Разом попри все

Ну ось і все. Прохолодний вітер ніжно обіймав нас. Я тримаю твою руку у своїй. Ні, не просто тримаю, а стискаю як ніколи до цього. Ти робила те ж саме у відповідь. Твої пальці такі ж холодні і тендітні як і завжди. Я так обожнюю тримати тебе за руку. А твої очі!.. Вони такі чарівні. І такі порожні… Я зазираю в них. Я знаю, мені там раді. Шкода, що я не можу змінити світ. Я би зробила усе, тільки б твої очі були сповнені радості. Напевне, в моїх також видно порожнечу, так?

Ми дивимося одне на одного і мовчки розмовляємо. Слова нам не потрібні, ми все розуміємо без них. Я знаю, тобі страшно. Чесно, мені трішки також… Але знай, я тебе не покину. І навіть зараз ми разом. Сам на сам з останнім кроком. Це кінець. Ми самі цього хотіли і самі до цього дійшли. Нас нічого не тримає. У нас є тільки ми та всепоглинаючий біль.

Я опустила голову вниз та глибоко вдихнула. На твоєму обличчі більше не було жодних емоцій. Я розумію – ти готова. І ми робимо цей крок разом. Перед моїми очима усі наші щасливі моменти…

«Перший день літа. Ми з тобою ще зовсім малі діти. Ми стрімголов біжимо крізь траву на зелених луках. Наш дзвінкий щирий сміх долинає аж до самих пташок, що мирно пливуть попід м’якими хмарами. Я веду тебе за собою. Гостра трава ріже нам тіло: обличчя, руки, ноги. А ми лиш голосно сміємося їй у відповідь. Я упевнена, тоді ми були найщасливішими на всій Землі. Від втоми я зупиняюсь і падаю в траву. Вона уже ніби й не ріже, навіть навпаки – ніжно обіймає. Вмить ти опиняєшся біля мене і переводиш подих від безглуздого бігу. Спекотне сонце сліпить нам очі. Теплий вітер змушує траву лоскотати нам щоки. Подеколи перегукуються поодинокі пташки. Такий чарівний момент! Я насолоджуюсь ним із заплющеними очима і злегка беру твої пальці в свої. Я знаю, ти також щаслива. Лиш тепле літо і радісна ти поруч в траві».

«Нам по одинадцять. Уже тоді ми почали помічати наскільки швидко плине час, наскільки швидко дні змінюють одне одного. А надворі уже сумна та прохолодна осінь. Її гарячі барви огортають дерева, а сльози розм’якшують землю. Сьогодні видався важкий день для нас обох, саме тому ми вирішили прогулятися. Я взула своє найтепліше взуття і взяла свою покоцану парасольку. Хоч надворі і брудно та мокро, проте ризикових чобіт у мене не було: чи то грошей не вистачало чи бажання їх придбати. Ти ж завжди одягнена по погоді. Це добре. Настрою не було ні у тебе ні у мене. Ми завжди знаходили про що поговорити. Але не сьогодні. Здавалося ніби усе місто було пригнічене. Сумний осінній дощ розбивався об наші парасольки і порушував тишу, що була між нами. Наші черевики уже геть брудні, а мої ноги до того ж ще й наскрізь промокли і змерзли. Ми йшли поруч і кожна думала про своє. Але попри депресивну осінь та жахливий настрій, нам було добре просто бути разом. Знати, що щоб не трапилося ми будемо поруч. Ми не говорили про це – ми це відчували».

«З кожним роком моя депресія пожирала мене все більше і більше. Більше ніде не було радості: ні в друзях, ні в родичах, ні в хоббі. Сварки з матір’ю почастішали. Проблеми з навчанням посилились. З людьми я майже не спілкуюсь. І єдиним променем щастя для мене зосталася ти.

Зовсім неочікувано ти сьогодні прийшла до мене. Мій настрій вмить поліпшився. Я заварила нам ягідного чаю та нашвидкуруч приготувала бутербродів. Ми розмовляли про все і ні про що одночасно. Я так люблю коли ти натхненно розповідаєш якісь історії. Я так люблю коли твої очі горять. Від цього я і сама спалахую щастям. У такі моменти я геть забуваю тебе слухати. Усе на що я тоді спроможна – закохано дивитись в твої палаючі очі. З-закохано?.. Думаю так. Саме тоді я почала розуміти, що ти для мене більше аніж просто подруга.

Тоді я злякалася цього. Я боялася втратити тебе. Я хотіла бути ближче, але думала, що це злякає тебе, ти будеш відчувати відразу до мене і ми припинено нашу дружбу».

«Сьогодні ти знову вся в сльозах прийшла до мене. Я стурбовано відвела тебе на диван і почала розпитувати що трапилося. Довгий час я не могла витягти з тебе відповідь – ти лиш плакала. Я сиділа поруч і міцно обіймала тебе. Мені так боляче дивитись на те як ти плачеш. Ти сильно притислась до мене, так, ніби я  єдина, хто є у твоєму житті. Ну а я ж ніколи не покину тебе, особливо у такому стані.

Через деякий час ти почала заспокоюватись. Тепер ти таки мала змогу розповісти мені, що з тобою трапилося. Тоді ти сказала, що той виродок кинув тебе. Я так і знала, що від цього паршивця нічого хорошого чекати не варто! Нічого, дівчинко моя, я пору, я завжди буду з тобою. Ті, хто йдуть від тебе просто тебе не достойні. Я заспокоювала тебе як могла. Коли я витирала твої останні каплі сліз, я помітила легку ніжну посмішку на твоїх чарівних вустах. Тут же ти міцно обняла мене і стиха прошепотів на вухо: “Знаєш, а мені ніхто, окрім тебе і не потрібен. Дякую, що ти завжди поруч”… Я навіть не знала, що й сказати тоді і лише ще сильніше притисла твоє тендітне тіло до себе. Напевне, це не той час, але я більше не можу тримати це в собі: “Я кохаю тебе, сонце моє”…»

«Тепер ми таємна пара. Як довго я цього чекала і як сильно я цього хотіла. Нарешті я можу подарувати тобі усю свою ніжність і турботу сповна. Шкода лиш, що усі наші інші проблеми нікуди не зникли. Аби лиш не зникли, так ще й чи не щодня погіршувались… Я геть з усіма розсварилася. Мене уже двічі мало не вигнали з цього задрипаного училища. Твої батьки дізналися, що ми більше ніж друзі і заборонили тобі зустрічатись зі мною. Ми з тобою мало не щодня втікали з наших “домів”. Це уже не були наші домівки і ми обидві це добре розуміли. Тепер ми самі з нашою тяжкою депресією. Під її натиском ми і вирішили померти разом: в один день, в один момент. Нам однаково втрачати більше нічого, окрім як наші безглузді життя».

Ми довго це планували і нарешті таки втілили цей план у життя. Дякую, що була тим, хто скрашував моє похмуре жалюгідне життя.