Піонер

Прагнення досконалості — сенс людського існування. Яка ж дорога правильна? Чи легко зберегти недоторканну ідеальність? Чому так багато думок та суперечностей ? Що є вершиною людської самосвідомості й чому вільнодумство підлягає осуду?

Ада часто допускала до себе, схожі думки. Хоч відчувала сором за них, подібно розбійнику, який бунтує та руйнує порядок “правильного життя”, Попри все вона не могла перестати подумки міркувати про це. Мовчки, а зовні підтримувати золоту оболонку ідеальності. Адже Ада є піонером, а їм заборонено сумніватися. А як інакше вони будуть зразковим прикладом для інших дітей? Працьовитої, слухняної, допитливої дитини. Останнє завжди вибирають дорослі. Знання визначають вони, адже старші, мудріші, досвідченіші. Ада не погоджувалася ними, адже більшість часто поводилися навпаки. «Як можна говорити одне, а чинити інакше?» Лицеміри. Дівчинка з соромом це визнавала.

Аду любили в школі. Вчилася на відмінно, писала каліграфічним почерком. Її зошити висіли на дошках пошани. Була талановита, ввічлива, відповідальна. Багато дітей брало з неї приклад. Поважали дівчинку не лише через це. Батьки були педантичними комуністами, вченими. Школа дуже цим пишалася. Однокласники боролися за дружбу, сперечалися хто сидітиме з нею за однією партою. На перервах часто підбігали з проханням про допомогу. Хлопці супроводжували додому, пропонуючи понести її сумку. Також Ада часто брала, шефство над іншими учнями.

Дівчинка була ввічлива до них, хоч вони були занудами. Захоплювалися дорослими, всіляко потураючи їм, доносячи на інших. А потім отримували похвалу за сумлінність. Ада не любила ябед. Адже вони були слизькі, як змії, підлі, готові заради власної користі на все.

Єдина людина, з якою їй було цікаво спілкуватися, був сусід – Онуфрій. Це дідусь років з вигляду сімдесяти, з безліччю зморшок на обличчі. Онуфрій жив сам, у маленькому дерев’яному будиночку. В селі говорили, що він був засланий на Сибір разом зі своєю родиною. Живим залишився тільки Онуфрій. Ніхто не знав, звідки він з’явився і як довго тут живе. Його уникали. Дідусь був мовчазним, ходив до церкви, мав звичку спостерігати за іншими. Дивний, надто занурений у свої думки.

Але Ада вважала інакше. Таємно ходила до нього в гості. За чашкою чаю вони розмірковували над життям. Онуфрій розповідав про Першу і Другу Світову Війну, про життя людей до Радянського Союзу. А дівчинка розповідала про шкільне життя й іноді ділилася зі своїми думками.

Ада не зневажала його, як інших дорослих. Адже він був позбавлений лицемірства та підлості. Був чесний, вважав, що гірка правда краща за солодку брехню. Дідусь не був втрачений, на відміну від людей. Онуфрій був грамотний, знав напам’ять Псалтир та Біблію. Часто наводив приклади із їхніх історії. Це здавалося Аді дивним. Адже у школі казали, що Бога немає. Плід буржуазії та бюрократії, з яким люто боролася Радянська Влада. Одного разу, Ада запитала, чи не заслали його через Бога, до Сибіру. На що Онуфрій відповів, що він не втратив себе і говорив правду, за що і став ворогом народу, вигнавши його на Сибірські, безкрайні землі. Дідусь часто казав, що кожна релігія варта поваги. Адже всі вони ведуть до досконалості, але у різних напрямках. “Вчення ніколи не затьмарює розум, а люди на жаль так” — міркував Онуфрій.

