Пірати її королівської величності

Було ледве по обіді, коли вони сіли дном на брудний піщаний берег. Сонце над головами дряпуче цілило прямісінько в потилицю і хотілось якомога швидше зайти в тінь найближчої пальми. Стара потерта сорочка неприємно липла до спітнілого тіла і від вологи робилася важчою. Здавалось, що вона хилить його донизу і гне плечі, ламаючи хребет. І від того Лекс спішив скочити у море.

Він першим вистрибнув з човна ще поки матроси возилися з веслами. Але очікуваного полегшення не отримав – море довкола нього кипіло і пообіднє сонце розпекло воду не гірше гарячого поту, що котився між лексових лопаток. Пірат подумав, що легше б було висаджуватись звечора, перечекавши спеку в сирому трюмі чи темряві загальної каюти. Однак зволікати не хотілось: вже на ходу поправив бандану, струсив дрібки з бороди й звернув в сторону темної постаті, що стояла трохи далі на березі, схрестивши на грудях руки.

Старі дерті піратські чоботи провалювались в мокрому піску і ноги втомлювалися швидше від тривалої напруги. Хоч ця втома й обланцюгувала його ще кілька днів тому, все ніяк не виходило пришвартуватися для належного відпочинку і бурю доводилось перебувати у відкритому морі. Гроза рвала їхні вітрила, а скрипучі віконця кают жалісливо тріщали від нещадних ударів хвиль, поки пірати скорботно дивились на таку близьку і водночас далеку сушу. Раптовий ранковий штиль став благословенням і капітан велів спустити всі вітрила, щоб якомога швидше дістатись ближче берега. Біля самої бухти були небезпечні води і якір довелось кидати далеченько. Шкіпер пропонував обминути мис і зайти з іншої сторони, але сподіватись на міцний причал не доводилось, то ж не хотілось витрачати на це час. Лекс готовий був плисти й без човна, своїми силами.

Команда не бачила суші вже більш ніж два місяці. Останніми тижнями їм щастило на торгові судна і, бравши беззахисні шхуни на абордаж, вони могли зовсім не мочити якорів. Та все ж це не могло тривати надто довго: екіпаж робився голодним і спраглим мирських розваг, то ж капітану довелось розстелити карту та як слід повтирати свою підзорну трубу.  Виявивши щедрий клапоть суші, Лекс поспішив першим розвідати обстановку, поки інші члени команди ще тільки готувались покинути “Чорну лагуну”.

Запити були простими: поповнити запаси їжі та питної води, змінити сорочки й провести кілька ночей на грудях жінки. Зупинка не тривала б довше тижня.

На плани могла вплинути лиш Божа кара і постать зі схрещеними руками.

— Що ти тут робиш, бісів сину? Я зараз же велю кинути тебе до в’язниці, то ж греби назад поки не пізно!

— А ти тепер велике цабе, собако? — прокричав Лекс у відповідь, вперто крокуючи мокрим піском.

Його чоботи порвались ще тиждень тому і тепер підошва голосно клацала з кожним важким кроком. Гострі піщинки дряпали його черстві п’яти, а сонце — сліпило в очі, відбираючи можливість роздивитися старого знайомого. Коли він нарешті підійшов достатньо близько, то не зміг втримати масної посмішки.

— Денізе, я дивлюсь на тебе і мої очі радіють…

— Не змушуй мене повторювати. В мене каперське свідоцтво і я тепер дещо можу.

Пірат хотів згострити й видати шпильку про цей новий статус, але нічого не відповів і продовжив розглядати чоловіка, відверто облизуючи поглядом.

Деніз виглядав значно краще ніж в день їхньої останньої зустрічі. Зараз, помітно посвіжілий, він стояв перед ним в новому камзолі та розкішних бриджах, поблискуючи на сонці як новенька рупія. До повноти картини не вистачало лише шовкової сорочки з жабо, яка підкреслювала б його статки чи тих здоровезних сивих перук, що їх носять лащені можновладці. Лекс хмикнув, уявляючи як старий друг виглядав би в такому наряді. Можливо йому б навіть довелося носити черевички на підборах як у заможних французів, що їх доводилось бачити недавно.

Але Деніз не зрадив піратській традиції та носив просту бавовняну сорочку розстібнуту до самого живота. Його тіло стало м’язистим і помітно важчим. Рухи були повільнішими, наче обтяжені пережитим досвідом, а погляд зробився по-мудрому гострим. Капер вже не виглядав тим дзвінким і прудким хлопцем якого Лекс знав раніше, а походив радше на пузатого лондонського міністра. Якось так і уявлялися усі ті гаманці, що займалися Ост-Індською кампанією.

Сам Лекс зробився пожовклим просоленим моряком. Його шкіра загрубіла до того, що лоб став таким же черствим як його п’ята, а пальці більше не відчували жару від горіння свічок чи масляних ламп. Голова обросла чорним жорстким кучерявим волоссям і все рідше вдавалось впізнавав себе у відображенні. Тіло його просяклось запахом тухлих рибин і здавалось, що у волосатих грудях і зовсім оселились краби.

Дзеркало, що стояло в капітанській каюті він вкрав ще змолоду у якогось товстого венеціанського купця без мізинця на правиці. Воно було прикрашене гіпсовою ліпниною і займало майже усю стіну біля дверей. Це був подарунок для Деніза, який з часом повернувся в руки самого Лекса і він, вдивляючись у власне відображення, іноді бачив там капера. Його могло б це лякати, але натомість відчувалось полегшення від такої компанії; несамотність тішила. Однак запущена кудлата борода відганяла видіння і щоб повернути марення довелось стати до берега і повернути собі людську подобу.

Та його галюцинація зробилась дійсністю і стояла тепер перед ним, тупаючи ногою в очікуванні відповіді. Але Лекс зачепився поглядом за його сережку у вусі й не втримав коментаря.

– Тобі зовсім не личать рубіни, – сказав він серйозно, тикаючи пальцем в чужу коштовність. – Твої очі просять синього діаманта.

Деніз гучно зареготав, поблискуючи золотим зубом і сполохуючи папуг, що гніздились в пальмах.

– Не смій, чортяко, починати це зараз, – шикнув капер перекрикуючи шум прибою, і впираючи руки в боки. – Кучеряво базікаєш, але чи довго збираєшся стояти?

Лекс ковзнув поглядом по незакритих грудях, роздивляючись бліду шкіру товариша – він постійно вмудрявся залишатися таким біло-прозорим, що вени видимо обплітали його як тонкі сині мотузки. Крім того, усе тіло Деніза було вкрите шрамами й товстими рубцями та важко було не милуватись такою картиною. Пірат знав історію народження майже кожної видимої мітки на тілі давнього знайомого. Йому подобалось це знання, бо воно доводило їхню близькість. Однак найбільш милою оку була дірява монета, що її носив капер на шиї. Саме Лекс подарував її Денізові ще задовго до корабельної трощі в Рубіновій протоці. Сусідство цих думок посіяло сумнів: невже рубіновий хрест на сережці слугує згадкою про ті чорні деньки?

