Ранок в готелі «Надія»

⠀⠀«Як важко просинатися на нормальному ліжку, не усипаному розгніваними вошами і не покритому дивними плямами токсичних кольорів.» — Я подумав про це якраз під час просинання. Навколо мене висів запах лаванди, а на лівій руці розклалось голе жіноче тіло, через що саму руку я не відчував — лише легкий холод від безсніжної зими. Три десятки хвилин я переконував себе, що мені необхідно піднятися з ліжка, і стільки ж намагався переконати себе в протилежному. Переміг перший я, і під злісне бурмотіння я скинув товсту ковдру з себе й спритно звільнив кусок м’яса, раніше названий рукою. Вправно перестрибнув через білявку з краю ліжка, я опинився ногами на холодному металі, і приємне відчуття холоду дрижаками пробіглось мною до кінцівок довгого волосся. Останнє представляло із себе густі джунглі переплетених ліан темно-русого кольору, зв’язаних між собою щільними вузлами, які ще належало декілька хвилин випрямляти перед дзеркалом. Саме так почався мій ранок в номері готелю «Надія», де я і очутився, здавалося б, по чистій випадковості.
⠀⠀Взявшись за дешевий гребінець, що виплавив хтось на заводі із куска пластику, я знайшов в собі сили пустити ліву руку великими обертами, щоб підняти її із мертвих. З часом холод змінив ще сильніший холод, і вже він символізував життя для моєї кінцівки. Тому, коли я був повністю цільний, настала пора зробити ще один вранішній подвиг — глянути в дзеркало. Я набрав побільше повітря в легені, ввійшов в невеличку кімнату і нащупав пальцями кнопку включення. Світло осліпило мене різким броем, але я витримав і його. Ступив крок у сторону дзеркала, моє лице опинилося в відображенні гладкої поверхні.
⠀⠀— Ух, красень… — іронічно витягнув із себе пару слів хриплим голосом. Я оглянув в дзеркалі овальне фігуристе лице з широкими вилицями і по червоним слідам на молочній шкірі я потрапив до широкого лобу, частково укритого неслухняним довгим волоссям. Прийшлось відкинути декілька русявих грон, щоб помітити червоний прищик, якого вчора ще не було. Я притиснув його фалангою, і гостра біль маленькою блискавкою пробіглась до моїх висків — ті напружились. — Чому відмінили моду на настінні килими? Вже набридло просинатись з оцим  —, я на секунду оглянув мініатюрний дефект на лобі, — через холодні стіни. — Проте, мій скептичний настрій швидко змінився на щось безпристрасне, що було помітно в очах, які стали більш круглими, повіки — глибокими, а зіниці опустились трішки вниз під тиском верхньої повіки. Очі в мене були зелені, а якщо точніше — болотного кольору, в чому я знову переконався коли протер їх, а потім окропив льодяною водою  із крана. Далі я розпрямив волосся, розвіяв його за плечами і зібрав в міцний колос, закріплюючи в такому положенні двома мотками зеленої резинки. Кінець «хвоста» я підігнув до потилиці, і закріпив волосся таким чином, що мій хвіст перетворився в широке віяло, під яким виглядало декілька пасм волосся. І перед тим як піти з ванної, я розчесав негусту кучеряву бороду, і вперше за весь ранок посміхнувся  — тепер я виглядав не як болотне чудовисько.
⠀⠀Снідати ніколи не входило в мої плани, але тепер я був не в рідному гуртожитку, а в дорогому готелі, де їжу давали безплатно, і хоча на годинах була шоста, я все одно міг отримати свій чай з якоюсь випічкою, назви якої мені ні про що не говорили. На щастя, для цього не потрібно було говорити з персоналом, і я лише підійшов до вхідних дверей, і на цифровому екрані ввів потрібний заказ. Екран засвітився зеленим і менше чим через хвилину класичні мелодії оповістили мене про те, що їжа приїхала. Я відкрив двері, і в залитому срібним кольором коридорі на руці статного чоловіка стояла таця з заказаною їжею. Пам’ятаєте, я говорив, що дуже зрадів, що мені не потрібно було говорити з людьми для отримання їжі? Цей чоловік в дверях з веселим голосом сказав:
⠀⠀— Доброго ранку, пан Лаврін! Виглядаєте чудово. Ось Ваш сніданок. — голос дійсно був веселий, але в мене від нього мурашки бігли по шкірі, бо він належав не живій людині, а нежиті — так ми називали тих, кого зазвичай називають андроїдами, або сінтами. Іншими словами, це була металева шкарабанка, наповнена електросхемами і, що найдивніше для мене — справжнім людським серцем. Шкіра теж колись належала справжнім людям, хоча франківський народ переконують до цих пір, що вона синтезована із органічних речовин. Брехня. Я вихопив свою тацю із рук немертвого працівника і захлопнув перед ними дверима — той лише попрощався своїм занадто реалістичним голосом.
⠀⠀Видно, саме цей звук і розбудив ту, через кого я і пішов на такі великі зміни і проснувся в цьому готелі.
⠀⠀— Ти не спиш, любий? — солодкий і дзвінкий, голос білявки нагадував спів соловейка. Я ніколи не чув спів справжнього солов’я, але впевнений, шо він звучить саме так.
