Фанфіки українською мовою
    Chapter Index
    Фандом: .Оріджинал

    Що ж… Як там? Не кликати того, хто прийти не може. Ештон поки не дозволяв собі “хотіти” аби зграя опинилася поруч. Для початку потрібно переконатись, що він не мучитиме нікого. Окей. З Картером ясно. Картера не звемо. Не кличемо. Хай сидить в Шазарії під боком у жінки і дивиться за Акакдемією. Все не звемо. Ештон з усіх сил намагався дати собі установку, аби не покликати Картера випадково. Так. Логічно, що з інших країн сюди ніхто теж не причимчикує, якщо такі олухи знайдуться. Окей. Значить тут. Вся зграя, яка знаходиться тут, поруч з Ештоном.

    Ештон поглянув на Місяць. Він так голосно кликав… Що зробити так само – зусиль і зовсім не потребувало. Ештон просто повторив за Місяцем. Просто покликав. Просто забажав, аби зграя прийшла, всі хто може, хто поряд. Віддався бажанню і поклику Місяця. Розчинився у цьому відчутті, відпустив себе так легко, так правильно… І він відчув, як Місяць притягує… Він відчував це під час глибоких медитацій, але щоб тут в реалії… Та Ештона мало цікавило що і чому. Його не цікавило для чого. Він просто стояв і дивився на Місяць, що навіть у повні не був. Стояв посеред нічної лісової галявини з руками у кишенях і дивився. І так легко було розчинитися у цьому відчутті… І Ештон відчував, як Місяць буквально вливає своє проміння й силу, енергію в Ештона. І він не опирався. Він відчував периферією свідомості, як зграя збирається навколо. Відчував їх наближення, але вони були ще далеко, а Місяць – ось, поруч. Здається і зовсім близько. Менше відстані витягнутої руки. Так близько… Але ось і зграя вже тут. І Ештон поглянув на них, на свою сім”ю, а Місяць не відвернувся. Він сяяв над Ештоном, незважаючи на те що він відволікся. Вся його зграя перед ним.

    – Шона?- Вона теж тут. Готова значить. Ештон простягнув до неї руку, запрошуючи в світло місячного прожектора. І вона підійшла вклавши свою маленьку долоню в Ештонову руку.- Ти вступаєш у зграю, Шона? Приймаєш мене як вожака? Обдумай відповідь. Свідків достатньо. І Місяць свідком буде.

    Шона відірвала погляд від Ештонових очей і подивилася на Місяць. Вона довго стояла так. І раптом її енергія вирвалась, наче вихор накрила усіх присутніх і ліс довкола, сполохала пташок, що сиділи на найближчих деревах, і вони кинулись навтьоки, голосно тріпочучи крилами у нічній тиші. А ніч здавалася ще темнішою під покровом густої темної енергії Шони, і лише Місяць сяяв ще яскравіше. Сяяв і її волосся, здавалось, вбирало його проміння. Шона стисла руку Ештона, здається, не помічаючи цього. А її серце пришвидшено билось. Вона не була налякана – вона була в предчутті, і Ештон збагнув, що вона відчуває поклик Місяця так же ясно, як і Ештон. Вона опустила свої блакитні очі в глибокий погляд Ештона.

    – Здається є лише одна дійсно правильна відповідь. Я вступаю у Вашу зграю, Ештон. А вожак Ви мій уже давно.- Впенено з зимовим, проте не холодним спокоєм промовила Шона. А тоді тихо додала, ніби точно знаючи, що Ештон зрозуміє її:- Я чую його.

    – І що ж він каже тобі?- В тон їй запитав Ештон. Як можна назвати цей тон? Інтимним?

    – Він… Кличе. Так, як Ви покликали.- І в її душі піднялося таке щемляче хвилювання. Вона сподівалася почути підтвердження своїх слів. Ніби дитина, яка боїться що дорослі не повірять її словам – сприймуть за вигадку.

