Пізнання азів

~ Бляя. Все, звичайно, логічно, але у грі голова так не тріщала.

– Гей, високий ельф! – почула я голос Ралофа. – Підйом! Пішли! Другого шансу боги нам не дадуть.

– Так Так. Зараз, все в одну картинку зберу. В очах троїться.

– Сюди!

Відновлюючи на ходу у своїй голові картинку світобудови, я побігла до найближчої вежі, від якої мене вже гукав Ралоф. Думаю, якось так почувалися люди під час бомбардувань. Скрізь все у вогні, крики, вибухи, каміння, що летить з усіх сторін. Я, звичайно, не грубий матюкальник, але в цей момент у голову лізло багато слів і всі матюки. Вбігши в фортецю, я трохи відпочила.

– Ярле Ульфріку, що це? Невже легенди не брешуть? – сказав Ралоф, що вбіг за мною в вежу.

– Легенди не спалюють сіл. Треба йти. Швидко! – відповів Ульфрик.

– Нагору через вежу! Біжимо! – крикнув мені Ралоф, а я лише й встигла, що якось збагнути де знаходиться він сам і що мені треба бігти за ним.

Ми швидко піднялися сходами. Я вже побачила одного з солдатів Плащів Бурі і тут я згадала, що має статися. Стіна проламалася, заваливши солдата, а з дірки з’явилася голова Алдуїна.

– Блять! – скрикнула я і стрибнула вниз на кілька сходинок, мало не зісковзнувши з них. Як же було неприємно і боляче всією своєю вагою приземлитися голою п’ятою точкою на кам’яну сходинку. Подумалося навіть, що голова Алдуїна, що стирчала з дірки в стіні, та поливає вогнем вежу, не так вже й сильно мене муляє.

Втім, дракон швидко припинив і полетів руйнувати рештки фортеці. Ми піднялися. Від солдата, що стояв там, було видно тільки ноги, що догоряли. Неприємний запах горілої плоті одразу вдарив мені в ніс.

– Бачиш трактир на тому боці? – сказав мені Ралоф. – Стрибай на дах та біжи!

Я глянула туди і раптово зрозуміла, що насправді цей маневр виявляється не таким вже й простим. Але розуміння того, що в цій ситуєвині іншого шляху в мене і немає, довелося засунути цю думку куди поглибше.

Як і передбачалося, стрибок виявився не дуже витонченим. Грація кішки, спритність слонишки. Не плашмя і то добре. Хоча з розв’язаними руками та у якійсь обувці було б набагато краще.

Стрибок з другого поверху корчми виявився не таким болючим, але теж не дуже приємним. Хоча варто визнати, це тіло, схоже, виявилося дуже сильним та атлетичним. Насправді, я точно собі щось пошкодила б при першому ж стрибку, будучи у моєму звичному тілі.

Вибігши з напівзруйнованої таверни, я відразу побачила Хадвара з якимсь мужиком у залізних обладунках.

– Іди сюди, давай швидше. – сказав він хлопчику, якого я сьогодні бачила на під’їзді до плахи. – От молодець. Ти просто молодець.

Буквально за десяток метрів за хлопчиком приземлився Алдуїн. Малий встиг скочити в руки Хадвара в останній момент перед вогненним залпом. Дракон остаточно спалив у попіл і без того обпалене тіло якогось бідолахи, попутно підпалив дерев’яні балки зруйнованого будинку.

– Всі назад! Швидше назад! – крикнувв Хадвар, відправляючи всіх за рештки будинку. Я, будучи не дурною дівчинкою, швидко послухалася цієї поради, чому не погано посприяв стусан від самого Хадвара. Ми сиділи там з пів хвилини, поки дракон вдосталь обригав усе навколо своїм полум’ям і полетів до цікавіших цілей.

– Ще дихаєш, бранка? – сказав Хадвар, звертаючись до мене. – Тримайся поряд зі мною, якщо хочеш жити. Гуннар, займися хлопчиком. – звернувся він до чоловіка в залізних обладунках. – Мені треба знайти генерала Тулія. Він організовує оборону.

– Нехай тебе направлять боги, Хадваре. – відповів Гуннар, хапаючи хлопця за руку.

