Пілотний розіл: Ранкове тренування

Здається, вся ця історія лише вигадка травмованого мозку сержанта. Він знатно поїхав кукухою після того випадку. Дах рве кожного разу коли в полі зору з’являється Саймон “Гоуст”, мать його, Райлі. Хочеться пробити рукою в лице(бажано наскрізь, аби його крихітний мозок вилетів через потилицю)коли МакТавіш починає жартувати з лейтинантом, а той у відповідь лиш змірює його непрочитним поглядом й лаконічно коментує ситуацію. Інколи просто стоїть і мовчить. Яйце крутиш, так і хочеться в такі моменти щосили вмазати йому в пику або врізати з коліна в пах, аби викликати хоч якусь рекцію. Серйозно, при першому знайомстві Соуп смачно облажався, почавши спілкуватись з Гоустом так, наче це його дружбан з котрим вони не бачились років двадцять, ще з молодшої школи, а той був холодний як глиба льоду у Північно-Льодовитому океані. І саме об цю глибу льоду розбився крейсер що гордо носив ім’я “Джон” й пішов до дна. З появою Саймона справді все пішло на перекосяк, але лише особисто для нього. Здавалось би, не бажає мужик говорити та й залиш його в спокої, нехай далі живе своє небезпечне, але нудне життя, іде шляхом воїна й грає на людях роль маразматика, але ні, Соуп не з тих, хто здається. Його план без тактик, єдине що є – ціль, і його ціль до болю проста. Покорити лейтинанта Райлі.

Ранок був прохолодним й свіжим, сонячне проміння ледь торкалося верхівок дерев вкритих молодою листвою. Хіба доходила година п’ята ранку, усі здорові на голову люди ще спали, або саме повертались з нічних змін своєї роботи. Саймон Райлі – не виключення. Вірніше, “Гоуст“, так його зазвичай звали. Повернулася оперативно-тактична група сто сорок один на базу саме як і планувалось: 4:42, із запізненням у дванадцять хвилин. Останні декільна діб виявились сущим пеклом на землі, найгіршим з кошмарів котрі лиш міг уявити людський мозок, а остання зустріч з терористами виявилась кривавою та спекотною. Багато бійців було поранено, багато ворогів вбито, загалом багато крові пролито. По правді кажучи, команді зараз не вистарчало духу Соупа котрий зараз розбавив би мертву мовчанку, але, і сам мовчав як риба. Чому? Усе просто як два пальці об асфальт, а у його випадку – два знаряди в плече та контузія через вибух. Не пощастило щасливчику, яким би він не був загартованим воякою всеодно у відключку на деякий час піде при таких цікавих пригодах. Непритомне тіло було поруч з Гоустом, він сам узяв ініціативу й настояв на тому, що по дорозі “додому” пригляне за зомлілим товаришем. Який же лапочка, шкода що прийшлось отримати не погані такі поранення аби він проявив людяність.

