Епізод 13

Слід Тетяни приводить нас в Даландзадгад, а звідти назад в Улан-Батор. Зі столиці Монголії ми летимо в Абу-Дабі. Видно у відьми почалась літня відпустка і вона вирішує її провести в Об’єднаних Арабських Еміратах. Є де скупатись.

Вирішувати на рахунок того, бути нам в одному номері чи ні часу немає, тому за звичкою бронюємо двомісний номер, але з окремими ліжками.

– Чому тут так багато народу? – ми якраз йдемо за натовпом центральною вулицею міста, виглядаючи ефемерну Тетяну, яку ніхто з нас не бачив (фотографії з собою вона чи спалила, чи забрала). Ось так ми прогулюємось столицею ОАЕ до вечора. Правда, і після вечора також, оскільки це прекрасне місто, особливо вночі.

– Спати? – Кетч викидає наші стаканчики з-під кави в найближчу урну.

– Спати, – підтверджую і ми рушаємо назад. Хоча йти не хочеться. В інших обставинах, я б насолоджувалась прогулянкою по місту і бажано з братами. – Як думаєш, ми її знайдемо тут? – я обертаюсь на компанію веселих підлітків, серед яких юна дівчина, яка ніби відчуває мій погляд і озирається. Начебто вона, але чомусь я не так впевнена в цьому.

– Місто велике, не варто розчаровуватись раніше часу, – Кетч завалюється на ліжко, коли ми приходимо, та включає телевізор. Там якраз транслюється футбольний матч. Потім зображення змінюється на Вінчестерів, які борються з відьмою в мотелі. Я кліпаю і знову бачу футбольний матч.

Ранок не виявляється мудрішим за вечір. У нас є фоторобот дівчини (ввечері я зробила її приблизну замальовку), який підходить практично всім представницям жіночої статі в Азії. Чорне хвилясте волосся, карі очі, достатньо блідий вигляд. Років приблизно п’ятнадцять-шістнадцять. Ну й вона відьма. Я звішую ноги з ліжка й опиняюсь у своїй кімнаті в бункері, навіть чую голоси братів, але варто зробити кілька кроків до дверей і протягнути руку й ось я знову в готельному номері, сиджу на ліжку, чую як Кетч чистить зуби. Ось він виходить з ванної кімнати після ранкового душу з мокрим волоссям. Проходжу повз нього в ванну зі словами, що мені тільки зуби почистити й обличчя вмити. Тільки ось я не уточняю, що “вмити обличчя” – дія продовжувана і затягнеться на пів години мінімум.

– Ти збираєшся звідти виходити?

– А що, життя з дівчиною далеке від казки? – в’їдливо питаю і висовую голову зі скрабом на обличчі. – Ти ж багато часу проводив з Мері Вінчестер.

– Так, але ми жили в різних номерах до того як переспали.

– Оу, я почую інтимні подробиці? Так, до речі, волосся я мию довше, – дістаю з сумки сукню, яка в моїх руках одразу робиться чорною. Мені начхати, якого вона кольору, головне, що вільна, з вирізом і на розмір більше. – Мені потрібно перевдягнутись. Не відвернешся?

Хранитель закочує очі й виходить з номера. Я одягаюсь і підходжу до дзеркала. На мене звідти дивиться побита до півсмерті Ліндієль. Від несподіванки відскакую, чіпляюсь за сумку і падаю на підлогу. Видіння зникає, ніби його й не було. В кімнату вривається Кетч.

– Що сталось?

– Вчила місячну ходу, – підіймаюсь з підлоги й обтрушую сукню. – А що?

– Нам пора шукати відьму, – ми виходимо з номера. На ліфти, як завжди в готелях, вишикувались черги й вирішено спускатись сходами, які для мене з милицею все ніяк не закінчуються. Від цього нескінченного спуску навіть у голові запаморочилось.

– З тобою все гаразд? – голос Кетча приводить мене до тями і виявляється, що стою на рівній підлозі. – Виглядаєш якось дивно.

– Я ж одержима Пітьмою. Звісно, я виглядаю дивно.

Хранитель нічого не відповідає. За даними термометрів спека в ОАЕ навіть сильніша, ніж в Монголії, а тому я відчуваю себе не у своїй тарілці через те, що навколо всі жінки та дівчата в головних уборах. Ще кілька тисячоліть тому через таку дрібницю на мене б вийшли янголи на чолі з Михаїлом.

– Ввечері сходимо до басейну, – пропонує Кетч. – Клянусь, я з води не вийду.

– Тоді потрібно залишитись тут на тиждень. Позагоряти. Потім зв’язатись з Вінчестерами по відеозв’язку і повідомити, що поки вони Бога намагаються зупинити, ми відпочиваємо і насолоджуємось життям.

