“Ранок не такий як усі”

Звичний ранок на сірій кухні. Скільки їх таких вже було?

Світло променями гуляло по кімнаті: відбивалось від меблів, розліталось білою парою від кави, а далі ховалось у кудрявому волоссі, що на сонці виблискувало рудим. Тишу порушували лише цокіт годинника, іноді стук від чашки, котру ставили на стіл, і дихання.

Вони кожного разу насолоджувались цими годинами. Здавалось, наче потрапляли в окремий світ.

Женя так точно втрачав себе десь у потойбічній реальності, особливо коли дивився у блакитні очі навпроти, губився у них і захоплювався, коли у холодну блакить потрапляло світло сонця. Актор посміхався очима і відпивав із чашки трохи гарячу каву, ховаючись у білій парі. Він не брехав собі й не удавав, що нічого не відчуває, просто дивився та отримував у відповідь коротку, але щиру та тямущу посмішку.

Вони нікуди не поспішали, давали собі час відчути погляд навпроти, затамовували дихання від банального, випадкового торкання і просто насолоджувались першою справжньою дружбою та легким доторком “лю” до серця. Слова були не потрібні, не зараз. Вони дивились в очі один одного, що казали більше правди, ніж будь-які речення, слова, зізнання.

Це був такий самий ранок, як і кожний до цього. Та ж сама кава, кухня, стіл, за яким вони вчора записували новий випуск, стіни. Лише, може, сонечко світило яскравіше і очі навпроти щось невимовно казали.

Женя усе більше посміхався і відводив власні, це було неможливо прекрасно – отак сидіти та розуміти, що ти не один зі своїми почуттями, відчувати це, просто подивившись в крижану блакить..

Спартак коротко посміхнувся, побачивши, як чоловік навпроти заредів. Кава вже була допита, тож прийшов час мити чашки й потроху збиратися на роботу. Блондин піднявся, і забравши порожню філіжанку із чужих рук, прийнявся мити їхній посуд.

Але навіть ця дія не могла порушити навколишнього спокою. Женя усе ще сидів за столом і дивився на Спартака, насолоджуючись постаттю чоловіка, його плавними рухами й прямою спиною. Хотілось бути ближче, відчувати, торкатись. Хоча, чому він не може цього досягти? Хоч один раз він має бути сміливішим, має зробити перший крок.

Женя тихо піднявся зі свого місця, обережно підійшов до Спартака, і ставши позаду, просто поклав підборіддя на плече чоловіка, дивлячись, як той миє посуд. Це не була незвична для них дія, це був нормальний і цілком звичний стан, тож Спартак навіть не здригнувся, далі стояв і намилював чашку.

Але Женя хотів трошки більше і трошки ближче. Тож, піднявши й просунувши руки, вклав у Спартака на животі, обіймаючи та притискаючись ближче до чужої спини. Чоловік перед ним на секунду затамував подих. Психолог так сильно не хотів переривати цей момент, що вже вдруге намилював давно помиту чашку.

Женя заплющив очі. З кожним подихом, серце у грудях починало стукати трохи швидше і сильніше, а із кожною секундою, бажання бути ще ближче підсилювалось. Брюнет трохи відсунув голову, але тільки для того, щоб притиснутись носом до чужої шиї, вдихати звичний запах тільки випитої кави й давно знайомого гелю для душу.

Відчувши торкання чужого лиця до власної шиї, Спартак переривисто видихнув. Чашка була забута, а в руках з’явився рушник.

Трошки вологі руки накрили Женіни й притисли ще щільніше до себе. Спартак так насолоджувався моментом, що відкинув голову на плече чоловіка позаду, прикривши очі, а пальцями в той час ніжно погладжував чужі теплі руки.

Женя посміхався, в животі літали метелики, а серце пробивало грудну клітку! Чоловік обережно провів носом по чужій, тепер трохи витягнутій шиї, до вуха і вже не приховуючись, дихав чужим запахом.

Тихе “Женя”, промовлене майже пошепки, викликало мурашки, що пройшлись табуном по шкірі.

Його захопив азарт. Як далеко він може зайти? Коли його зупинять і чи зупинять взагалі?

