Пізно вночі на околиці міста

 Нічне чергування тягнулось так, наче хтось спеціально розтягнув хвилини, додавши, щонайменше, кілька зайвих годин до восьмигодинної зміни. 

 Віктор вкотре піднявся з крісла, вдягнув важелезний бушлат, який наскрізь просякнув цигарками, прихопив ліхтарик і, зрештою, рушив на обхід території. 

 Старезна, не набагато молодша за саме місто, будівля колишнього заводу височіла на фоні нічного неба. Вона нависала над Віктором, тиснула, змушувала відчувати себе дрібнішим за комаху. Хлопець здригнувся, скидаючи з себе навіяне іграми розуму відчуття тривоги. Було б чому тривожитись! 

 Віктор підійшов до важелезних металевих воріт, що служили єдиним входом на територію, смикнув вкриті розсипом іржавих плям ланцюги – зачинено. Для пристойності помахав ліхтариком в різні боки, але ані слідів, ані чогось іще підозрілого не помітив. Тоді рушив протоптаною дорогою довкола всієї здоровенної будівлі. Периметр чималий – на повне коло у Віктора йшло більше 15 хвилин швидким темпом. 

 Хлопець вийняв з кишені мобільний телефон, запхав у вухо один навушник і увімкнув музику. Під звуки попси він почимчикував вперед. 

 Коли Віктор повертав за ріг вдруге, йому щось почулось. Спершу він подумав, що то якийсь дивний звук в пісні його збентежив, але коли це повторилось, хлопець вийняв навушник і завмер на місці, прислухаючись. 

 Тиша. Довкола не чутно було нічого, що могло б привернути увагу. Віктор навіть було заспокоївся і хотів продовжити обхід, коли до нього раптом дещо дійшло: довкола було занадто тихо. Вітер не шумів поміж майже голим гіллям дерев, не чутно було жодного птаха. Навіть звичний віддалений шум автомагістралі не розбивав глибокої нічної тиші. Навіть посеред ночі з дороги завжди долинали звуки автівок, а зараз – нічого. 

 По спині у хлопця прокотилась холодна хвиля страху. Але що могло так його злякати? Нікого не чути, нікого не видно – наче нема чого хвилюватись. Та все ж якесь відчуття всередині підказувало, що не все так добре, як йому хотілось би. 

 Раптом тихенький, на межі слуху, шурхіт долинув до його вух. Віктор різко повернувся туди, звідки, як йому здавалось, це почулось. Ліхтарик вихопив з темряви напівсуху вербу, смітник і дві покинуті бозна-коли старі шини біля нього. 

 Наче нікого. Хлопець щосили намагався себе заспокоїти, переконував, що то вітер чи якась пташка перелетіла з гілки на гілку, сполохана його появою. Але все ж йому не давало спокою свербляче і до дрижаків бридке відчуття на потилиці, яке підказувало – хтось на нього дивитися. 

 Віктор ще раз освітив ліхтариком все довкола. Нічого не змінилось – шини, смітник, верба і шматок сірої від старості тканини на нижній гілці. 

 Стоп! 

 Віктор застиг, направивши ліхтарик на дерево. Ще мить тому ніякого шмаття на дереві не було. Він міг заприсягтись, що верба виглядала так само, як вчора, позавчора і десятки ночей перед цим. 

 Вітром принесло? Але звідки, якщо в околиці не було нічого, окрім пустирів? Та й погода була безвітряна, як би дивно це не було для кінця листопада. 

 А може воно впало з верхніх гілок? Теліпалось там, занесене ще бозна-коли, а зараз просто впало? От і почулось йому те шурхотіння, поки ганчірка падала поміж гіллям. Напевно, так і було. 

 Заспокоївши себе таким висновком, хлопець пішов далі, непомітно для себе пришвидшивши ходу. Він гнав від себе думки про те, що позаду ледь чутно щось продовжує шурхотіти. 

 Залишалось востаннє повернути, пройти близько 200 метрів і зайти всередину, щоб закритись в своїй комірчині на решту ночі. Віктор уже було з полегшенням видихнув, побачивши тепле помаранчеве світло в єдиному маленькому віконці – ще трохи, і він буде в теплі і безпеці. І більше не чутиме цього набридливого і все гучнішого шурхоту позаду себе. 

 Ба-бах! 

