Після всіх

Після всіх він залишається спустошеним.

Його дірка мокра і звідти тече. Вона настільки розтягнута, що не закривається — просто болить, пульсує, і Ітан намагається порахувати, скільки разів у нього кінчали. Гідність не дала б згадати, але її немає.

Його гідність втопили в сечі й спермі, затерли до столу доріжками кокаїну і залили горілкой. Прогірклий смак смерті крутиться на язиці.

Ітан відчуває, що його нудить, але сил перевернутися немає, а ніхто би і не допоміг — що їм до нього? Але він дихає, як вчила його матір, і нудота трохи відступає. Смак залишається у роті, але це не найгірше. Стеля розсипається кольоровими спалахами галюцинацій і старих лампочок. Десь стріляють, але тут гримить музика. Щось занадто гидке, щоб його можна було слухати, і Хосе задушив би ді-джея, але Хосе не тут — і Ітану доводиться миритися з гидким російським репером. Дивно чути російську після всього, що було. Болять сідниці і ноги, болить всередині і ниють засоси.

І душа.

Він дихає через силу, коли хтось тушить цигарку об стіл біля його долоні. Там немає двох пальців, але Ітан все одно панічно притискає кулак до грудей. Хлопець, що затушив цигарку, сміється з цього — б’є Ітана по лицю — і сміється далі. Його сміх каркаючий і неприємний, колючий навіть через конопляний дим. Він схиляється до Ітана і його сміх смердить дешевим алкоголем і хворобою. Гидко і боляче.

Але хлопець з цигаркою вирішує, що ляпаса було мало. Він раптово хапає Ітана за недовгі кольорові пасма і тягне, оголяє чужу шию ще більше. Куди ще більше — пасивно думає Ітан.

— Хвойда, — каже він і роздивляється синці на чужій шиї. — Гей, Лау, диви сюди, я зараз засаджу цій мерзоті!

— Я завжди знала, що ти кончений,— скалится китайка з барвистого конопляного диму. Її вузькі очі блищать, і Ітан згадує. — Ти щось підхопиш від нього, я тобі кажу, обов’язково підхопиш.

Ітан не заперечує. Це його життєва позиція.

Він продовжує лежати на спині на столі, і його ноги занадто болять, щоб звести їх. Хлопець з цигаркою плюнув йому на груди, і плювок неприємно стягував шкіру. Напевно, тому що це єдиний, який Ітан пам’ятав. Вечір продовжується — і люди час від часу підходять до нього.

Рудий хлопець без руки боляче кусає Ітана за шию і член у нього товстий, такий, що стає навіть трохи боляче. Після нього відчуття спустошення стає сильнішим — і сперма підсихає на волоссі Ітана. Колись яскраве, воно майже втратило весь колір. Ітан думає, що треба попросити когось знайти фарбу. Думає, скільки це йому обійдеться. Багато — проноситься в голові гулом — більше, ніж ти можеш дати.

Наступні два хлопця переносять його зі столу на старий матрац у кутку. Там було навіть гірше, ніж на столі — темнота розв’язувала іншим руки. Ітан вкотре молиться богу і той вкотре нічого не чує. Хрестик на грудях пече серце через шкіру і слину. Ісус не бачить його страждань, не чує його молитов. Слова збираються брудом у голові в осідають на богових нігтях пилюкою. Надто багато хлопчиків з ім’ям на І лишають прохання на богових нігтях. Ітан не думає, що це справедливо. Потім вже не думає — не стає сил.

Ближче до світанку до нього підходить Лау. Вона рухається ривками, повільно минує усіх знайомих. Посміхається, напевно, кожному. Але йому — ніколи. Ітан для неї як паскудна таємниця, страхітливий друг, на фоні якого вона виглядає краще. Лау погана подруга, але гарна сутенерка. У більшості випадків. Вона непогано платить, але іноді Ітану доводиться йти на такі вечірки, щоб зберегти її ставлення до себе. Лау все одно, що колись давно вони були друзями.

Вона не сідає біля нього. Ітан не може її звинувачувати — він би і сам біля себе не сів. Це усвідомлення вкотре боляче вдарило по ньому і Ітан відчував, що ще трохи — і настане край.