***

– Соуп. . . – як завжди спокійно говорить Гоуст та беземпатично дивиться на сержанта – Не забувай дихати та працювати активніше лівою – продовжує він фразу, спостерігаючи за тим як протікає тренування.
Соуп в свою чергу лиш віддихується, спирається лодонями об коліна, зігнувшись пополам й мотиляє головою з боку в бік, мовляв: “Іди нахрін, старий, я зараз копита відкину”
– Не можу, Л-ті, вона все ще болить. – під “вона”, очевидно, мав на увазі свою раніше поранену руку. Хоч уже й пройшло два тижні реабілітації, получена раніше травма давала про себе знати. Так до того ж Джонні рідко виходив на вулицю, що там говорити про тренування, а тут сам Гоуст вирішив допомогти йому з тренуванням й стати його фітоняшкою-тренером. Краще й бути не могло, він змусить Соупа вкалувати так, що той обливатиметься сьомим потом, благатиме про змилування і додому повернеть повзком. І не тому, що не буде сил стояти на ногах, а тому, що так скаже Гоуст під предлогом того, що раптом їх відправлять на завдання і прийдеться пересуватись повзком, а він як колода, може хіба що котитися.
Лейтинант лиш хмикає й киває на двері.
– Чекаю тебе на вулиці. – уже направляючись до виходу говорить Гоуст, навіть не обернувшись.
Чекає на вулиці? О ні, тільки не це. Тільки не знову оці його не зрозумілі фразочки. На вулиці. . . На вулиці де? Скажи йому, Саймоне, а то Джонні швидше обійде всю земну кулю, аніж знайде тебе на території воєнної бази.
Та й навіщо? Вони будуть бігати? Підуть на стрільбище? Приєднаються до тренування інших солдатів? Навряд, о дев’ятій ранку ще усі зайняті важливішими справами. Будуть тренувати метання ножів у цілі? Якщо так, то Соуп однозначно почне бажати стати однією з цих мішеней. Скажи йому, Саймоне, а то, по правді кажучи, у нього починають з’явлатись нав’язливі думки аби прикинутись знову смертельно раненим й впасти прямо тут, на натоптану й брудну підлогу, адже уже вистарчило й фізичних навантажень в спортзалі, продовження на свіжому повітрі його точно вб’є.
Соуп теж не проводжає його поглядом, немов і не до нього звератались, лише робить глибокий вдих й випростовується. Краще б він почекав на Ґаса й потренувався з ним уже по обіді. Та на кого небудь, тільки не на лейтенанта Райлі, Господи Боже. Окинувши приміщення злегка тужливим поглядом, сержант покидає його, захопивши з собою пляшку з водою.
– Реабілітація не пішла тобі на користь. . . – Речення звучить немов не закінчено. Нужбо, давай, скажи це “Джонні”, від котрого Соупа кожного разу коротило як на відєбісь припаяні дроти що готові у перший кращий момент затріщати й заіскритись, викликаючи коротке замикання у цілому механізмі.
– Так-так, Гоусте, я розумію що ти сумував за мною – сміється МакТавіш вийшовши на вулицю, де на нього уже очікували й киває на стрільбище.
– Поведеш мене знову взувати у білі тапки на стрільбищі, чи ти придумав метод як цікавіше самоствердитись, м?
Гоуст хитає головою й відпихається від стіни споруди на котру ще декілька митей тому спирався склавши руки на грудях.
– Я хотів запропонувати тобі трохи пройтись та відпочити на свіжому повітрі, а то на вулиці ти буваєш рідше ніж я бачу Прайса без панами. Але, якщо хочеш, можемо продовжити тренування. – Соуп мимоволі підкидає брови від подиву, але, здається не проти такого розкладу подій, проте не встигає він запитати звідки така інформація, та й в цілому хоч щось сказати, як Гоуст випереджує його й додає: – Внутрішня розвідка. – й рушає з місця, вальяжно й повільно направляючись вздовж споруд воєнної бази, Соуп же за ним хвостом. Напевно, не найприємніше місце для прогулянок, навідмінно від якогось парку чи ботанічного саду, де усе зелено й в цвіті, але, теж краще ніж світла палата в госпіталі з запахом медикаментів та всякої хімози. Соупу інколи здається що він до сих пір відчуває цей запах й прокидається тепер вдома з певною насолодою, аніж тоді, коли через розшторені панорамні вікна у світлу палату потрапляло багато сонячного світла. Спати тоді можливо було хіба що лицем в подушку, але тут наступна проблема – не так повернутись й тоді задихнутись можна. Найдурніша смерть для солдата. І, особисто для шотландця, це було б найгірше фіаско з усіх, що лиш траплялись з ним. А їх було таки не мало. Він стільки усього пройшов, стільки разів був на волосині від смерті, що перед входом у рай сам апостол Петро посміявся б йому в лице, похлопав по плечі і відправив би з копняком під зад прямісінько у пекло, адже з таким позором у рай не пускають.
– Ти якийсь не надто говіркий. – вириває з своїх думок Гоуст, повернувшись до Соупа через плече лицем. Ага, лицем. Принаймі частиною голови, де повинно бути у людей лице, а у того ж – чортова маска. По початку вона аж вибішувала Джона , як і сам Саймон зі своєю загадковісттю й скритісттю, але, він навчився жити з цими дивними замашками старшого по рангу. Цікаво, приймає душ він теж у масці? А спить? А займається се- Цить, МакТавіш, він твій лейтинант, навіть не думай про таке задумуватись. Взагалі, відстань від мужика, нехай живе своє життя у цій чортовій масці. Воно тобі жити заважає? Ні? Ну і мовчи в тряпочку.
