Після роботи

Офіціант із блакитними очима стоїть, тримаючи в руках порожню склянку і тарілки, та дивиться на медові очі перед собою. Вчора ввечері в них була маленька іскра. Вони, наче друге сонце, зігрівали його, заманювали, дозволивши відчути себе соняшником. А зараз… Вони порожні. В них нічого немає.

 

Бокуто дивиться на андроїда, як на щось лякаюче, страшне… Але, насправді, він лякається себе. Він дав волю дурним почуттям, які заволоділи його душею та серцем. Вкрай простодушної людини, ніж Котаро, не знайти, але цього разу він подумки карає себе за цю простодушність. Він наче плаче у душі. Як він міг так помилитися? Як міг відчути щось до машини, яка не відчуває зовсім нічого? У всьому винна ця лялькова зовнішність. Його обличчя, волосся, ці очі… Вони надто ідеальні для простої людини. У ньому немає навіть й вади. Він його одурманив, зачарував, обдурив, а Бокуто повівся. Це провина Бокуто, бо не треба хапатися навіть за маленький момент, через який потім ти, ймовірно, страждатимеш. Ніколи. Бокуто більше ніколи не поведеться на це. Він нікол-

 

— З вами все гаразд?

 

«Ні, не гаразд. Нічого не гаразд. Зовсім не гаразд.» — він хоче відповісти, але язик заплевся у вузол і розплутуватися не збирається. Його долоньки знов спітніли.

 

Андроїд кидає на волейболіста засмучений погляд і йде геть з другого поверху, тримаючи посуд у руках. Бокуто сидить ще досі в нерозумінні, що робити далі та як жити. Забути людину… Ах, ні. Цього разу навіть не людину. Забути щось чи когось, кого знаєш менш ніж один день, зазвичай, справа легка, особливо якщо воно тобі поганого нічого не зробило. Котаро завжди перебільшує і шукає сенс, або навпаки його відсутність, там, де не треба. Люди завжди романтизують своє життя, додають до нього більше барв, більше надій, більше очікувань, що ці мрії стануть реальністю. І от, коли з’являється ця «іскра», то знов відчувається легкість всього та хочеться робити безглузді речі за принципом «спочатку роблю, а потім думаю».

 

Але, чи треба згасати зараз цій іскрі?

 

Проходить менше ніж п’ять хвилин. Волейболіст, у очікуванні свого замовлення, сидить, поклавши лікті на стіл і обхопивши долонями голову. Різноманітні думки лізли в його голову, поки він не почув кроки неподалік від себе. Хтось підійшов до його столу та поставив щось скляне на поверхню.

 

— Випийте трохи води, будь ласка.

 

Знов цей жахливо-приємний та спокійний голос, від якого пробирає на мурашки. Його тональність до болю ідеальна та миттєво заспокоює.

 

Котаро прибирає руки з голови і дивиться на щось скляне — наполовину повна склянка з водою. Він бере її і робить три ковтки. Здається, що інколи вода насправді допомагає розуму «перезавантажитися». Потім ставить на місце, переводячи погляд на андроїда, який весь цей час дивився на нього, не відводячи очей. Здається, що він не дуже товаришує з вираженням емоцій, але його очі так і питають : «У Вас все добре? Як Ви себе почуваєте?» — та це гріє на душі. Вони ще трохи дивляться один на одного, вивчаючи.

 

Уніформа офіціанта йому пасує. Вона сидить добре, особливо гарно підкреслює його м’які та водночас строгі риси обличчя. Перше, що приходить на думку, коли ти бачиш його — це «ідеальний». Бокуто вже триста разів сказав у своїй голові це слово, дивлячись на нього, але триста перший раз не завадить. Ще дуже добре поєднується з його очима блакитні деталі на його одязі, а саме його серійний номер на лівому боці від Бокуто — АК500. У Котаро є звичка асоціювати людей (і не тільки) з числами або цифрами. Буває, що дивишся на когось і думаєш: «От він точно дев’ятка! І нічого більше!» — це може здаватися дитячим або безглуздим, але Бокуто це подобається. До того, як він побачив його номер, на думку ще приходила шістка. «П’ятірка йому більше личить.» — думає він, зупиняючись поглядом на його обличчі.

 

АК500 же бачить Бокуто зовсім не строгим і навіть цей офіційний одяг не робить його таким. Сорочка гарно підкреслює його широкі плечі, що підказує на те, що Котаро — це стовідсотковий спортсмен, або його другий дім — це не робота, а фітнес-зал. Нажаль, він не вгадує ось так одразу, бо, насправді, у Бокуто другий дім — це спортивна зала з волейбольною сіткою, робота та хобі водночас. Його погляд зупиняється на медових, жовтих, золотих, льняних, джмелиних, ананасових, солом’яних, сонячних, та ще купа синонімів, які може підібрати йому програма, очах. Його брови густі та довгі, а волосся має дуже незвичний колір. Проаналізував їх, андроїд може сказати, що це стовідсотково натуральний колір. А ще його волосся дуже цікаво підняте вгору. Його зовнішність дуже виразна. Таких людей, як він, називають привабливими та харизматичними, знов каже андроїдові його програма.