    Ештон тепло усміхнувся їй. Він пишався нею. І він вирішив знову використати фразу Мерін (схоже, вона стала не лише його коханою, дружиною, його музою та богинею. А й наставницею):

    – Вміти слухати своє серце – це справжній дар.- Ештон з ніжністю дивився на Шону, його тепла посмішка дивно поєднувалася з темною і прохолодною енергією Шони, та, здається, нарешті, її енергія не відштовхує енергію Ештона… Він стиснув трішки сильніше руку Шони, просто аби нагадати їй про цей контакт:- Я приймаю тебе у зграю, Шона.- Ештон підняв очі у неї над головою, поглянувши, здавалося б, у темряву:- Підійдіть. – Тепло покликав він зграю. І з нічної темряви, приправленої енергією Шони, вийшла решта зграї: Рікон, Сірін, Кір і Акелар. Вони підійшли ближче, тісно обступили їх з Шоною, вони обіймали їх, вітали нового члена зграї, і їхня спільна енергія полонила ліс.

    Дивна у них вийшла рада на цей раз.

    *

    – Що ж ходімо, прогуляємось. Місяць кличе.- Усміхувся Ештон після тривалих обіймашок на галявинці. І всі повідклеювались.

    Ештон просто пішов кудись вглиб. Він ввімкнув своє сприйняття і природня енергія лісу та Місяця буквально освітлювала йому шлях. Він раптом збагнув, що зграя цього не бачить і просувається в темряві. І Ештон випустив свою свідомість “погуляти”. Це було легко. Все довкола так і кликало в медитацію. Насправді, залишати зв”язок з реалією, аби не ввійти в повну медитацію, було складніше. Ештон йшов, тонучи в цих потоках енергії. А за ним йшла зграя. І Ештон хотів би побігти, інстинкти підштовхували. Але Шона не буде в захваті від нічної пробіжки по лісу, тому Ештон йшов достатньо повільно, насолоджуючись вологим повітрям. Й запах лісу повільно насичував їхній одяг та волосся. Раптом серед різноманітних течій природньої енергії Ештон помітив особливу, схожу на енергію Місяця, тільки вона була не срібляста, навпаки – майже золота. Насичена, тепла, жива. Ештон пішов проти цієї течії. Вона ставала відчутнішою з кожним метром, додавалися потоки. Незчувся Ештон, як течій було уже декілька, що вирували, сплітаючись у химерний танець. Зграя невідступно слідувала за своїм вожаком. Ештон знав, куди він йде. І ось – вони на місці. Серце лісу золоте скупчення енергії, що пускало теплі насичені золоті течії природньої енергії по всьому лісу. Це виглядало, як золоте вируюче полум”я – торкнись і обпечешся, ввійди і згориш. Ештон зупинився і замилувався на коротку мить. Та він не боявся зовсім – ступив крок. Ще один. Іще. І зграя йшла слідом. І от вони всередині, де порожньо. А навколо них вируюча енергетична сфера. Ештон поглянув вгору і побачив, що Місяць все ще супроводжує їх. Хоч відчуття енергії серця лісу змазувало відчуття від присутності Місяця… Та варто лиш поглянути, зосередити увагу – і можна помітити, що він тут. Не покинув тих, хто прийшов на його поклик. Ештон розрізнив чітке запитання в біохвилях Кіра, та порушувати тишу ніхто не наважувався. Ештон трохи розважався, хоч і зовнішньо, в напівмедитативному стані, його емоцій не розрізниш, та він точно знав – його зграї зовнішній прояв емоцій не потрібен, аби розрізнити стан свого вожака. Але й справді – на це зовсім не час. Ештон прислухався до серця лісу. Хто зна, чия душа тут. Серце не запрошувало. А Ештон не поспішав входити в чужу душу без запрошення. Ештон чекав. Він закрив очі і слухав, опустивши голову.

    І хто зна чому… Чи то тому, що гості цікаві, чи то тому, що вони прийшли в супроводі Місяця. Чи, можливо, тому що Ештон витримав “етикет”, серце лісу покликало. Запросило. Злегка поманило.

    – Хто залишиться в реалії?- Запитав Ештон, уже сідаючи в позу лотоса прямо на траву. Тут Ештон не наважився б виставляти бар”єр. Не хотілось би робити будь що, що могло б хоч віддалено образити тутешнього господаря, чи нашкодити йому, не хотілось би нав”язувати свої правила.