Хадвар побіг, а я за ним. Навколо так само були крики. Як раптом я помітила Алдуїна, що летить до нас.

– Притисніться до стіни! – крикнув Хадвар усім, хто був поруч. Але до стіни добігли тільки я та він. Дракон сів прямо на цю стіну і своїм кігтем крила мало не проткнув мені плече. Я чітко побачила, як він спалив групу солдатів, які опинилися перед ним. Їхні тіла обвуглилися живцем. Навіть уявляти не хочу, який біль вони відчули цієї миті, яка, втім, для їхнього життя тривала не довго. У грі це виглядало куди лайтовіше, в порівнянні з цим.

– Швидко за мною! – мовив Хадвар, схопивши мене за руку і потягнувши за собою.

Ми з ним пробігли крізь якийсь палаючий будинок. Полум’я встигло обпалити мене і підшмалити ганчір’я, в яке я була одягнена. Бігли з ним ми так близько хвилини. Ну, чи мені так здалося. У будь-якому випадку, поселення виросло в порівнянні з грою. Ми пробігли арку фортечної стіни і побачили Ралофа, що біжить. В цей момент Хадвар відпустив мою руку.

– Ралофе! Проклятий зраднику! З дороги!

– Ми тікаємо і втечемо, Хадваре. Тобі нас не зупинити.

– Чудово. Сподіваюся, дракон усіх вас у Совнгард забере.

– Гей ти, швидко у фортецю. – гукнув мене Ралоф, але пам’ятаючи свої ігрові вибори, те, як я ставлюся до Плащів Бурі, а якщо бути точною, до їхнього ватажка, а також те, як Хадвар захищав мене, мій вибір був очевидним. Я побігла за Хадваром.

– То ти за мною? Сюди йдемо! Треба потрапити усередину. Швидше!

Хадвар відчинив двері фортеці і я вскочила всередину. Одразу за мною вбіг і він, з гуркотом зачинивши важкі двері.

– Схоже, крім нас ніхто не врятувався. Це справді був дракон? Провісник кінця часів? – сказав Хадвар, відновлюючи подих.

– Ну, як бачиш. Галюцинації людей не палять. – сказала я, готова зараз просто взяти і завалитися на найближче ліжко.

– Треба йти. Йди сюди. Подивимося, чи не зможу я розрізати пута.

Я підійшла до Хадвара, який дістав невеликий мисливський ніж. Він акуратно розрізав мотузки і я вперше з появи в цьому світі відчула, що можу спокійно ворушити руками.

– Ну ось. Пошукай навколо, тут повно спорядження. Вибирай. А я поки знайду щось від опіків. – сказав Хадвар, ховаючи ножик.

– Буде дуже люб’язно з твого боку. Почуваюся шмаленою куркою. Хоча мені явно набагато краще, ніж тим зовні.

– Що ж. Стільки моїх товаришів перетворилися на вугілля. У цих скринях напевно знайдеться меч і якесь спорядження. Пошукай.

~ Це що, повністю унікальна фраза? Він точно зреагував на мої слова та дав логічну відповідь. Значить, все ж таки, NPC тут, швидше за все, мають справжній інтелект, а не штучний. І швидше вони більше не є NPC. Вони справжні люди. Хоча може бути і так, що я помиляюсь, а тут просто офігенне опрацювання. Хоча трясця, як би я опинилася тут, якби це було справді грою? Не пригадую існування таких просунутих технологій або хоча б згадок про те, що вони є реальними.

Поки Хадвар нишпорив по полицях і ящиках, я оглянула і обмацала себе. Як і передбачалося раніше, я дівчина. І дуже гарна дівчина, судячи з форм. Сподіваюся, обличчям мене всесвіт не обділив. Рівні гладкі риси, тонкі красиві руки, нехай і в кіптяві. Руками я обмацала свою голову, волосся. Поки що все так, як я й створювала. Чорне шовковисте волосся до лопаток, пов’язане у високий хвіст. З боків голови максимально коротко, поголено, але не під нолик. А ось і мої вуха. Довгі, із гострими кінчиками. Так. Я справді ельфійка.