— Ти як? — в голосі Лау не звучить навіть сотої того занепокоєння, яке вона хотіла б продемонструвати. Ітан витягує великий палець як Шварцнегер у другому термінаторі і це те, чого чекала китаянка. Вона киває, але у темноті перед світанком це майже непомітно. Лау йде геть, навіть не зазирнувши до ітанового обличчя — хоча і він самий наврядчи зміг би подивитися собі у очі. Чомусь йому

подобається думати, що їй соромно. За себе чи за нього — неясно. Але цього він не хоче знати.

Наступний хлопець повністю витісняє будь які думки про Лау. Ітану боляче і неприємно, але він не заперечує проти такого ставлення — це його життєва позиція.

Світанок не торкається темноти, у якій лежить його змучена душа.

*

Чужий матрац пахне сечею і кров’ю — зостається сподіватися, що то не його кров. Пальців на руці досі немає, але в уяві вони ще є. Це допомагає прокинутися. Кімната у світлі дня.. інша. Гірша, напівзруйнована дикою гулянкою і кінцем світу, набагато пустіша, ніж була вночі. Ітан підіймається з матрацу — його рухи надломані, скуті страхом і болем. Він озирається наполоханим звіром, виділяється в темряву засмічених кутків.

У квартирі ніби нікого, і це дозволяє йому позбирати свою одежу по кімнаті. Цигарки на місці, і це дивує Ітана більше, ніж останні хлопці, які десь знайшли презервативи. Хоча він не певен, що це допомогло їм хоч трішки. Вдягати свою стару одежу не було ніякого бажання — він хотів додому, а не на роботу.

У сумці, яку Ітан віднайшов під диваном, були джинси — але не було футболки. Довелось позичити якусь із шафи, але це хвилювало його найменше. У квартирі дійсно нікого не було, окрім пари людей, що все ще пили на кухні — але їм не було ніякого діла до хлопця, що необережно з’явився посеред їх філософської дискусії.

Ітан вийшов із квартири, незважаючи на біль. На сходинках було душно і пахло пилом, старим спиртом і цигарками. Ітан йшов, не зупиняючись на пролетах — тільки спираючись на поручні, щоб вдихнути побільше повітря і бігти далі. Тікати від болю і сорому, що переслідує його з початку всього цього.

Вулиця зустріла його духотою. Було сонячно і спекотно — Ітану одразу захотілося пити.

Він чикнув запальничкою і маленький синій вогник бентежно заколихався. Цигарка підпалилась з другого разу і задиміла, звиваючись високо вгору сірими смужками. Підхоплені поривом гарячого техаського вітру, вони розтаяли у пилі і піску.

Під ногами шурхотіло зів’яле листя. Стояв спекотний серпень — він тільки почався, а жити вже було мерзотніше. Ітан не любив літа. І зими він теж не любив. Це було майже єдине волевиявлення, яке він міг здійснити.

Ітан відштовхнувся від стіни і пройшовся до поржавілого фонарного стовпа і назад, до розпечених на сонці сход. Людей не було зовсім, і йому здалося, що він знову опинився третього серпня біля власного під’їзду. Але в цей раз вже не було так страшно: найгірші сподівання справдилися, всі жахіття сталися. Тепер йому було тільки боляче. Нічого вже боятися, бо він і так живе як у пеклі.

Вулиця була пуста, і Ітан дозволив собі сісти на жаркі сходи. Металеві, вони добре прогрілися, і сидіти на них було тепло. Цигарки одна за одною полишали пачку, перетворюючись на сіруватий дим, і разом із ітановими спогадами щезали у шурхотінні листя під ногами.

Через решітку чужого балкона Ітана бачило небо.

Він міг би просидіти тут вічність, вдихаючи гарячий вітер і пилюку, вслухаючись у тишу. Він міг би тут померти, притулившись до гарячої цегляної стіни. Нерівної, що вона боляче давила на щоку. Зараз було спокійно — надзвичайно. Йому здавалося, що лише заради таких моментів він все ще не наклав на себе руки.

Але раптом двері за спиною Ітана відчинилися, і він відсахнувся від них, швидко зводячись на ноги. Момент єднання зі всесвітом було втрачено, і тепер Ітан був готовий тікати, але замість Лау чи хлопця без руки з-за двері вийшов кудлатий посидівший чолов’яга. Він підняв порожні долоні на рівень грудей.