Сьогодні ми прогулюємось іншою частиною міста, але недовго. До обіду тут відчинились ворота Пекла. Решту часу ми проводимо в номері, а в чотири по обіді підіймаємось на дах. Кетч стримує своє слово і ні разу не виходить з басейну.

– Ти збираєшся звідти виходити?

Офіціант приносить мені охолоджену каву. Роблю ковток, відчуваю присмак крові і дивлюсь в склянку. Вона доверху наповнена кров’ю. Ледве втримуюсь від скрику і тремтячою рукою відкладаю її на підлогу. Потрібно заспокоїтись. Підводжу голову й бачу перед собою закривавленого Джека зі зловісною посмішкою. Рефлективно шарахаюсь назад і падаю зі шезлонга прямо на склянку з кавою.

– Відійдіть! Дайте пройти! – здалеку чую голос Кетча. Підлога піді мною фарбується в колір крові з кавою (в чорний, все одно), а в спину мені впиваються скалки. Зламане крило дивом не страждає після падіння, хоча шви можуть розійтись і ні один лікар у світі не зможе зашити рану назад.

Якась жаліслива жінка підводить мені голову. Офіціант приносить води та аптечку, а двоє чоловіків переносять мене назад на шезлонг, але довго я там не лежу. Кетч обережно підіймає мене, бере з рук офіціанта аптечку, і відносить в номер. Ні до чого стороннім людям бачити мою спину.

– Як ти?

– Спина болить. Сподіваюсь, крило не особливо постраждало, – я морщусь. – А ні, постраждало, функція зцілення тимчасово недоступна, – спереду прикриваюсь ковдрою та дозволяю Кетчу розв’язати верх купальника. Рани глибокі, в деяких застрягли скалки склянки.

– Подякуємо співробітникам готелю, що в аптечці є голки з нитками та пінцет, – Кетч приймається обробляти мої рани. – А цього разу ти чому вчилась?

– Красиво втрачати свідомість.

***

Через декілька днів ми нарешті відновлюємо пошуки Тетяни. На жвавому пішохідному переході збирається натовп народу з обох сторін і на протилежній стороні я бачу свого батька. Ззаду до нього наближається Чак і встромляє архангельський клинок в спину.

– Тату, ні! Тату! – з криком я вибігаю на проїжджу частину, але Кетч вчасно хапає мене за комір. – Тату, – сльози течуть по моїх щоках, люди дивно на нас витріщаються і заледве не крутять пальцями у скронь. Кетч веде мене назад в номер, де нас уже очікує Тетяна.

– Мені дуже шкода, – досконалою англійською починає вона. – Заклинання не повинно було так подіяти.

– Заклинання? – здивовано перепитує Кетч.

– Так, велика його частина відбилась від неї, але шматочок зачепився за щось. Чому ви переслідуєте мене?

– За людську душу.  Зможеш його зняти? – Тетяна шепоче всього одне слово і мені легшає. – Мені потрібно зібрати п’ять душ – ключі до інших світів.

– І я одна з них, – дівчинка сама собі киває. – Ти мене вб’єш?

– Я просто подивлюсь, провідником в який світ є твоя душа. Це не боляче, – відьма зітхає і сідає на ліжко Кетча. Я сідаю напроти й дивлюсь їй в очі. Джерела душі приводять мене у світ Пітьми. Там немає нічого, крім порожнечі, а в ній живуть вони – тіні. Сотні тисяч тварюк, які бажають моєї смерті. І мені звідси не вибратись. Пітьма стискає, зі всіх сторін чується шепіт цих істот. Вони звуть мене. Пропонують стати однією з них. Обіцяють, що боляче не буде.

Я відчуваю чиїсь руки у мене на спині. Відкриваю очі та бачу стелю. Наді мною нависає Кетч, а біля нього стоїть тінь. Я кричу.

– Що це з нею? – переляканий голос відьми.

– Не знаю. Напевне, твоя душа їй не підійшла, – я важко дихаю, ніби щойно марафон пробігла. Голова покоїться на подушці, ну і я вся лежу на ліжку ніби олов’яний солдатик. Руки по швах, ноги витягнуті.

– Тіні, я бачила тіні, – губи пересохли. В маренні шукаю поглядом ту тварюку, яка ховається десь в номері, але потім згадую, що зараз день. – Ми пройшли такий шлях даремно, – Кетч встає з ліжка.

– Я проведу Тетяну до виходу, – він не бреше. Затуманеним поглядом я бачу, як відьма йде, як за нею зачиняються двері. Насилу підводжусь на ліжку й упираюсь спиною в спинку ліжка.

– Здається, заклинання все ще діє. Я знову бачила галюцинацію.