~ Було б десь тут дзеркало. Хоч якесь. А що на рахунок…

Я опустила погляд на свої груди. Все такі самі, як коли я на них глянула вперше. Тільки з кіптявою… На вигляд десь 3-4 розмір. Підтягнута. Я торкнулася її і відчула м’якість, пружність. І відчула я це, звісно, ​​не лише руками. Мені сподобалися ці почуття. Десь углибині з’явилося незвичне збудження. У хлопців у такій ситуації моментально б по бойовій тривозі піднявся б їхній солдат, але ж я тепер дівчина, у мене його немає. Збудження було десь усередині внизу. З розпустних думок, що почали з’являтися, мене раптово вирвав Хадвар.

– Ти що, перевіряєш, чи всі частини на місці?

– Ем… нуу… Можна й так сказати. Хто його знає, що могло зі мною статися за такого сплеску адреналіну.

– Я знайшов мазь від опіків. Звичайно, зілля було б краще, але є що є.

– Дякую.

~ Хвилинку. Цього зовсім не було у сюжеті!

– У тебе, схоже, обпалена спина. Зніми цю сорочку. Я нанесу мазь.

Остання фраза домогла мене остаточно. На секунду я опинилася в ступорі, а потім звідкись виникла дуже раптова думка.

~ Зачекайте. Я ж без білизни! На мені крім цього лахміття взагалі нічого немає! Так, ще зовсім недавно я була хлопцем, але це не привід світити голими цицьками! Це наді мною так світобудова прикололася або косяк при установці мода, в результаті якого у всіх жіночих персонажів пропала спідня білизна, аукнувся мені ось так ось? Гаразд. Візьми себе в руки.

– Я вдячна тобі за турботу, але ми ледве знайомі, а на мені, крім цього лахміття, нічого. Давай я сама нанесу мазь.

– Ох, вибач, я не подумав. – сказав Хадвар, сконфузившись. – Але наш шлях, швидше за все, пройде через старі тунелі. Опіки можуть сильно перешкодити тобі, а нанести мазь самостійно на всі обпалені ділянки у тебе не вийде. Давай просто піднімемо твою сорочку.

~ Неймовірно! І це той самий дерев’яний NPC?! Та ви, блять, жартуєте!

– Добре. Нехай буде так. – сказала я, не подаючи свого шаленого здивування.

Я сіла на найближче ліжко спиною до нього. Хадвар допоміг мені підняти сорочку і в процесі я відчула, як печуть ці опіки. Хадвар акуратними рухами почав наносити холодну мазь. Біль поступово почав стихати, а я вперше у своєму житті відчула чоловічі дотики. Не те, щоб я не торкалася жодного разу до чоловіків, але це були звичайні рукостискання або поплескування по спині. Його руки були трохи грубуваті, але дотики були… приємними, чи що.

~ Та що зі мною не так?! Це жіноче тіло настільки чутливе чи просто з незвички?

– Ну от і все. Поступово мазь має повністю прибрати біль. Із зіллям вони б відразу зійшли, а так загоєння займе не менше доби. Принаймні, вони не заважатимуть тобі.

– Дуже дякую. А як щодо тебе?

– Мої опіки незначні. Броня від них захистила. Знайди собі щось.

Опіки справді мене більше не турбували. Але все одно відчувався якийсь тягар. Я знову повернулася до думки, що було б класно використати tgm. Можна було б не боятися за своє життя і відчувала б я себе набагато краще. Раптом я завмерла.

~ Що за? Чому я не можу рухатися? Хадвар, схоже, теж завмер. Навіть вогонь смолоскипів не рухається. Що сталося?

Декілька секунд я не могла зрозуміти, що відбувається. Перебирала усі варіанти. І тут раптом до мене прийшло осяяння.

~ Зачекайте. Адже коли я в грі відкривала консоль, все так само завмирало. Це означає… Невже! Я можу використати чити! Але як це зробити?

Відповідь знайшлася якось природньо. Так само природньо, як сказати щось або поворухнути рукою. Я просто активувала tgm. Начебто нічого не відчула, але точно зрозуміла, що він активований. Так само природньо, на підсвідомому рівні я “закрила консоль” і світ навколо знову ожив. Я погралася консоллю ще кілька разів, щоб остаточно переконатися, що це саме я нею маніпулюю, а не вона сама.

~ А що на рахунок інвентарю? Навички, магія?

