Пірнути нижче своєї голови

— Люди, які ставили відправлення автобусу на сьому ранку, мають горіти в пеклі, — заспано каже Микола, підходячи до них. 

Валік не може не погодитися. Він крутився пів ночі і зміг заснути тільки ближче до третьої, тож тепер почувається як переварений пельмень, що прилип до дна каструлі і якого довелося відшкрібати звідти виделками. Чого не скажеш про Костю. В чорному худі, хоч і з розтріпаним волоссям і синцями під очима, але виглядає він так само бездоганно, як і завжди. 

Жовтневий ранок не радує своїм вітром абсолютно — у Валіка вже від холоду заніміли руки і він сподівається, що погода хоч трохи покращиться, поки вони проїдуть, бо інакше їхні палатки просто знесе цим вітром. 

— Ну що ви, молодьож, що таки кислі всі? — питає Ед Вікторович, виходячи на подвір’я зі школи. 

— Боїмося весь ентузіазм витратити, поки до місця доїдем, — награно весело відповідає йому Роман. 

— А-а, ну правильно, сили краще поберегти, на вас попереду чекають незабутні два дні на природі.

— А скільки нам стирчати то ще на цьому холоді? — питає Микола. 

— Зараз автобус вже мають підігнати, я їм там вже надавав трєндюлей за те, що так довго чекати треба. Домовлялися з на сьому, а тут як завжди все через одне місце…, — зітхає Ед Вікторович.

Далі Валік не слухає, натягнувши навушники. Залишок навчального тижня пройшов швидко і на диво дуже спокійно. Ніяких слідів темного, нічого підозрілого, окрім обличчя, з яким ходив Костя, коли думав, що на нього ніхто не дивиться. За цей час Валік встиг трохи розслабитися і перестати ходити в постійному напружені, очікуючи коли його знову вліплять головою в стіну. Але передчуття того, що це все лише затишшя перед бурею не дає йому спокою. 

Нарешті підганяють автобус і всі, цокаючи зубами, спішать забігти в нього. Валік проходиться поглядом у пошуках вільного місця десь в кутку, де його ніхто не чіпатиме і він зможе доспати ще хоча б кілька годин, коли знову наштовхується на Дашу з Льошею, що сидять обіймаючись на задніх сидіннях. 

— Хочеш давай теж будемо прикидатися парою, щоб змусити її приревнувати? — лунає у Валіка прямо біля вуха. Від несподіванки він аж підскакує. 

— Що? — перепитує він, знімаючи навушники. — Навіщо? 

— Я ж бачу як ти на неї дивишся, — посміхається Костя, — годі заперечувати очевидне. 

— Нагадай, а з яких пір це твоя справа? — цікавиться Валік проходячи до вільного сидіння біля вікна. 

— Просто по-дружньому хотів запропонувати свою допомогу, — відповідає Костя і сідає поруч. 

— М-м-м, може тоді хочеш попрацювати подушкою поки ми їхати будемо? Я не виспався жахливо. — Костя на це лише знизує плечима та дістає книжку, яку планує читати у дорозі. Валік сприймає це як мовчазну згоду і без докорів сумління вкладається в нього на плечі. 

Ед Вікторович разом з водієм завершують завантажувати останні сумки. Ірина Володимирівна, яка по нещастю долі зобов’язана їхати разом з ними як класна керівничка, починає перекличку та просить всіх пристебнутися. Упевнившись, що всі на місці і нікого не загубили, вони нарешті дають команду рушати. Попереду чотирьохгодинна дорога, на якій Валік сподівається хоч трохи поспати. Очі закриваються самі собою і дуже швидко він провалюється в сон. 

Прокидається Валік від сильного поштовху та дуже гучного звуку. Відкривши очі, він ледве встигає зрозуміти, що сталося. Здається, вони були на мосту в їхній автобус врізалася вантажівка, через що їх розкрутило, та перекинуло просто у річку. Салон поступово починає заповнювати вода, Валік повертається до Кості і бачить, що той досі спить. Валік штовхає його за плече, починає кричати, але Костя все не прокидається. 

Валік переводить погляд на салон і розуміє, що разом з Костею сплять абсолютно всі в автобусі. Не прокинувся ніхто. Вода тим часом починає заповнювати автобус все швидше, дістаючи йому практично до підборіддя. Валік намагається відкрити двері, розбудити когось, зробити хоча б щось, але ніхто не реагує на нього. У відчаї він не знає, що робити, дивиться на розслаблені уві сні обличчя своїх друзів, однокласників, вчителів, які занурюються під воду. Раптом серед них він помічає одне таке саме перелякане обличчя, як і його. 