– Тобі потрібно відпочити. – от якраз цього мені й не потрібно. Всі тіні пов’язані між собою таким зв’язком, якого я до кінця не розумію. Якщо замкнені істоти відчували мою присутність, вони легко можуть передати цю інформацію тим, хто на волі і всі вони збіжаться сюди. Візьмуть кількістю.

– Нам потрібно якомога швидше їхати.

– Серйозно? Ти себе в дзеркало бачила?

– Ні, але я бачила тіні. Вони зараз рушають сюди, а я ледве можу з однією впоратись. Ти ж їх взагалі не побачиш, поки вони не приймуться жерти тебе, тож нам треба збиратись. Негайно!

Будильник, виселення, аеропорт. Важкі перельоти, зміна часових поясів і ми вже в Перу. Нам лишається ще переліт Ліма-Уарас. На телефон мені приходить сповіщення, що літак авіакомпанії, яка займається перевезенням великих тварин, успішно приземлився і Барто чекатиме мене в місцевому притулку.

– Всього в Південній Америці дві душі: одна в Перу, а друга в Еквадорі, – Кетч явно хоче чути більше про тіні, але я цю тему принципово не підтримую. Просто постійно озираюсь назад. – Потім рвонемо в Африку. Там, як і в Азії, тільки одна душа. Потім видно буде: чи ми хаотично літаємо сюди-туди з Європи в Америку і назад, чи економимо гроші.

– Другий варіант мені більше подобається. Крім того, хіба Чак знає імена всіх душ?

– Ми підозрюємо, що так. Інакше він би випитував у мене імена всіх, а не тільки першої душі. Але він не знає їх місцеперебування, тому й пустив по нашому сліду своїх собак.

Оголошують наш рейс і ми з полегшенням йдемо вслід за невеликим натовпом і ці люди мало чим нагадують туристів. В літаку я нарешті знаходжу готель в місті, куди можна поселитись з тваринами.

– Чому люди так упереджено відносяться до тварин?

– Ти почекай, це вони ще не знають про смакові вподобання Барто.

– Так, стоп, вона не всіх людей їсть. Тільки бездушних і тих, хто душу продав… Мабуть. Не знаю, чим вона харчується, коли не зі мною.

В Уарасі нас зустрічає гроза. Мені неймовірно шкода ховати свою засмагу під джинсами та в’язаним кардиганом, проте Кетч ніби заново народився, коли перевдягнувся у свій дорогий і шикарний костюм.

– Шорти мені не йдуть, – пояснює він і викликає таксі з водієм, який погоджується потерпіти собаку в машині. Спочатку ми заїжджаємо в притулок і забираємо щасливу Барто. Вона прийняла вигляд величезного ротвейлера, тож я втрачаю час, намагаючись начепити на неї намордник (вона їх ненавидить).

Кетч каже, що готель пофарбований в яскраві кольори й це незвично виглядає в похмурий день, але для мене це звичайна чорна будівля з гарним інтер’єром.

– Яка ж ти красуня, – дівчина на рецепції чухає щасливу собаку за вухом і вручає їй смаколик у вигляді кісточки. – Будь ласка, ключі від вашого номера. Приємного вам відпочинку.

Відпочинок точно буде приємним. Сильний дощ передають ще як мінімум на тиждень, тож ми домовляємось вигулювати Барто по черзі й на короткі дистанції.

Я поняття не маю, де в Перу живе душа, тому і вирішую почати зі спокійного міста, а не з шумної столиці. Зізнатись чесно, я сумую за одним маленьким комфортним містечком в Канзасі.

– Зараз би на полювання, – я відкидаюсь на ліжку й на мене одразу стрибає Барто в надії, що їй вдасться облизати мені обличчя. – Жити в дешевих мотелях, перебиватись фаст-фудом і вивчати справи під старий рок.

– Ти нічого не забула? – мрії перериває Кетч.

Ой, точно. Підіймаю з підлоги невеликий рюкзак з книгами та струшую його. Рюкзак перетворюється в сумку зі зброєю. Хвала Небесам, сил поки ще вистачає на невеликі ілюзії, хоча відсутність телекінезу мене добиває. Такою слабкою я себе ніколи не відчувала.

***

– Здається, я знайшла душу, – я зламую поліційну  базу даних країни й одна поточна справа виганяє з мене той меланхолічний настрій, навіяний поганою погодою. – Два дні тому в Кальяо з власного дому зникла п’ятилітня дівчинка. Двері й вікна були зачинені зсередини, батьки пішли на благодійну вечерю, а няня, на яку залишили дитину, клянеться й божиться, що в домі нікого, крім них, не було. Мені потрібно за будь-яку ціну знайти дівчинку раніше, ніж з нею щось зроблять.

– А потім що? Згодуєш п’ятилітню дитину Барто, якщо її душа тобі підійде? – в голосі Кетча я вловлюю якусь дивну нотку, ніби тема дітей має для нього особливе значення.