Але як би я не тужилася, жодну з цих панелей я активувати не змогла. Схоже, вони працюють якось інакше. До речі після активації чита я відчула себе трохи краще, ніж раніше. Оглянула себе. Подряпини та садна поки що залишилися на місцях.

Мною було вирішено, що ми з Хадваром і так довго тут вже знаходимося. Я почала нишпорити по скринях. Мною були знайдені повний сет імперської броні, 2 одноручні залізні мечі, книжка і з десяток септимів. У цій фортеці вони нікому вже не знадобляться, а ось мені будуть корисні.

А ось і інвентар! Я якимось легким рухом руки поклала в нього септими і побачила його. Світ навколо знову ж таки зупинився, а перед очима у мене був список, що складається лише з одного пункту – тих самих септимів. Справа, як в інвентарі Скайріма, я могла розглянути ці 10 золотих монет. Схоже, активувати інвентар можна тільки тоді, коли щось там лежить. Те, що на тобі, в інвентарі не відображається. Відкривається і закривається він так само підсвідомо, як консоль. Я спробувала зробити те саме з книжкою. Взяла її і якось подумки перенесла в інвентар. Книга пропала з моїх рук і опинилася у списку. Перебирати пункти списку також треба було подумки.

~ Супер! Я починаю пізнавати ази цього світу. Все трохи відрізняється від того, як було у грі, але основна концепція цих двох елементів, схоже, збереглася. Потрібно зрозуміти інші речі. Наприклад, магія. Швидше за все вона працюватиме тут не через панельку. Якщо пам’ять мені не зраджує, на старті мого персонажа було відкрито заклинання вогню. Чи я його потім у підвалі знайшла?

Я спробувала якось викликати вогонь, але нічого не вийшло.

– Катріно! Поспішай! Нам час іти звідси, поки фортеця не обвалилася нам на голову!

Я навіть не відразу зрозуміла, що це він до мене. Вперше мене назвали цим ім’ям. Взагалі, в останню годину чи скільки там минуло, багато зі мною сталося вперше.

– Я знайшла імперську броню та зброю. Чи не міг би ти відвернутися? Я переодягнусь.

– Ох. Звісно.

Діставши зі скрині броню, в мене виникло питання, а чи підійде вона взагалі мені? У грі чоловічі та жіночі варіанти броні були одним і тим самим. Просто відображалися по-різному. А як тут?

Подумавши про це, я побачила, як у моїх руках броня трішки змінилася. Я зняла свою сорочку… Так. Точно. Цицьки. Мені цю броню так і вдягати?

Не знайшовши поряд бюстгалтера і встигнувши трохи збудитися від свого голого тіла, я швидко одягла на себе броню.

~ Хм… Сіла як влита. І в грудях не тисне. Щоправда, відчуваю, мені вона натре соски. Ті лахміття ситуацію не врятують, одягати їх під броню немає сенсу, так що доведеться перетерпіти. А ще… Внизу піддуває… Поділ до коліна, сильно ногами махати я не буду, тож, сподіваюся, все буде гаразд.

Після цього я одягла весь сет, що включає саму броню, легкі наручі і легкі чоботи. Обділила я лише шолом, закинувши його в інвентар. Не подобається він мені. Один меч я причепила на пояс, а другий, як і шолом, закинула в інвентар. Могла б екіпірувати обидва, але мені б спочатку одним махати навчитися. Оглянувши себе, я переконалася, що мій вигляд досить задовільний і можна висуватись далі.

– Хадваре, я готова.

– Чудово. Здорово виглядаєш.

– Дякую.

~ Та годі. Вже одразу й компліменти посипалися?

Хадвар смикнув за ланцюг і залізні ґрати, що відокремлювали нас від іншого приміщення, з гуркотом піднялися. Ми пройшли коридором і вперлися в інші ґрати. Звідти лунали голоси.

– Треба йти! Дракон ось-ось зруйнує фортецю!

– Стривай хвилинку… Дай віддихатися…

~ Ммм … Зараз буде м’ясо. Це ж Плащі Бурі.

