Переселення – звична справа. Кожній третій людині неодмінно доводилося прощатися зі своєю рідною домівкою, а самі будинки здебільшого радісно стрічали своїх нових хазяїв. Не винятком є і один з будинків у штаті Вісконсин.

Тишу пустої оселі порушив телефонний дзвінок. Поступово наближалися кроки, а згодом пролунав і голос вже минулого власника дому:

— І кому це спало на думку дзвонити? Я ж казав, що в цій порі буду зайнятий! — Рука його потягнулася до телефону, аби відповісти на дзвінок, — алло?

— Таксі очікує Вас поряд з будинком.

Чоловік кинув оком у вікно. І справді: на вимощеній гравієм доріжці біля хвіртки стояла машина.

— Добре, виходжу, — мовив він скоромовкою та поклав слухавку, поспіхом ховаючи телефон у кишеню. Йдучи до дверей, чоловік захопив кілька коробок. Доклавши великих зусиль, він залишив будинок, причинивши за собою двері ногою.

Надворі поряд із машиною була вантажівка, в яку група працівників затягувала купу різних за розміром коробок. Чоловік зиркнув на коробки в руках та порівняв з тими, що їх кидали працівники у вантажний автомобіль: «Все ж таки сила—не мій коник» — подумки мовив він і рушив доріжкою до вантажівки.

Опинившись біля автомобіля, чоловік кинув коробки поряд з іншими та озирнувся на свою колишню оселю. Це був старий двоповерховий будиночок; його покрівля поросла мохом через вологий клімат і нещадний плин часу, а первісно темно-коричневі цеглини стали ще темнішими. Але минулий власник радше назвав би його «колоритним», аніж старим. Чоловік намагався відігнати спогади, пов’язані з будинком, проте через кілька секунд він все ж таки поринув у спомини: і приємні, і не дуже. Мимохідь посміхаючись, чоловік віддячив будинку за час, що він провів у його стінах.

Хто його знає, скільки б ця задумлива постать могла стояти, впившись поглядом у домівку, як би не тріскучий звук гравію під колесами машини, який миттю вивів чоловіка зі спогадів. Він злякано розвернувся на місці та побачив новоприбулу маленьку автівку, з якої поспіхом вийшла жінка, а слідом вочевидь її чоловік.

— Здрастуйте, містере Вілсон! — Бадьоро привіталася вона, простягнувши руку, на безіменному пальці якої була блискуча обручка. Коханий новоприбулої ж лише кивнув та заходився копирсатися у багажнику, час від часу кидаючи критичний погляд з-під окулярів на колишнього мешканця будинку.

— Можна просто Джонатан, — тепло відізвався на привітання жінки Вілсон.

Леді посміхнулася у відповідь і захоплено почала розглядати свою нову оселю.

— Еммо, я даю цій халупі не менше п’яти років. Діти рознесуть її з кінцями, — буркнув чоловік випроставшись над багажником. Крізь лінзи його окулярів неможливо було не помітити втомлені очі, в яких жевріли іскри роздратування.

— Пітере, перестань! — Емма гримнула на чоловіка та закотила очі. «Він завжди такий, не звертайте уваги» — читалося в її погляді. Пітер вкотре зміряв поглядом Джонатана, потім будинок та знову схилився над речами й бубонів собі під ніс.

Тим часом на під’їзній доріжці з’явився ще один автомобіль. З нього вийшла ріелторка, серйозна жіночка в діловому костюмі з кипою папірців у руках. Вона поспіхом приєдналася до клієнтів та витягла з папки потрібні документи для розгляду та подальшого підписання.

Коли процес було завершено, Вілсон зиркнув на годинник.

— Трясця, треба вже їхати, — він ще раз окинув оселю поглядом, повним ностальгії, попрощався з новими власниками й сів у кеб. Гравій заскрипів під шинами й дім поступово почав віддалятися. З вікна автівки Джонатан те й робив, що озирався на прибулу пару коло будинку, сподіваючись, що стіни, в яких минуло ледь не все його життя, в надійних руках.

* * *

Коли Джонатан назвав адресу, в дзеркалі заднього виду він помітив щиро спантеличений вираз обличчя чоловіка за кермом. Причина подібної реакції була пасажиру незрозумілою, тому єдиною річчю, що мовив водію Вілсон, було місце призначення. Сам по собі Джонатан Вілсон людиною був метикуватою, неговіркою та, поки до нього не зверталися, діалогу не починав. За фахом адвокат і дуже непоганий, хоча мати з батьком вмовляли його стати лікарем. В будинку, який він щойно покинув, Джонатан провів усе дитинство, а після смерті обох батьків, коли йому було близько тридцяти, повернувся й протримався ще п’ять років перед тим, як його продати.

