнґі міцно обіймає хосокову талію, втикаючись носом у його шию. Рідний цитрус поєднується із запахом весняного ранку, сигаретами та ароматом хосокової шкіри. Він вдихає глибоко, дозволяючи суміші осісти на внутрішніх тканинах легень і закарбуватися там назавжди.

Рано вранці Сеул особливо красивий. Байк мчить порожніми вулицями, перевищуючи допустиму швидкість. Хосок зовсім не думає про це. Все, що його хвилює —хлопець, що сидить ззаду, міцно притискаючись до нього, і бажання провести з ним якнайбільше часу.

Вічність, наприклад.

Познайомити з братом, звозити до моря, запросити на побачення і все інше, що на них чекає. Все те, що вони робитимуть нескінченно багато разів.

Вони проїжджають повз ріку Хан, звертають до вужчих вуличок, минають парк, а потім зупиняються навпроти вивіски тату салону. Хосок ставить байк на підніжку, посміхається та набирає номер. Назва запалюється майже відразу, характерним неоновим світлом. За мить двері салону відчиняються і на порозі показується сонна дівчина з зібраним червоним волоссям, татуйованим тілом і пухнастим котом під рукою. Вона мружиться, всміхається і обіймає Хосока, а Юнґі розуміє, що у них досить дружні стосунки.

— Юнґі — це Сомі, — він привітно підіймає кутики вуст, — Сомі — Юнґі.

— Дуже приємно, проходьте, — позіхає і запрошує хлопців усередину, зачиняючи за ними двері.

Кішка невдоволено нявкає, коли господиня її відпускає. Всередині антураж типового тату салону. У кутку стоїть кушетка із підготовленими матеріалами, на стінах різні ескізи, приглушене основне світло, шкіряний диван та кілька журналів на столику. Місця небагато, але на трьох вистачає.

— Що битимемо? — цікавиться дівчина, включаючи додаткову лампу над робочим місцем.

— Тут нам, мабуть, потрібна твоя допомога, — Хосок втомлено приземляється на диванчик. — Покажи нам каталог?

— Не треба, — Юнґі кидає бомбер убік і лягає на кушетку. — Я вже знаю, що хочу.

Хосок зацікавлено дивиться на хлопця, але той лише знизує плечима. Він встиг подумати, доки вони їхали. Чесно сказати, пропозиція Хосока застала його зненацька, адже він ніколи не думав про тату так серйозно. Тим не менш, ідея прийшла сама собою, і цей варіант здався Юнґі якимсь правильним.

З раннього віку, навіть коли мешкав з батьками, він був один. Переїхавши до столиці — життя стало лише складнішим, а самотності більше. Вона переслідувала його довгий час, і навіть коли поряд були люди, відчуття це нікуди не зникало. Постійні підробітки та навчання теж не дозволяли завести друзів, але надія найти своє все одно теплилася всередині. І ось сьогодні, зламавши стіни оборони, впустивши його, Юнґі вперше за довгий період відчув, що самотність програє якомусь теплому, та новому відчуттю.

Майстер підходить із планшетом і просить показати ескіз, але Юнґі кличе Хосока і наказує дати планшет йому. Хлопець з дівчиною незрозуміло переглядаються, але прохання все ж таки виконують.

— Напиши «hope», — просить Мін.

Хосок спочатку губиться, але все-таки бере пристрій і накидає кілька варіантів напису. Всі вони такі хаотичні, різного розміру та стилю, але при цьому якісь живі. Юнґі вибирає ту, що написана найбільш недбало і майстер йде роздруковувати ескіз. Хосок уважно дивиться на хлопця, намагаючись зрозуміти чому саме це слово, але вирішує не гадати, а розпитати все після того, як вони залишаться вдвох. А потім знову зацілувати ці губи, бо страшенно хочеться.

Мін знає, що сьогоднішня ніч не просто особлива, а фундаментальна в його житті. Вона незмивними слідами залишиться як на корі свідомості, так і на тілі: чорними літерами вибита, пристрасними поцілунками скріплена, гучними обіцянками зіткана.

Юнґі зустрів людину, яку не хочеться банально любити, Хосоку хочеться віддати все вселенське тепло та турботу. У цьому житті у нього відібрали кохання і йому довелося багато винести на шляху до нього, але тепер Юнґі поряд і має намір повернути йому все назад, з надлишком. Його позбавили підтримки – Юнґі буде опорою, у Хосока вкрали надію — він нею стане.

До того ж, це слово, відтепер марка, що означає:

Я належу тобі. Віддав себе в сірих стінах порожньої кімнати, обмінявши на твоє кохання без можливості повернути назад.

Ніч спонтанних, але фундаментальних рішень.

— Де будемо бити? —запитує дівчина, повертаючись з листом. На ньому кілька розмірів майбутнього тату.

— Сам вибери, — просить Юнґі, звертаючись до Хосока, а слідом уточнює: — тільки щоб не на видному місці.