Одним весняним ранком, за чашкою чаю Онуфрій запитав Аду, чи не хоче вона піти з ним до церкви. Спочатку на службу, а потім щоб відвідати хворих та убогих. Дівчинка засумнівалася. Адже якщо її застануть у церкві, буде ганьба і можливе вилучення з піонерів. Але все ж таки вона зважилася, ретельно склавши план дій. Наступного дня, тихо зібравшись уранці, Ада пішла разом з Онуфрієм. Була на службі, хоч і важко було стояти, дівчинка відчувала умиротворення. “Як гарно співають” — думала вона. Потім вони пішли до хворих, поспілкувалася з ними. Також із диригентом церковного хору. Ада сипала їм безліч запитань, а ті люб’язно відповідали. Додому дівчинка повернулася, в піднесеному настрої, а батькам збрехала, що весь час гралася в саду.

В понеділок замість першого уроку всіх учнів зібрали на подвір’ї школи. Директор щось говорив про зраду, після чого люто, але твердо сказав:

— За доповіддю класної керівниці 5 класу, учениця Ада Попович вилучена з піонерів, за неналежну поведінку поза межами школи. Підійдіть сюди!

У цей момент все перестало існувати, щось надломилося в ній. Дівчинка заливалася гіркими сльозами, говорила, що більше не піде до церкви. Але дорослі були безжальні й зірвали червону краватку з її шиї. Додому Ада повернулася пригніченою. Батьки отримали попередження за неправильне виховання доньки. Від них теж сильно дісталося. Батько безжально бив її. “Вчений, а сердиться як звір” – думала Ада.

Але сама вона теж була розгнівана на Онуфрія. Адже це він підштовхнув її до такого рішення, знаючи, що дівчинка піонер. Тому знову тихо зібравшись ввечері, пішла до нього.

Проте побачивши його не змогла сказати нічого, окрім того, що втратила все.

— А себе?

— В сенсі?

— Дорослі часто губляться на дорозі до досконалості. А ти?

Ада не змогла знайти відповіді тому розвернулася й пішла.

Наступні дні, розвивалися досить стрімко Дівчинка відчувала себе повною невдахою.

Хлопці, які раніше ніяковіти перед нею, тепер відкрито зневажали, а дівчата підсміювалися називаючи “блаженною”.

Тому вчинила, на її думку, розсудливий вибір. Чинити все що заманеться, адже немає сенсу повертати втрачене.

Знущання, бійки, сльози, потріскані губи.

Гнів та єхидна посмішка ябеди. Дорослий тиран схиляється над жертвою.

” Ніколи не думала, що це стане для мене буденністю”- міркувала Ада.

Низькі оцінки, хамство, побиття, зневага.

“Я хуліганка” — повторювала собі Ада.

Сварки з батьками, домашній арешт, ізоляція.

“Ну й нехай” — думала Ада

Агресія, жадання смерті.

« Подивися Онуфрію ким я стала, поглянь на моє вільнодумство. Воно не варто було того, ні що немає ціни, адже я людина, яка не могла і не зможе. Я жадаю смерті, через тебе, я стала схожа на дорослих. Це все через тебе. Не повернусь».

“Я забуду дідусю забуду тебе, зітру назавжди з своєї пам’яті”.

Після чергової витівки, дівчинка втекла з уроків. “Не перший раз, вислизну”, думала вона. Вона сміливо прямувала з такою думкою, поки не побачила Онуфрія на дорозі.

Вона хотіла втекти, проте побачила, що він ледве дихає, осмілилася підійти до нього.

Ти куди? – різко запитала вона

— До Бога…

— Його тут немає!!! Знову хочеш заманити мене в церкву. Я не піду!

— Адо, я знаю, проте дорога до нього є. Межа досконалості необмежена.

— Але, вона втрачена – закричала дівчинка.

— Втрачена в людському серці, проте не загублена в Всесвіті – відповів дідусь.

Онуфрій пішов далі не озираючись, його поступово образ розсіювався:

” Прощавай Адо, бережи себе, неси правду, не зважай на рамки абсурдного соціалістичного суспільства”.