 Його наче облили відром крижаної води. Це вже точно не була його уява! Так звучали ворота на вході до території, коли хтось не знайомий з особливостями їх конструкції намагався їх зачинити. Віктор і сам на першому чергуванні наробив шуму, замикаючи вхід, ще й мало не поламав собі пальці важкою брамою. 

 – Дідько! – Від душі вилаялись десь зі сторони воріт. 

 Голос чужинця водночас злякав і заспокоїв юнака. Голос живої людини, хай її тут і не мало б бути, був у багато разів кращим того шурхоту за спиною, що ганяв мурах по всьому тілу.  

 – Стояти! – Набравши повні груди повітря, гаркнув Віктор. Виставивши поперед себе ліхтарик, він чимдуж побіг до воріт. – Тут приватна територія, постороннім вхід заборонено! Чи ви читати не вмієте? 

 З останніми словами він прибіг на місце. Перед воротами стояв бритоголовий чолов’яга не менше двох метрів зросту і з такими плечима, наче був професійним атлетом. Його вигляд мав би налякати худого і не надто спортивного Віктора, якби не вираз дитячої розгубленості на обличчі здорованя. В руках він стискав навісний замок з погнутою дужкою, який ще недавно висів на воротах, а його очі бігали довкола, ніби виглядаючи когось. 

 – Забирайся звідси або я поліцію викличу! – Одурілий від припливу адреналіну, пригрозив Віктор. 

 – Е-е… – Тільки й промимлив чоловік, нервово смикнувши головою. – Я тут… 

 – Тебе тут не має бути! – Підходити ближче Віктор не ризикував. Адреналін, звісно, додавав сміливості, але коли незнайомець щонайменше вдвічі більший за тебе і виглядає як типовий бандит з 90-х, глузд все ще не дає піти напролом і влипнути в халепу. 

 Чолов’яга знову озирнувся. Попри грізну зовнішність, його обличчя було стривожене, навіть налякане.  

 – Ти краще не галасуй. – Майже пошепки чужинець вперше вичавив з себе щось зрозуміле. 

 Хлопець намацав в кишені мобільний і скосив очі, щоб його розблокувати і набрати номер поліції. 

 – Погрожувати вирішив? Зараз побачимо, хто кому тут буде ставити умови… 

 Віктору залишилось натиснути кнопку виклику, коли позаду пролунав голос. Все тіло знову вкрилось мурашками. 

 – Вони б навіть приїхати не стигли, якби ми вирішили з тобою розправитись. 

 Скрикнувши, як мала дитина, Віктор прямо в стрибку розвернувся на звук. Він не чув жодного кроку, жодного шурхоту. Навіть те саме бридке відчуття на потилиці мовчало, що хтось є позаду. Але ось же, вона, стоїть і з цікавістю роздивляється його. 

 Віктор теж зацікавився. Перед ним на розтрісканому асфальті доріжки стояла дівчинка років тринадцяти. Темне волосся, зібране в високий хвостик, біла сорочка, джинси і кеди – типова семикласниця. От тільки погляд якийсь не дитячий і впевненість буквально написана на трохи блідуватому обличчі не давали спокою. 

 – Ти… Ти тут звідки взялась? – Розгублено спитав хлопець. 

 – Прийшла пішки. – Зізналась дівчинка, і додала: – Машину воно почуло б здалеку. 

 – Яке ще “воно”? – Вирвалось у Віктора, хоч він і хотів спитати щось інше. 

 Дівчинка зітхнула і глянула кудись понад плечем охоронця. 

 – Вперте і зле. – Крізь зуби вичавило дівча, не зводячи погляду з чогось позаду Віктора. 

 Хлопець на мить озирнувся – нічого. А коли повернув голову назад, то ніякої дівчинки на доріжці вже не було. Він посвітив на ворота – кремезний чужинець теж зник. Спиною вкотре за ніч пробіг холодок. 

 Наплювавши на те, чи зачинені ворота, Віктор чкурнув до будівлі заводу. Швидше, забігли в свою комірчину, зачинити двері і не вимикати світло доки на вулиці не розвидніється. А тоді він напише заяву про звільнення і більше ніколи не побачить ні цього заводу, ні тої клятої верби, ні дівчинки на потрісканій асфальтованій доріжці. 