А що буде, якщо замість носа він притиснеться до чужої шкіри губами? 

– Женька, що ти..? – затамовуючи подих, прошепотів Спартак і стиснув чужі руки у власних. Він навіть не зміг договорити, бо слова зупинились разом із повітрям десь у грудях.

– Я не знаю, – можливо збрехав чоловік, так само тихо, пошепки, відповідаючи у чужу шкіру. Легкі поцілунки прямували по щелепі, щоках і вилицях, залишаючи ледь відчутні торкання, пальці рук на животі Субботи переплітались.

– Ні, знаєш, – відповів блондин і ще більше відкинув голову на чуже плече. Женя його тільки-но тримав від падіння.

Ледь відчутні поцілунки залишалися легкими слідами-метеликами на чутливій шкірі обличчя. Спартак лежав на плечі чоловіка із закритими очима, насолоджуючись цим моментом і близькістю.

А Женя загубився. Він вже не зможе зупинитися, поки йому не скажуть. Чоловік цілував усе, що відчував під губами: брови, ніс, очі, щоки.

– Зупини мене. Поки не пізно, – прошепотів брюнет, нахиляючись до чужих губ. В голові набатом стукало серце, здається в такт із серцем чоловіка у його обіймах.

– Ніколи…- Спартак підняв одну руку і вплівши пальці у чужі кучері, притис чоловіка ближче до себе.

Це був занадто цнотливий поцілунок.

Лише торкання одних губ до інших: проба, дослідження.

А якщо так?

А якщо трохи підхопити?

А якщо відтягнути до себе, а потім схопити зубами?

Відсторонитися, поглянути у чужі очі та побачивши в них німу згоду, знову торкнутися чужих вуст. Цілувати із закритими очима, лише відчувати. Поринати, захлинатися у власних відчуттях.

Женіна долоня виплутується з чужих пальців, залишаючи живіт, і ніжно лягає на вилицю чоловіка. Ледь відчутним дотиком проводить по ній, погладжує трохи колюче підборіддя, звикає, вивчає, пальцями залишає “торкаючі” сліди там, де ще не торкались губи, з іншої сторони, куди вони ще не дістали.

Вони занурювались у ці відчуття з головою, плавали у власних почуттях і цьому незвичному “лю”, що відчувалось послідовною реакцією нервової системи десь у серці. Пальці у волоссі відчутно тремтіли, як і пальці на вилиці.

Ранок продовжувався, купаючи кімнату у сонці. Спартак розвернувся у чужих обіймах, тепер двома руками зариваючись в чуже, вже пухнасте і розпатлане волосся. Тим часом одна Женіна рука і далі тремтяче голубила чужу вилицю, а інша легкими доторками перейшла до спини й притискала до себе ближче.

Лише коли забракло дихання, чоловіки на силу відірвались один від одного, далі ділячи між собою дихання на двох.

На червоних вустах щирі посмішки, а в очах радість і щось більше, ніж просто “лю”, можливо, це саме кохання.

Ранок змінився. Тепер він інший. Не такий як усі.…

P.s Вітаю, пані і панове.

Ділюсь із вами своєю новою роботою, яку писала у надзвичайно сірий і похмурий день)

І, звичайно, дякую моїй надзвичайно прекрасній беті @whisinesy, яка рятує мене вже 4 раз 💕✨ обожнюю тебе, сонечко 

Також, раджу вам заглянути до мого творчого тг каналу https://t.me/kavovegornyatko

Або в пошуку “Кавове горнятко”

Усіх міцно обіймаю 🫂

Бережіть себе 💙💛

‼️ Я НЕ ДОЗВОЛЯЮ КОПІЮВАТИ СВОЮ РОБОТУ ‼️

P.s тут людина надихнулись моєю роботою і написала надзвичайно гарний вірш, прошу перейти за посиланням, прочитати і тицнути вподобайку 🤗

https://fanfic.com.ua/fanfic/%d0%ba%d0%b0%d0%b2%d0%b0-%d1%96-%d0%bf%d0%b0%d1%80%d0%b0/