    Настала пауза. Всі хотіли йти. Ештон посміхнувся в душі. Та домовились без довгих діалогів – біохвилями. Рікон лишався минулого разу й на правах правиці зайняв місце поруч з вожаком – сів поруч з Ештоном на траву. Кір теж залишатись не хотів – бажає бачити, що відбуватиметься. Решта теж хотіли йти, але позиція була м”якша. Сірін вирішила поступитись і не використовувати вище положення – залишиться в реалії. Тож Шона й Акелар радісно приєднались до спільної медитації. Всі четверо поклали Ештону на спину руки, повторивши за Ріконом, очевидно, і Ештон ледь уже тримаючись за реалію, довгожданно шубовснув в вакуум чужої душі, потягнувши й зграю за собою.

    Ештон відкрив очі і опинився посеред дерев з білою корою, яку де-не-де проривала чорна кора. А гілки з зеленим яскравим загостреним листям звисали, наче гілки верби, от тільки води не було – ліс був сухеньким, теплим і затишним. Навіть квітучим. Літнє сонце стояло високо на небозводі. І почувся пташиний щебет. Він обернувся на свою зграю. Вони здивовано озиралися.

    – Відчуття знайоме.- Ступив крок Рікон, аби опинитися біля Ештона.- Ніби…

    – У Храмі.- Усміхнувся йому Ештон. Рікон здивовано дивився на Ештона і здогадки одна за одною лунали в його свідомості, не такі вже й далекі від істини.

    – А ми без звірів?- Рікон обернувся на Акелара. Той теж був без звіра. Рікон трохи занепокоївся. Без звіра тяжче буде дати відсіч.

    – Ми тут не для того, аби битися.- Суворо присік цей хід думок Ештон.- Можливо тому серце лісу і не пропустило ваших звірів.

    – Серце лісу?- Зацікавлено озвався Кір з явним наміром додати все що побачив у свою книгу. Він щиро радів, що Шона тут і збагатить розповідь своїми неймовірними ілюстраціями, а тепер, коли вона побачила все своїми очима – вони будуть живі і яскраві, збагачені її власними емоціями і світобаченням.

    – А тут ти куди красномовніший.- Зауважила Шона, але компліменти її таланту, що Кір її засипав ними, потрапили в ціль, та й приховувати тут це навряд вийде.

    – Так, саме так і працює медитація.- Засміявся Кір, він і радість від того, що Шоні сподобались компліменти була світла і так не схожа на його звичні емоції.

    Акелару подобався Кір і медитації з ним. Та він уже обрав з ким вступить у ланку і це буде Шона.

    – Що? А в мене запитати не забув?- Здивувалась Шона, але приправити все обуренням не вийшло.

    – А мені і не потрібно. Ти будеш князем і ланковим. Я приєднаюсь до тебе і буду в твоєму підпорядкуванні. А якщо ти не захочеш, то проженеш мене від себе.- Заусміхався відкрито їй Акелар.

    – То ти собі ланкового шукав?- Плеснув себе по лобі Кір. Ідіот. І тут Кір гарячково почав думати про берези.

    – О, то ці дерева березами називаються?- Зрадів Ештон, що тепер про це знає.

    – Так, в Шотландії ростуть такі дерева, але я не чула щоб вони росли у цьому лісі.- Зауважила Шона. І Ештон зрадів, що розмова перетекла від інтимних тем. Адже їх слухає не лише він з Ріконом, а й пара ще одних цікавих вух.

    – Хм. То ти знаєш про мою присутність, людино.- Матеріалізувалася господиня цього простору душі.

    – Наяда!- Здивовано впізнав Рікон.

    – Хм… Знаєш хто я?- Для наяди освіченість лара стала сюрпризом.

    – Мій вожак уже згадував про наяду. Важко не здогадатися, зустрівши тебе особисто.- Рікон з великим хижацьким інтересом спостерігав за наядою. Вона була з розкішними рогами вздовж волосся кольору темної кори, а одягом їй слугували якісь гілки, що наче живі звивалися навколо. Рікон же дуже хотів підійти поближче і обдивитися її. Але ретельно стримував свої пориви.

    – Мм… Який ти стриманий лар.- Підпливла наяда до Рікона майже впритул. Вона здивовано спостерігала, як хижак стримує себе. І це в медитації. Вона мелькотіла в Рікона перед очима, наче сорока перед котом, та Рікон лише спостерігав за нею блимаючи посмішкою в зелених очах – непорушно.