– Я? Так. . . Я просто напевно ще не до кінця відійшов від минулого завдання. – І від контузії, так, Соупе? – І, від контузії теж, напевно – додає він пожимаючи плечима.
– Он як. – коротко й безсенсовно відповідає Гоуст, немов не маючи чим відповісти на це все. – Чому сліпі не стрибають з парашутом? – раптом задає питання Райлі, якось не добре прижмуривши очі.
– Чому? – запитально вигнувши брову питає Джонні. Здається, лейтинант вирішив знову пожартувати. Робив він це лише коли вони залишались один на один та ситуація вимагала розрядки.
– Тому що це викликає сильний стрес у їхніх собак.
– Сміюсь зриваючи боки. – насправді Соуп приусміхнувся й десь всередині оцінив жарт, проте аби не здатись уже повним кретином, мусів показати свою холоднокровність до дурних жартів й що його не розсмішити такими “слабкими” каламбурами. Хоча, він би охоче сміявся з усіх жартів лейтинанта, якби той не зморив його тренуванням ще з самого ранку, котрий, власне, почався з телефонного дзвінка та слів: “Вставай, сержанте, будемо приводити тебе в форму.” Ха, хоча ж бо не з свисту знарядів чи тому гірше – повної тиші на лінії вогню, так званому затишшю перед бурею.
За хвилин п’ять Соуп нарешті зрозумів суть цієї “прогулинки”, коли Гоуст з повільного кроку перейшов у розмірений, далі швидкий, а опісля ж і зовсім перейшов у легкий біг. І що йому залишалось лиш як приєднатися? Хіба що вмерти тут же на місці. Ось вона – британська хитрість. Не хочеш бігати зараз, Джонні, тоді тебе хитрісттю змусять зробити це трохи пізніше. З кожним двадцятим метром Гоуст все пришвидшувався, проте не оглядався аби переконатись чи Соуп слідує його прикладу – і так було чутно як він крихтить й бубнить щось на шотландській. Чи просто був переконаний себто що йому не впихни – усе виконає. Як не одразу, то трохи пообурюється й тоді візьметься за справу. Хоча, зазвичай два рази просити не приходилось. Капітан сказав – сержант виконав, рідко оспорюючи його рішення. Та й узагалі Прайс класний мужик, а головне тямущий в своїй справі. Райлі теж класний мужик, але Соуп міг дозволити собі інколи наставити роги до нього. Хоч той теж тямущий в своїй справі, і теж крутий, але з Прайсом не зрівняється. Як мінімум тому що Прайс не будить тебе о сьомій і не змушує займатимь в спортзалі, а потім бігати навкруги нього. Жесть, звісно. До речі про біг. . .
– Якщо випередиш мене до он того стовпа – на сьогодні все. – не зупиняючись промовляє Гоуст, на що Соуп ледь не давиться повітрям.
– А якщо ні.?. – з опаскою питає Джонні, проте коли Л-ті зривається з місця, залишивши його без відповіді, розуміє що, швидше за все, уже на практиці дізнається що буде далі. Але надія обігнати Саймона все ж трепочиться десь в грудях, тому Соуп чимдуху спішить першим торкнутись до слупа, хоча ж би подушечками пальців, навіть заїхавши в нього лицем – але першим.
Дзиньк! Чули? Це розбилась самовпевненість Саймона Райлі. Ну що, лошара, як тобі програвати не до кінця дієзнатному сержанту?
Ви усе правильно зрозуміли, бажання нарешті закінчити свої поранні страждання виявилось набагато сильнішим ніж здоровий глузд. МакТавіш достатньо швидко подолав невелику дистанцію втерши носа Райлі, навіть попри те, що останній мав деякі переваги та фору. Хоча, він міг й піддаватись, адже й сам, напевно, подумував над тим аби сьогодні ввечері пошвидше звалити додому. І не кажіть що він такий святоша і завжди підкорюється усім правилам, половину з котрих, напевно, уже й забув.
– Не погано, Джонні. – навіть не віддихуючись сухо промовляє Гоуст, останній метр до стовпа уже подолавши в слабкому бігу аби затормозити. Соуп же летів пулею й тому йому знадобилось ще метрів п’ять, якщо не більше, аби затормозити.
– “Не погано”, Л-ті? Ти мав на увазі “Хороша робота”, або ж “Так тримати”? – віддихуючись питає той підходячи до лейтинанта, котрий в свою чергу стоїть розставивши руки в боки й хитає опущеною головою, мовляв: “За що мені це все. . .”
– Можеш бути вільним, побачимось на обіді. – Промовляє Райлі й скривається десь в штабі.
По правді кажучи, Соупу навіть стало цікаво що було б, якби він не був достатньо прудким для того, аби прийти до фінішу першим, проте зараз його більше цікавила вода, а вірніше його пляшка з водою, котру він залишив десь під час пробіжки, аби не заважала, тому вирушив на її пошуки. От і знайшов заняття до обіду.

Замітка від автора що стосується фанфіка:
Вітаю, дорогі читачі! Ви прочитали перший та, так званий, пілотний розділ нового фанфіка. Планується він у розмірі міді, але, якщо мене вистарчить то можу потягнути й максі. Якщо замітите помилки – купіть мені окуляри, тому що текст я перевіряв разів з десять та можу переказати його ледь не на пам’ять. Приймаю будь-яку конструктивну критику, тільки в не надто грубій формі, а то я бейбіґйорлчик. Також відкритий до ваших пропозицій та ідей. Можливо, шукаю бету котра допомагатиме мені з перевіркою тексту на помилки та адекватність. А поки що все, всім дякую, усіх цілую, до зустрічі!