— Не бійся, — сказав незнайомець, і Ітан побачив, як блищать лихоманкою його сині очі. — Я нічого тобі не зроблю. Не тікай, будь ласка.

— Що вам треба? — Хлопець повільно підняв сумку з землі і приготувався бігти якнайшвидше.

— Прикурити, — просто відповів чолов’яга, і Ітан помітив затиснуту між його зубів самокрутку. — Моя запальничка сдохла, трясця її матері. Я нічого тобі не зроблю, тільки дай вогоньку.

Деякий час хлопець мовчав. Секунди розтягнулися, сонце обпікало руки і шию — але незнайомець, здавалось, цього не помічав. Тільки очі виблискували хворобою і

якимось невичерпним безкінечним сумом. Неясним і від того ще більш розриваючим душу.

— Добре, — хлопець накинув сумку на плече, і повільно підійшов до незнайомця. Він виглядав цілком безпечним, але все одно щось у ньому лякало Ітана більше, ніж всі руді хлопці без руки. — Тримайте.

Чоловік обережно взяв протягнуту запальничку, і, пару раз невдало чикнувши, затягнувся. На його обличчі одразу розтягнулась мрійлива посмішка, і він повільно спустився на сходи, повністю віддавшись курінню. Запальничка залишилась затиснутою у його великій долоні. Ітан одразу чомусь зніяковів.

— Вибачте, — почав він, відчуваючи якійсь неясний дитячий сором. — Поверніть мою запальничку.

— О, — незнайомець прикрив очі, і видихнув дим. — Точно, тримай. Дякую, хлопче.

Чоловік одним плавним рухом перекинув запальничку до рук Ітана, і усміхнувся краями сухих обтрісканих губ. Посмішка в нього була крива, простягнута нервовим тремтінням і як дротами — тонкими білими шрамами. І сам він був, як струна. Високий, сухий, але начебто перебитий, переломлений — чи як розладжений інструмент. Начебто колись він і був в порядку, але не зараз. Чомусь Ітан подумав, що хоче посміхнутися теж (чи показати, що його губи не дрижать, а очі не блищать лихоманкою) — він слабко посміхається. Чоловік підіймає погляд на ітанове лице, каже сідати поряд і дивиться своїми хворими синіми очима, вдивляється у чужі риси, вивчає їх, ніби Ітан— перша людина, яку він бачить. Або остання. Його очі ввижаються такими синіми, що вони залишають опіки на душі і в серці — люди не мають такий очей. Ітан не має.

Чоловік протягує вишневі самокрутки. Ітан вагається зо хвилину. Але чомусь бере — напевно, не варто було. Вони сидять у вуличній тиші.

Ітан питає ім’я незнайомця.

— Джон, — каже він, і одразу стає зрозуміло, що це чиєсь ім’я, не його. Бреше чомусь так легко, ніби ця брехня нічого не варта в його очах — а може воно так і є — Джон йому не пасує. Ітан думає, що, можливо, йому теж треба було збрехати. Назватися Конором, Тейлором, Хоупом. Можливо, тоді вдалося б забути, ким він є і ким він був.

Джон дивиться на його понівечену душу через провалля темних очей. Ітан вдивляється у відповідь, але не бачить нічого. Це не лякає. Потім незнайомець підводиться і заходить назад до будинку. Двері не зачиняє, чекає на щось. Ітан повертає голову до нього.

— Заходь, коли буде час, — каже, не дивлячись на хлопця. — Якщо захочеш сюди повертатися.

Ітан гадає, що ні.

*

Близько четвертої години він дістається дому.

Минає площу, тримається за звичкою під стінами, оминає простір, де його легко помітити. Більшість з них робить це так само, ховається під стінами і ходить обережно, тихо. Площа завалена будівельним сміттям і пакетами з супермаркетів, які тихо шурхотять, коли гарячий техаський вітер проноситься поряд. Меморіал якогось місцевого діяча культури порожній — статую зняли на початку ремонтних робіт, і так і не повернули на місце. Здається, вона повинна лежати у ратуші. Раніше на діяча лазили діти, щоб побачити, як зводять мури навколо міста. Ітан теж хотів, але не поліз — він тоді ще думав, що Лау обов’язково побачить його. Побачить і засудить. Зараз місто розрослося, і з меморіала вже не видно стіну. Вона стоїть далі, і Лау особисто приклала до цього руку.