Хосоку подобається, як йому довіряють і дозволяють вирішувати. Він підходить ближче, залазить холодними пальцями під футболку, від чого шкіра миттєво покривається мурашками, і повільно повзе вгору, задираючи тканину і задоволено посміхаючись.

— У районі серця, — каже тихо. — Тільки там, зазвичай, дуже боляче.

— Потерплю, — відповідає моментально.

Сонний майстер спостерігає за цими двома голубками та закочує очі. Напис — три, блять, тонкі лінії, хто там кого болем лякає? От якби хлопець із м’ятним волоссям обрав щось у японському стилі чи реалізмі, та ще й розмірів значних, так, щоб і кров, і фарба лилися літрами, і потім не те, щоб спати не міг, а дихати нормально — тоді і про біль можна говорити.

І взагалі, де вони вночі взялися такі? Підняли з теплого ліжечка, влаштували якісь шлюбні ігри о четвертій ранку і навіть відповідальності не несуть.

— Потримаєш за ручку, поки битиму? — лопаючи жуйку, питає дівчина. Відіграється заради власного задоволення.

Обидва раптово соромляться, забувши, що вони більше не одні, і Хосок відходить від кушетки, поступаючись місцем майстру. Юнґі вибирає меншого розміру ескіз та задирає футболку. Хосок сідає назад на диван і бере до рук журнал, аби скоротити час.

Вони з Сомі познайомилися у дитбудинку. Їм навіть вдалося потоваришувати, доки дівчинку не забрали прийомні батьки. Вона, до речі, била найперше тату Хосоку, а потім і інші. Хосок раптом вирішує, що найближчим часом повернеться сюди, щоб набити ще одне. На цей раз пов’язане з Юнґі. Теж біля серці.

Голка торкається обробленої шкіри і Юнґі невдоволено мружиться. Біль не з приємних, але потерпіти можна, не гірше ударів палицею по спині. А з тим, які у Хосока зцілюючі дотик, можна забити хоч всю грудь. Мін від думки про хлопця несвідомо дивиться на нього, доки той вивчає один із журналів. Такий гарний, особливо у тьмяному світлі ламп. Сонні очі втомлено бігають сторінками, особливо не затримуючись, на шиї сліди мінових губ, що в пориві пристрасті впивалися надто сильно. Такий, що тільки йому належить, у всіх можливих життях. По іншому бути не може. Інакше бути не повинно.

Юнґі обіцяє собі, що зізнається у всьому, нічого не приховає. Викладе все так, як є, лиш вони удвох залишаться, а потім проситиме, навіть благатиме, кинути те, чим Хосок займається. Бо він собі уже вирішив, що не втратить його. Спершу, правда, дурень, не підпускав, а тепер без нього не хоче. Та й не зможе зовсім. Хосок у нього тепер під шкірою, чорним на блідо-бежевому вибитий. І це лише з видимих маркувань.

Ну а після всіх зізнань, на побачення покличе, як роблять усі нормальні пари. Подарунки, романтика, освідчення в коханні. Юнґі б і уже зізнався, якби не встановлені канони світ, типу, повинен же пройти час, перш ніж сказати ті самі заповітні три слова, адже так?

Юнґі не впевнений у канонічності цих канонів. Тому що він би прямо зараз згріб обличчя цієї дивовижної людини і, втикнувшись у чуже чоло своїм, шепотів поки голос не сяде: «кохаю, кохаю, кохаю». А потім нескінченне «дякую» на кожному міліметрі шкіри залишив. За те, що він такий: щирий, наполегливий, дбайливий, вірний. За те, що за собою потяг, не відступив, коли відштовхували. За те, що знайшов його у цьому житті і собі забрав. За те, що просто, блять, він — це він.

Сомі закінчує приблизно через десять хвилин терпимого болю, обробляє шкіру, пояснює правила догляду, проводжає нічних гостей із салону, зачиняє двері на ключ і прямує на другий поверх у квартиру досипати. Кіт слідує за господинею і салон знову занурюється у темряву, наче там нікого й не було.

Коли вони виходять на вулицю, на горизонті тонкою лінією красуються тьмяно-жовтогарячі кольори. Світає. Хосок підходить до байку і планує поїхати до річки Хан, аби там зустріти світанок. Притиснути до себе свою людину, вдихаючи запах його волосся, і не відпускати, доки не почне задихатися. Розлучатися з ним не хочеться навіть на короткий час, навіть якщо це потрібн, але Хосок дорослий — потерпить.

А потім подзвонить і скаже босові, що в нього плани на вечір. Влаштує йому незабутнє побачення, прояснивши для обох, що тепер вони офіційно пари. Потім обов’язково з братом познайомить, подарує все те, що батьки не змогли, і доб’ється для них найкращого. Бо заради Юнґі нічого не шкода — навіть себе. Особливо себе.