– Чуєш? Плащі Бурі. Може, нам вдасться з ними домовитися. – сказав Хадвар і зайшов до кімнати. – Гей, постривай, стій, ми просто…

Не давши йому домовити, обидва солдати, лише побачивши на нас імперську форму, кинулися на нас зі зброєю.

– Та йоханий бабай, огидні з вас дипломати. – сказала я, швидко оголюючи меч.

Першим удар завдав Хадвар. На нього напав блондинистий чоловік з молотом. А ось на мене полетіла дівчина. Смачно тріснувши сокирою по кам’яній підлозі, намагаючись розрубати мене, вона швидко перейшла до нової атаки. Я тільки й встигла, що знову відскочити. Знову удар об підлогу та знову нова атака. Цю атаку мені вже вдалося прийняти мечем. Почуття було таке, ніби я відбила палкою здоровенну колоду, що летить на мене. Скориставшись моментом, я максимально скоротила дистанцію і з розмаху рубала їй мечем по шиї, проломивши шийні хребці та пройшовши до протилежної ключиці. Бризки крові потрапили на моє обличчя, а на обличчі цієї жінки я побачила переляк від такого раптового піруета. Чого гріха таїти, я й сама була в шоці. За нею я побачила, як Хадвар розтинає живіт і добиває Плаща Бурі, що напав на нього. На автоматі я витягую меч з її вже бездиханого тіла і та шмякається об підлогу, розбризкуючи кров.

– З тобою все добре? – спитав мене Хадвар.

– Т-так. Все гаразд.

– Тоді йдемо далі.

– Стривай хвилину.

~ Трясця. Це було ефектно, але дуже, блять, лячно! Сука! Я не так собі уявляла свою першу сутичку. Реалізм просто, блять, зашкалює! Сподіваюся, ця хуйня мені хоча б не насниться вночі. Блять. Суча печінка. Ой бляяя. У того чоловіка всі кишки назовні випали. Пиздець! Усе. Досить. Тримай себе в руках. Це далеко не остання бійка сьогодні і не останній труп, створений моїми руками. Як би для когось лячно це не звучало, але треба до цього звикнути, а інакше дупа мені.

– З тобою точно все гаразд? – спитав Хадвар, підійшовши до мене.

– Так. Все нормально. Потрібно було трохи… перепочити. Я огляну, що вони мають при собі. Я не маю нічого, крім того, що я знайшла тут раніше.

– Гаразд. Їм це вже точно не знадобиться.

Сховавши меч у піхви, я на ватних ногах підійшла до тіла жінки. У її кишенях я знайшла кілька септимів. На тілі чоловіка ж я не знайшла взагалі нічого, що могло б мені стати в нагоді. У грі я знімала з убитих ворогів взагалі абсолютно все, окрім спідньої білизни, але тут не гра. Вперше за цей час я зрозуміла цю річ.

Ми з Хадваром знову пішли коридорами фортеці, спускаючись нижче, до підземелля. Пройшовши кілька порожніх приміщень, побачили групу імперських солдатів. Хадвар жваво попрямував у той бік, але прямо перед ним стеля обвалилася. Каміння повністю засипало прохід, ледь не зачепивши самого Хадвара.

– Ти цілий?

– Так. Проклятий дракон ніяк не вгамується. Ходімо так.

Ми попрямували до кімнати, вхід до якої був поруч. Звідти почулися голоси.

– Що ти робиш?! Потрібно тікати з Хелгена! Живо!

– Імперці тримали тут зілля. Нам вони знадобляться.

Навчені досвідом переговорів, ми з Хадваром відразу приготували зброю. У кімнаті було два Плащі Бурі. Як і передбачалося, вони одразу кинулися до битви. Цього разу Хадвар побіг уперед і прийняв на себе обох, а мене ті двоє не помітили за опорою. Перший мій удар припав у спину мужику з молотом. Той одразу впав на підлогу, що відволікло другого. Хадвар скористався цим і встромив меч у його груди. Скорчившись, Плащ Бурі випустив свою сокиру і з повною болю гримасою покинув тлінний світ.

Я перевела погляд на першого. Той виявився живим і вже цілився кинджалом у Хадвара. Мої подальші дії тривали буквально мить. Різким ривком я знесла йому руку, а потім голову.

– Дякую. Це стара комора. Подивися, чи не знайдеться якихось зілль. Вони точно зайвими не будуть.