– Дай моїм людям тиждень: ми змочимо горло, наповнимо трюми та відразу знімемось з якоря, – Лекс розвів руки демонструючи свою відкритість та щиросердність. – Я даю тобі своє слово.

– Твоє слово не варте й дублона, щуряко, – рикнув Деніз і плюнув собі під черевик, а тоді розвернувся на п’ятах і рушив в сторону містечка, озираючись чи Лекс пішов слідом за ним.

І Лекс пішов.

Під звуки гомону прибулих матросів, що вистрибували з човнів, вони зійшли з піску на трав’янистий покрив. Чоботи по зелені клацали тихіше: тільки жалісливо хлюпали й пирскали поодинокими краплями. Ступалось легше.

– Скільки в тебе людей? – запитав Деніз через плече.

Лінива розлогість його рухів була оманливою, бо Лекс ледве за ним встигав. Натерті ноги продовжували тупо боліти, але не хотілось скиглити та показатись у невигідному світлі з проханням сповільнитися. Він вдивлявся в широкі плечі попереду себе і не міг перестати посміхатись. Сама фортуна звела їх знову! І побий його грім, якщо це не доля!

– Півтори сотні, Капітан, – весело гикнув Лекс. Малиновий камзол попереду різко зупинився і повернувся. Вони опинились ніс до носа.

– Я давно не твій капітан.

– Так, бо ти кинув нас.

Капер звузив очі, наче хотів щось сказати. В його зіницях почав зароджуватися грім і Лекс знову розтягнув рот в кривій жовтій усмішці: він любив цей шторм. Коли Деніз гнівався, то його світлі очі темнішали та нагадували справжнє грозове небо. Як те, яке застало їх тоді на рифах. Нестримно закортіло торкнутися корсара й переконатися в його справжності. Його гаряча прозора шкіра мала стати свідченням істинності всього, що відбувалось. Без доторків усе можна було пояснити п’яними мареннями як ті, що являлись йому у венеціанському дзеркалі. Хотілось забруднити зчорнілими руками яскравий малиновий камзол, залишити масні сліди на блискучій спітнілій шкірі та передати запах поту власного тіла. З’явилась необхідність зіпсувати щось прекрасне.

Він зробив крок вперед і Денізу довелось відступити, спираючись спиною до найближчої косої пальми. Бувши захованими від інших прибулих членів екіпажу густими заростями тропічної зелені, вони продовжували чути крики та свист матросів, але зосередились на голосах одне одного.

– Ти впізнав «Лагуну»… – прошепотів Лекс біля чужого вуха.

– Над тобою все той же прапор. Не забувай кому вона належала раніше, – насмішкувато заперечив корсар, відводячи голову в сторону.

– Я б хотів обговорити належність якось іншим разом, — пірат не втримався і провів чорним нігтем по рубіновому хрестику.

– Ти смердиш як собача сеча. Коли ти востаннє був тверезим?

– За правління нинішньої королеви ще не був.

– Хто б сумнівався, – Деніз штовхнув його в груди й повернувся на стежку, а Лексові знову довелось поспішити. Прихрамуючи та клацаючи дертими чоботами.

***

Поселення в приїжджому домі здавалось мало не королівською розкішшю. Лекс спостерігав за тим, як прудко Деніз роздавав вказівки своїм помічникам і згадував ті часи, коли й сам бігав під його началом. Матроси довго кружляли довкола колишнього капітана: радісно улюлюкали й свистіли та все ніяк не могли відліпитися від нього та розійтися по кімнатах.

Капітана Деніза любили всі. Разом з Лексом вони вкусили багато солі, хоч і ходили морем порівняно недовго. Життя без Деніза було довшим, аніж життя поруч з ним, але разом вони пройшли те, що робить людину людиною; із наївних хлопчиків перетворилися у мужніх чоловіків. Пліч-о-пліч.

Однак до піратства вони завжди ставились по-різному. Про дороги, що привели їх на «Лагуну» вони ніколи не говорили й багаж за спинами залишався засекреченим, та все ж різності ігнорувати не могли. Деніз був розважливішим і мудрішим, тоді як Лекс гарячкував і не перебирав у словах. Їм було складно, але, здавалось, що саме ця різність робила їхню співпрацю успішною. Деніз досліджував карти – Лекс прокладав курс. Деніз рахував нестачі – Лекс перекидував абордажних воронів. Деніз виявляв порушення – Лекс карав винних.

А тепер корсар діловито складав руки за спиною і поважно розказував колишнім підопічним як зробився мало не губернатором. Цей рік був довшим ніж здавалось раніше. Для них обох.

Опинившись у своїй кімнатці, Лекс, здалось, заснув одразу як лиш відкрив двері.  Не знайшлося сил зняти сірого липкого одягу, а чоботи вже стягнув, мабуть, уві сні, бо не пам’ятав того зі свідомості. Як йому потім сказали, проспав він нецілі дві доби. З одного боку картав себе за це, але одночасно розумів, що таку нагоду не слід упускати, бо в сирій «Лагуні» з сотнею пияк на борту складно було виспатися. На ранок третього дня прибіг косоокий юнга сказати, що вони розпочали доставляти на корабель провіант та випивку. Хлопчак так натхненно розповідав про ті кілька бочок вина та нове вітрило, які вдалось роздобути, що Лекс не міг не розчулитися. Очевидно, що Деніз приклав до цього руку, хоч і ніколи не зізнається в подібному. Пірат слухав розповідь хлопця, стриг бороду і думав. Нічого не змінилось: капер був собою – був істинним капітаном «Лагуни».

Лекс теж залишався собою: незмінно боготворив Деніза і дивувався тому як у власній бороді не зацвіли водорості.

Скинути нарешті брудне і діряве лахміття було приємно. Пірат і сам не очікував, що відчує таке полегшення, але від смороду власної одежі часом сльозились очі. Глянувши, на своє відображення в срібній таці, він задовільнився тим, що побачив. Все ж суша, нехай і така рідкісна, добре впливала на моряків, бо допомагала знову стати людиною. Лекс змінив латану сорочку на нову жовтувату туніку, а протерті бриджі – на нові слоппи. Він не вважав себе модником, але хотів мати хороший вигляд. Зрештою не для того стільки товстосумів було розграбовано його руками, щоб виглядати гірше пиятики з пересічного порту. В таці він побачив такого ж губернатора, яким став Деніз і подумав, що може не така вже й велика різниця між ними.

Хіба лиш очі по-різному жовті.

Деніз гарчав, як дикий звір, бурмотів, як невдоволений стариган і кривився як ображена панна. Але, попри всі претензії, був добрим до Лекса – виділив кімнати та розселив команду на приїжджих дворах, а капітана ще й обдарував новим вбранням та жартівливою трикуткою. Спершу думалось погордувати та задерти носа повище – все ж спогади про їхнє болісне розставання були надто свіжими в думках. Але коли він повернувся з лазні до кімнати й побачив біля ліжка нову пару чобіт, не зміг залишитись байдужим. Усіляка гордість полишила його і він тут же вскочив у вимите новесеньке взуття.