 

Ще один офіціант із світлим волоссям піднімається до зали та підходить до АК500 і тикає у плече.

 

— Акааші, якщо відвідувачу раптово стає зле, то треба говорити це адміністрації, а не мовчки контактувати… Тобі ще догану зроблять потім… — говорить він пошепки, але не дуже привітним тоном.

— Так, вибачте за неприємності. — він винувато дивиться спочатку на свого колегу, а потім на Бокуто. АК500 киває та йде в сторону сходів, але раптом зупиняється.

— Акааші, — не дуже голосно говорить Бо, але андроїд все одно зміг почути, тому повернув обличчя, — я ще прийду.

 

АК500 знову киває. На його обличчі немає емоцій. Очі переливаються різними відтінками блакитного на світлі від лампи.

 

***

 

Волейболіст досі не розуміє чому він сказав йому, що прийде. Він не знає, що з цим андроїдом або з самим Бокуто не так. Хіба можна побачити щось людське в тому, що з людських якостей має лише зовнішність? Здається Бокуто просто дав собі надію. Але йому все одно ввечері займатися нічим та й готувати він не дуже вміє. Спробувати пошукати щось людське в нелюдському — звучить, як нереальний виклик. Але, чому б й ні?

 

Протягом тижня Бокуто приходив до ресторану через день, бо не хотів здаватися дивним і приходити кожен божий день. Хоча, спеціально приходити через день теж доволі дивно…

 

— Нічого не дивно, господи!

— Ну от чесно, Котаро, дурна ти сова, я зовсім тебе не розумію. Нафіга тобі цей андроїд? Ну, може він і виглядає, як твій типаж, але, може, все ж таки ти передумаєш? — Тецуро розкинувся на дивані у Бокуто вдома, кладучи руки за голову.

— Ну я не знаю. Там всі андроїди такі… Однакові? А от він…

— Ідеалізуєш?

— Не знаю… — Бокуто змінив свою розслаблену позу на дивані на більш напружену, підперши коліна до себе і обхопивши їх руками, — Нічого не знаю.

— Ну, розкажи мені тоді про нього щось таке, чого я ще не чув, поки ти весь тиждень ходив туди наче сталкер, лол, — Куроо посміхнувся.

— Він класний. Завжди серйозний, але, насправді, мені здається, що він добрий всередині. Ну от, наприклад, коли склянку води приніс мені…

— А ще що?

— Одного разу до них приходила відвідувачка, яка накричала на одного з офіціантів. Так, їм повинно бути все одно, але на обличчі все ж навіть у роботів може з’явитися щось на кшталт сумного стану? Так, ну, потім я бачив, як Акааші його трохи підбадьорював, хоча так, здається, в них ніхто не робить!

— Ти дурень?…

— Ні… А ти?

— Ха, — Тецуро поміняв місцями накинуті один на одного ноги, — ну, може він в них, не знаю, спеціальна модель для підбадьорювання інших?

— Не думаю…

— Ох, — брюнет зітхнув, — ну і що ж мені з тобою робити?

— Я, все ж таки, дурень.

— Згоден. Але мовчки ми нічого не вирішимо.

— Мовчки? Я не мовчу і ти теж, — Котаро знов сів у звичну позу на дивані, — А, чи ти про… Ми ж не спілкувалися весь цей час, як телепати?

— Боже, ні! Я про те, що тобі якось треба поговорити з ним. Не знаю, чи кажуть так, але тобі треба застати його, ну… Після роботи? — кароокий подивися в медові очі, чекаючи на відповідь, але Бокуто замислився, — Ти ж зустрів його тоді на вулиці, а це означає, що інколи він виходить, може на трохи, але ж виходить.

— Зрозумів.

— М-да, ніколи не думав, що буду з найкращим другом обговорювати, як запікапити андроїда.

 

***

 

3 жовтня 2038, Японія, Токіо.

 

Понеділок у Котаро почався доволі звичайно. В першу частину дня він намагався створити собі кулінарний шедевр на сніданок, але шедевр в нього вийшов лише на плиті, який, насправді, доволі важко назвати шедевром, навіть якщо користуватися висловлюванням «Я художник, я так бачу». Він дуже довго прибирав свій безлад. Після цього в нього знов були тренування. Особливо дуже важлива частина була, коли Атсуму та Бокуто сперечалися, хто краще зможе дотягнутися до носу язиком. Ніхто досі так в не зрозумів, як вони спочатку спілкувалися про волейбол, а потім зайшли до такого. Аура Бокуто… Такі життєві ситуації змушують на деякий час дозволити Бокуто забути, про те, що зараз його хвилює.