~ Ось і другий полеглий від моєї руки. Як я взагалі зуміла це зробити? А Хадвар, схоже, цілком звик до таких розкладів. До речі, адже я ніколи навіть не цікавилася у грі, хто він за посадою.

Я насамперед оглянула тіла вбитих. Так само, як у перших, при собі вони майже нічого не мали. Хоча один встиг схопити пляшечку з якимось зіллям. З відрубаної руки другого я забрала кинджал і приступила до обшарювання тутешніх ящиків, скринь і полиць. Добра тут було не дуже багацько, але я роздобула собі буханець хліба, пару помідорів, лаврушку та кілька мисок із сіллю, кілька пляшок вина та меду. А ось тушки кролика та фазана мені вдалося зняти повністю. У грі можна було забрати лише частинки. Звичайно, все це вирушило в мій бездонний інвентар. Після цього я і зілля знайшла. Враховуючи моє безсмертя, мені вони не надто критично були потрібні, але віддати їх усі Хадвару було б підозріло. Сам же Хадвар тим часом знайшов дві невеликі сумки, куди ми зілля і розклали. Знав би він, наскільки мені “потрібні” ці шкіряні штуки з ручками…

Просуваючись далі коридорами, ми почули крики. Знову бійка. Хадвар знову стрімголов побіг туди і мені, через брак інших варіантів, довелося зробити те саме.

На цей раз Плащів Бурі там було аж четверо. Одного до нашого приходу вже завалили, а ось троє інших продовжували битися з громилою та якимсь дідом.

~ Точно. Катівник та його охоронець. Професія, звичайно, така собі, але це ж Скайрім. Тут це норма. Доведеться рятувати.

Поки я оглядала поле бою, один із Плащів з великою сокирою побіг на мене. І люблять мене сокироносці. Я прийняла бойову позу, нібито збираюсь відбити його атаку. Сама ж дочекалася, доки він підбіжить ближче. Сокирище і його комплекція не дадуть йому загальмувати, тому в мене буде перевага. Як я й припустила, так і вийшло. Я миттю пригнулась і кресанула мечем йому прямо по животу. Правда, як це завжди буває, перший млинець грудкою. Рана виявилася не достатньо глибокою, щоб знешкодити цього мужика. Він замахнувся сокирою прямо на мене. Шансів ухилитися нуль, зеро, НІ-Я-КИХ! Хто знає, чи врятує мене tgm у цьому світі, якщо мою тушку розрубають навпіл! Але, схоже, удача виявилася на моєму боці. Цей громила зачіпає стару іржаву клітку, яка спочатку збиває його сокиру з вірного шляху, а потім ще й з гуркотом падає на нього. Сокира, до речі, приземлилася сантиметрів за десять від мене.

~ Сука. Аж дупа спітніла! А решта що? Все ще б’ються? Хай дід і так собі боєць, але Хадвар і той громила не гопники з підворіття. Якісь ці плащі сильні нам трапилися.

Я підняла свою пружну дупку з підлоги і вирішила діяти так само, як у минулій битві. Атакувала ззаду. Цього разу одному зрубала пів кисті так, що вона зависла на кількох жилках, коли той замахувався мечем. А другого жахнуло блискавками. Схоже, я трохи недооцінила цього діда. Той перший ще намагався якось відбитися, але громила розтрощив йому голову булавою. Другий, як виявилося, від блискавки не помер, але дід майстерно, я б навіть сказала хірургічно, виправив цю помилку своїм кинджалом.

– Ви якраз вчасно. Здається, цим хлопцям не дуже сподобалося, як я розважав їхніх друзів. – сказав старий, витираючи кинджал об кірасу вбитого ним солдата.

– Ти хоч знаєш, що діється? На Хелген напав дракон! – відповів Хадвар.

– Дракон? Та хай тобі. Не говори дурниць. Хоча, якщо вдуматися, там справді був якийсь дивний гомін.

– Пішли з нами. Потрібно вибиратися звідси.

– Ти мені тут не командуй, хлопче.

– Ти мене що, не чув? На фортецю напав дракон!

– Забудь про старого. Я піду з вами. – обізвався громила.