– Ти б хотів мати свою дитину, – я бачу як він дивується від цих слів. Оце так. Трохи більше компромату на нього. У думках щасливо потираю ручки. – Я її вб’ю тільки в тому випадку, якщо не буде вистачати однієї душі. Не забувай, що можливий варіант з непідхожою душею.

– Я знайшла апартаменти, куди пускають з тваринами, нарешті, – закриваю стомлені очі через декілька годин після нашої розмови й бронюю квартиру з виглядом на море. – І так, переодягайся назад в шорти. Там спекотно.

Уже в літаку я задаю цікаве мені питання:

– То тобі набридло наше життя? Хочеться мати прекрасну дружину і виховувати чудних дітей?

– Я такого не говорив.

– Ні, але як тільки ти уявив можливість вбивства дитини у тебе обличчя змінилось, – я спеціально млосно зітхаю. Бути Пітьмою не завжди означає жагу до крові. У мене ще є бажання злити людей, доводити їх до такого стану, коли ними керують інстинкти, а не розум. За це свого часу поплатився Люцифер. Та Кетч надто міцний горішок. І тут я згадую Діна в ті часи, коли він носив Печатку. Ми б з ним зараз були відмінною командою.

В місті ми від третіх облич дізнаємось, що у поліції вже є підозрювані й це місцева банда кримінальників, які тримають в страху половину району, але мужиків відпустили за недостатністю прямих доказів.

– Ну, якщо так подивитись, то логічно, що їх відпустили. Дівчинка з небагатої родини, а нема викупу, значить нема й наркоти. Подивись на їх обличчя, – даю Кетчу планшет з фотографіями підозрюваних. – Думаєш, їх цікавить щось, крім коксу?

– Може Чак чи хтось з його підопічних вийшов на слід дитини й знайшли місцевих кримінальників, щоб ті зробили брудну роботу?

– Не забувай, що слідів злому не було.

– Проте була няня.

– Потрібно допитати цих людей, але використати особливі методи, – ми підходимо до бару, що належить ватажку банди. Я витягую із сумки револьвер і повністю його заряджаю. – Джентльмени, у мене є до вас одне питання: куди вам сказали доставити дівчинку?

– З чого б нам говорити з вами? – чоловік за барною стійкою плює на підлогу. – Ви не лягаві. Та й ті не зуміли нічого довести. Тож повертайтесь, звідки прийшли.

– Ви заговорите тільки тому, що я пропоную зіграти вам в мою версію російської рулетки, – я провертаю барабан револьвера й вистрілюю в лоб мужику, який сидить справа від мене. – Друге питання в тому, скількох з вас я вб’ю, перш ніж отримаю відповіді? Спробуєте втекти, ви трупи всі до одного.

Декілька чоловіків витягують свою зброю і націлюють її на мене. Один навіть вистрілює. Кулю я ловлю біля правої руки.

– Серйозно? – знову провертаю барабан і вистрілюю в того, хто спробував мене поранити. – Ще охочі є? – такий знаходиться, але і він скоро перетворюється на труп.

– Гаразд, – бармен нарешті здається. – До нас два дні тому заявився один тип. Він дав нам завдання викрасти дитину місцевого аптекаря, сказав, що няня відчинить нам двері й пустить до дитини. Коли справа була зроблена, він сам явився за дівчинкою і віддав нам гроші. Ось і вся історія, клянусь. Тепер ти нас відпустиш?

– О, до речі про це, відповіддю на моє друге питання буде ніхто. Ніхто не виживе, – коли Кетч заходить в бар, всі його відвідувачі вже розстріляні. – Я очікувала від тебе щось типу “відмінна робота, міс Вінчестер”, – він мовчки оцінює результат. – Гаразд, я дізналась, що замовник викрадення особисто відвіз дівчинку в невідомому напрямку.

Ми повертаємось на квартиру. Барто весь цей день спала як вбита і навіть не звертає на нас уваги. Добре, що вигулювати її не потрібно. Захоче, сама посеред ночі кудись змиється, а ти потім шукай вітра в полі.

Я сиджу в патіо з чашкою кави й дивлюсь на море. Запускаю всі наявні програми, щоб чимшвидше знайти замовника. Подякуємо людству за вроджену недовіру, за камери відеоогляду і приховані камери практично по всьому місту і по всіх інфраструктурних об’єктах.

– Я тебе не засуджую за те, що ти зробила з тими людьми, – напроти мене сідає Кетч. – Вони того заслужили.

– Але дитини ми не знайшли.

– Знайдемо. Ти ж повинна відчувати її душу. От і будеш замість пошукової собаки.

– А ще кажеш, що тема дітей тебе не зачіпає, – в моїх очах зблискує щось темне і він це помічає. – Я хочу знати всі подробиці.

– Працюй, а мені потрібно відпочити.