Після стількох років…

Замальовка однієї альтернативної ночі, точніше її наслідки

«Ніколи не ігноруй людину, яка піклується найбільше тебе. Тому що одного прекрасного дня, ти можеш прокинутися і зрозуміти, що втратив місяць, рахуючи зірки».

(~Антуан де Сент-Екзюпері~)

Світанок – неймовірна пора доби. Одна з найкращих. Це початок нового дня. Для когось можливо нового життя. Або надії на те, що цей день стане трохи кращим, якщо минулий закінчився не дуже.

Або ніч.

Молода дівчина дивилася у вікно, відчуженим поглядом, сидячи на ліжку. Її наготу прикривало велике біле покривало, яке вона напружено притискала до грудей. Цей день зустрічав її невідомістю та руйнуванням усього її світу. Вона подивилася на зім’яті простирадла, свідчення її недавньої помилки, а всередині поширювалася порожнеча.

Цієї ночі вона втратила все. Вона втратила себе, самоповагу, віру в такі важливі та піднесені для неї речі. Те, що для неї було важливим, особливим, сокровенним. Справа була навіть не в тому, що вона віддалася людині, яка її не коштувала. Вона й так це знала. Як і його самого, вона давно і дуже добре знала. Тільки він її ні.

Але що ж спонукало її на цей крок?

Хотіла б і вона знати відповідь на це запитання. Можливо, розпач. Або повне розчарування у житті на мить. Або у друзях. У чоловіках. В любові. В собі. У всьому, у що вона вірила і що було для неї важливим.

Але вона лише нарешті дала йому те, чого він хотів.

А він хотів її. Як виявилося.

Ось так просто. Чисто чоловічого роду… інтерес. Від цього було гірко та смішно одночасно. Вона це чудово усвідомлювала, хоч і не припиняла займатися самообманом, намагаючись переконати себе незрозуміло у чому весь цей час. Кому тут не стане смішно, від усієї цієї безглуздої ситуації?.. Їй хотілося вірити в те, що це було не так. Що все не так, як здається. Дурна така, сліпа віра. В ілюзію. Хоча вона ж не дурепа, як так тоді? Навіщо?

Чому її тягнуло до того, кому було на неї начхати, як і на те, з ким провести ніч? Чи то буде вона, чи хтось ще — для нього хіба є різниця? Незважаючи на їх довгі роки дружби… Їхні рідкісні зустрічі, його дивні знаки уваги, після яких нічого не було, але чомусь залишали по собі стільки неясності, стільки питань… Ну а в її пам’яті залишалися надовго. Як і їхнє спілкування на різні теми, які були такі рідкісні, але тим цінні і важливі для неї.

Чому?…

Чому він був такий важливий для неї? Що змушувало її вперто триматися за їхній зв’язок і дружбу, коли з кожним разом ставало все очевидніше, що потрібно це було тільки їй? Але дружба, вірність, чуйність, вічна готовність кинути все і бігти по першому поклику були завжди вищі за неї. Така ось вона дивна та суперечлива особина. Усім все, а собі… Порція чергових виправдань та ілюзій. Адже що в дружбі він не цінував її, так і на щось більше розраховувати тим паче було просто смішно, хоча… Чому думки про щось більше взагалі з’явилися у неї в голові? Говорилося ж про дружбу. Коли змінився вектор напряму? Як і за яких обставин раптом сталася ця заміна? Коли ж вони звернули не туди?..

Коли ж треба було просто розвернутися і піти, відпустити, перестати бачитись, повертатися, триматися за минуле, нарешті закінчити все це і забути…

А потім трапилася ця розмова.

Він сказав, що хоче її.

Сказати, що вона була здивована, нічого не сказати. Її світ перевернувся. Повністю. І безповоротно.

Отже, йому від неї потрібно було лише це? То як вона виглядала в його очах? Після стількох років знайомства, спілкування, потім розлуки та рідкісних зустрічей – саме це? Він настільки низько її цінував? Ким він її бачив взагалі? Ким вони були весь час один для одного чи один одному? А ким була вона для нього? Просто одна із…?