⠀⠀— Так, ти ж знаєш, скоро на роботу. Вибач, що розбудив, лягай далі спати. — Окрикнув я її з світлої кухоньки, та було вже пізно — висока жінка с широкими стегнами застигла в дверному отворі на кухню. Вона так вправно вигнула свої боки, що ноги стали ще більш виразними, а щось в середині мені запалилось сильним вогнищем. — Ти виглядаєш чудово, Мстишо. — Я широко посміхнувся, і не на секунду не відвернув очей від її яскравих зіниць, і вона опустила їх вниз, теж посміхаючись.
⠀⠀— Як і завжди, Лаво! — оголена білявка махнула долонею і на секунду зникла в кімнаті, після чого з’явилась в м’якому халаті синього кольору з жовтими зірками. І хоч це була одежа, Мстислава навіть не намагалася прикрити більшість частин свого тіла, і навіть плече нагло оголила, немов хотіла завести мене навіть з самого ранку. Але я не здався, швидко висьорбав свій чай, жалісно залишив на тарілці сирний мус, викладений в формі куба, і поцілував красуню в щічку, зникаючи в головній кімнаті номеру.
⠀⠀— Може, подзвониш в деканат і скажеш, що сьогодні в тебе не вийде прийти? Ну, ти ж захворів, пам’ятаєш? — хитрий, але все ще дзвінкий та надихаючий голос дурманив мою голову. Тільки вона могла заставити мене сумніватися так сильно, щоб декілька хвилин замирати на місці в пошуках правильного рішення. Но сьогодні я був непереконливий.
⠀⠀— Ні. Я ні за що не признаю, що захворів. Я…
⠀⠀— Я не хворію! — трішки роздратовано перебила мене Мстислава, все ще сидячи на кухні, і я постарався швидко натягнути на себе штани, щоб вона не придумала ще якийсь спосіб зупинити мене. Я не часто пропускав свою роботу в університеті, але коли пропускав, то тільки через неї. Не те щоб я був проти, бо коли я робив цей злочин, то проводив чи не найкращі дні в своєму житті, але після цього я ненавидів себе за такий вчинок. Совість так сильно кочегарила моє серце, що я виконував подвійні, а то і потрійні норми на роботі, аби виправдати себе в своїх ж очах.
Мстислава мовчала. А я накинув на свій міцний торс чорну пом’яту футболку, натягнув пару кросівок і пірнув в широченний плащ болотного кольору. Саме пірнув в нього, так як через зламаний замочок, він не розстібався, і мені приходилось заповзати в нього. На щастя, він був на два розміри більший від мене, тому я відчув проблем з цим.
⠀⠀— Хорошого тобі дня. — в дверях знову опинилась красуня, і я посміхнувся, кидаючись на неї з обіймами. Точніше, я доволі стримано обійняв її однією рукою, і швидко поцілував в щоку.
⠀⠀— І тобі хорошого! Карточку залишаю тобі, щоб ти заплатила за номер. Як вирішиш при виході взяти декілька сувенірів, прошу, залиш шампунь з ароматом яблук для мене, домовились?
⠀⠀— Домовились, аполоне. А ти не забудь залетіти в АТБ і купити якогось вина для зустрічі з моїми батьками. — Я махнув рукою на прощання і висковзнув на коридор. Лише тоді я згадав, що сьогодні в нас запланована зустріч з її батьками. Від цього моя щелепа відвисла, і голова важко похилилась. «Чорт, це мав бути прекрасний день», — я настільки тихо прошипів це собі під ніс, що сам ледве почув, однак, за дверима пронісся голос білявки.
⠀⠀— Хей, я все чую. — І я побіг до ліфту, спускаючись з вісімдесятого поверху на хол буквально за дві секунди. Все ж, 2088-й рік досяг таких стрімких ритмів в всіх сферах, яких не досягав ще ніколи, тому я міг не боятися гнів своєї красуні.
⠀⠀— Вже йдете, пане Лаврін? Хорошого Вам ранку! — Проскрипів чоловік з пишними вусами біля ліфту, і ті ж слова повторила жінка з ресепшеном, але я не відповів ні слова, лише махнув рукою і опинився на вулиці. Декілька секунд я простояв на місці щоб знайти по промінню сонце, яке сховалося за сотнями хмарочосів, які чесали, здавалось, не тільки хмари, але й саму космічну гладь над ними — настільки високими вони здавались. Сонце виблискувало між ратушею і одним із сотень офісів, усипаних рекламою побутових товарів, автомобілів і, найголовніше,  повністю органічних продуктів харчування, вибудованих в п’ять сотень поверхів нудної роботи-за-комп’ютером. Мене ж очікував рідний ПНУ, де я мався відбути три пари філософії, зробити кілька безглуздих справ з важливим виглядом, і: «О чорт, сьогодні ж ще й нарада…», — я вдарив себе по лобі за забудькуватість і кинувся по сходах на площу готелю, а далі до свого «гравітанка»  — велосипеда з гравітаційними подушками і зламаними тормозами (через що я весь час врізаюсь в щось). Транспорт повільно піднявся над повітрям на дистанції шести метрів, і я почав крутити педалі, від чого труба біля заднього колеса затрусилась, а сильна хвиля концентрованого повітря здвинула мій «гравітанк» вперед.