Піна

робота написана на челендж «соулмейт OR ханахакі» від «Чай і фанфіки»

Аоз: https://archiveofourown.org/works/39405777

Нескінченно нудить. 

Мінако дивиться на підлогу, всіяну напівпрозорими білими пелюстками і жовтими тичинками. На чашку чаю, що стоїть на столі біля неї. Знов на підлогу.

Нудить і нудить квітами чаю.

Ще трошки. Ще зовсім-зовсім трошки, і Мінако це знає. Вона – воїн кохання. Вона знає.

Вона знає, що квіти вже значно глибше.

Вона все знає.

Поки вдається це приховувати. Це легко – у формі воїна квіти ніколи не лізуть, а людиною Мінако достатньо володіє своїми силами, щоб пригнічувати їх, поки не вдастся вислизнути і позбавитися від усіх напівпрозорих пелюсток, що затискають горло. 

Поки що це легко. 

Поки що у Мінако все виходить. 

Поки що все в порядку.

Поки що.

Але потім Харука легким, майже непомітним для інших, рухом торкається долоні Мічіру і Мінако відчуває, як прозорі пелюстки повільно лягають під шкірою. Як вперто і з силою прориваються на поверхню. Як хочуть відвернутися від Сонця і повернутися до зірок та найвіддаленіших планет, до тої, яка обертається викривлено, боком. 

Венера теж обертається викривлено. Навпаки.

Так і танцюють.

Мічіру старша і красивіша, і все це не має жодного значення. А що має – то Харука. І Харука любить Мічіру, а не Мінако, і Мінако дивилася б на них, таких гарних і ідеальних одна для одноЇ, вічність б дивилася, але квіти чаю душать її і вона спльовує, кашляє, нудить білими, напівпрозоро-ніжними квітами. Безнадійно. 

Підлога в кімнаті – наче квіткова хмара, наче морська піна. Мінако топче її ногами, скидає сукню, заходиться кашлем. У відкрите вікно залітає вітер, здіймає квіти з підлоги білим маревом, підіймає занавіску справа від Мінако – закрийся, сховайся. Квіти,квіти, квіти, осипають, наче святкують, спадають до ніг білою піною. Мінако уся – квіти, у легенях, під шкірою, у кровотоці. Мінако вся – квіти.

Холодно. 

Нудить. Від чаю нудить, і від квітів нудить, від усього нудить.

Таке буває. Як нерозділене кохання, як аллергія, як раптова застуда посеред літа. 

Ніби є взагалі хоч якась різниця.

Питання лише одне: це мине, як застуда, чи на все життя залишиться, як алергія. 

Поки зовсім не зрозуміло.

Мінако дивиться на підлогу, на скинуту сукню, на білі пелюстки. Вітром квіти виносить у вікно, кидає на найближчі дерева. 

Пахне пилом і чорним чаєм. 

Прибрати б тут, думає Мінако, і, не вдягаючись, недоладно, похапцем скидає на підлогу усе, що трапляється їй під руку. Злетають униз, підіймають білі з жовтими проблисками хвилі книги, зошити, розлітаються ручки, спідниці та блузи тонуть в пінному прибої квітів, джинсові курточки лежать, наче викинуті на берег квіти, астрономічний атлас розкривається на карті південної півкулі і за ним флотилією Магеллана влягаються прикраси, шукаючи кращих світів, і в їх фарватері зграєю дельфінів граються блискучі сріблясті монети, сейлор жезл біля чашки чорного чаю сяє, наче маяк, білизна чіпляється за меблі і звисає коралами, книга з мітології розкривається, наче вир, втягує рівними рядками “народжена з піни морської Урана”. Дивитися на чорні літери на білому папері – неначе заглядати в космічну безодню, безпорадно шукаючи орбіти планет. 

Нудить, нудить, нудить. 

Може, скоро стане легше.