    – Як на лара воля в тебе незвично велика.- Розчинилася вона в просторі душі і виникла в Рікона за спиною.

    – Так, впертості в мені на всю зграю вистачить.- Іронічно зауважив Рікон. Він не думав, що це достоїнство для лара. Але, як зауважував раніше Ештон про самого себе – він опинився там, де є саме тому, що підійшов на цю роль. Тож і Рікон не жалітиметься на те, яким народився. Наяда продовжувала дражнити Рікона, випробовуючи його силу волі. Вона була схожою, на ту наяду, що вже бачив Ештон, але разом з тим відрізнялася надто явно. Була привітніша, замість упередженості відчувалася цікавість. Можливо в її обителі гості рідше бувають.

    І навколо, між гілок беріз, розлетівся сміх наяди наче весняний вітер:

    – Ти цікава людина. І це не перший прихисток у якому ти був? Світ повен сюрпризів. А я гадала, що лише я настільки необачна – впускати до своєї душі людей.- Наяда весело продзвеніла сміхом і розсипалася сонячним промінням між салатового листя.

    – Будьмо чесними, тут ми у твоїй владі.- Усміхнувся Ештон, навіть не намагаючись прослідкувавти за рухом цієї дивовижної душі.

    – Ахах. Так, та не так.- Матеріалізувалася вона прямісінько біля посмішки Ештона, з іншого боку від Рікона, зависнувши в повітрі і нахилившись до нього, ніби стояла на невидимому камені висотою сантиметрів з сорок. Та Ештон не відсахнувся і не злякався. Він зовсім не сподівався побачити обличчя наяди настільки близько, просто він знав, що ця душа йому не зашкодить, доки їй не доведеться захищатись, а ще він відчував її всюди, не лише в образі душі, а й у всьому цьому просторі. і навіть поза ним – в релії, в лісі.

    – Хто ти?- Запитала наяда, вже здогадуючись що злегка чогось не розуміє.

    – Ммм… Як з якого боку подивитись.- Розсміявся весело Ештон. Що саме її зацікавить? Те що він вожак зграї з збірної солянки рас? Лише алубі не вистачає до нині живучих на Землі. Чи те що він Повелитель ларів? Чи може чоловік Повелительки Шазарії? Пхах, а він неоднозначна особистість, незважаючи на те, що він просто людина з купою недоліків.

    – Мм… Так ти ментор.- Усміхнулася наяда. То ключ – не універсальна назва?

    – Так, а ти?- Ештон не здивується, якщо вона щось типу поводиря чи хранителя знань.

    – О… Ти мене переоцінюєш.- Знову зникла вона, випрямившись і розлившись сміхом. Та насправді вона була сумною. Їй болісно було згадувати, як їй довелося пожертвувати тілом, аби врятувати ліс. Аби боронити його. Аби її існування не принадило в ці глибини людей й маврів.

    – Маври теж шкодили екології? Я думав, що це лише люди такі вузьколобі.- Здивувався щиро Ештон.

    – Ахах. Маври були надто різними. Так само, як і люди. Ось, наприклад, ти. – Наяда виникла поруч з Шоною.- Дитя, не хочеш залишитись? Тобі сподобається зі мною.

    – Ні, дякую за запрошення.- Шона задоволено помітила, що вона користується попитом в доволі великій мірі. От тільки, поки в її житті не з”явився Ештон нікому вона не була потрібна. Та і їй є що втрачати в реалії окрім самого Ештона. Йому ж не сподобався такий хід думок Шони. Йому не хотілось би думати, що вона вважає себе цінною тільки через те, що він її чомусь там навчив… Вона була талановитою й неординарною й до зустрічі з ним.

    – У тебе немає шансів, наяда. Ніхто з зграї Ештона не покине його.- Самозадоволено відмітив Рікон. Зграя ростиме й він Ештону в цьому допоможе. Й дуже сподівається, що не доживе до того часу, коли Ештон когось з зграї прожене.

    – Тобі слід навчити своїх дітей, аби вони не розкривали твоє істинне ім”я перед незнайомцями. Це небезпечні ігри.- Застерегла наяда.