Він розкинувся на пасажирському сидінні та притиснув голову до вікна автомобіля. Навкруги були лісосмуги, через густе гілля дерев виглядало сонце, яке осяювало брунатне волосся чоловіка й додавало золотавого блиску. Вілсон поринув у роздуми. Його сіруваті, ніби сталь, очі втратили фокус і виглядали скляними.

Він думав про нових власників будинку. Безумовно, вони люди порядні, але щось у виразі обличчя Пітера та поглядах, що він їх кидав на будинок, непокоїло Джонатана. Ні, радше дратувало. Свою минулу оселю він любив безмежно, тому будь-яке криве слівце в її сторону викликало неприязнь до того, кому не вистачило обережності в словах.

Незчувся Вілсон, як опинився вже біля нового будинку. Цей, хоча й був теж неновим, виглядав охайніше та світліше попереднього. Чоловік простягнув до водія купюру потрібного номіналу й вискочив з машини. Як тільки він зачинив двері, таксі стрімко рушило, залишивши пил, що вихором клубився в повітрі. Джонатан закашлявся, прикривши обличчя рукою та повернувся спиною до місця, де секунду дому була автівка, лаючись під ніс. Він стояв лицем до нового помешкання і зітхнув з полегшенням. Бюрократії йому вистачало й на роботі, тому зараз Джонатан радий, що більше не доведеться мати справи з нудними папірцями до кінця відпустки, що її він так ревно вимагав від керівництва.

Коли чоловік підійшов ближче, помітив купу коробок біля дверей. Робітників, які б мали дочекатися замовника, вже не було. Подумки присягаючись, що більше ніколи не платитиме людям наперед, Вілсон відчинив двері, взяв одну велику коробку й увійшов до оселі. Вона була менш просторою, ніж дім його дитинства, але гарно мебльованою й затишною. Першою привертала увагу кухня-студія з барним острівцем, далі можна було помітити диван і камін у кутку. Поглядом чоловік шукав місце для телевізора-плазми. Джонатан поставив коробку на підлогу, схрестив руки на грудях і знову оглянув будинок. Значних змін інтер’єр не потребував, але кілька нових меблів не завадить. Відвідавши другий поверх і впевнившись, що він усім задоволений, Вілсон зійшов донизу й заходився переносити коробки всередину. Закінчив він лише коли багряне сонце дарувало останні свої промінчики, і згодом взагалі зникло за горизонтом. Замкнувши двері зсередини, чоловік стомлено плюхнувся на диван, востаннє за день зиркнув довкола та забувся сном.

* * *

Він прокинувся вдосвіта. Сівши, Джонатан сонливо озирнувся: вітальня ледь освітлювалася першими ранковими променями й виглядала, наче марево. Від сили-силенної нерозібраних коробок лишалися лише темні силуети й думка про те, що їх доведеться довго й нудно розбирати. Оповита ранішнім серпанком вулиця загадково виднілася з вікна та стрічала мертвою тишею. Така рання пора викликає відчуття, що всі люди зниккли, а час зупинився.

Дивне відчуття зажевріло в душі чоловіка. Туман тривожності заполонив приміщення, Вілсону бракувало повітря в легенях, а в скронях запульсувала кров. Тишу порушив грубий чоловічий голос:

— Мати сказала, ти пізно повернувся додому, — від знайомого тембру Джонатан напружився, а згодом почав шукати джерело звуку. Тим часом голос ставав виразнішим, гучнішим, — де тебе носило?

«Цього не може бути, — думав Вілсон, все ще шукаючи, звідки лунає звук, — він помер близько шістнадцяти років тому». Він усвідомлював неможливість того, що відбувається зараз, але від суворого голосу Джонатан мимоволі повертався в дитинство, а його тіло так само здригалося від кожного батькового слова, як було багато років тому.

— Мовчиш? — Батько втрачав терпіння. У Вілсона відняло мову; згорнувшись біля дивану, він кидав полохливий погляд з одного кутка вітальні на інший. Голос лунав зовсім поруч, та навколо не було ні душі.