Виявилося, що не більше ніж об’єктом своїх тілесних бажань та фантазій — ось ким вона стала для нього. Невже після всього, що сталося, вже було важливим те, що було до?.. Воно невідворотно розбилося вщент на маленькі уламки. І вона сама зробила крок у цю прірву, в ту саму, що утворилася між ними і ставала все більшою і ширшою з кожною їхньою наступною зустріччю. У прірву, що була зіткана з ілюзій, які вона створила власними руками, щоб назавжди звільнитися від них, тож… кого ще їй звинувачувати в цьому всьому, якщо не себе?

І так, це сталося. Вона вирішила спалити себе живцем і свідомо пішла на цей крок.

Після стількох років метань, нескінченних питань «навіщо?», «чому?», «що це могло означати?». і мук її душі …

З дитинства він був їй дорогий. Її друг. Він був їй дуже важливий як людина, нехай він завжди не виправдовував її очікування і часто засмучував, а часом і зовсім розчаровував своїми вчинками та ставленням. Але вона чомусь вірила, що йому десь глибоко в душі було не однаково. На неї, на їхню дружбу чи хоча б на згадку про ті дитячі та шкільні роки, коли, як їй здавалося, вони були заодно. Коли він стільки разів опинявся в боргу, коли вона була поряд, в той час, як нікого не було. Так залишалося б і далі, можливо, якби не відстань, викликана його від’їздом на навчання закордон. А можливо це сталося раніше, коли їх перевели в іншу школу? Ще й в різні класи? Коли?…

Може, вона хотіла й чекала надто довго і тому вийшло, що навигадувала собі всякого? Адже це нормально, що з часом хлопчики, що подорослішали, все більше починають тусуватися разом з іншими хлопцями, а дівчата, що підросли, відтісняються як би за межі цього самого кола друзів. Але їй здавалося, що в них все буде інакше. Чи їй хотілося, щоб так було? Може вже тоді він став дивитися на неї по-іншому, але обставини, що склалися, стали віддаляти їх один від одного і тому все так обернулося? За весь час неясності між ними, що виникли через постійні сумніви, питань, мабуть остаточно загнали її в глухий кут.

Як би там не було, реальність була така. У нього був би її номер у телефоні, незважаючи на відстань, вона була б у нього в друзях у різних соцмережах, він сам би її знайшов, а не вона нав’язувалася б сама і отримувала відповідь через вічність. Вона б не чекала зустрічі і не задавалася б питаннями про те чи радий він їм, чи так само чекає на них, як вона, чи навпаки без особливого ентузіазму, бо скільки вже в нього назбиралося тих друзів за всі роки? Чи він їх там рахував?.. А чим вона особливіша? Тому й зовсім не згадув про неї. Не було коли. Занадто багато бажаючих, вставай у чергу, дівча, і не вигадуй різних нісенітниць про якусь там особливу дружбу, яка існує з давніх-давен. Еге ж…

Все було очевидно з самого початку, чи не так?.. Гіркота, біль, образа.

Він був їй важливий. Дорогий. Вона була в нього. А його у її житті не було. Про неї він згадував іноді. Зрідка. Майже ніколи. І це визнання, після всього, після стількох років… Воно вибило їй ґрунт з-під ніг і її безглузді надії на пару з ілюзіями нарешті розбилися вщент про гірку правду, від якої вона вперто відмахувалася стільки часу. Все було набагато простіше, якби не її безглузда прихильність та відданість такому слову як дружба. Тим паче стара. В неї це не було пустим звуком. Вона не просто не кожного могла приписати до друзів. Це завжди був статус для особливих, провірених часом людей. Це близькість та єдність в першу чергу душ. Це ті люди, на яких можна було покластися, довіритися. І так, вона дійсно його цінувала та любила як друга. А що отримала натомість?…

І вона це зробила. Зрештою, він хотів – отримав. Але зробила це не для нього. Для себе.

Щоб нарешті поставити крапку та рухатися далі, залишивши їхнє минуле позаду. Його, як друга, дорогу їй людину – все те важливе, що їй було так ціно, що було зв’язано з ним – позаду. Як того, хто не бачить і не хоче бачити далі свого носа. Який так і не оцінив її та її внеску в його життя, якщо вона зрештою виявилася однією з багатьох. А вона могла б стати одним із найнадійніших людей у його житті… Якщо б він дозволив. Якщо б йому було потрібним це, а не, як виявляється, зовсім інше. Він бачив в ній лише дівчину. Не друга. Навіть не дівчину друга. Просто… інтерес, розвага. Втіха на одну ніч. На один раз, як він сказав, і забудем.