Подарунки були приємними, але показувати надмірну радість і вдячність не хотілось. Лекс зупинив себе: видихнув і стягнув подарунок з ще вологих ніг. Чоловік сів на ліжко й обтер ступні кутом простирадла і потягнувся за старою роздертою парою чобіт. Провів рукою по волоссю: на долоні – вошей не було. Пірат ще кілька разів трухнув головою і, озирнувши плечі й не помітивши небажаних комах, вирішив спуститись.

Корчма внизу була не надто людною. Всі столики були зайнятими, але не було чутно звичного гулу, що поширений в подібних місцях. Більшість членів екіпажу «Лагуни» розтягнулися по місту: хтось проведе свої ночі в борделях, хтось встигне одружитися і спустити золото на чергову дружину в новому маєтку, а хтось і взагалі не зімкне ночей цілий тиждень. Зі знайомих знайшлось лише троє канонірів та корабельний лікар, що цідили ром за столиком. Пірат кивнув тим, хто помітив його та попрямував до стійки.

Пишногруда трактирниця відразу заговорила до нього:

– Роззяви не замовкають від коли ви з командою з’явилися в нашому місті, капітан. Я вже встигла наслухатись всякого… – заспівала солов’єм незнайомка, дістаючи кухоль з похилої полиці над головою. – Чи варто мені хвилюватися?

– Залежить від того, що ти чула, люба, – так же співучо відповів їй Лекс і сів на високий скрипучий стілець. – Розкажи-но старому піратові, що кажуть про нас місцеві.

Жінка посміхнулась і поправила за вухо пасмо світлого волосся.

Вона не була привабливою. Її налиті груди міцно обперізував старенький корсет, а рукави блузи неохайно тряслися над товстими руками як заплямовані сірі ганчірки. Очевидно, що їй хотілось виглядати красиво, бо цей заношений одяг був, мабуть, найкращим, що знайшлося в її скринях.

На зміну кокетству до Лекса прийшло гидливе співчуття.

– Кажуть, що за «Чорною лагуною» тягнеться слід з крові, – утаємничила його жінка. – Всюди, де ступала нога капітана Лекса, летіли голови. А після випадку на Пряних морях…

– Та що ти, голубко? – перебив її Лекс перебільшено здивовано. – Направду страшні історії. Але для таких прекрасних сирен як ти, я ніколи не становитиму загрози.

Дурна слава «Чорної лагуни» іноді дратувала його. Мабуть, він злився б відчутно менше, якби був повинен хоча б в половині того, що про нього кажуть. Лекса зовсім не лякала відповідальність, а після випадку на Рубіновій протоці навіть і смертна кара мало лякала його. Однак чужі здобутки завжди викликали відразу. Більшість чуток про них були надуманими, але й сота частина оповідок вартували того, щоб кролі підтискали хвости.

Роздратування змусило закипіти кров і стиснути кулаки біля кухля, в якому вже пінився темний сидр.

– Можливо, я не боюсь піратів.

Він міг би порати її прямісінько на столі серед відвідувачів чи за трухлявими дверима, що виднілись за її спиною. Важкі товсті ноги лягли б йому на плечі й він би пихтів над нею добру чверть години. Навіть тривале стримування не зупинило б його і не завадило б вкрасти в цієї товстухи трохи її дорогоцінного часу. І вона всіляко давала зрозуміти, що й сама не проти цього.

Злягання з панночками не було складним для Лекса і він міг змусити будь-кого розвести ноги. Кожна друга жінка в його житті казала, що зазвичай не займалась подібним і він їм охоче вірив, бо міг пояснити собі: в надушених тісних містечках всі знали один одного і задоволення засуджувались. Стражденні й скарані розпусниці зсихалися без товстого чоловічого прутня. Дівчаткам доводилось чекати шлюбу, щоб відкрити для себе світ утіх плоті, а майбутні наречені, до всього іншого, рідко були мастаками в подібних речах. Бундючні лорди були більш охочими до картелів і синдикатів, до торгівлі чи ремесла. Що залишалось поважним дамам? Безіменний мандрівник, який зникає до ранку – чудовий вихід для пишних суконь. І Лекс радо давав їм це: жінки дарували йому вологий жар свого нутра, а він охоче працював для їхнього задоволення, прощаючись в перших променях сонця.

І на кожному острові його чекала подібна панна.

У кожному місті для нього знаходилась така жінка.

Мова кохання – міжнародна і він говорив нею на будь-якому березі.

– Можливо, тобі б варто боятись, голубко. Пірати бувають дещо… – він зробив інтригуючи паузу, підбираючи потрібні слова. – Нестримними.

Її тіло говорило не менш відверто, аніж грайливі промови: вона збудилася. Її губи були зазивно відкритими, а перси – поволі здіймалися від тяжкості дихання. На щоках жінки розплямився нездоровий рум’янець, а в погляді з’явився розпусний вогник. Мабуть, вона уявляла таку ж явну картину як і та, що зародилась в голові Лекса, то ж він готовий був закластись на пляшку рому, що там внизу жінка мокра і гаряча як чортове пекло.

Вона поклала руку поруч з його стиснутим кулаком.

– Іноді жінкам не суші не вистачає цього.

Лекс хмикнув, висушив кухоль одним махом, проливаючи ковток по бороді та грудях, і підвівся.

– Іноді жінки не знають про що просять, – грубо кинув він і поправив член в бриджах.

 

 

***

Четвертого дня Лекс нарешті покинув приїжджий дім і пішов шукати зброярню, щоб почистити пістоль та заточити рапіру. В коваля залишив пів сотні золотих монет і відчув неочікуване бажання зробити більше, а тому набрав ще кілька різних ефесів та палашів.

Містові Деніза захотілось віддати всю свою здобич. Він пішов до млина і купив десять міхів муки, а в пекарні замовив на борт двісті хлібин. В місцевого лікаря вдалось придбати кілька мотків бинта і десяток фляг спирту, а в швачки – замовити нову одежу. Лекс сипав золотом в усі сторони, не минаючи жебраків та повій в провулках. Знайшлась навіть хвилина, щоб зайти у місцеву капличку і віддати тамтешньому служителю тисячу золотих монет та кілька перснів. А під вечір, втомлений власним доброчинством, пірат вийшов на берег, до тієї ж пальми, до якої прибув.

Деніз також був там і задумливо розглядав “Лагуну”, що одиноко похитувалась в морі.

— Невже ти не сумуєш за нею? — запитав Лекс, наближаючись.

— Не починай.

— Твоя кров солена, Денізе. Ніякий папір не змінить твоєї суті.

Довкола корабля метушилися човни. Екіпаж спішно вантажив покупки на борт і пірат задумався про те, чи насолоджувався капер тим, що бачив чи просто згадав про капітанську необхідність все контролювати.

Лекс ставився до всього простіше. Він не довіряв команді, як і не став би довіряти будь-кому в цьому світі, але був дещо фаталістом і вважав, що хто має зрадити, той зрадить; хто схоче впхати ножа між лопатки, той впхне. І мав повне право думати так. То ж до екіпажу “Лагуни” капітан ставився байдуже-доброзичливо: цінував їхню відданість, але й зради не ставали неочікуваністю. Морські боги загартували Лекса, зробили залізним. І він навчився не хвилюватись.