Вулиці простягаються вперед безкінечно довгими кварталами, повними сміття. Дорога все ще зберігає сліди крові, вона чорніє на асфальті опіками, а біля бордюрів пробивається трава і бур’яни, дикі колючі рослини. Ітан бореться з бажанням звернути з головної дороги і пробиратися далі дворами — йому ввижається безпека у перетинах чужих садів, у кривих лазах пожежних драбин. Темна і тиха, проштикнута зіржавілою арматурою і шибками старих вікон, безпека кличе Ітана видертися на дах і залишитися там. Але люди намагаються знову ходити вулицями, і Ітан намагається теж. Вони дурять один одного, так, ніби хтось з них зможе мати життя, яке мав до кінця світу — всі знають, що це не так.

Від площі до своєї кімнатки над борделем він добирається за півгодини. І чим ближче він підходить, тим сильніше до нього долітає запах їжі. Вона дешева

і гидка, але Ітан не пам’ятає, коли їв востаннє. Бордельні талони шурхотять у кармані, але він лише кусає собі губи, намагаючись втамувати голод, і звертає (на власне полегшення) до дворів, підходить до споруди ззаду. У провулку смердить сечею і затхлим псячим духом, а ще гнилою городиною і піском. З-за сміттєвого баку на Ітана дивляться коти, їх жовті очі мигають фонарями з тіні. Він не відводить погляду від тварин, і рукою дотягується до пожежної драбини. Її метал слизький і пахне погано, але йти через парадний вхід ще гірше. Ітан зі всіх сил смикає драбину донизу, і вона з грохотом опускається. Коти жахаються звуку і тікають у вибиті вікна першого поверху сусіднього будинку. Хлопець проводжає тварин поглядом і знизує плечима: хоч не кинулися, а це вже непогано. Дивні створіння.

Ітан повільно підіймається, і на першому пролеті затягує драбину наверх. Третій поверх — передостанній — вже недалеко, треба лише трошки піднятися. Однак хлопець зупиняється на першому, дивиться на провулок і на сліди, що їх позалишали коти. Сонце вже потроху клониться на захід, все ще жарке і спалююче. Тут, у техаській глубинці, нічого не нагадує дім. Однак Ітан не обманюється: це місце ніколи і не намагалося стати для нього домом, дивно було б очікувати цього зараз.

Ітан відкинув меланхолійні думки і дістався власного поверху достатньо швидко, щоб інші жителі борделю не почали гнівитися. Нікому не подобалося, коли перед їхніми вікнами стирчали. А деякі особливно злісні сусіди могли навіть кинути щось у нього.. у будь-якому випадку, їх було складно звинувачувати. Ітану також не подобалося, коли перед його вікном палив свої гидотні самокрутки колега зверху. Вони усі тут були підв’язані один до одного, а тому мовчки дотримувалися невиголошених правил.

Власне вікно відчинилося швидко, і Ітан зміг нарешті видихнути: цей нестерпно довгий день добігав кінця. Ще один день після кінця світу.

*

Роботу також опубліковано на:

https://www.wattpad.com/story/324964580-%D1%81%D0%BE%D0%BD%D1%86%D0%B5-%D1%81%D1%85%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D1%82%D1%8C-%D0%B7-%D0%BA%D1%83%D1%85%D0%BB%D0%B8%D0%BA%D0%B0?utm_source=android&utm_medium=com.miui.notes&utm_content=share_writing&wp_page=create&wp_uname=self-effacement&wp_originator=w%2bn6dm8lorchgv%2fjfkp3gldlpc5shupnejj7vcbabswyefuah8vjdwj9aumboqa6rmge3ihq9ngny8x6xlvo2mzoafdrcgr0exjk68pj7nudgo%2bdxfu7x7abluthjs2j

https://uaopportunities.wixsite.com/ukrfictionua/forum/originalni-tvori/sonce-shodit-z-kuhlika