Даня — єдиний, хто теж не спить. Частина автобусу, в якій сидить він, вже повністю під водою. Валік розуміє, що Даня намагається впоратися з ремнем безпеки і не може його відстебнути. Довго не роздумуючи, він востаннє набирає кисню і пірнає, аби дістатися до нього і допомогти. Валік хапає ремінь і пробує його відстебнути, проте той не піддається. Він намагається його розірвати, якось витягнути Даню, але не виходить нічого. В паніці, захлинаючись у воді, Валік дивиться на його перелякане обличчя. 

“Допоможи мені” останнє, що він чує, перед тим, як хтось позаду з силою хапає його за плече і тягне на себе. 

— Прокидайся, все плече мені вже слиною покрив, прати потім хто буде? — чує Валік голос Кості. 

Він розплющує очі і бачить, що вони вже приїхали — автобус стоїть на землі, ніякої води ніде немає. Це був лише сон. Валік зітхає із полегшенням і відкидається спиною на спинку сидіння. В легенях ще й досі фантомне відчуття цієї води, а слова Дані лунають в голові. Костя сидить поруч, демонстративно розминаючи своє плече, і, здається, помічає стан Валіка. 

— Що сталося? — з нотками занепокоєння питає він. — На тобі лиця немає. Якщо тебе нудить в машинах, то, будь ласка, не на мене. Ця кофта вже такого не переживе. 

— Все нормально, просто поганий сон, — відповідає Валік, намагаючись оговтатися. 

Костя не зводить з нього очей, але нічого не каже і Валік повертає голову в його сторону. На кілька секунд їхні погляди зустрічаються і Валік бачить, як в його очах загоряється невдаване хвилювання і щось ще. Що саме він вже не встигає розібрати, бо Костя відводить погляд і нахиляється аби сховати свою книжку в рюкзак. 

Поступово вони вигружаються з автобусу. Вітер, на щастя, ущух і між хмар видніється навіть натяк на сонце. Ірина Володимирівна повідомляє, що їм треба пройти ще хвилин 15 пішки, аби дійти до місця, де планується розбити табір. Перспектива тягнути палатки, їжу і інші речі на собі не радує нікого, але що вже зробиш. 

Валік вішає собі на плече кілька сумок, навіть не розбираючи що в них, коли краєм ока помічає, як Костя бере образу кілька рюкзаків з наметами. Звісно, всі безсмертні мають силу і витривалість більшу, ніж у звичайної людини, але навіщо так відкрито цим хизуватися Валік не розуміє. 

Поки вони йдуть лісом Валік не намагається долучитися до розмови своїх друзів і мовчки милується красою природи навколо. Дерева навколо тихі та спокійні, через їхню крону пробивається трохи сонячного світла. Валік набирає повні легені свіжого, прохолодного повітря із запахом вогкості та листя і думає, чому він раніше не вибирався так на природу. Легкий шелест листви та спів якоїсь пташки десь в далині і зовсім очищують Валіку голову, тож коли вони доходять до місця, де буде розбитий табір, ранковий кошмар вже починає забуватися. 

— Бог ти мій, яка краса! — лунає оклик Романа. 

Місцевість для табору дійсно було обрано дуже гарну — поблизу озера, на поверхні якого зараз відблискує сонячне проміння. 

— Значить так, — починає Ірина Володимирівна, — всі зараз розбийтеся на групи по чотири, з ким ви будете ночувати, і поставимо одразу намети. Далі треба буде принести гілок, щоб розвести вогнище і ще… 

— Давайте почнемо з палаток, а потім побачимо, — перебиває її Ед Вікторович. — Ірино Володимирівно, не будемо навантажувати нікого зайвими хлопотами, по ходу якось розберемося. Ми ж все таки тут за тим, щоб трохи розслабитися і провітрити голови, а не за тим, щоб слідувати графіку, — спокійно каже він їй і продовжує, повертаючись вже до групи, — Всі знайдіть собі четвірку, в якій ви ночуватимете, і починайте розкладати намети. 

Валік подумки дякує долю за те, що з ними все таки поїхав Ед Вікторович. 

— Валік, будеш з нами? — чує він голос Андрія, що стоїть в компанії хлопців. 

— А ми всі помістимось?