— Навіщо ти це робиш? — запитав Деніз ледь чутно.

— Що?

— Дразниш мене.

— Я не хочу наступати на болючий мозоль, — таке обвинувачення було образливим. Засмучувати Деніза — це остання річ, якою б займався Лекс. — Я всього лиш хочу нагадати тобі хто ти є.

— Хто я є? А сам-то ти хто?

Корсар розізлився і різко повернув голову до пірата. Він примружив очі, виражаючи стриманий гнів, приправлений призирством, і гаркнув до нього:

— Я отримав сотні листів про твої справи в Пряному морі! Хто ти, Лексе?! Коли ти став вбивцею?

— Стули пельку! — Кортіло накинутися на нього і вхопити рукою за горло. — Ти знаєш мене! Ти, чорт забирай, знаєш мене! Я хто завгодно, але не вбивця.

Минуле розслаблення змилось черговою хвилею прибою. Мирне споглядання переросло в голосні крики і матроси, що вантажили ящики на човни, повернули до них зацікавлені погляди.

— Лексе…

Пірат відійшов на крок назад, відчувши раптову огиду. Якщо Деніз так легко вірив в усі ці брудні чутки, що гуляли чужими ротами, то виходить, що вони не були такими близьким, як Лекс думав до цього. Виходить, що і колишній капітан потребував його байдужої доброзичливості, а не тижневого оплакування. Чи могло внутрішнє залізо витримати такий удар?

Корсар закашлявся.

— Я знаю хто я. І ти знаєш хто я, — процідив через зуби Лекс. — Я не швартувався два місяці. І вже з десяток приливів пливу тільки на північ. Я ніяк не міг бути на берегах Пряного моря.

Деніз схилився, розглядаючи пісок під ногами. Над головами закричали чайки.

— Але я бачив листи…

— Ну звісно! Так же простіше! Приплили погані пірати й вирізали ціле селище! Подумай сам: нащо мені це? Ти був там, де зараз я.

— Я не знаю.

Захотілось вхопити його за плечі й добряче трухнути кілька разів. Його мізки конче треба було вправити, але Лекс відчув таке важке і гірке розчарування, що мало не заплакав. В грудях затисло і він розтратив усе повітря з легень.

— Подивись мені в очі й скажи, що ти справді віриш, що я винен в тій різанині. Скажи, що бачиш кров на моїх долонях. Скажи це і я знімусь з якоря сьогодні ж.

Він не знав, що робив би, якби Деніз підтвердив свої сумніви. Це звинувачення було таким огидним і чорним, що жити з цією міткою робилось зовсім не просто. Чутки про кроваві сліди “Чорної лагуни” добиралися берегів швидше аніж сам корабель. Слава Лекса випереджувала його. І це ще жодного разу не грало на руку. На мить в його голові зароїлися і зовсім безглузді думки:

“Я піду в монастир, якщо Деніз не вірить мені“.

Але відповідь, на щастя, була інакшою.

— Я знаю, що ти не маєш до цього відношення., — якось роздратовано проговорив корсар, наче озвучував найочевиднішу в світі річ. — Я б не пустив тебе у своє місто якби думав інакше.

Полегшення окрилило Лекса і пісок під ногами зник, ніби він повністю занурився у воду. Кістки різко розм’якли і вага його зникла.

— “Твоє місто”… – хмикнув він весело, наче й не падав ще хвилину назад.

— Ага, цікаво все обернулось..

— Коли ти ходив у море востаннє?

— Не знаю.

Лекс щовечора згадував як вони розсікали морську гладь разом.

Деніз був хорошим капітаном і добре ладив з командою. Він любив збирати хлопців у спільній каюті й роздавати задачі на наступний день. Йому зовсім не була притаманна грубість та невихованість звичайного пірата. Він вмів слухати й бути уважним. Коли Деніз розповідав історії, то робив це так хороше і цікаво, що здавалось, що він і взагалі закінчив якусь спеціальну піратську школу і від того зробився таким розумним й вправним. Він багато знав про зірки й Лекс часто думав, що якби земні дороги викручувались трохи по-іншому, то Деніз неодмінно став би астрономом чи яким іншим вченим. Егоїстично хотілось бути поруч з ним, але й чоловіколюбно думалось відправити кудись якомога далі від палубної грязюки.

Вони плавали разом зовсім недовго, бо нещастя на Рубіновій протоці зруйнувало їхню ідилію. І Лекс все ніяк не міг второпати чи вони жалкували за тими деньками однаковою мірою.

— То тобі все ж не вистачає її. — питально протягнув Лекс, легко торкаючись ліктя Деніза власним. — Ми можемо попливти туди прямо зараз.

— Я не хочу турбувати старих ран.

Денізова любов до «Лагуни» завжди була особливою. Ніяка жінка чи чоловік не займали стільки місця в його серці, скільки ця посудина. Він завжди особисто перевіряв щогли, обирав найкращі лаки й смоли. Часом він лишався спати на палубі, не спускаючись в трюм, а іноді говорив з кораблем, наче той міг його чути. Деніз лоскотав «Лагуну», молився до неї. Просив перетерпіти, коли хвилі надто нещадно товкли по борту і дякував, коли вдавалося спритно маневрувати. Він пишався нею і хизувався, писав про неї вірші, складав пісні. Він грайливо свистів до неї і «Лагуна» поскрипувала у відповідь. Він був дитиною, що не могла відпустити груди матері, а вона – матір’ю, яка сотворила цього чоловіка.

— Чому ти перестав виходити? В тебе ж є королівський дозвіл.

— Є, але він не дав мені бажаного щастя, – відповів Деніз, схиляючись за камінцем, щоб кинути його у воду. – Ми всі обманулися цими дозволами.

“Не всі!” — хотів закричати Лекс.

Він відразу знав що це погана ідея. Законне піратство не може бути хорошим, а королівська свобода не може бути справді свобідною Якщо пірат легалізований, то він залежний. Багато хто думав, що плавати під Веселим Роджером означає красти й вбивати, однак це насамперед означає свободу. Чорний прапор в горі й трухлявий штурвал в мозолистих руках — це про волю. Корсари не ставали хорошими людьми від того що робились законними.

— Коли я плавав з тобою, то відчував що роблю щось і справді корисне: забирати у багатих і віддавати бідним… Я відчував себе потрібним. Хорошим. А королівський дозвіл… — він важко вдихнув і знову повернувся в бік «Лагуни». — Королівський дозвіл обвішав мене обов’язками. Мені дали команду дурнів, які за хлібину продали б й матір і змусили грабувати селян і віддавати здобич багатіям. Часто це були бідняки, які заробляли на життя важкою чорною працею. Я мав розграбовувати навіть сховища з зерном. Ті запаси, що їх селяни робили на усю зиму, товстосуми продавали за тиждень. Вони обжирались з розписаної порцеляни, поки простий народ пух з голоду. Таке піратство не для мене…

— Чого ж ти не повернувся?! Чого не знайшов мене? Ти мав доступ до губернаторських листів! Чому не прийшов на «Лагуну»?