На периферії миготить щось очам знайоме і Мін зупиняється. Він повертає голову і помічає двох поліцейських у формі, які перевіряють папери біля своєї машини. Вони спантеличено дивляться в документи, а потім один випадково піднімає очі на Юнґі. Чи то навички хлопця, чи інтуїція — але він розуміє, що поліція тут по їх душі.

Мозок дуже швидко складає два плюс два. Він смикає Хосока на себе і той спантеличено повертається, не розуміючи в чому справа. Очі самі знаходять об’єкт чужої тривоги, і поки Мін думає, у Хосока уже готовий план в голові стріляє.

— Валимо, — наказує, коли в очах знову вогонь спалахує. Він хапає Юнґі за руку, але надто пізно, бо один із правоохоронців, помічаючи їх наміри, зривається з місця.

— Гей,— кричить поліцейський,— ви обоє, стояти!

 

o3ohn — somewhere

 

Вони знову біжать, ховаючись на вулицях Сеула. Чому ця ніч не може скінчитися спокійно? Звідки в обох взагалі сили — неясно, але Хосок мчить з усіх ніг, повертаючи у вузькі провулки, шукаючи, де можна сховатися. Юнґі намагається не відставати на різких поворотах. Адреналін пульсує в крові і Мін усвідомлює всю ситуації.

Очевидно, що вони потрапили на радари і камери зафіксували мотоцикл, який на той час уже числився вкраденим. Чорт, Юнґі мав думати про швидкість та камери, а не дихати цитрусом, втрачаючи голову у своїй закоханості. Хосок звертає на чергову вулицю де очі знаходять надійний провулок. За спиною чується тупіт чужих ніг. Якщо вони встигнуть забігти в цей провулок, а далі загубляться поміж будинків, то сховаються від погоні.

Але є одна проблема.

Їхні обличчя точно потрапили на камери, яких сотні на дорогах, а отже навіть якщо зараз вони втечуть, то вже сьогодні вдень поліція все одно вийде на Хосока. І добре якби справа була тільки в одному викраденні.

Юнґі зупиняється, коли вони повертають за ріг. Хосок здивовано дивиться на хлопця, не розуміючи, що той робить, а Мін піднімає на нього тяжкий погляд і ненавидить увесь світ. Себе у тому числі. Підходить ближче і, заглядаючи в очі, каже:

— Ми повинні здатися, — він обвиває чуже лице руками, концентруючи увагу на собі. — Хосок, послухай мене, — очі навпроти хмуриться, не розуміючи, чому вони не тікають. — Послухай, довірся мені, добре? Ми вийдемо звідси і дозволимо їм упіймати себе, — тон Юнґі серйозний, слова чіткі. — У відділку говоритиму тільки я, ти не промовиш ні слова, розумієш? — Хосок заперечливо мотає головою. — Скажи, що розумієш! — наполягає Юнґі.

— Добре, я мовчатиму, — погоджується. — Що ти задумав?

— Пообіцяй мені: щоб ти не почув там — ти не промовиш жодного слова, поки ми не вийдемо. Іде? — У них мало часу, Юнґі необхідно почути ці обіцянки. — Хосок, це заради твого ж добра. Чуєш мене? Ані слова. Говоритиму тільки я, — він прикладає свій лоб до чужого, розуміючи, що не встиг. Що ось-ось все може рухнути. — Не можеш мовчати заради себе — мовчи заради брата, — ця маніпуляція повинна спрацювати. — Йому ж потрібний його хьон, правда?

— Юнґі, ти мене лякаєш, ми ж, — але Хосок не встигає закінчити, бо мінові губи впиваються в нього і цілують так жадібно й відчайдушно, так наче…

Наче це востаннє.

— Ти тільки мовчи, — шепоче він, віддаляючись, і в провулок залітає поліцейський.

Хосок слухається, дозволяє себе зловити та скрутити. Далі все за протоколом: втомлений правоохоронець зачитує їм причину затримки, нагадує їх права і веде двох «злочинців» до машини, де на нього чекає напарник.

Що б не задумав Юнґі, але поки що це виглядає як хрінова ідея. Треба було не зупинятись і бігти далі, схопивши Міна за шкірки. Звичайно, за крадіжку його не посадять, але штраф виплатити доведеться, більше того, його ім’я потрапить у кримінальну справу, що зовсім не тішить, проте Юнґі просив довіритись, і той довіряє.

Мін стоїть, розуміючи, що з усіх можливих варіантів цей, швидше за все, найбільш вдалий. Аби все остаточно спрацювало — він має діяти вже зараз, відтягувати не можна, але робити те, що задумав, дико страшно. Як і дивитися після цього в закохані очі.

— Я проведу обшук, — сповіщає офіцер і, притиснувши до машини Хосока, починає процедуру перевірки.

Його рука вештається по тілу хлопця, а потім лізе у внутрішню кишеню шкірянки, і Юнґі згадує, як той намагався продати йому наркотики у клубі. Це є сигналом до дії.

— Послухайте, — голосно вигукую Мін, привертаючи всю увагу до себе.