– Стривай хвилину. Схоже, за ґратами щось є. – сказав Хадвар, дивлячись на закриту камеру, де лежало тіло якоїсь людини.

– Не шукай. Я сто років тому ключі втратив. Бідолаха кричав тижнів зо два.

– Подивися, чи не вдасться підчепити відмичкою. Нам все знадобиться. – звернувся Хадвар до мене.

– Добре. Це зробити й збиралася.

Поки вони балакали, я обнишпорила все навколо і прихопила все, що погано лежить, включаючи відмички.

~ Теекс. Як це там у грі робилося? Товсту хрінь запихаємо вниз, а тонкою підчеплюємо зверху і… Дідько! Зламалася. Ану ще раз. Так. Чудово. Замок відкрито.

За ґратами лежало тіло якогось мага. У нього я знайшла 3 десятки септимів, кілька зілль магії і ось воно. Томик заклинань!

~ Ну що ж. Подивимося, як тут працюють томики заклинань. У грі вони просто зникали, коли натискаєш на них в інвентарі, залишаючи у себе вивчене заклинання.

Я взяла томик у руки і відкрила його. Цієї ж хвилини книга спалахнула вогнем і зникла. Сталося це трохи різкувато. Я навіть злякалася. Спробувавши активувати цю магію, у моїй лівій руці опинився вогонь. Я вдарила струменем полум’я у стіну.

~ Воу. А це круто!

– Альтмери нині що, зовсім чаклувати розучилися? – сказав старий, побачивши те, що я зробила.

– Старий, якщо буде потрібно я і без магії впораюся. – заперечила я, трохи образившись на закид цього старого пердуна.

– Досить вам. Ідемо! – гукнув мене Хадвар, і я поспішила за ним.

Старий залишився у своїй обителі. Зважаючи на те, що в грі він більше ніде не зустрічався, там він ласти і склеїв. Та й хрін із ним. Паскудний старий.

Ми просувалися порожніми коридорами без особливих пригод. Поки не вийшли у велику печеру зі струмком, де, звісно ж, на нас чекав натовп Плащів Бурі. Де їх взялося стільки? Хіба з нами приїхало так багато в’язнів? Цього разу їх було аж шестеро! Так ще й серед них було дві скалки в дупі – лучники. Оскільки я виявилася найшвидшою в нашій компанії, їхнє усунення лягло на мої тендітні плечі. Зигзагами, ухиляючись від молота, сокири і навіть дворучника інших солдатів, я підібралася до першого лучника. Той, звісно, ​​не затупив, дістав короткий меч і кинувся на мене. А друга зараза живенько направила на мене свою стрілу, яка зі свистом пролетіла прямо над куточком мого вуха.

– Уть суки. Якщо дракон вас не спалив, цю його помилку я сама виправлю.

Я негайно активувала в лівій руці вогонь і обдарувала їм обох. Добре, що до другого струмінь дістав. Принагідно ще й підпалила розлиту на підлозі олію, куди ті гаразди були влізти. Мучати їх мені не хотілося, так що я живенько прирізала обох, поки вони безуспішно намагалися збити з себе полум’я.

~ А ця штука тут руйнівніша, ніж у грі. Навіть трохи імбова.

Мої напарники вже здавали свої позиції під натиском чотирьох Плащів Бурі. Громилу вже й поранити встигли, з його бочини текла кров. Потрібно було якось виправляти ситуацію, але підставлятися не дуже хотілося. Я почала непомітно, але швидко підбиратися до них.

~ Що ж робити. Вогнем не можна, потраплю по своїх. Якби можна було їх якось відокремити… відокремити.

– У бік! Стеля валиться! – крикнула я що є мочі в їхній бік.

І це спрацювало! Плащі Бурі кинулися в один бік, а Хадвар із громилою в інший. Не гаючи часу я полила всіх чотирьох потоком полум’я. Їх роби і волосся спалахнули. Хадвару з громилою залишилося лише добити трьох із них, а четвертий впав у струмок.

– Чудово спрацьовано, Катріно! Ти молодець! – радісно крикнув мені Хадвар.

– Ну треба ж комусь у цій фортеці думати мізками. – вдоволено відповіла я.