    – Це не моє істинне ім”я. Лише те, яке дала мені мати при народженні.- Усміхнувся Ештон. Хоч і образ душі наяди був в Ештона за спиною, та він точно знав, що наяда бачить його емоції і міміку на образі його душі. Дивно, що він лише в образі людини зараз. Ні, Ештон певен що зможе обернутися і в образ вовчиці, просто не час і не місце показувати цю грань своєї душі.

    – Он як. То у тебе два імені. Люди мають більше подібних рис з алубі, аніж здається останнім.- Пересіла наяда на гілку берези.

    – Ммм… всі живі істоти мають спільні і відмінні риси між собою. Люди і алубі мають більше відмінних рис між собою, аніж алубі і наяди, скажімо.

    – Пф… Та що ти знаєш про нас, людино.- Фиркнула наяда.

    – Те, що Ви в свій час не впорались зі своїм завданням, поставленим світом перед Вами.- Сказав Ештон. І холодний незатишний вітер між березового гілля не став несподіванкою.

    – Смієш звинувачувати нас у чомусь, людино?- Опустила наяда голову, разом з тим піднявши роги. Та хіба може гнів наяди стати хоч в якесь порівняння з гнівом алубі? Та він і сам давно перестав бути здобиччю. Ештон не боїться її. Але ставиться з повагою. До неї та до її вчинків в минулому. Йому лише жаль, що мави пішли проти дерева життя та самої світобудови і заплатили за це існуванням свого виду.

    Наяда пригладила роги.

    – Здобич теж може нанести смертельні рани. Пам”ятай.- Застерегла наяда без злоби чи загрози – попередила і поділилася мудрістю древньої істоти.

    – Вірно.- Веселощами підтримав Ештон наяду.- Слід пам”ятати, що на полюванні хижак може стати жертвою. Тому потрібно бути обережним. От тільки я і моя зграя не на полюванні. Ми в гостях.- Ештон відчував добродушну іронію. І битися не планував від початку.

    – Хм… Що ж, тоді навіщо звинувачення, людино?- Вже більш зацікавлено, аніж вороже звернулася вона, схиливши голову на бік, дуже нагадуючи зараз прекрасного оленя.

    – Я хотів дізнатися чи ви свідомо уникали своєї ролі? Чи свідомо прирекли себе до сумної долі?- І це було важливим питанням.

    Все довкола затихло, наче перед бурею. От тільки у лісі бурі не такі відчутні. А вітер, що бушує біля верхівок, тут, внизу, заспокоюється, стримуваний деревами. Так і наяда. Надто мудра істота аби злитися на ключ за те, що він хоче виконати своє призначення.

    Наяда виникла перед Ештоном і між гілок на її одязі проступили зяючі деревним соком голі гілки.

    – Мудрість – не риса новонароджених. Рани приносять досвід, праця – знання, а час – терпіння. Проте інколи помилки бувають фатальними, а молодість сліпою. А ми були надто молодими, аби зрозуміти свою суть. Замість того аби дарувати, ми боронили. Замість того аби прихистити, ми тікали. Замість того аби піклуватися, ми помирали.- Гірко було наяді. І між листям беріз, на стовбурах, раптом завиднілися зяючі рани , майже такі ж як і на її одязі, з яких тік деревний сік.

    – Ви повинні були стати повелителями маврів, правильно?- Уточнив Ештон.

    Наяда не сподіваася, що людина, нехай навіть ментор, так швидко зрозуміє те, що вони не зуміли в свій час. Де ж був їхній ментор? Вона сподівається, що він заплатив високу ціну за те, що не зумів врятувати два види, провести їх по вірному шляху. Ештон співчував наяді, її загиблій расі, і маврам теж. Він не знає, що сталося з ключем в їхній час. Та, чомусь, не сумнівається що був такий.

    – Світ надзвичайно мстивий. Та такий же щедрий.- Зітхнула тяжко наяда.

    – А ми надто слабкі аби протистояти дереву життя.- Погодився Ештон.