Другий офіцер штовхає його на бампер, наказуючи мовчати, але Юнґі чинить опір і знову піднімається. Якщо вони знайдуть пакетик, це зруйнує життя Хосока.

— Офіцер, прошу вас, перевірте мою задню кишеню спочатку, ви робите велику помилку, — Хосок допилтиво дивиться на Юнґі, помічаючи, як в його очах рішучість із розпачом змішалися. — Якщо ви зараз не зупинитесь, то у вас будуть великі проблеми. Я…

Рішучість, якої зараз катастрофічно мало, збирається десь по всіх кутках свідомості. Юнґі повинен сказати це заради людини, якій у всіх життях належав. Навіть якщо це приведе до негативних наслідки. Юнґі востаннє дивиться на нього, перш ніж зробити те, що мав ще в бетонних стінах недобудови. Останній раз приміряє на собі люблячий погляд очей Хосока, перед тим як зруйнувати все, можливо, назавжди. І наважується:

— Я оперативний співробітник відділу боротьби з наркотиками районного поліцейського відділення Ноуль, Мін Юнґі, будь ласка, перевірте мої кишені.

Він знає, що в нього в кишені нічого немає, бо не брав ID поліцейського із собою до клубу. Але сподівається, що це відверне увагу офіцера від Хосока, і таким чином пакетик не буде знайдено. На хлопця він більше не дивиться, соромно, тому гадки не має, як той виглядає і що відчуває.

Поліцейські між собою переглядаються і вирішують перевірити кишеню. Пощастило, що на його чорних джоггерах як мінімум п’ять відділів, і поки вони всі перевірять, можливо забудуть про обшук Хосока.

— Ти що, пацане, за дурнів нас маєш? — обурюється один із співробітників.

— Чорт, ти подивися, як він виглядає, — каже другий. — Хіба поліцейським дозволено фарбувати волосся? — він штовхає Юнґі на бампер, і місце, де робили тату, сильно пече. Блядський Пак Чимін, з його ідеями. — У нас є відео, де твій дружок попався за крадіжкою чужого майна, а ти сприяв цьому.

— Слухай, веземо цих фарбованих у відділ, а там будемо розбиратися, — командує той, що стоїть біля Хосока, і садить хлопця на заднє сидіння.

Юнґі видихає: вони не знайшли наркотики, півсправи зроблено. Залишилася друга половина – з нею має бути простіше.

Вони їдуть не довго і всю дорогу Хосок дивиться у вікно, не повертаючи голови. Воно й на краще — Юнґі треба зберігати холодність розуму, а якщо він побачить розчарування або, гірше, байдужість у чужих очах, то розсипеться на частини.

Їх привозять до невеликого районного відділення, де сидить ще кілька чергових працівників, і садять за паралельні столи, навпроти кожного одного із співробітників. Юнґі дуже сподівається, що Хосок таки виконає обіцяне і мовчатиме.

— І так, — починає той, що сидить за столом Хосока, але Мін не дає йому закінчити, перериваючи:

— Перевірте номер мого посвідчення, пробийте через базу даних.

Він прикіпає поглядом у офіцера, демонструючи рішучість досягти свого і сподівається, що цього буде достатньо.

— Дивись, який невгамовний, може, трохи вибити з нього цей пил? — грубить поліцейський, що сидить навпроти, і Мін на периферії бачить, як погляд Хосока різко стріляє в сторону правоохоронця, а вилиці напружуються стискаючи зуби. Злиться.

Потрібно якнайшвидше вивести їх звідси.

— Слухайте, чого вам коштує перевірити дані? Це справа двох хвилин, — ігноруючи всі погрози, продовжує настоювати на своєму. — Але якщо цього не зробити, то буде лише більше проблем. Ви щойно мало не зірвали операцію, ви це розумієте? — мозок працює чітко як годинник, видаючи неправдиву інформацію досить переконливо. — Звичайно, я не маю з собою посвідчення, бо я працював під прикриттям, а ви видали мене з потрохом. Ця людина, — він вказує на Хосока, — надала неоціненну допомогу. Ще раз кажу, пробийте мій номер, якщо ви не випустите мене протягом десяти хвилин, то у вас будуть неприємності.

Офіцер губиться з хвилину,  від такого напору, вислуховуючи все, що говорить хлопець, а потім все-таки здається і просить продиктувати номер. Юнґі повідомляє необхідні цифри і бачить, як обличчя співробітника поліції поетапно змінюється: від брів, що піднімаються вгору, до відкритого рота.

— О, — тон швидко стає доброзичливим. — То ви в групі пана Лі Ґонсу. Слава про цю людину ходить по всьому Сеулу, — з усмішкою повідомляє він, а потім усмішка різко зникає, адже виходить, що вони з напарником справді зірвали операцію.

Похід у клуб був одним із доручень, що йому довірили кілька тижнів тому. Завданням Юнґі був аналіз та спостереження за місцевими дилерами, щоб вийти на великих постачальників. Зазвичай він стежив, дізнавався імена, купував товар, а потім, передавав дані у відділ, якщо було потрібно.