 

Котаро знов йде о десятій годині з магазину, але не додому та цього разу не п’яним. Він іде абсолютно тверезим, тому через це хвилюється трохи більше. Сьогоднішня його місія — це поговорити з Акааші та не як офіціант і відвідувач, а по-людськи. Принаймні так він збирався. Плани трохи змінилися. Нова місія — дочекатися Акааші в цілому.

 

Він знов сидить на тому ж самому місці, як і того разу. Дивиться на море, на місто, на міст. На вулиці тиша. Тільки він і самотність.

 

— Ресторан вже зачинено, — ввічливо каже вже знайомий голос.

— Я знаю, — відповідає йому Котаро, але не обертається — боїться.

 

Почувся стук і шурхіт, а потім закриття кришки сміттєвого баку. АК500 почав підходити ближче до Бокуто, поки він вже зовсім не стояв позаду. Вони нічого не кажуть деякий час, а потім Котаро перебиває тишу.

 

— А тобі ніколи не хотілося прогулятися по нічному місту?

— В моїй програмі немає подібних бажань.

— Я не про програму, — він врешті-решт повертає голову на нього, — Я про тебе.

— Я не можу відповісти Вам на це запитання.

— Це тому що тобі не можна? — жовтоокий насправді вже почав втрачати надію та сенс у власних словах.

— Я думаю, що так.

— А як би тобі було дозволено все? Не було б ніяких обмежень та правил.

— У моїй програмі немає відпо-

— Пішли, — Бокуто різко підривається зі свого місця та хапає брюнета за руку.

 

Акааші лише дивиться на нього з нерозумінням. Бокуто невпевнено стискає його долонь, а потім тягне за собою, не забувши захопити свій пакет.

 

Вони йдуть мовчки, а куди — Акааші не знає. Бокуто думав, що той ні за що не погодиться (в принципі, все одно не схоже, що він погодився), але він все одно йде за ним. Ще Бокуто думав, що в андроїдів є якась захисна функція, наприклад, як у страусів, але не зариватися під землю, а блокувати свої рухи, щоб ніхто не зміг тебе кудись потягнути.

 

Вони йдуть вже приблизно хвилин п’ять. Тільки Котаро, який тягне синьоокого за собою, тримаючи за руку, і Акааші, який з невеликою зацікавленістю розглядає нічне місто. Тепер немає лише Бокуто і самотності. Тепер є тільки вони.

 

Нічний Токіо такий же галасливий, як і денний, але його атмосфера вночі інша. Якщо вдень ти поводитимешся не так, як цього хоче суспільство, то на тебе дивитимуться з подивом і засудженням, а вночі з’являється можливість бути дивним, самим собою і просто творити дурість. Якщо вдень височенні багатоповерхові будинки і шумні вулиці з купою автівок давлять на мозок, то вночі це приваблює. Яскраві широченні вивіски та рекламні щити тільки додають атмосфери посеред темряви. Вдень люди рухаються, наче запрограмовані роботи, в один ряд і за своїми траєкторіями, а вночі хаотично, вільно. Бокуто — сова, тому йому більше по душі ніч.

Вони йдуть по скромних вуличках поміж високих будівель, щоб не змішуватися до купи з тими, кому подобається гуляти вночі. Бокуто проводить Акааші до мосту. Точніше, вони збираються ступити на дорогу для пішоходів, але зупиняються. Бокуто дивиться собі під ноги, а потім відпускає руку АК500 і повертається на нього. Акааші зовсім не дивиться на Котаро. Він, наче заворожений, дивиться на нічне місто, на море, на краєвид звідси. Він виглядає захопленим.

 

— Кхм, — невпевнено починає Бокуто, — то ж… Ми підемо далі?

 

Акааші мовчить. Нічого не відповідає. Зазвичай його ніхто не питає про щось, а лише наказує. Їхні погляди зустрічаються. Очі АК500 переливаються різними відтінками від повз проїжджаючих автомобілів. В його погляді присутня невпевненість у власних діях, майже така ж сама, як у Бокуто. Він дивиться на нього, хоче відповісти, але щось наче вимкнуло його штучні голосові зв’язки. Він трохи стискає свої губи, а брови пливуть вниз. Акааші переводить погляд з волейболіста, краєм ока дивиться на пейзаж з мосту ліворуч.