– Гляну, що там із останнім. – сказав громила, тримаючись за бік. Він спустився до струмка, наблизився до останнього, а той раптом ожив і проткнув громилу мечем. Чоловік у боргу не залишився. Розніс ворожу черепушку з такою силою, що мені здалося, ніби звідти мізки повилітали. І відразу після цього впав поруч. Ми з Хадваром підбігли до громили, але той уже не подавав ознак життя.

– Хай упокоїться ж твоя душа. – сказав Хадвар, схилившись над тілом. – Катріно, збери що знайдеш.

Без жодних слів я піднялася і вирушила шмонати трупи. Зібрати вдалося лише зброю, відправивши її у свій інвентар, а з горілих ще й луки зі стрілами.

~ Та годі. Хоча на що я сподівалася? У грі цей громила також завжди гинув смертю воїна. Хоча це було якось непомітно. Наче й не було його. Просто один додатковий труп, який можна було обшмонати. Більш ніж впевнена, що хтось у запалі битви і сам його валив ненароком. Якось… не по собі від цього.

– Ти готова? Ідемо. – сказав Хадвар і ми висунулися далі.

Пройшовши трохи, ми перейшли місток. Як тільки Хадвар його пройшов, те місце завалило камінням. Пройшовши по печері ще далі, я забрала гроші і зілля лікування в якогось скелета. Помітити не встигла, як довкола з’явилося павутиння. Схаменулась я тільки тоді, коли на мене, перебираючи всіма своїми гидкими лапами мчали 2 здоровенних павука.

– А ось про ці чувидла я зовсім забула!

– Стережися, Катріно!

Павучище стрибнув прямо на мене. Врятувало тільки те, що я в цей момент виставила меч уперед себе, завдяки чому ця тварюка напоролася черевом прямо на нього. Друга виявилася розумнішою, не стала нападати відкрито. Павук спробував обійти ззаду, але струмінь вогню різко змінив його плани. Хадвар розрубав тварюку навпіл, як у наш бік прилетіла грудка павутиння.

Ми обернулися і побачили, що на нас дивиться величезна страхопудина. Зважаючи на все, це мати тих, яких ми відправили до павукового потойбічного світу.

~ Та чому в мене пам’ять така коротка! У кожній павучій норі є ще більша тварюка!

Вона зробила ще кілька спроб підстрелити нас павутинням, але, оскільки нічого не вийшло, кинулася в лобову. Завдяки природним кам’яним колонам печери, нам вдалося увернутися. Поки павучиха рахувала зірочки, ми пройшлися мечами по її ногах, знешкодивши її. Хадвар застрибнув зверху і встромив меч їй у голову.

– Ще дихаєш? – спитав мене Хадвар, злазячи з мертвої павучихи.

– Це дивно, але так. Давай я спалю все це гніздо. Не дуже хочеться, щоб цих тварюк тут ще більше розплодилося.

– Пали. Я почекаю.

Трохи відпочивши, я приступила до справи.

~ Ну і тварюки ж. Вони й у грі були тими ще милахами, а тут уже зовсім страховиська. І якої холери вони тут стрибають? Ледве душа не вилетіла, як мозок у того Плаща Бурі.

Закінчивши дезінсекцію, ми з Хадваром вирушили далі. Попереду на нас із усіх проблем чекала лише ведмедиця. На пропозицію Хадвара підстрелити її, я тактовно дала відмову.

– Не для того я пробиралася через все це, щоб ліквідувати лісових тварин. Нехай ведмедик спить собі.

Прослизнувши повз ведмедицю, мало не розбудивши її чиїмись кісточками, ми нарешті побачили вихід.

– Стривай. Ховайся! – сказав Хадвар, побачивши дракона, що вже закінчив деконструювати Хелген та пролітав повз.

– Заспокойся. Йому на нас глибоко насрати вже.

– Ну, ніби він зовсім полетів. Але, мабуть, тут не варто залишатися. Раптом повернеться. Найближче звідси поселення – Рівервуд. Мій дядько там коваль. Впевнений, він допоможе нам.

– Ну, йдемо до нього. Мені все одно йти нікуди. – сказала я.

~ Нарешті ми вибралися з цієї дупи. Адже це тільки перша моя пригода. Який кабздец. Хочу додому, за свій рідний компик з піцою та пепсі.