Тільки от цього разу все пішло не за планом.

— Саме так, — підтверджує хлопець. — Як думаєте, він зрадіє, якщо я йому зараз подзвоню і ощасливлю чудовими новинами, — він дивиться на бейджик співробітника. — Що Кан Чон-У та його напарник затримали мене, Мін Юнґі, під час виконання завдання?

Брехлива маніпуляція, аби шестерні в головах офіцерів крутилися швидше. Напарники обмінюються поглядами та усвідомлюють своє, не зовсім вигідне, становище. На годиннику п’ять ранку, їх нічна зміна добігає кінця, а зайва тяганина з документами зовсім не потрібна. Як і не потрібні потім розборки з нарковідділом.

— Гаразд, — погоджується офіцер Чон-У і просить одного зі співробітників зняти кайданки з обох.

— Зітріть усі дані про цю людину, — наказує Юнґі офіцеру, вказуючи на Хосока  маючи на увазі крадіжку мотоцикла, але якщо раптом поліція має ще щось, то нехай позбудуться всього. Він не має ні повноважень, ні влади роздавати подібні вказівки, але страх за людину поруч занадто великий, аби не піти на ризик. — Якби не він — я б пораненим валявся десь на покинутому складі. Він надав неоціненну допомогу співробітнику поліції у розслідуванні. Усі документи по справі крадіжки надішліть на наше відділення, там розберуться.

І, о диво, — це спрацьовує. Чи то небажання поліцейських розбиратися з цим чи добре зіграна впевненість у голосі, але Юнґі слухаються.

— Добре, — киває офіцер.

Вони залишають поліцейській відділ через десять хвилин перебування там. Другу частину плану виконано успішно. У поліції більше немає справи з крадіжкою, з іншим Юнґі якось розбереться.

 

fleurietommeeprofitt — hurts like hell

 

Нічна темрява розсіюється, повільно програючи ранковому сонцю. Юнґі потирає руки від кайданків. Найпростіше – позаду. Тепер найскладніше. Хосок. Хлопець мовчав весь час, чітко виконуючи прохання. Юнґі шалено цьому радий, але тільки от Хосок так жодного разу й не глянув на нього з того часу, і це лякає.

Вони йдуть вниз дорогою в абсолютній тиші. Юнґі перебирає в голові виправдання, намагаючись знайти найоптимальніші, але таких не існує. Всі оправдання здаються цілковитою маячнею, краще за все сказати правду: пояснити, як є, і просити зрозуміти. А ще відкрити рота, і сказати вже хоч щось, аби ця тривала мовчанка нарешті припинилася.

Вони повертають на якусь вулицю та виходять до парку. Юнґі бере себе в руки, тому що не може втратити того, кого тільки знайшов, і починає говорити:

— Хосок, я…

— Закрийся нахрін! — перериваючи, цедить хлопець і, прискорюючи крок, стрімко прямує у бік парку.

Йому потрібна хвилина наодинці, бо якщо він почує хоч щось із тих вуст, що цілував кілька годин тому, то зійде з розуму. Буквально завопить у божевіллі. Адже це не його Юнґі. Не може ним бути. Не той Юнґі, якому він себе віддав, і якого собі забрав.

Його Юнґі не може стояти по той бік огорожі та бути частиною зовсім іншого світу. Світу, куди Хосоку шлях замовлено.

Його Юнґі не може бути чортовим лягавим.

Його Юнґі не міг йому брехати.

Його Юнґі. Його…

Блять.

Мін йде за ним, бо по-іншому не може. Всю ніч так робив і робитиме далі. Тому що він Хосока вже знайшов у цьому житті й відпускати — не збирається. Благатиме, на колінах проситиме прощення за брехню, але від себе не відпустить. Хосок у Юнґі тепер на серці вибитий, він себе йому назавжди віддав. Без нього тепер не вийде, задихнеться до біса і здохне.

Мін же хотів усе розповісти, не приховував би правду, не зміг би. Лише не так. Блядський байк, блядське тату, понесла ж їх лиха вранці до центру.

У парку ні душі. Світанкове сонце тонкою лінією розсікає обрій, відокремлюючи нічну темряву від землі. Юнґі йде повільно та тихо, помічаючи улюблену фігуру на лавці. Хосок сидить напівзігнутим, спершись ліктями на ноги і звісивши голову вниз. Між пальцями сигарета, але він не палить, вона повільно тліє, падаючи попелом до ніг. Міну так хочеться, щоб на нього звернули увагу, подивилися в очі з часткою тих почуттів, що там були ще годину тому.

Він сідає поряд і чекає, вдихаючи рідний запах, який змішався з тютюновим димом та ранковим повітрям. Тиша до болю ріже вуха, але він мовчить, бо Хосок повинен заговорити першим. Він не рухається. Юнґі обережно забирає сигарету з чужих рук та затягується. Давно забутий нікотин отруює легені. Тіло поряд ніяк не реагує, продовжуючи й надалі сидіти у напівзігнутому положенні.