— Та хто всі? — показово кривить обличчя Андрій. — Валік з Літою буде, Роман теж з Настею домовився, вони вчотирьох будуть. А ми з Миколою, ти і Костя будем. 

— Добре, давайте, — погоджується Валік та підходить до них ближче. 

— А хтось знає що з цією хрєновиною робити? — питає Микола з наметом у руках. 

— Нам треба спочатку місце визначити, — тоном експерта пояснює Андрій. — І бажано не прям під деревами, щоб нічого на голову не сипалося. 

— Отут нормально буде? — питає Костя. 

— Та, норм. Вивалюйте все з рюкзака.

Валік, як і схоже всі, крім Андрія, тримає в руках намет вперше в житті і абсолютно не розуміє, що з ним робити і куди треба пхати ті палочки-кілочки. Тримаючи каркас намету, поки хлопці фіксують все і натягують мотузки, Валік поглядом затримується на Кості. Мимоволі він помічає, як гарно виблискує його світле волосся золотистим на сонці, з яким зосередженим виразом обличчя він усе робить. 

— Так, ну ніби все, — підсумовує Андрій. 

— Я пропоную взяти сендвічів та піти посидіть біля водички, відпочити трохи, — витираючи піт з лобу каже Микола. 

— Давайте, — погоджується Андрій. — Я піду Романа з Дашею покличу, ви поки беріть їжу, термосів і щось під жопки нам, щоб сидіти було не холодно. 

Вони обирають затишне рівне місце на схилі біля озера. Сонце гріє не по-осінньому тепло, а вітерець зовсім ніжний, Валік навіть знімає куртку і лишається в одній кофті. Поки всі збираються і ділять їжу, він сидить із заплющеними очима і просто насолоджується відчуттям сонячного тепла, легкого вітру та звуків води, лісу. 

— Є щось все таки у цих ваших людських походах, — каже Костя, сідаючи поруч з ним. 

— Ти ніколи раніше не був? — питає Валік, не розплющуючи очей. 

— В нас часто були тренування на природі, але там зазвичай не було часу милуватися краєвидами, — ділиться Костя. 

— Думаєш нам вдасться відпочити і розслабитися тут? — Валік відхиляється трохи назад на свої руки, аби підставити більше шкіри сонячному промінню. 

— Не знаю, — відповідає йому Костя. — Вже тиждень жодних слідів, можливо темному набридло це місто і він вирішив переїхати кудись поближче до моря, клімат змінити. 

— Думаєш він би так просто все тут облишив? — з невірою перепитує Валік. 

— Ні, — спокійно каже Костя. — Скоріш за все, він чогось чекає. 

— Слухай, — Валік сідає рівніше і дивиться на Костю. — Скоріш за все це дрібниця, але я маю тобі дещо сказати. 

— М-м, — він теж розплющує очі і їхні погляди знову зустрічаються. — Що таке? 

— Ну і кайфова ж погода, скажіть? — із захопленням починає Микола, підходячи ближче і сідаючи біля них. — Я навіть не очікував, що так розвидняється. 

— Ну да, ти всю дорогу мені торочив, що буде дощ і треба було брати дощовики, — відповідає йому Андрій. За ним підходять і Даша з Льошею та Роман з Настею. 

— То що ти хотів? — питає Костя, нахиляючись ближче до Валіка. 

— Потім, це не терміново, — відповідає він, на що Костя знизує плечима і повертає свою увагу на жартівливу перепалку Андрія і Миколи. 

Відчуття незрозумілої тривоги, навіяне ранковим кошмаром, знову починає повертатися до Валіка і він намагається його відігнати і якось заспокоїти себе. Це був просто сон, жахливий сон. Він цілий тиждень живе в постійній напрузі, очікуючи коли темний проявить себе і прийде по нього. Тож не дивно, що йому мозок тепер таке видає. Валік зосереджується на розмові навколо себе та бере якийсь бутерброд, навіть не дивлячись. Той виявляється з шинкою і яйцем — дуже смачним. 

За розмовами час минає дуже непомітно, сонце вже починає сідати і здіймається прохолодний вітер, тож вони вирішають складатися і повертатися назад до табору. Біля одного з наметів Валік поглядом вичіплює Даніне світле волосся і вирішує підійти поговорити з ним. Про те, що він не знає, що йому сказати і як почати цю розмову, Валік думає вже підійшовши дуже близько, тож відступати немає сенсу. 

— Привіт, — з посмішкою починає він. Даня сидить на колінах біля свого рюкзаку і дуже зосереджено в ньому копирсається. 

