Пісня

Я торкаюсь долонею до живої, вологої від вранішньої роси трави, і від цього лоскотного відчуття мені так радісно на душі, так ніби все навколо мене: цей степ, блакитне небо, ліс у далині, все хоче мене пригорнути, як і я його. А мати йде , крокуючи тихенько, одразу за мною. З її уст лине моя улюблена пісня. Я слухаю цю  прекрасну, ніжну мелодію та… Розплющую свої втомлені очі. На столі так і лишились залишки вечірньої кави та документи, які я мала переглянути ще вчора. Зібравшись, я беру в долоню ручку, і підписую черговий звіт про огляд корабля. Як же приємно було слухати ту пісню. Я ще раз поринула у спогади, але так як уві сні, вона вже не звучить. Раптом в кабінет, навіть не спитавши дозволу, увійшов старший інженер. На його обличчі видно тривогу, але поки що він лише мовчки сів на стілець, і втупився у підлогу, марнуючи мій час.

— Сіріс.. тобто, капітане.

— Так, я слухаю тебе, — різко відказала я, пропустивши фамільярність.

Ми мовчки дивились одне на одного цілу вічність, аж поки він нарешті зібрався із силами, та порушив цю гру у мовчанку.

— Ти маєш, сама це побачити. З Валентином сталося щось дивне.

— Маєш на увазі інженера з твоє бригади? А чому ти одразу не повідомив мене через комунікатор?

— Кого ж іще?—Стривожено сказав інженер, проте майже одразу взяв себе у руки,— ми чомусь не подумали про комунікатор… Ходімо  до лазарету. Це терміново.

Я  кивнула, дещо роздратовано, але все ж підвелась з-за столу, і ми, у повній мовчанці, вирушили металевими коридорами корабля ( він завжди такий неприродньо тихий, під час відбою). Врешті дійшли до сірих, помічених червоним хрестом дверей лазарету. Всередині нас вже зустрів  лікар Роберт. Ми обмінялися короткими кивками. На кушетці, підключений до моніторів, немов пластикова лялька, лежав Валентин. Я підійшла до нього ближче, під монотонне бурмотіння доктора, про нормальні показники кровообігу, дихання та мозкової діяльності.

— Тобто як нормальні показники мозкової діяльності? Він лежить тут із відкрити очима, наче у трансі, а ви кажете, що у нього нормальна мозкова діяльність? — різко випалила я, отямившись від здивування.

— За даними датчиків, патології у нього немає.

— Як давно він тут?

— Пів години тому знайшли. Він лежав на підлозі машинного відсіку, ще й бурмотів собі під цю дивну пісню, — відповів старший інженер.

— Яку пісню?

Вона зазвучала одразу, устами Валентина, який ніби почув моє запитання. В мене по спині пройшовся легкий холодок. Я проковтнула клубок, що застряв у горлі, а Валентин тим часом продовжував співати, з таким самим, порожнім, відсутнім поглядом.

— Нікому не повідомляти, сюди нікого не впускати, мені у кабінет всі подробиці у письмовому вигляді за півгодини.

Я вийшла з лазарету, під звуки маминої пісні. В голові потьмарилось, але мені все ж вдалося дістатися до кабінету, мало не чіпляючись руками за стіни.

«На кораблі відбувається щось дивне», — все, що наразі змогли видати мої аналітичні здібності.

Я сіла у своє крісло, відкинувшись на спинку. Голова трохи прояснилася, але думки все ще складали лише хаотичний потік:

«Мабуть, найпростіше пояснення, він просто збожеволів. Скільки ми вже в польоті? Сто, двісті років? З покращеним геномом, старості й часу зовсім не відчуваєш. Фізично… Але він не міг її знати. Просто не міг.»

Я почала нервово кружляти кабінетом, покусуючи свої нігті.

«І де вони із моїм звітом?!» — я кинула швидкий погляд на годинник.

«Кудись поділось вже чотири години, поки я обдумувала все це, — від усвідомлення цього, в мене в голові  постало питання: — Чи я раптом… Не заплющувала очей.»

В коридорі все ще було тихо. Я пішла уперед,  знайомими стежками. Шум моїх кроків злився із піснею, що раптом полинула звідусіль. Закриваючи вуха, я спробувала увійти до кают, але всі вони були порожні, і скрізь лунала та сама пісня. Все гучніше і гучніше.

«На мій розум, наче хтось напав…»

Я опустилася на підлогу, у темному куті корабля. Під руками така приємна молода трава, вона ніжно лоскоче долоні. Вітер омиває прохолодною хвилею моє обличчя, і пісня вже так близько до мене. Я тягну руку вперед, підіймаюсь на ноги і йду серед гаю, під сонцем і небом, в обійми до мами і світу. Маленьке дитятко зелених степів.

Розплющую свої втомлені очі. Навкруги тиша. Мої руки в чомусь липкому. Я підіймаю їх угору, роздивляюся свої розрізані вени, та кров, що стікає мені на коліна.

«То це все було маренням? Чи…»

Я ледве змушую себе дотягтися до кнопки зв’язку, на моєму столі.

-Говорить ваш капітан! Всі хто мене чує, прошу негайно відзвітуватися! Будь хто живий, будь ласка!

Тиша у відповідь.

«Невже ми всі… жертви цієї металевої клітки.»

Я знову відкинулась на спинку крісла. Так холодно і тихо, і сил зовсім немає.

« Треба перев’язати рану, треба стільки зробити, але мені зовсім не хочеться. І Повіки, такі важкі. »

Знову звучить знайома мені пісня. Лине звідусіль, тихим, ніжним голосом. І я підспівую їй.

……

Моделювання польоту №3781 завершено.

Піддослідна № 431 Сіріс Валентайн.

Результат: Негативний. Піддослідна завершила максимальну кількість спроб. Відключення піддослідної від віртуальної моделі успішне. Проводиться дефрагментація та обробка даних.

Проводиться підключення піддослідного № 432 Айзека Вайта до віртуальної моделі.

Розпочинаю процедуру моделювання № 3782.

Активовано сценарій «Психологічний вплив».

Очікування результату.