Пісні

Грудень найтяжчий для свідомості місяць: темні довгі ночі, невпинні снігопади і промерзла земля. Та для Стефана найважчим часом була перша декада січня. Життя складна штука, особливо коли дитинство паплюжить Перша світова, а молодість– Друга світова війни. Короткий період спокою між ними заповнився адаптацією до нових порядків і коротким щастям.
Сніг ожеледдю чіплявся за полущений ґанок старенької хатини десь між Київщиною та Черкащиною. Мороз дивовижним пензликом вивів на віконному склі візерунки, у яких кожен може побачити, що йому заманеться. Зігнувшись, чоловік збирав мотлох по кутках стареньким кострубатим віником. Об коліно потерлася пухнаста біла кішка.
–Що маєшся, Марто?– ласкаво спитав Стефан, почухавши її за вушком.
Тварина задоволено замуркотіла, розтягнувшись біля купки зметеного сміття.
Щороку чоловік виконував обов’язкові ритуали: ретельне прибирання, різдвяна вечеря, гра на сопілці, щира молитва. Це ніби заклалося йому в підсвідомість ще в далекій юності. Різдво. Як багато це значило для них колись. Соломія завжди дивовижно співала в унісон з сопілкою його діда. Неймовірний дует, який ніби надавав святу перші акорди, запалював іскри радості в очах дітей та дорослих. Багато хто тоді долучався до їхніх співів, усе село ставало великою родиною, навіть баби забували про свої дріб’язкові чвари.
Але пісень більше не співали. Стефан взагалі сумнівався чи залишилася бодай одна ціла хата в рідному селі на Львівщині.
Світло електричної люстри слабо розганяло морок, замутнене скло плафонів надавало всьому навколо жовтуватого забарвлення. Винісши сміття, чоловік подався до комірчини. Зі скреготом відкрив кришку старої скрині. Марта вертілася попід ногами, поки він розгортав збляклу смарагдову тканину, яуа стала прихистком відполірованій сопілці.
За десяток років Стефан зовсім розгубив свою майстерність, бо, мабуть, став надто сентиментальним. Поза свідомістю з першими мелодіями виникав голос Солі, від чого він фальшивив, зупинявся не в лад, відчуваючи тремтіння в пальцях. На дні скрині лежали вишиті хустки, кілька фотографій, конверти з документами та різдвяна зірка з різнокольоровими стрічками. Це все, що зумів тоді вивезти Стефан, не викликавши підозр у енкаведистів.
У двері постукали, від чого кішка злякано зашипіла, сховавшись під металевим ліжком. Чоловік насупився, замкнув скриню та пішоа до дверей, дослухаючись до шуму за ними.
–Пан Тихоненчук?
Знайомий мундир, тільки зірочок на погонах стало більше, як і зморшок навколо очей. Стефан скривився. Він давно не той лякливий хлопець, тепер уже нема чого втрачати.
–Чого тобі, погань?
–Вам документи про посмертну реабілітацію.– агент простягнув йому брудно-жовтий конверт,– З особистих речей громадянка Стешенко передала це.
З кишені витягнув пожовклий, складений декілька разів аркуш у клітинку.
На сусідній вулиці почулися дитячі голоси, луною відбиваючись від заледенілих вікон.
“… Коляд, коляд, колядниця,
Добра з медом паляниця,
А без меду не така,
Дайте, дядьку, п’ятака!..”
Хихотіння срібними дзвіночками полетіло в небесну височінь. Обидва чоловіки перезирнулися. Полковник заховав руки в кишені верхнього одягу.
–І що, нічого не зробиш?
–Порядки змінилися. Не положено псувать селюкам культурні гуляння.
Від презирливого тону в Стефана аж нутрощі закрутило. Він відступив назад через поріг.
–Та щоб ви повиздихали.– з ненавистю виплюнув, захряснувши двері перед пикою емґебіста.
–Щасливого Різдва.
У думках майже фізично постало його обличчя з тим огидним самовдоволеним вишкіром, з яким він підписував вирок на інсценованому суді.
Слухаючи рипіння снігу під чужими чоботами, сивочолий притискав до себе холодні папери.
Кухня, як і вся хатина загалом, зустрічала порожньою тишею.
У першому конверті, окрім оголошеної реабілітаційної довідки, було в’язничне фото Соломії. Навіть та смугаста сорочка не псувала її краси, чорного волосся, яке визирало з-під хустки, ще не торкнулася сивина. Вона так само всміхалася, як і колись на волі, поруч із ним. Тільки погляд побляк, зникла та запальна впевненість.
Аркуш у клітинку виявився листом. Стефану від перших слів уже навернулися гарячі сльози. Соля сумувала за ним, не звинувачувала в даних проти неї свідченнях, рахувала дні до повернення з Сибіру. Писала поетично, як тільки вона вміла.
Чоловік знав, що зрадив її. Своєю малодушністю та страхом. Ніколи не хвалився впертістю, лише йшов шляхом найменшого спротиву. А вона просто любила співати та навчала цьому дітей. Знала нескінченну кількість веснянок, щедрівок, колядок, купальних, русальних, жниварських пісень. Він і не здивувався, коли Соля першою пішла в ряди повстанців. Злякався, але не здивувався.
Сидів у тяжких роздумах, доки на землю не спустилися сутінки. Під вікнами вже тріскотів мороз. Стефан запалив тоненьку воскову свічку, вштрикнуту в склянку із сушеним горохом. У шибку, підсвічуючи крижані візерунки, пробилися промені першої зорі.
Соломія бачила ту ж саму зорю, адже всі люди під одним небом ряст топчуть. Проте, бачила вона її з-під ковдри вічної мерзлоти тайги, яка назавжди стала їй домом.
Пісна пшоняна каша була Стефану за кутю. Вечір, приправлений гіркими сльозвми був за Різдво. Тиха вічна порожнеча в будинку була за прекрасне життя. Болючі спогади стали за щастя.