Лекс відчув образу за товариша і за себе самого. Руки знову зачесались і хотілось добряче намнути йому боків. За те, що не повернувся. За те, що не прийшов. Не дозволив йому допомогти. Рівносильним цьому бажанню була потреба обійняти настільки сильно, щоб у легенях забракло повітря.

Їхній союз завжди був таким. Неприродна Денізова інтелігентність робила його вразливим і Лексові постійно доводилось хвилюватись за нього. Хотілось захистити, допомогти, підстрахувати. Це бажання ніколи не було зверхнім чи батьківським. Навпаки: природна чарівливість капера змушувала ставати опорою, убезпечувати. Деніз надихав собою, одним лиш своїм існуванням. Перед кормою їх корабля світ зменшувався до цятки в його підзорній трубі. Він ставав малим і слабким. Дюжина морів кипіла зі страху перед «Чорною лагуною».

— Я не міг. Мої документи в усіх портах Іспанії, Португалії та Англії. В мене відібрали море, Лексе. Варто мені ступити на палубу якої-небудь шхуни і мене тут же пов’яжуть і поведуть на ешафот. Нагорода за мою голову мало менша за вартість королівської корони, то ж…

Він замовк і потер руками обличчя. Лекс встиг побачити сльози, що виступили на очах Деніза, але вирішив ігнорувати, раз корсар так вперто їх ховав. Все єство Лекса кричало: “Я казав! Тобі не треба було лізти туди!” Він відчув такий відчай що і сам мало не заплакав. На душі шкребли коти і захотілось вити.

– Слухай, ти завжди можеш повернутися на «Лагуну». Не знайдеться нікого, хто засудить тебе, – м’яко запевнив товариша пірат і поставив руку на чуже плече.

Відчувати Деніза було дивно. Лекс торкався людей увесь цей час, але здавалось, що саме тепло цього тіла було таким відчутно іншим, що він би міг навпомацки знайти його серед сотні інших. Він би підвів руку і шкіра б запекла, заіскрилась і залоскотала б ніжністю під сонячним сплетінням. Хоч би що у них траплялося, завжди залишалось те, що було незмінним.

– Навіть якщо екіпаж змовчить, я не знаю як сам терпітиму себе. Мені й тобі-то в очі складно дивитись.

– Та що складного… – пробурмотів пірат, а тоді, помовчавши, продовжив. – Ми не довго оплакували тебе, якщо чесно. Пташки майже відразу наспівали звістку, що ти живий. Твій похорон плавно перетворився у святкування твого воскресіння.

Він говорив тихо і монотонно й докладав чимало зусиль щоб звучати рівно, бо боявся видати власне хвилювання і зізнатися про переживання того важкого часу.

Трощу на Рубіновій протоці Лекс переживав направду болісно, бо втратив там не лише капітана «Лагуни» але і самого себе. Корабель теж немало постраждав: не вціліло навіть й половини щогл, а каюти набрали води на цілі чоботи. Він ніколи не крутив штурвал так затято як тоді. Довелось відходити, щоб врятувати вцілілих та саму посудину, але щовечора він повертався подумки в ті дні, коли не знайшов Деніза. Коли не залишився там серед уламків і не дістав його тіла. Коли втратив свого капітана.

– А потім, коли вже не було чого пити і чим блювати, я вийшов у море. Тебе не шукав, бо думав, що не здався тобі зовсім. Кинув мене…– слова розбігалися і говорити ставало дедалі складніше. Доводилось вибирати між диханням і розмовою. – Кинув – значить так воно й треба. Не малі ж уже. Від того і шукати тебе не ліз. Чув де-не-де, але щоб спеціально – ні. То ж не думай, що я свідомо сюди пхався. Випадково так…

Лекс чекав, що Деніз заперечить. Скаже що не кидав. Що може то помилка і він загубився. Якась наївна частина свідомості хотіла навіть почути сумну історію про втрату пам’яті чи полон.

На горизонті застрибали дельфіни.

А Деніз мовчав.

 

 

***

Сонце, здавалось, сіло раніше аніж зазвичай і вечір підійшов несподівано. Пізність години стала очевидною лише тоді, коли в дальньому кінці залу трактирниця почала витирати столи. Більшість свічок давно згасли і кімната занурилась в темряву, підсвічувану лиш поодинокими масляними лампами. З відвідувачів не залишилося нікого окрім екіпажу “Лагуни”.

Лекс відходив відлити, а по поверненню застав бійку кока з матросом. Предмету сварки не знав, але капітансько рикнув і розвів їх у різні кінці кімнати, не забувши пожурити, що при дамі не слід себе так поводити. Згадана дама хмикнула, але вже не так бадьоро, як в день їхньої першої зустрічі. Чи то втома від круглоденної зміни, чи то вона просто перестала сподіватись щось від нього урвати, але посмішка не була такою ж широкою як раніше. На мить Лексові зробилось совісно від того, що вони стали єдиними людьми, які тримають її тут так довго; вона могла б бути вдома в цей час. Можливо б саме вкладала дітей і цілувала чоловіка в лисину перед сном. Проте вона змушена бути з ними.

Пірат глибоко видихнув і повернувся до липкого захляпаного стола, за яким реготала команда “Лагуни” і куняв сонний Деніз. Капер сидів, підпираючи руками голову, і ліниво кліпав в намаганні слухати чужі розмови. Він явно мало що розумів з п’яного гучного блеяння, але незмінно кивав і ввічливо посміхався.

Лекс взяв кружку, що стояла біля нього.

По відчуттю він випив не менше бочки пива і не одну пляшку рому, але почував себе, на диво, бадьорим. На противагу тому ж Денізу, який, здавалось, засинав прямісінько за столом.

– Капітан, а може б нам карт розкинути, га?

Сухоребрий юнга, очевидно, говорив до Лекса, шкірячи беззубий рот. Але п’яний капер хмикнув, гикнув і дозвільно махнув рукою. Сам по собі Лекс може б і заборонив і відправив би всіх спати, пригрозивши драянням палуби цілий місяць, але бачити такого розніженого Деніза йому раніше не доводилось, то ж він не встояв перед спокусою.

– А може б і нам зіграти, Капітан? – запитав Лекс.

Деніз насупився і витівка грозилась закінчитись невесело. За лічені секунди п’яна димка з його очей розвіялась і він зиркнув на Лекса осмисленіше, ніж увесь вечір до цього.

– Я не збираюся грати з тобою, – суворо промовив капер і невдоволено схрестив руки на грудях. Команда загуділа. – Я зав’язав з цим від коли заборонили ставити гроші.

Кодекс направду це забороняв, бо карткові ігри вирішували конфлікти не гірше абордажних гаків. Беззубі моряки роками могли збирати золото, щоб за вечір програти його шулеру. Це все було веселим, допоки не ставало жорстоким. Місцеві морські блукачі мали принципи: не красти у бідних. Загравати з товстосумами можна було скільки завгодно, але у крадіжках в селян було мало честі. Ігри ж все ускладнювали, бо боржники забували про принципи у прагненні відкупитися. Від того доводилось пускати їх по лавиці в море на корм акулам. А цього дійства ніхто не любив.