— Привіт, — підіймає на нього погляд Даня. 

— Як твої справи? — невимушено, як йому здається, питає Валік.

— Е-е-е, нормально, а що? — спантеличено питає він. М-да, напевно треба було трошки краще продумати, що сказати, а не сподіватися, що розмова сама поллється. 

— Та нічого, просто хотів поцікавитися, чи все в тебе добре, — сказавши це Валік помічає, що спантеличення на обличчі Дані тільки посилюється. 

— Навіщо? — не розуміє він. 

— Валік, підеш з нами за дровами для вогнища? — питає Даша, підходячи до них. 

— Добре, — погоджується Валік і повертається назад до Дані. — Ну, що ж, класно потеревеніли, гарного вечора, — кидає він і поспішає піти геть. 

— Що це було? — сміється Даша поруч з ним.

— Ти про що? 

— Я про цю недолугу спробу склеїти Даню. Почула вашу розмову і вирішила, що треба тебе витягати з неї, — посміхається Даша ще ширше. 

— Я не намагався його склеїти, — виправдовується Валік. — Просто хотів поговорити. 

— Ну-ну, — не вірить йому Даша. 

— Думай, що хочеш, — вирішує облишити це Валік. — Льоша не буде ревнувати, коли побачить, що ти пішла зі мною по дрова? 

— Ну по-перше, — починає Даша, — ми йдемо не вдвох, з нами піде ще Андрій і прослідкує, аби ми не загубилися десь в цьому лісі і нас не з’їли ведмеді. А по-друге, Льоша не вирішує за мене, що мені робити. 

— Ясно, — тільки і відповідає Валік. 

— Так, ну що, готові? — підходить до них Андрій. — Ходімо, бо скоро темніти буде і хер ми до лагеря дорогу назад потім знайдемо. 

— Пішли вже, швидше назбираєм, швидше прийдем. Їсти дуже хочеться, — ділиться Валік і йде в гущавину лісу. Даша і Андрій вирушають за ним. 

Зібрати сухі гілки виходить дуже швидко, але не без травм — Валік запнувся об якусь каменюку і потягнув собі щось в нозі, тож частину дороги назад йде кульгаючи. Поки їх не було під керівництвом Еда Вікторовича вже розчистили майданчик для вогнища та загорнули картоплю у фольгу. Надворі поступово темнішає, голодні і зморені всі починають збиратися навколо розведеного вогнища, в очікуванні на їжу. 

Запечена картопля і смажені сосиски виходять неймовірно смачними, Валік навіть подумує забрати собі частину чиєїсь порції, поки ніхто не бачить. Темрява вже зовсім опустилася на ліс і єдиним джерелом світла лишається багаття, що ліниво палахкотить, кидаючи химерні тіні на обличчя. 

— Ромчик, ти ж гітару здається брав, — згадує хтось. — Ану давай її сюда. 

— І захопи пакет з маршмеллоу і крекерами, — просить Валік. 

Роман передає їжу, а сам сідає з гітарою та починає грати якусь незнайому Валіку мелодію. Всі починають підспівувати, і в голові Валіка застрягають слова: 

«…правди так і не знаєш, 

боїшся її і від неї тікаєш

і в стінах своїх ти одна засинаєш»

Пісні замінюють одна одну, а Валік спостерігає за тим, як золотавіє маршмеллоу на паличці, знімає його та кладе між двох крекерів. Він піднімає голову догори і бачить, що на небі вже видніються зірки поміж кронами дерев. Наївшись, поступово всі починають розбрідатися по своїх наметах спати і біля багаття лишаються лише Валік, Микола, Андрій і Костя. 

Валік помічає, як в очах Кості, що сидить навпроти і говорить з Андрієм, відблискують язики полум’я. Таке враження, ніби в кожному з них горить свій маленький вогник. Валік розуміє, що можливо трохи заздрить йому. Чітко знати своє призначення, мету свого життя і займатися цим — це недосяжна мрія для нього самого. Усе його життя перетворилося в постійний біг, постійні спроби влаштуватися на одному місці і постійний страх, що в один момент все може розвалитися. І ось так і сталося. Те, чого він боявся стільки років — тепер про нього знає і світлий, і, скоріш за все, темний. І хоч Костя і пообіцяв не видавати його, Валік досі не впевнений, чи можна йому довіряти і що взагалі відбувається у нього в голові. 