Після стількох років.

В коридорі почувся звук клацання вимикача та повільні кроки. Вона, занурена у свої думки, трохи смикнулася від несподіванки, потім різким рухом підхопила, що перше під руку попалося – це виявилося її плаття – і нервово стала застібати ґудзики спереду на ньому. Руки тремтіли, відмовлялися слухатись, а всередині все тремтіло від хвилювання. Вона надто глибоко пішла в себе і дозволила собі відволіктися.

— Чого я там не бачив?

Його голос був надто гучним після недавніх подій. У ньому чулися ледь помітні нотки насмішки, хоча це й було сказано з легким гумором. Вона його добре знала. Хлопець своєю фірмовою лінивою усмішкою дивився на неї, спершись на стіну зі складеними на грудях руками. З речей на ньому був лише білий рушник, який небезпечно низько сидів на його стегнах.

Дівчина повільно опустила руки і, обернувшись, подивилася в його темні вічі. Вона змогла видавити щось на кшталт посмішки.

— Дечого все ж таки не побачив.

Його усмішка стала ширшою, а брови поповзли вгору.

— І чого ж?

Вона посміхнулася і спокійно розвернулася, окидаючи кімнату швидким поглядом, принагідно відзначаючи де були залишки її гардеробу. Неспішно обійшовши величезне, можна було сказати просторе, розкішне ліжко, вона підняла з підлоги свою нижню білизну. Не забувши прихопити чорну, як її настрій, сумку і запхнувши туди частину свого одягу, вона обернулася і попрямувала в його бік, маючи намір якнайшвидше покинути це місце.

До його лукавого виразу обличчя приєдналася вигнута вже лише одна брова, яка виявляла його цікавість. Вона ще не відповіла на його запитання. А він же завжди одержує те, що хоче. Як був егоїстом, так їм і залишився, який думає тільки про себе.

— Шкода, — відповіла вона з напівусмішкою, а-ля в його стилі ніби нічого не сталося, порівнявшись з ним, вона зупинилася в дверному отворі.

«І все ж таки душу тобі так і не вдалося розгледіти», — хотіла сказати вона, дивлячись у його задоволені очі. У грудях неприємно кольнуло. (Після стількох років…)

— Можливо колись ти це сам зрозумієш, — спокійно закінчила вона, ледь помітно поводив бровами, радіючи, що голос не тремтів.

Невже після всього, що сталося, вона змогла тримати себе в руках і залишатися ззовні стриманою, навіть відповідати йому, не видаючи при цьому як їй було бридко і боляче насправді?

Вона віддала себе, свою честь, свою гордість та гідність своєму колись другові, якому ніколи не було до неї жодного діла. Для нього те, що сталося було не більше ніж гра. Гра з її почуттями. Але звідки він міг це знати? Та й навіщо це йому? Занадто важко. Потрібно бути простішим і люди до тебе підтягнуться, кажуть.

І він так казав. Мабуть це було його кредо. Але вона була у всьому неправильна, не відповідала загальноприйнятим уявленням та нормам нинішнього світу. Місцями — надто старомодною. Занадто правильною. Від цього складною та суперечливою. Дивною та незрозумілою іноді навіть самій собі.

Чужа душа – потемки. Увійдеш і загубишся. Особливо, коли для тебе самого твоя душа — це непроглядна хаща лісу. Такому, як він хіба була справа до її душі? Такий як він побачить тільки тіло, яке непогано узяв минулої ночі і використав для своїх природних потреб. А що ж до неї?..

Вона знову посміхнулася йому, вийшло натягнуто, але він швидше за все цього не помітив, як і зазвичай, і пройшла в коридор, збираючись взутися. Він і сам не зрозумів, чому його посмішка трохи сіпнулася після її останньої фрази. Але чи помітила вона?

Хлопець не сказав жодного слова. Прийшов до тями лише після того, як почувся тихий стукіт дверей.

«І що все це було?..» — подумав кожен із них, радіючи в душі, що їхні шляхи нарешті розійшлися і більше, можливо, ніколи не перетнуться.

* * *

«Якась частина тебе йде з тим, кого ти втратив, адже дружба – це як любов.

Краще ні до кого не прив’язуватись, надто це ризиковано».

(~ Марк Леві~)