– Та годі тобі! Ти ж перестав в море ходити, а не грати, – Лекс грубо гикнув і підсунув черговий чужий кухоль до себе. – Зрештою я не пропоную кістки покидати. Одна тільки партія в карти і обіцяю не чіплятися більше.

Заборона гри на гроші мало що змінювала в піратському житті, насправді. Вони привчились грати на випивку, на коштовності, на артефакти чи на дарчі грамоти. На столі опинялось усе: від золотого зуба чи сережки до древніх артефактів, чи жіночого спіднього.

– Змотивуй його, капітан, – крикнув до Лекса одноокий матрос. Натовп схвально заревів.

Лекс обвів поглядом команду і розчулено хмикнув. Чути це звернення до себе в присутності Деніза було ніяково, бо все ніяк не вдавалось відхреститись від почуття що, ніби він вкрав це звання. Не просив, але воно прийшло йому в руки. Не заслужив, але змушений носити.

Але корсар нічим не видав свого ставлення: все так же осудливо хитав головою і ховався за складеними на грудях руками.

– Ви зовсім не змінилися, хлопці, – хихотнув він тихо.

Чоловіки оцінили це як комплімент – знову зашуміли і почали стукатися кухлями, проливаючи довкола сидр та ель. Завтра, мабуть, увесь трактир буде липким та смердючим як оцей один стіл, однак сьогодні він виглядає як кульмінація життя. Як його основа і як вершина.

– Чим же тебе змотивувати, Капітане? Мм? Чого ти хочеш? – хміль вдарив в голову і Лекс все гірше контролював слова. Речення лились з нього неконтрольованим потоком і букви переплітались в незрозумілу мішанину. Він чув, як незв’язно говорив, але на диво його всі розуміли.

Деніз, спокійніший, але заледве менш сп’янілий, посунувся лавкою ближче і сів прямо навпроти нього.

Це означало згоду.

– А що ти можеш мені запропонувати?

– Ну ти ж знаєш, що я глибоко поважаю гральні борги. Тому… – Лекс взяв до рук колоду. – Все, що захочеш.

Деніз потягнувся до Лексового кухля і зробив щедрий ковток. В тьмяному світлі згаслих свічок та масляних ламп він здавався худішим, ніж був насправді. Вилиці корсара кидали страшну тінь на його лице і він зробився схожим на живий череп. Лексові закортіло торкнутися його, щоб перевірити круглість тіла і м’якість шкіри.

– Тоді зіграймо.

Натовп знову заревів і хтось з матросів підскочив до трактирниці за добавкою.

– Як скажеш, хлопче, – кивнув пірат, відчуваючи тремтіння в пальцях.

Карти з колоди розліталися, видаючи його хвилювання. Однак оточення розцінило це як сп’яніння і підбадьорливо плескали його по спині, бажаючи перемоги. Краєм вуха Лекс почув, як хтось пропонував ставити на переможця, але не знайшов в собі сили розвернутися в сторону порушника і зробити зауваження. Він не міг відірватися від такого п’яного і красивого Деніза, який ховав сором’язливу посмішку в кухоль. Це той образ, який хотілось вкрасти собі в дзеркало.

Ще кілька разів впустивши колоду, Лекс вилаявся і довірив роздачу матросу, що сидів поруч з ним. Капер засміявся і стукнув його коліном під столом.

Повірений хлопчак поставився до довіреної йому місії з усією серйозністю і мнув картонки в руках так довго, що бортовий лікар не витримав:

– Якого біса ти тягнеш кота за хвоста? Здавай! Хіба не бачиш, що ми всі тут чекаємо?!

Матрос розкинув карти. Ще до того як взяти їх до рук, Лекс знав, що там побачить. Усі знали.

“Піки люблять твої руки” – так про нього казали. І справді, йому таланило на чорне і це було і благословенням, і прокляттям водночас. Капер хмикнув, бо, мабуть, теж згадав усі ті жарти і потягнувся за своєю роздачею.

Грати з Денізом було складно. Він грав рідко, але неодмінно вигравав. Робився серйозний, супився і обличчя ставало таким нечитаним, що важко було гадати хоч про які шанси на перемогу. Лекс вічно силувався підгледіти відображення його карт чи в блиску його очей, чи хоча б в золотому зубі. Але все залишалось незмінним — до поразок довелось звикнути.

Оцей річний перерив давав надію на бажаний реванш. Думалось, що за цей час, Лекс чомусь та й навчився. А сам Деніз, хотілось вірити, перестав бути таким вправним гравцем і все ж здав позиції.

В таверні стало тихо і всі з придихом чекали першого ходу.

– В тебе чорна рука, друже, еге? Знаю ж тебе, – засміявся капер, викидуючи дві червоні сімки.

Рука направду була чорною. З таким розкладом Лекс відчував себе приреченим ще до початку гри. Він знав: які б карти не попадали до нього далі, йому доведеться тягнути і наприкінці залишиться ціла колода з ганебним програшем.

Лекс забрав кинуті сімки і взявся жаліти себе. Згадав той кілок, що забив його на піщаному березі біля Рубінової протоки. Подумав чи забив би хто такий кілок по ньому. Чи оплакувала б його команда? Що стало б з “Лагуною”? Чи знав би хто взагалі про його кончину?  Він уявив своє бездиханне тіло, ноги якого шарпають хвилі байдужого прибою і йому стало млосно. На мить він увірував в Бога і почав просити вибачення за такі думки. “Отче, – подумав він. – Я геть зовсім не хочу помирати. Я не хочу, щоб хоч хтось мав справу зі смертю. Ти віддав Деніза, Боже, і ти більше не можеш забирати його“.

– Я можу дати тобі фору і взяти на кілька карт більше, друже, – глумився капер.

Лекс нічого не сказав, а лиш стиснув карти в руці сильніше.

“Ти не можеш забрати його” – кричав він усередині. Усе нутро його стискалось і хололо. Він не плекав надії виграти, але якби все ж це вдалося, то чи міг би він покликати Деніза з собою? Чи зміг би переконати вийти знову у море? Чи наважився б запросити на “Лагуну” і запропонувати капітанську трикутку знову? Чи посмів би?

“Ти не можеш забрати його!”

– Від того, що ти будеш гіпнозувати карти, капітан, вони не почервоніють, – протараторив юнга поруч і команда загиготала.

Серед чоловічого сміху піратові стало так сумно, що сльози почали душити його.

Лекс кинув безсилий погляд на стіл. Перед ним була бубнова десятка. Шанси на перемогу вперто вислизали з його рук.

– Програти Денізові це не так ганебно, як програти тобі, сучий ти сину! – гаркнув він і накрив десятку дамою, нахиляючись за кухлем елю.

 

 

***

– Як ти примудрився програти, якщо я відразу скинув серйозні карти на землю? – запитав Лекс, незграбно ввалюючись до кімнати та гучно грюкаючи дверима за спиною.