У Юнґі серце тарабанить надто сильно, щоб дихати спокійно, отруйна тиша повільно нищить. А потім Хосок несподівано подає голос:

— Яке в тебе було завдання в Онікс?

Що ж, це добрий початок. Відразу прояснити основні питання, щоб потім перейти до їхніх відносин.

— Я не за тобою прийшов у клуб, — після стількох років без цигарок — ці трохи крутять голову. — Те, що я сказав поліцейським — брехня, я прийшов лише спостерігати.

— Сьогодні не за мною, а завтра накажуть за мною, і що робитимеш? — різко, Юнґі не встигає збагнути. — Чи ти думав, що можна буде трахатись зі мною на стороні, отримувати потрібну інформацію, а потім, коли перестану бути корисним — кинути чи посадити за ґрати?

Слова б’ють сильніше за кулаки. Так ось, як Хосок бачить ситуацію? Що ж, справедливо, але, сука, боляче як. Юнґі робить останню затяжку та гасить бичок, обмірковуючи відповідь. Йому хочеться кричати, що це не правда, що все не так. Що він насправді любить, і все це дурна випадковість, яка не повинна була з ними статися. Але чи повірять?

Хосок же сердиться, випускає зуби, кусається. Йому хочеться думати, що все вищесказане ним ніяк не пов’язане з Юнґі, але він не може протистояти тому болю, що давить всередині. Для Хосока бути покинутим – найбільший страх, який знову стає реальністю. Бажання збити кістки в кров об найближче дерево пульсує у скронях. Який біс його попутав так легко довіритися абсолютно чужій людині. Прикипіти до нього, впустити туди, де вже одного разу все спалили вщент.

Краще б залишався клоуном, який ховає почуття за оскалом зубів, як завжди робив.

— Послухай, — починає Юнґі тихо, але впевнено. Зараз не можна давати слабину, людина поруч має повірити кожному слову. — Те, що сталося цієї ночі, ніколи не входило в мої плани. Я прийшов у клуб, щоб виконати свою роботу і все йшло як треба, поки хлопець з фіолетовими пасмами не втягнув мене в розбірки. І скажи мені хтось, що станеться після, я б зайшов у цей туалет ще тисячу разів, кожного разу сподіваючись, що ти зробиш те саме.

— Тоді нахріна? — цедить з такою злістю і роздратуванням, що в Юнґі холод біжить по спині.

— Я б нізащо не використовував тебе для особистої вигоди, — він повертається корпусом до Хосока, сподіваючись, що той підніме на нього очі, але цього не відбувається. — Послухай, усе, що сьогодні сталося, має значення. Я повинен був сказати тобі раніше, але сталося, як сталося, — Мін дуже надіється, що його почують і зрозуміють правильно. — Прошу, Хоск, зав’язуй із торгівлею. Досить жити життям, де твоє майбутнє немає цінності. Дозволь братові бути звичайним підлітком. Думаєш, йому потрібні будуть гроші, якщо його хьон буде весь час у небезпеці? Хосок, — Юнґі хоче доторкнутися до нього, взяти за руку, відчути тепло, але стримується. — дозволь мені допомогти. Ти більше не один, чуєш?

Дозволь мені залишитися поряд, подбати про тебе, любити тебе. Я не можу це робити, доки ти йдеш такою дорогою. Ти ж хотів мене назавжди — залишається не озвученим, тому що він сказав достатньо.

— Ти просиш мене пожертвувати своїми принципами? Зрадити брата та його майбутнє, заради чого? — він повертає голову, а в Юнґі серце стискається, бо на нього дивляться вперше за цей час, але в чужих очах стільки розчарування та образи. — Просиш мене довіритися брехуну? Знаєш, що вулиця вчить робити з такими, як ти?

— Відрізати язик? — згадує фразу одного з братів Кім.

— Триматися від них подалі, — цедить Хосок, підриваючись з лави, і йдучи геть.

Юнґі зривається слідом, ні секунди не чекаючи. Адже обіцяв собі, що на колінах благатиме — так він готовий. Тому що його людина щойно сказала, що має триматися від нього подалі, а Юнґі не може такого дозволити. Не може відпустити.

Нехай у цьому житті вони стоять по різні боки річки, і Хосок поки що займається саморуйнування. Але Юнґі допоможе перебратися, сам за ним попливе якщо треба, на спині притягне, аби тільки дозволив.

— Хосок …

— Нахріна, — його переривають, різко розвертаючись, — нахріна, ти поцілував мене, якщо знав, хто ти, і хто, блять, я? — і кричать, впиваючись поглядом.

Десь поряд пролітає птах, сідаючи на гілки, в той час як рідний голос розлітається між голими деревами. Нічна темрява майже програла сонячним променям,  хоча тримає лінію оборони до останнього. Мін дивиться на обличчя, що спотворюється гримасою образи та розчарування і, здається, розбивається сам.