 

— Не нервуйся, я не проти, якщо ти не зможеш дати мені відповідь одразу, — Котаро усміхнувся.

— Я не…

— Якщо я піду, ти підеш? — волейболіст почав йти вперед, не дивлячись на Акааші.

 

АК500 стоїть ще деякий час, вивчаючи спину Бокуто, але потім починає йти за ним. Він відчуває себе дивно. Ця людина не віддає йому приказів, не критикує, а запитує, цікавиться його думкою… Наче розуміє з півслова, що Акааші краще висловлюватися не словами, а діями. Особливо йому важко давати відповіді на такі запитання, які в нього ще ніколи не запитували. Він відчуває у своїй програмі невеличку нестабільність.

 

Вони йдуть разом по мосту. Між ними відстань у п’ять кроків, прораховує Акааші. Міст дуже довгий, тому, звісно ж, до половини вони не дійшли б зараз, особливо, коли час обмежений. Вони зупинилися на місці, яке не дуже далеко, але й не зовсім близько до берега. Бокуто сперся ліктями на огорожу і вдихнув свіже повітря. Акааші мовчки підійшов до нього та став поряд, роздивляючись прекрасний вид Японського моря та Токіо.

 

— Гарно, чи не так? — раптом питає Бокуто. Його голос сповнений умиротворення. Здається, що він насолоджується вечірньою атмосферою.

— Так, — без ніяких заперечень відповідає андроїд.

— Це місце виглядає так само, яким ти його знав за розповідями?

— Воно ще краще. — Акааші підходить ближче до огорожі, — Бокуто-сан, можна особисте запитання?

 

Ох, як добре це звучить з його вуст. Там м’яко і водночас серйозно, так приємно і так ідеально, так, що в животі аж з’явилися метелики.

 

— А звідки ти… — волейболіст здивовано повертає обличчя до андроїда.

— У вас на обличчі написано.

— А? — він проводить долоньками по своїм трохи розчервонілим щокам.

— Для мене — буквально, а для Вас — ні. Вас звуть Бокуто Котаро. Вам 24 роки, Ви професійний гравець у волейболі, наразі є учасником «MSBY Чорні Шакали».

— І це все ти можеш дізнатись лише подивившись на обличчя?…

— Так, — він змінився у погляді, ставши більш серйозним, — Я не договорив. Бокуто-сан, у мене особисте запита-

— Ні-ні! Так не піде! — Котаро відмахнувся рукою, — Ти про мене тут майже все знаєш мабуть, а я про тебе ні-чо-го!

— Але ж Ви знаєте моє ім’я, — він почав загинати пальці, — та мій серійний номер. А також знаєте, де я працюю, якого кольору в мене волосся, очі-

— Та я не про це!

— А про що ж?

— Твої мрії, думки, бажання, чого ти хочеш, що тобі подобається, а що не подобається.

— Нажаль, я не зможу дати Вам відповідь на ці запитання…

— Зовсім-зовсім?

 

Бокуто зітхає. Потім він ставить лікті на огорожу і опускає голову вниз.

 

— А, що Вам подобається?

 

«хм, ти?»

 

— Ну, волейбол! — він випливає зі своїх рук та енергійно посміхається, — А ти колись грав у волейбол, Акааші?

— Ніколи. Але в мене є записи в протоколах, як в нього грати. Тому можна сказати, що я вмію.

— Добре, — його усмішка стала м’якше, — розкажи мені про свій робочий графік.

— О сьомій годині наш ресторан відчиняється. Кожен день я працюю офіціантом, а після робочого дня, який закінчується о десятій, я допомагаю прибирати залу та виносити сміття.

— А що ти робив би… Зараз?

— Мабуть, нічого. Зазвичай я переходжу в режим сну, як це буває у людей, але я все ще можу чути звуки вночі, хоча й не так добре.

— Тобто десь після одинадцятої та до семи ранку ти повністю вільний?

— Так.

— Добре! — Котаро заплющив очі і яскраво усміхнувся, — Тоді зі мною ти не занудьгуєш!

 

Сьогодні Бокуто дізнався про Акааші трохи більше. Тепер він знає, що йому подобається навколишній світ, але його вивчати андроїду немає з ким. Котаро відчуває себе п’явкою до Акааші, але не схоже, що їм обом це робить неприємності. Вони різні, але гармонують.

 

— Побачимося ще, Акааші! — махає долонькою йому на прощання Бокуто.

— Я так і не запитав… — він пом’яв краєчок рукава сорочки, — Чому Ви приходите до мене?

— Бо ти загадковий, наче море! Виглядаєш спокійним, але насправді ти повний шторм!

— Шторм?… Ви про що?

 

Бокуто пішов геть, а Акааші так і залишився зі своїми думками. Який же він шторм? І чому?