Пірата качало ніби він крокував у шторм, а хода його стала хиткою. Перед очима все пливло, але він не міг просто піти спати й втратити ті останні години перебування на острові, що в нього залишилися.

– Я бачив.

Така коротка і свідома відповідь здивувала його, бо капер, як виявилось, весь цей час був тверезим. Його спина залишалась рівною, а крок – твердим. Сіра сорочка ще більше помнулася на спині й зсунулась, розкриваючи бліді груди більше ніж зазвичай, але в решті мало що змінилося. Лекс знову глянув на монету на підвісці та схвильовано облизав губи.

– І я бачив, які ти карти тягнув, – продовжував Деніз. – То ж просто кидав під масть.

– Ах ти старий чорт! То ж…

– То ж якщо ти так сильно хотів програти, то я тепер можу просити всю твою здобич за цей рік і ти нічого не зможеш з цим зробити, – нагадав корсар тихо, розплутуючи шнурівку на штанах.

Лекс не мав ніяких непристойних думок на його рахунок. Пропозиція піднятися в його кімнату була озвучена виключно для того, щоб п’яному корсару не довелось йти через усе поселення до власного маєтку.

Коли вони плавали разом, то не раз ділили спільний нічліг. В цьому рідко були якісь підтексти: зморені боями чи повалені хмелем, вони засинали миттєво й надовго. Команда звикла чути їх спільний храп чи то з капітанської каюти, чи то серед винних бочок і навчилась нічому не дивуватись.

Зараз же все було по-іншому. Здалось, що Деніз зрозумів настрої Лекса раніше ніж він сам і чітко розумів, що робить. Його рухи були плавними і руки рухались граційно як у східних танцівниць.

Лекс голосно ковтнув в’язку слину і поспішив сісти на ліжко, поки не відключився посеред кімнати, зачарований діями капера.

– Чи, приміром, заберу в тебе «Лагуну»… – корсар скинув камзол собі під ноги, гордовито наступаючи на нього.

Ця звабливість і досконала розкутість з’явилась тільки за цими дверима. Пірат готовий був божитися, що в його світлому і тонкому капітанові цього не було. Коли ж він розповажнів до губернаторського чина, то чи міг дозволити собі подібні бентежні думки? Йому самому стало ніяково від чужої гріховності й він відчув, як рум’яняться його неголені щоки.

– А може я забажаю, щоб ти залишився тут зі мною на суші… – корсар сів на коліна Лекса і поставив руки на його плечі, схиляючись ближче до лиця. – Я реквізую в тебе море…

– Реквізуй… – прошепотів Лекс у відкриті губи.

Всі члени його розварились і зробились розм’яклими, а внутрощі перемішились. Лекс міг заприсягтися самим богом, що всі земні дороги вели його в оцей день. Будь-які коштовності світу перестали бути важливими й він міг поставити на кін власне життя, лиш би торкатися Деніза. Але нічого не було ціннішим аніж блиск очей капера, який дивився на нього так жадібно, що всередині все переверталось. Очі в нього були направду зовсім дивовижні і Лекс все ніяк не міг надивитись. Зазираючи в Деніза, пірат часто думав про райські сади, настільки світлим й ангельськими вони видавались. Капер дивився на нього поглядом херувимів з писаних ікон храмів. Але зараз, на його колінах, цей зирк зробився непристойним і невинна чуттєвість змінилася дражливою звабливістю.

“На твоїх колінах сидить чоловік гарячий як жерло вулкана, а ти думаєш про яскравість його очей. Що далі? Ти писатимеш вірші, Лексе?” – журив себе пірат.

Та раптом Деніз зашепотів стару піратську пісеньку і контролювати свідомість стало геть складно.

– Моє серце так сумує… – він поцілував його за вухом. – Не потрібний грошей дзвін…

В кімнаті було надто темно. Лиш одинока лампа скупо освічувала більше стіл біля вікна більше ніж самого Лекса і він знову грішив думаючи про те, що варто б взяти Деніза в церкві серед сотні свічок.

Він хотів залишити цю ніч у собі. Щоб вона закарбувалась на його повіках. Щоб завжди, коли закриватиме очі, він бачив би цього розпашілого та розкутого Деніза, який так волого виціловував його шию.

– Лиш моряк мене врятує… – продовжив нашіптувати капер, проводячи язиком по кадику. – Бо дорожчий всього він…

Коли Деніз нарешті торкнувся його губ, то все єство Лекса затремтіло. Дихання пришвидшилось, наче він бився голіруч з дюжиною вояк і все ніяк не вдавалось вгамувати гучне калатання серця. Він погодився б віддати десяток років життя, що розчинитися в цьому моменті. Щоб завжди відчувати те, що відчував зараз.

Корсар цілувався сміливо і до неможливого зухвало. Його смак був терпкий і пряний і Лексові думалось, що дух виходив з нього.  Капер важким вантажем всівся на його колінах і безсоромно терся об нього як розпусна дівка з доків. Пірат не пам’ятав, коли востаннє почував себе таким збудженим, але окрім бажань плоті він чув як душа голосила у пошуку близькості. Обхопивши долонями лице капера, він притиснувся щільніше губами до губ і забурмотів, перериваючи поцілунки:

– Денізе… Денізе…

Його аромат був насиченим. Лекс міг розрізнити запах рому, смаженої ковбаси, що їв Деніз напередодні і сморід гіркого диму від скуреного тютюну. Він мнув в кулаках складки чужої сорочки і чіплявся за неї зо всієї сили як потопельник чіплявся б за кинуту мотузку. Було важко змусити себе дихати, а плечима пробігали мурашки як при вітрах Північних морів. Його тіло тремтіло, а в голові паморочилось — і все це від хвилі палючого бажання, що накрила його. Навіть у найгірший шторм його не захитувало так сильно як зараз і він не міг пригадати коли востаннє йому так сильно хотілось кого-небудь. Хоч би скільки не обмежував себе, ще ніколи Лекс не чув свисту в голові від палючої хіті.

Вертляві пальці Деніза зміями поповзли донизу і стисли Лекса між ніг. і пірат не зміг стримати стогону. Хотілось більшого і він відчайдушно штовхався стегнами назустріч чужій руці, безмовно благаючи про щось. Капер рухався сміливо, мокро  вилизуючи його вухо. Пірат гарчав крізь зціплені зуби і сильніше стискав у руках круглі м’які боки Деніза, поки той розгойдувався на його колінах. Він вп’явся пальцями так сильно, що очікував залишити синці, які темними плямами нагадували б про цю ніч. В очах все плило і він тримався за капера так же міцно, як тримався за фальшборт в часи шторму.

– Так, — жалібно завив Деніз, відкидаючи голову назад. – Боже…

Дихання біля вуха було гарячим і вологим. Лекс хотів, щоб ці стогони чули на Тортузі, щоб кожен пірат дюжини морів знав, на чиїх колінах стогнав Деніз – єдиний істинний капітан “Чорної лагуни”.

Очікування стало нестерпним і він провів долонями до зав’язки денізових штанів.