Хосоку мало щирості – тоді він вивалить усе, як є. Буде повністю чесним.

— Я намагався чинити опір сам собі, нагадував, відштовхував. Але ти себе бачив? — зізнається. — У мене дах зносило, коли ти фліртував, загравав. Хосок, ти, блять, узяв мою руку і кілька хвилин ніжно терся обличчям, — Юнґі теж кричить, не стримуючи себе. — Я хотів цього так само, як і ти, якщо не більше! І я все ще хочу. Хочу тебе, Хосок, — він робить крок, наближаючись і пом’якшуючи голос. — З усім, що є, хочу. Тільки зійди зі шляху, що вибрав, і дозволь залишитися поряд.

З усім, крім того, ким він зараз є. Хіба так працює?

Хосок чує слова, розуміє сенс, усвідомлює наміри. Але мозок все одно відмовляється приймати, настирливо крутячи платівку, що зрадили, збрехали, покинули. Знову. А якщо зрадили один раз, то зроблять це знову. Він навчений людям другий шанс не давати. Проганяти, а якщо не йдуть — самому тікати. Але як йому, сука, втекти від Юнґі, коли він дивиться з такою надією, болем та благанням. Хосок же за ніч прикипів до цих очей, м’ятного волосся, рук, що тримали так ніжно, тілу, що ділилося теплом. Він же вірив кожному слову, поцілунку кожному довірився, про брата розповів…

Думки про брата вмикають усі інстинкти самозбереження, запускаючи раціоналізм. Уява різко малює можливі наслідки і почуття відходять на другий план. У Хосока в житті не може бути дві цінності, його просто не вистачить. Від однієї треба відмовитись, а зрадити брата він не може. Отже, залишається друга:

— Якщо ти спробуєш копати під мене чи мого брата, ти труп. Спробуєш дізнатися: як він виглядає, до якої школи ходить, з ким зустрічається, мою адресу — я тебе вб’ю. Чуєш, я тобі, нахрін, голову прострілю.

Кохане лице навпроти повнае агресії та злості. Хосок не блефує. Сказані слова вистрілюють точно по меті, потрапляючи в грудну клітку, залишаючи діри, що кровоточать і руйнуючи внутрішні органи. Серце стискається в агонії. Його ж собі назавжди хотіли, а тепер вбити погрожують. Невже Юнґі доведеться відпустити те, що він тільки знайшов? Невже від нього щойно відмовилися?

— Я не чіпатиму ні тебе, ні брата, — обіцяє, бо це правда. — Більше того: викрадення мотоцикла візьму на себе, щоб твоє ім’я не фігурувало, — якщо ти, правда, цього хочеш, я відступлю. — Тобі треба залягти на дно на певний час. Я прикрию тебе перед своїми, але якщо ти й надалі крутитимешся в цьому бізнесі, то рано чи пізно тебе загребуть. Я не всемогутній, Хосок, як би сильно мені цього не хотілося.

— Як благородно, — кидає, намагаючись приховати біль. — Намагаєшся загладити провину? Соромно стало? — за що? За власні почуття? Юнґі негативно мотає головою. — Тоді нахріна?

— Бо не хочу, щоби тобі щось чи хтось нашкодив. Навіть я.

— Ох, Юнґі, як же ти, блять, гарно намагаєшся виправдати себе. — вся ця турбота до біса не здалася, від неї тільки гірше. Краще б взагалі не заходив до того туалету. Хосок безуспішно намагається переконати себе у цьому, виходить погано. — Це не скасовує той факт, що ти брехав! Я з самого початку був чесним із тобою! То якого хріну ти поліз зі своїми поглядами та увагою? Нахуя віддав себе? Подобається коли тебе люблять? Не вистачило матусиного кохання? — зривається на крик. — Відповідай!

Добре, що в парку немає людей, і ніхто не бачить, як Хосок до болю в кісточках стискає чужий бомбер, готовий кинути хлопця у найближче дерево.

Добре, що в парку немає людей, і ніхто не бачить, наскільки цій сильній і сміливій людині боляче.

— Ти хочеш, щоб я сказав це? — зовсім тихо запитує. Від нього вимагають відповіді, яку не соромно сказати, навіть за таких умов.  — Добре, — Юнґі робить ще один маленький крок, щоб його почули якнайкраще. — Тому що я покох…

Але йому не дають закінчити, тому що сильно б’ють у сонячне сплетіння, позбавляючи легень повітря. Хосок більше не стримує власну агресію, образу, біль. Він навіть не дослухав, наївний, сподівався що відповідь буде іншою. Впевнений, що не може Юнґі відчувати те саме, що й він. Не має відчувати.