— Чи пам’ятаєш ти, що я заприсягся зробити з тобою, якщо ти бодай ще один раз затримаєшся після школи поспілкуватися зі своїми недоумками-друзями? — Продовжував батько. — Я своє слово тримаю. Цього разу матусі немає поряд…

Джонатан різко сів на дивані. Хоча це був лише один із сотні кошмарних снів, що Їх він бачив кожного тижня, серце його шалено билося. Чоловік зробив глибокий вдих та тремтячою рукою витер краплі поту з чола. Опускаючи руку, Вілсон зиркнув на годинник: прилад показував пів на дванадцяту. Чоловік оглянув вже освітлену сонцем вітальню, погляд його зупинився на вікні. Вулицею чимчикували люди, бігали діти, проїжджали машини — нічого не лишилося від моторошних сюжетів зі сну Джонатана.

Хоча спав він набагато довше, ніж зазвичай, встати з дивану вимагало чимало зусиль. Вілсон перевальцем дістався до валізи. Перебравши одяг, він дістав одну з одежин, завернуту в рулон; Джонатан розгорнув його і дістав пляшку віскі, а з нею і склянку, на обличчі його з’явився вираз полегшення. Далі чоловік підійшов до барного острівця, поставив склянку на стільницю та налив пристойну кількість алкоголю.

— День починається не з кави. — Посміхнувся Джонатан та через кілька секунд склянка була пустою. Він знову заповнив її міцним напоєм, але трохи меншою кількістю і випив, намагаючись відігнати тривогу та спогади.

Його рука вже втретє тягнулася до пляшки, аж раптом він почув глухий стукіт. Вілсон закотив очі, тяжко зітхнув і пішов на звук, який, як виявилося, лунав з вулиці. Обурений тим, що йому доведеться виходити з дому, чоловік попрямував до виходу, але на мить зупинився, відчувши як від віскі свідомість його починає затьмарюватися. Трохи згодом, Джонатан продовжив свій шлях та опинився на вулиці; яскраве полуденне сонце осяяло його трохи зблідле обличчя. Він приклав долоню до чола козирком й оглянув ґанок. Майже поруч стояв хлопчина з м’ячем в руках от-от збирався його кинути. Джонатан сердито гаркнув на бешкетника:

— Гей! Ти що робиш?

Хлопчик, йому було років 8, ледь не підстрибнувши зі страху, повернувся блідим, як смерть, лицем до хазяїна будинку, об стіну якого він весело кидав м’яч хвилин зо п’ять тому. Сам м’яч хлопець полохливо викинув за хвіртку.

— Я гадав, тут ніхто не живе… — Виправдовувався малий, присоромлено переминаючись з ноги на ногу, — та й хвіртка була відчинена…

— Ну, тепер живе, — роздратовано кинув Вілсон, а подумки вилаяв себе за незачинену хвіртку.

— Так швидко… — задумливо, ніби про себе, мовив хлопчик, але потім бадьоро додав:

—  Буду знати. — І весело простягнув свою худорляву ручку. — Я Тоні! А вас як звуть, сер?

— Джонатан. — Чоловік спантеличено потиснув руку хлопчині.

— Можна називати вас Джон?

— Ні. — Сухо відповів Джонатан, хоча зрештою був терпимим до невеликої зухвалості Тоні.

— Ну й добре. Звідки ви приїхали? Чому вирішили жити саме тут? Дивний райончик. О-о, а ким працюєте? Може, агент під прикриттям? На вас такий костюм. — Захоплено тараторив хлопець. Купа питань плутала трохи сп’янілого Джонатана, але дещо привернуло його увагу.

— Чому дивний район? — Кинув чоловік у спину Тоні, який тим часом пішов повертати м’яча, і поспішив наздоганяти хуткого співрозмовника — Як на мене, дуже навіть спокійний.

— То вам здається. — так само безтурботно відповідав Тоні. Коли він розвернувся вже з м’ячем в руках, обличчя його насупилося. — Минулого місяця ми зі старшим братом якось гуляли і побачили натовп мало не біля вашого будинку. Знайшли тіло, прямо туточки, де ви стоїте.

Вілсон стримався від коментарів, але було видно, як його очі злегка округлилися, а брови піднялися. Повільно й обережно він ступив кілька кроків вбік, зиркаючи то на хлопчика, то на місце злочину, де щойно стояв.

Чоловік згадав, що придбав будинок через компанію нерухомості, сам дім не був схожим на новобудівлю, а про минулого власника ніхто не згадував. Джонатан складав інформацію до купи, а згодом прокашлявся і запитав:

— То чиє це було тіло?