– Можна?

Лекс відвик від високих манер та аристократських звичок, але не міг собі дозволити грубості до цього чоловіка. Руки боліли від бажання торкнутися відвертіше і він стискав щелепу так сильно, що зуби його заскреготіли і затерлися.

Він не міг його образити.

– Давай, — наказав Деніз і накрив його руку своєю. – Давай.

І Лекс відчув як провалюється у вир.

Капітан Деніз був його чорною міткою.

Його кракеном.

Його Рундуком і Флотським галом.

І будь він проклятий, якщо відліпиться від нього хоч на мить.

 

 

***

Після палкої ночі, Лекс відчув, що готовий знову виходити в море. Він був і живим, і мертвим водночас. Світ довкола нього зробився яскравішим до того, що перестав здаватись реальним. Подумалось, що він втрапив в оте піратське забуття з власним раєм. Однак почував себе по-земному здоровим: приємна тяжкість у м’язах веселила його і солодкими судомами нагадувала про пристрасну ніч. Капера на ранок у ліжку він не знайшов, але нічого подібного і не чекав. Ще вночі, заціловуючи усміх золотого зуба з обличчя, Лекс знав, що Деніз піде.

Деніз завжди йшов. Ще від тоді, коли вони плавали разом. Спрагло націловуючись у світлі місяця, вони розходилися по каютах і зранку удавали, що нічого не трапилось. Вони не тримали це в секреті, бо знали, що команда не осудить їх, але й говорити було нічого.

Коли він спустився в таверну, то там було безлюдно. Ще навіть трактирниця не прокинулась, а за стійкою хазяйнував сам Деніз. Лекс старався не грюкати на сходах надто сильно, бажаючи по-юнацьки наполохати товариша.

– Капітане, з чого ви так рано прокинулись? Важка ніч?

Пірат знав як виглядав зі сторони: кожен найменший порух видавав його і кричав “я провів ніч з цим чоловіком”. Він був таким же очевидним і задоволеним собою, як і собака, якій вдалося стягнути шмат м’яса зі столу. Виглядав так і його це влаштовувало. Хотілось, щоб і Деніз випромінював подібне, але той був таким же як і завжди.

І навіть не здригнувся з переляку на Лексову дитячу витівку.

– Я маю дещо для тебе, — сказав він натомість.

Лекс підійшов ближче і сів га стілець за стійкою. Між ними була стільниця, на яку капер кинув згорток пергаменту з темними плямами. Пірат зацікавлено потягнув пакунок до себе і відразу прийнявся гадати що там могло бути. Розвівши кути паперу в сторони, він помітив три червоні циліндрики, схожі на товсті подовгуваті свічки з гулями по довжині.

– Невже це…?

Деніз нічого не відповів, а лиш підтис губи і коротко кивнув. Пірат хоч і вразився дарунком, та не міг відірвати погляду від товариша. Капер виглядав білим і розслабленим, а його голубі очі стали ще світлішими в променях ранкового сонця. Такий чистий і світлий він справді виглядав як той новий правильний чоловік, що працює на корону і молиться двічі на день. І наче все, що було вночі Лекс собі надумав у п’яному забутті.

Поглянувши знову на циліндрики, пірат всхлипнув і ладен був впасти на коліна прямісінько тут, без страху бути впійманим.

Ці циліндрики були зовсім як ласощі з його дитинства. Раніше його матір готувала подібне: нанизувала декілька горіхів на нитку та вмочувала в сік, змішаний з мукою. Пізніше та маса гусла і цукерка ставала твердою. Іноді вони з сусідськими хлопчаками навіть не чекали поки сік застигне і обляпувались солодкою липучкою по самі лікті, вилизуючи пальці.

– Але звідки?

– Кілька місяців тому до нашого берега прибули контрабандисти з цілими ящиками подібного, — відповів капер і тут же поспішив продовжити. – Як потім з’ясувалось то були люди з материка. З твоїх країв. Тоді ми і придумали робити їх тут.

– Ти хочеш сказати, що в тебе тут десь є умілець, який робить цукерки мого дитинства, а я дізнаюсь про це лише через тиждень? Чи є в тебе серце, Денізе?

Корсар хмикнув і поставив руку на власні груди, наче прислухався до серцебиття, щоб переконатись.

Лекс хвацько захрумтів горіхами, хапаючи цукерки невимитими руками. Раптом його погляд зачепився за листки пергаменту, в які були замотані солодощі.

– Денізе… – почав він невпевнено.

Капер стояв навпроти з кухлем елю і мовчки спостерігав за ним.

Так, помилки бути не могло. Це і справді були накази про повішення Лекса і всього екіпажу “Чорної лагуни”. Чорнило в місцях розтеклося від жирних плям і слова розпливалися мутними потоками, але Лекс безпомилково впізнавав ці печатки. І звідкись в грудях поселилось тверде переконання, що такими ж наказами були перекладені усі ті сушені рибини, що їх майже тиждень вантажили на корабель. Розуміння ситуації вибило повітря з грудей: весь цей час Деніз перехоплював накази про його страту і більше як рік рятував їхні піратські шкури. Його не було поруч, але він постійно був з ним ніби і справді оселився в дзеркалі.

Чи був Лекс хорошою людиною? Заледве. Але хорошим був Деніз і точно вартував того, щоб кинути йому до ніг увесь світ з його золотом та коштовним камінням.

– Ох, друже… – заговорив Лекс знову, посміюючись та кусаючи горіх. – Пірат ти чи капер, а висіти ми будемо однаково.

 

***

– Далі пливтимеш на північ?

– Ні, думаю в цій стороні світу я вже отримав все, що хотів, – сказав Лекс і провів долонею по щоці капера. – Мабуть, я готовий вивернути штурвал. Попливу на захід і віддам якір у тій стороні.

– Якщо плистимеш достатньо довго, то колись повернешся сюди ж.

– Я на це і розраховую, Капітан, – засміявся пірат і притулився лобом до лоба Деніза.

– Хай буде твій курс рівним, лови попутний вітер. І минай рифи, – домагався корсар серйозно, натякаючи на їхню спільну аварію.

А тоді пошепки додав:

– Капітан.

Дурнувата посмішка розтягнула лице Лекса і він відчув як зачухалась борода. Краби на грудях заклацали клешнями, усе залоскотало і в роті раптом пересохло. Деніз вперше назвав його так і від хвилювань не вдавалось ковтнути слину, що забульбашилась в горлі. Пірат кілька разів провів язиком по губах, а тоді все ж наважився на прощальний поцілунок, ігноруючи неввічливу увагу юнги.

Відскочивши від корсара, Лекс бігом рушив в сторону човна, який вже пустили на воду, а коли заліз по коліна в море,  розвернувся в сторону берега і крикнув:

– Я привезу тобі найсиніший діамант семи морів, капітан Деніз! Твої очі варті цього! Твої очі варті всього!!!

А тоді, всівшись в човні, помітив, що подер нові подаровані чоботи.

– Та сука!

Але засмучуватися не спішив

Бо знав, що побачить Деніза знову у відображенні венеціанського дзеркала.