Мінако пірнає в білу піну з розбігу, розкладає книги, відкидає в сторону непотрібне, зайве, те, що можна було б викинути назавжди, і все це наростає бар’єрним рифом між кімнатою та рештою квартири. Коли ж хаос приборканий, коли усе складено, як має те бути, і в проміжках, де раніше були речі, шепотить бриз, Мінако – все ще без сукні, тільки білизна, наче застиглі шматки піни, та напівпрозорі пелюстки, що прилипають, коли вітер кидає їх в Мінако, – хапається за пилосос. Підлога і полиці, стіл, ліжко і верх шафок, усюди, куди може дотягнутися вітер, Мінако тягнеться з пилососом.

Якби можна було, вона б і себе зсередини пропилососила. 

Нудить.Нудить.Нудить. 

Підлога сяє чистотою і Мінако зачиняє вікно, щоб квіти з вулиці не залетіли в кімнату. Легше ніяк не стає. В горлі все так само стоїть колом і вона, не витримуючи, відчиняє вікно різким рухом і звисає з нього, викашлюючи, спльовуючи з губ білі квіті. 

Наче сніг в середині літа випав.

Вона зачиняє вікно – знов, повільно, ретельно. Книга з мітології, книга з астрономії запхнуті кудись під матрас. 

Сонце вже зайшло і напроти її квартири рожевою смугою простягається пояс Венери. 

І все одно – нудить.

Мінако робить крок через риф і йде до ванної. Під душем – довго, поки тиск води не вибиває на шкірі червоні плями, шкрубає шкіру жорсткою мочалкою там, де налипали напівпрозорі чайні пелюстки. Біла мильна піна збивається в хмари і хвилі, які пахнуть медом і молоком.

Не чорним чаєм – і те вже добре.

Венера з морської піни. Венера з квіткової піни. Венера з мильної піни. 

Куди не глянь – суцільна піна. 

Мінако дмухає на долоню і мильна хмарка відривається від неї і повільно кружляє до ніг, а потім її накриває важким, болісним кашлем, і напівпрозорі білі квіти розлітаються по усій ванні, всміхаються золото-жовтавими тичинками з шпарин між плитками.

Нудить. Нудить. Нудить.

І коли вся піна втікає в стік, щезає, залишивши по собі лише непомітний майже запах молока і меду, Мінако довго дивиться на стіну, а потім знімає зі стійки душ і вмикає найгарячішу воду. 

Під тугим струменем пелюстки рвуться і стікають кудись вниз, в свою нескінченну подорож по трубах і підземних лабіринтах, зовсім прозорі. Ванна кімната сповнюється паром – білими хмарами, хвилями стелеться по кахлям стін.

У Мінако в горлі – пара і білі квіти. Для повітря місця не залишається, воно важко протискується крізь тонкі, наче волосина, шпаринки, палаюче свіжим струменем крапає до легень.

І так – постійно. І так – щодня.

Мінако вдягається, розправляє сукню – білі мережива, на яких не так будуть помітні пелюстки, пишні нижні спідниці з органзи спадають на коліна піною, – забирає волосся червоним бантом. Вона прийшла руйнувати бар’єрний риф, ховати його в пластикові пакети. 

І це їй вдається. 

Два пакети всього – а здається, ціле життя. 

Коли вона покидає квартиру, то світ видається їй зовсім інакшим. Зелені дерева, пташиний гомін, і власне плаття-піна здається Мінако чужорідним, недоречним.

Вона викидає в смітник уламки рифа – тоненький сріблястий пояс рибою-вугрем вислизає з пакета і падає на землю, – і чайні пелюстки наче відходять, ховаються, не застрягають у горлі.

Можна дихати.

І Мінако дихає, ідучи по вулиці нагору, до невеликої кав’яреньки на початку кварталу. Вона сідає на терасу, замовляє молочний коктейль і застрибує на високий стілець. Ноги не дістають до землі, Мінако бовтає ними у повітрі, на червоній лаковій поверхні відблискують вуличні ліхтарі. 

Мотоцикл, їдучи повз, збавляє швидкість рівно настільки, щоб Харука могла помахати їй рукою, і в горлі знов стає ком. На білосніжній пінній верхівці молочного коктейлю Мінако бачить першу пелюстку. Рука свербить.

На зап’ястку, пробившись з-під шкіри, мерехтить біла квітка чайного куща, вловлює тичинками жовте світло ліхтарів.

Мінако міцно заплющує очі і з-під повік летять напівпрозорі пелюстки.