    – Ми не повинні протистояти йому.- Не погодилась наяда. Хіба протистоїть листя дереву? Хіба протистоїть павутина павуку? Невже протистоїть ріка своїм краплям чи навпаки? Ні. Краплі висихають, якщо не потраплять у ріку. І не слід нарікати на ріку, якщо краплі з хмар впали куди не слід.

    – Хочеш сказати, ми – це частина дерева життя? Тобто так само як ми прагнемо стати його частиною, так само воно росте і збільшується, якщо ми приєднаємось до нього?- Задумався Ештон. В цьому є сенс. Це пояснює, чому дерево життя так прагне приєднати до себе душі. Так сказано і в релігії Зовнішнього Світу: душі людські пішли від святого духа і якщо підуть вірним шляхом потім приєднаються до нього знову. Це щось на зразок росту одного цілого організму. Частинами якого вони і являються… Як клітити крові, скажімо, і якщо кров витече з організму, то і клітини в ній загинуть раніше, аніж їм предназначено жити.

    – Ти швидко вникаєш у суть. Саме тому ти і ментор.- Хмикнула наяда і відлетіла, розчиняючись, а ліс став таким же світлим і безтурботним, яким здавався спочатку. Та Ештон скептично поставився до цієї похвали – в медитації просто думається легше.

    – Скажи, наяда, я можу якось допомогти вам?- Запитав Ештон. Ось це може бути справжня причина його появи тут. Не просто так же Місяць кликав їх сюди.

    Сміх лункими дзвіночками розлився навколо, навіть у квітучій траві.

    – Мертвим не допоможеш, людино.- Наяді було весело. Гості подобались їй. І вона не шкодувала, що впустила їх у свій прихисток.- Але… Мертві можуть допомогти живим.- З хитринкою наяда матеріалізувалася за спиною в Акелара і обняла його за шию.- Чуєш мене, лар?- Прошепотіла вона йому на вухо. І цей шепіт дивним ехом пройшовся лісом. Він шепотів на різних тональностях, відлунював, затихав в одному місці і з”являвся в іншому. Він був голосним, в іншу мить – затихав.

    І Акелар торкнувся руки наяди. Наяда переполохано смикнулася, та не змогла розчинитися, доки хижак тримає її. Та Акелар не порушить наказу вожака – він не нашкодить їй. Він лише прийме її допомогу. Він лише стане потрібним своєму вожаку і буде достойним, корисним у зграї. І наяда перестала тріпотіти переполоханою ланню в пащі у вовка. Вона іронічно хмикнула йому на вухо і Акелар перевів погляд прямісінько в її очі. І вона потягла його за собою – розчинилася з ним в просторі душі лісу і понеслася разом з Акеларом вітром поміж беріз чи то поміж одвічних дубів на цій землі, що були в реалії. Вона дозволила його душі заспокоїтись нарешті і впустила його звіра сюди, що стомлено чекав у тілі, адже залишився непрошеним. І звір Акелара помчався на цьому вітрі, в який перетворився Акелар з наядою. А Ештон стояв і слухав з посмішкою. Він знав, що Акелар навчиться слухати душі, та хто ж знав що його вчителем стане наяда. Рікон же знав, що Акелар достойний, та тепер бачить, чому вожак зробив такий вибір на його користь. Шона ж не сумнівалася в Акеларі й на мить – вона бачила його талант і відчувала його силу, вона пишалася його досягненнями, котрі він так жадібно здобував. А Кір почувався ідіотом, адже замість того, аби розгледіти талант цього лара, як свого союзника, як того, хто з ним в одній зграї, засліплено бачив у ньому суперника.

    Ештон відкликав зграю. Зараз їм тут не місце. Він довіряє наяді навчання Акелара. Й залишає їх наодинці, аби не заважати Акелару вчитися слухати.

    Ештон відкрив очі. Встав повільно і обернувся. Вони були посеред чорнющої, як сама безодня, галявини, посеред дрімучого лісу, в самому його серці. І їм потрібно дочекатися Акелара, але розпалювати вогонь тут – аж ніяк не можна. Як і змінювати енергетичні настройки лісу.

    – Йдіть ближче. В обіймах буде тепліше.- Покликав всіх Ештон.

    І вони вклалися спати прямо посеред лісу живим клубком навколо Акелара, як справжня вовча зграя.

     

    0 Коментарів

    Note