Дощ. Тихий весняний дощ. Плавний, чутливий, який миттю перелетить до теплого літечка. Розквітне поранкова земля, пробудивши людські душі.

Ада прямує стежкою, схиливши голову. Нічого не очікує, тільки думає.

Їй мариться, наче вона все ще дівчинка. Старанна, акуратна, шкільна форма з червоним краваткою. Кайдан дитячих років, який щільно замкнений на її шиї. Та він ніколи не міг прикувати її серце, й думку що воно несло.

«Можливо, тому що я не була базікою чи ябедою. Та й не чекала що хтось буде прихильником мого слова» —. думала Ада.

Тепер вона вже дівчина, юна яка тільки починає свій життєвий шлях. Іспити провалила, тому й не плекає надії на краще. При живих батьках мертва. Єдине що, в неї є, це дорога. Заплутана. Проте не втрачена.

Все було б інакше, якби Ада зрозуміла, сенс тодішніх слів. Та її поранкова незріла душа, розірвалась на дрібні шматочки, потребуючи переш за все спокою.

Прокинувся бунтарський дух, й руйнівною силою нищив все на своєму шляху. Та тепер це немає значення.

“Можливо б взяти хорошу книгу до рук. Бо віднині я на своєму хлібі. А душу потрібно розвивати” — думала Ада.

Перший раз торкнутися незайманих сторінок. Ще не забруднених, дорослими руками.

Дівчина минає церкву. Місце, яке дало поштовх випадковим негативним подіям.

«Існує Бог чи не Існує, ми ніколи не пізнаємо. Але чому ж ми не можемо вибрати цю стежку? Чому шлях до досконалості повинен бути один? Невже людина не в змозі обирати?».

З пам’яті виринає образ Онуфрія. Проте як він повільно йде, поступово зникаючи. Та його неоціненні слова, залишають на душі ледь помітні сліди.

«Я можу обрати будь-яку стежку, не зраджуючи твоїх слів дідусю?” Та чи втрачені душі, на квітучій землі вдасться повернути?»

Весняний вечір. Ада грає на фортепіано. Не точно, проте вкладаючи відчуття. Хто б міг подумати, що музикою, можна виразити сенс набагато глибший ніж словами.

Жінка посміхається, вона гратиме, гратиме поки не долина до сердець.

Забувши на хвилину себе та серйозну розмову з КДБ…

Площа. Ада танцює. Легко, швиденько. Стрибає й крутиться. Падати й знову підіймається. Не сама.

Портрети “великих вождів” у її руках. Німі. Безсильні. Їхній погляд холодний, безжальний. «За тобою слідкують». «Вони все бачать». «Зупинися, поки не пізно. Зупинися»…

« Це точно буде остання крапля» — думає Ада.

Жалкує, що скоро все скінчиться. Більше не буде цікавих розмов. Ніколи вже не встане і не висловить думку, супроти, тому що наказують. Не посміється над тупістю дорослих. Не покепкує з боягузів. Та крізь терен не дістане знання.

«Скоро я стану сформованою особистістю» — думає Ада

Жінка й далі танцює. Кидає портрети. Побиті, брудні. Дорослі чіпляються. Вона бачить гнів в їхніх очах. Ухиляється. Нічого не вийде.

Ось і біжать вони. «Милі моєму серцю співрозмовники».

Голосно сміється:

— О, розквітнете душі, на площах де палять знання! Де ж ховаєте ваші чисті дитячі серця?

І мить життя, крізь терни духовної боротьби. Ада готується до страти.

«Дорослим далося впіймати неслухняну дівчинку»

Прийшли наглядачі, взяли за руки, почали вести. Жінка відчувала себе спокійною Зупинили.

— Останнє слово?

Ада повернулася до них і усміхнулась.

— Дорослі не втрачайте себе…

Постріл. Тіло впало на холодну підлогу.