Ніби почувши його думки, Костя повертає голову і їхні погляди знову зустрічаються. Його очі в цьому світлі палають так яскраво, яскравіше за сам вогонь і кілька секунд вони просто дивляться одне на одного, доки приглушені розмови і тріскіт вогню не перебиває раптовий крик. 

— Допоможіть! — обертаються всі на голос Льоші. — Допоможіть, там Даня тоне!

Валік не роздумуючи підривається на ноги та біжить у сторону озера. За лічені секунди він опиняється на краю обриву і бачить у воді якусь фігуру. Єдиний шлях туди — це стрибати з обриву в темряву, сподіваючись не розшибти собі голову, але це зараз Валіка не хвилює. Діючи на самих інстинктах, він відходить трохи назад і з розбігу стрибає у воду. 

Холодна вода одразу ж обпікає його тіло. Навколо нього лише темрява і Валіка починає огортати справжня паніка. Випливаючи наверх він бачить, що Даня вже не тримається на поверхні і починає йти під воду. Валік пірнає назад за ним, і йому здається, що він бачить, як чиїсь руки тягнуть Даню далі на дно. Той кричить, намагається відбитися, але все марно. Валік тягнеться до нього, намагається вхопити його за руку, але нічого не виходить: сила, з якою його тягнуть — надлюдська. 

Повітря в легенях вже починає закінчуватися і Валік на кілька секунд випливає на поверхню, аби зробити пару ковтків кисню. Але пірнаючи назад він з жахом усвідомлює, що більше не може розрізнити силует Дані. Перед його очима — суцільна темрява. Він пірнає знову і знову, пливучи навпомацки, намагаючись рукою зачепити Даню, але не відчуває нічого. Валік пливе все глибше і глибше, не звертаючи увагу на біль в легенях, коли чиїсь руки хапають його та тягнуть на поверхню. 

Відкашлюючись від води, Валік відчуває, як Костя витягає його на землю. 

— Відпусти! — кричить він, намагаючись вирватися з його хватки. — Пусти мене! 

— Припини, — спокійно каже Костя, лише стискаючи його міцніше у своїх обіймах, намагаючись втримати на місці, і вони падають на землю. — Ми вже нічим йому не допоможемо. 

— Звідки ти знаєш? — обурюється Валік. — Він ще може бути живий, ми б могли його витягнути! Пусти мене! — продовжує спроби вирватися він. 

— Валік, ні, припини, — у спробах чи то заспокоїти його, чи то захистити від пронизливого вітру, Костя притискає його до себе тільки міцніше, зариваючи в свою кофту. — Він не просто потонув, ти нічого не міг зробити, — тихо говорить він Валіку на вухо. 

— Міг, — говорить Валік крізь пелену сліз. — Міг, я міг його врятувати, я знав, що це буде. 

— Про що ти кажеш? — в голосі Кості помітне занепокоєння. Він обережно піднімає голову Валіка за підборіддя вверх, аби зазирнути йому в очі. В момент, коли пальці Кості торкаються його обличчя, Валік відчуває жар, що розходиться від них, не дивлячись на такий холод. — Звідки ти міг знати, що це станеться?

Але Валік йому не відповідає. Він нарешті виривається обіймів Кості, підіймається та озирається навколо в пошуках Льоші. Виявляється, що ніхто більше не спустився до них вниз, всі так і продовжують стояти на краю обриву. Розлючений, Валік навіть не слухає, що кричить йому Костя вслід та підіймається наверх більш-менш похилим місцем, чіпляючись ногами за коріння. 

— Що ти там робив? — випльовує він, підходячи до Льоші та штовхуючи його. — Відповідай!

— Про що ти? — розгублено дивиться на нього Льоша. 

— Ти знаєш про що я, — гаркає Валік. 

— Валік, ти чого? — перелякано питає в нього Даша. Валік пропускає її слова повз вуха, не відриваючи погляду від Льоші. 

— Я питаю ще раз, що ти там робив? — починає він втрачати терпіння. 

— Я не міг заснути і вирішив трохи пройтися, подихати свіжим повітрям, — виправдовується Льоша. — Раптом почув якісь крики і одразу побіг кликати на допомогу, це все, — Валік не вірить йому ні не секунду, і в момент, коли він вже набирає в груди повітря, аби висказати Льоші все, що він про нього думає, збоку лунає голос Еда Вікторовича: 

— Що тут сталося? 

Розгублені, ніхто не може сказати і слова. 

— Ед Вікторович, Даня втонув, — після довгого мовчання нарешті відповідає Андрій.