 Вже готовий відчинити двері, Віктор спинився. Він не бачив більше теплого помаранчевого світла лампи у маленькому віконці. Але ж ще кілька хвилин тому воно було, кликало, обіцяючи затишок і яку-не-яку безпеку. До горла хлопцю підступила нудота. 

 – Хе-хе-хе… – Проскреготіло десь позаду і вгорі. Віктор підстрибнув, як ужалений. 

 – Хто ту ще? 

 Світло від ліхтарика металось довкола в пошуках чужинців і нікого не знаходило. 

 – Ще, ще… – Тепер скрипучий голос знову був за спиною. 

 – Дідько! 

 – Дідько, дідько… – Почулось просто біля вуха. Шию лизнув крижаний подих. 

 – Лягай! 

 Цей голос був інший, живий. Не даючи собі часу на роздуми, Віктор щосили гепнувся додолу, розбиваючи коліна і здираючи шкіру на долонях. Ліхтарик випав, дзенькнувши об бетонний майданчик перед входом. 

 Над головою щось пролетіло, а тоді почулось гарчання. Віктор не витримав і повернувся на звук. Потьмяніле світло від ліхтарика з розбитою лінзою було направлене на саму гущу подій. 

 Щось високе і худе, закутане у брудну сіру ганчірку відчайдушно борсалось, не в змозі скинути з себе худеньку невисоку семикласницю в білій сорочці. Дівчинка міцно притискала це щось до землі, а тонкі дитячі пальці стискались щосили на неприродньо довгій шиї істоти. 

 Звідкись з темряви вискочив бритоголовий, а в його руках тьмяно зблиснув метал каністри. Вмілим рухом він відкинув кришку і щедро хлюпну рідиною. І дівчинка, і те, з чим вона боролась, тепер були з голови до ніг мокрі. 

 Віктору в ніздрі вдарив різкий запах бензину, а до свідомості долинула жахлива здогадка. 

 Наступної секунди дівчинка якось неприродньо вигнулась, врізала істоті ліктем кудись в обличчя і з грацією кішки відстрибнула вбік. Здоровань водночас клацнув колесом запальнички “Зіппо” і жбурнув її в довготелесе “щось”, яке вже почало підніматись на свої худі і надто довгі ноги. Мить – і перед входом до будівлі старого заводу металась висока оповита полум’ям фігура. Ніч розрізало диким криком. Дівчинка і бритоголовий стояли неподалік. 

 Віктор нарешті міг роздивитись те, що корчилось зараз у вогні. Воно скидалось на жінку, але стару настільки, що вже почала гнити заживо. Її руки і ноги було неприродньо довгими, пальці увінчували довгі криві кігті. Роззявлений в крику рот скидався на бездонну яму, всіяну кількома десятками самих лише ікол. А ще в неї не було очей. На належному їм місці шкіра зрослась, не залишивши й сліду. 

 За кілька хвилин істота припинила кричати, повільно осіла на землю і завмерла. Вогонь поступово поглинав її плоть, осідаючи на землю липким сірим попелом. А бритоголовий і дівчинка все ще стояли і спостерігали. Чоловік дивився на істоту, а от дівча – просто на Віктора. 

 Хлопець здригнувся від того погляду. Надто чорними і надто дорослими здались йому ті очі, в яких грали відблиски полум’я. 

 – Він бачив. – Два слова маленької дівчинка звучали як вирок. 

 – І що? – Стиснув плечима здоровань. – Ніхто йому не повірить. 

 – От дурко… – Дівчинка закотила очі. – Він бачив!  

 Чолов’яга наче щось зрозумів і здивовано подивився на Віктора. Хлопець спробував відповзти подалі, просто отак, не піднімаючись на ноги. 

 – Куди це ти? – Почулось поруч і до Віктора нахилилось трохи блідувате обличчя семикласниці. – Нам ще треба серйозно поговорити. 

 – Я нікому нічого не розповім, клянусь! – Віктор був впевнений, що не порушить обіцянки. Здалось воно йому – влазити в чиїсь справи, тим більше настільки незрозумілі. – З міста поїду, якщо треба. Лише не чіпайте мене! 

 Дівчинка посміхнулась, і від тої посмішки Віктору стало страшніше, ніж коли він чув позаду себе голоси чогось невидимого. 

 – Я хочу запропонувати тобі нову роботу. – Зблиснувши надто гострими іклами, ще ширше посміхнулась дівчинка.