— Дядечка Брауна. Він був учителем математики в місцевій школі. — Понуро відповів Тоні. — Я не був його учнем, містер Браун викладав лише в старших класах, у мого брата, мабуть. Але так як місто в нас невеличке, ми часто бачилися… він видавався мені милим дідусем. Гадаю, не тільки мені його не вистачатиме… Браун жив у вашому будинку, тому я дуже-дуже злякався коли ви вийшли надвір сварити мене…

Мовчання. Хлопчик похилив голову та заходився нервово колупати дірку для насосу в м’ячі, а Джонатан, не знаючи чим розважити малого, скляними очима спостерігав за дійством. Аж раптом:

— Ти казав, у тебе є старший брат? — Поцікавився він у Тоні, порушуючи тишу.

— Так. Його звати Бен.

— А батьків маєте? — Тем для розмови майже не було, тому Вілсон вирішив дізнатися більше про свого малого співрозмовника.

— Матері подовгу немає вдома, а батька я не знав… — Ще більше посірів хлопчина

— Можливо, воно й на краще, що не знав. — Ляпнув, не подумавши, Джонатан, згадуючи свій досвід з дитинства.

— Що-о? — Викрикнув протяжно малий, звернувши здивований погляд на чоловіка.

— Я маю на увазі… — Почав Вілсон, мов дитина, що виправдовувалася перед батьками через погану оцінку. «Може, твій батько був повним мудаком», — саме це хотів сказати Джонатан, але, розуміючи, що говорить з дитиною, мовив:

— Може, твій тато не був хорошою людиною.

— Я-як? — Рявкнув Тоні. — Такого не може бути! Бен мені нічого подібного не казав, а він пам’ятає батька!

Після цих слів хлопець надувся, ніби м’яч, що він його досі тримав у своїх рученятах.

— Гаразд, вибачай. — З ноткою провини в голосі кинув Вілсон.

— Я подумаю. — Діловито відказав Тоні і почимчикував до власного дому, невдало відбиваючи м’яча від підлоги.

«От і поговорили», — подумав Джонатан і сам попрямував до хвіртки. Проводжаючи малого поглядом, він помітив юнака, не на багато старшого від Тоні, в дверях дому навпроти, куди якраз прямував хлопчик. Сам Тоні, забачивши брата, щодуху рвонув на зустріч до дверей, стискаючи м’яча в руках. Вілсон бачив, як двійко хлопців щось обговорювали, а в процесі Тоні навіть ткнув пальцем у сторону Вілсона. Чоловік замкнув хвіртку та повернувся додому. Там на барній стійці все ще стояли відкрита пляшка віскі та порожня склянка. Однак пити Джонатану більше не хотілося. Натомість він щиро волів дізнатися більше про своє теперішнє місце проживання, а тому взяв телефон та почав шукати локальні новини.

Через кілька хвилин Вілсону вдалося знайти не таку вже й свіжу статтю із трагічною сенсаційною звісткою «Вбито місцевого вчителя Роберта Брауна. Поліція уточнює деталі». На одній з фотографій, прикріплених до статті, Джонатан упізнав свого нового знайомого. Він стояв поруч із старшим хлопцем. Обидва брати виглядали пригнічено, їх погляд був спрямований деінде. За хлопцями виднівся шматок жовто-чорної стрічки, яка огороджувала місце злочину. У статті зазначалося, що попереднім мотивом вбивства було пограбування, а речник поліцейського департаменту міста запевнив жителів, що панікувати не варто й нагадав про стандартні заходи безпеки. Також була розписана загальна інформація про жертву; містер Браун дійсно вчителював у старшій школі й досить довго. Йому було 65 років, приїхав до міста з іншого штату, жив сам-один, відзначався гарним ставленням до учнів й ефективною методою викладання.

Джонатан відклав телефон і задумався. Загалом, Браун справляв враження людини, яка точно не має ворогів, тому офіційна версія виглядала цілком правдоподібно. Однак деякі випадки нерідко виявляються не такими, якими здаються на перший погляд. Безумовно, Вілсону зараз варто непокоїтися зовсім іншими речами, як от облаштуванням домашнього комфорту чи знайомством з новими сусідами. З іншого боку, чоловік мав право на подібні роздуми, адже вбили попереднього власника його будинку і якось негоже було зовсім викидати це з голови. А зрештою, ніхто не заважав Джонатану робити дві речі одночасно, тому чоловік почав розбирати коробки та переварювати щойно отриману інформацію.