Юнґі складається навпіл, важко дихаючи, поки над ним нависає хлопець, що стискає кулаки. Мін у відповідь бити не хоче, розпрямляється, дивлячись тому в очі, і продовжує:

— Тому що…

Ще один удар, тепер по обличчю. Хосок б’є туди, куди ще вночі клеїв пластирі. Йому необхідно заткнути його, щоб не чути те, після чого спати не зможе. Тому що сильніше, окрім, як вдарити це обличчя, Хосок хотів би зацілувати його ще раз. Доторкнутися до шкіри пальцями, зігріти диханням, замазати кожну ранку, але не можна. Їм не можна, не за канонами цього сраного світу. Від того і б’є. І чекає, що його вдарять у відповідь. Зроблять хоч щось, лиш би мовчали.

Хосоку не потрібні відповіді: краще нехай із нього виб’ють усі ті почуття, що серце рвуть на частини, уламками у внутрішні органи впиваючись. Адже він і так все знає, від того злиться ще сильніше.

Тому що також. Так само. Тому що сильно. Тому що світ, пиздець, який несправедливий. Тому що вперше за довгий час він довірився, впустив у себе, а зараз у нього це з корінням виривають.

— Ти не мав права, — ще один удар. — Ти не мав права обіцяти, що, блять, будеш поряд! — наступний замах — у Юнґі розбита губа. Він ледве стоїть на ногах, хапається за комір шкірянки і кричить у відповідь:

— Ти теж обіцяв, що будеш поряд! Тоді чому зараз кидаєш? — запитує з гірким розпачом. — Хіба ти не можеш припинити цю маячню, Хосок? Хіба майбутнє твого брата, твоє майбутнє, ми, зрештою, варті всього цього? — він упирається лобом у чужий, стискаючи до болю тканину. Кров зі щоки капає на білу футболку з червоними губами Rolling Stones. — Я прошу тебе, схаменися, той шлях, що ти вибрав — не приведе ні до чого доброго. Тобі не обов’язково дарувати братові краще майбутнє, краще подаруй йому спокій, — у Хосока під пластирами на кісточках теж кров виступає. — Прошу тебе, Хосок, — ласкаво, з усією любов’ю, що в ньому є. — Здайся мені зараз, годі чинити опір. — Я вже тобі здався. — Дозволь допомогти і залишись поряд. Я благаю тебе. Заради нас. — і додає на межі чутності, бо страшно пиздець. — Я кохаю тебе.

Це останній аргумент. Фінальне визнання, яке він мріяв би вимовити в інших умовах, але іншого не дано. Юнґі здався Хосоку — тепер його черга. Він розіграв останню карту, інших козирів у рукаві нема. Якщо це не виграшна, то йому більше нема чого запропонувати.

Кров на чужих губах та футболці – хосокових рук справа, а йому цими губами кажуть, що люблять? Проводи у голові горять. Зрадити свої цінності чи зрадити себе? Дозволити кохати у відповідь та прийняти всі пропозиції? Чи бути вірним обраному шляху?

Ні. Хосок не може. Не вийде, не в його житті. Нехай він також покохав. Але він не може дозволити, аби хтось контролював його з братом життя, він більше не може від когось залежати. Один раз його уже зрадили, і він опинився у дитбудинку.

Більше Хосок не відкриється нікому.

Більше не довірить своє серце іншому, бо зараз залишить його тут.

— Немає ніяких «нас», Юнґі, і не було, — він віддирає чужі руки від шкірянки, спостерігаючи, як в очах навпроти розбивається надія. — Просто подрочили один одному, зняли напругу і все. Я тебе не знаю – ти мене теж. — Я теж люблю тебе, хьон.

Відштовхнути остаточно, щоб нарешті відпустили, залишивши тільки те, що душитиме ночами, бо відтепер ніч — це, сука, ваш час. Розбити, залишивши без жодної надії, щоб не чекали і не шукали. Хосок упевнений: тільки так Юнґі зможе рухатися далі.

Дурень, не розуміє зовсім, що людина навпроти так само себе йому назавжди віддала.

Юнґі погано приховує власні емоції, вивалюючи все напоказ. Хосок бачить, як там, під розпатланим м’ятним волоссям, на дні темних блискучих вир, надія теплилася на інший фінал. Але жоден з них неспроможний відступити від своїх переконань. Тому Хосок повинен кинути першим, поки не покинули його. Хосок повинен відпустити.

— Не трапляйся більше поліцейським, Хосок, — каже крізь біль у губі, ігноруючи рани душі, що кровоточать набагато сильніше. — Тому що наступного разу — я тебе не відпущу.

— Наступного разу не буде, Юнґі.

Перші промені весняного сонця торкаються мокрої землі, зігріваючи і пробуджуючи життя після зими, доки Юнґі спостерігає за спиною, яка іде геть, свого власного життя.  Його людина відвернулася, вибравши іншу дорогу, залишивши непроглядну темряву і вічний холод. У цьому житті вони розбилися об жорсткість реальності.

Доки довкола все оживає — Юнґі вмирає, розсипаючись на скалки ранковим парком.