Під горою

Данте прокинувся досить рано, відразу помітивши перед собою сплячого валета. Король усміхнувся і обережно вибрався з обіймів молодшого, та попрямував надвір. Через кілька хвилин після розпалу вогнища і легкого перекусу він стояв біля намету і посьорбував чай, насолоджуючись видом туману і сонця, що сходить. Хмари були вкриті яскраво-червоним світлом, що означало одне: сьогодні будуть дощі.

– Гарно. Але не подобається мені все це. Яскрава зоря обіцяє негоду… Може краще вирушити додому? – міркував король уголос.
У вічно стриманому голосі третього звучали нотки занепокоєння.

Сьогодні їм треба було піти вглиб печери, адже вони вирішили знайти ту саму гарну, як із книжки Габріеля. А цей вхід, на жаль, зовсім не був схожим на мрію ельфіка.
Філософ поставив на вогнище казанок із рисом, щоб підігріти їжу до пробудження вальту, потім продовжив пити чай. Зараз він згадував як проводив час поруч із валетом. Як вони разом читали історії, гуляли лугом і готували, допомагали мешканцям села. Як же він змінився за той час… Та й безсумнівно, Габріель став чимось більшим для нього. Можливо навіть сенсом життя. Але що саме эльфік думає про нього? Занадто він незвичайний, і щось пророкувати про його почуття марно.
Закопавшись у свої роздуми, філософ не помітив, як за ним спостерігало заспане вухате личко, що висунулося з намету.

– Доброго ранку, Данте!

Король обернувся і з усмішкою відповів:

– Доброго, мій любий друже. Хоча червоне сонце сьогодні попереджало про негоду.

– Чого-чого?

-Якщо вранці на небі червоне сонце, то можуть піти дощі.

– А чому?

– Така особливість природи.

– Аа.. Ясно…

Габріель виліз назовні і потягнувся.

– Як спалося? – Данте допив чай ​​і сів на колоду, щоб насипати їм уже теплий рис.

– Добре. Навіть дуже. Я спочатку здивувався, що сплю в наметі, бо заснув, мабуть, на вулиці… Потім зрозумів, що ти напевно мене переніс.

– Так і було, – філософ протягнув ельфіку тарілку з пловом, – поїж гарненько, сьогодні на нас чекає довга дорога.

– О дякую! А куди ми йдемо?

– Вже таки й встиг забути? Ми ж на пошуки печери йдемо.

– Аа.. Хе-хе, точно, – Габрі почав снідати.

Старший також став їсти. Закінчивши з цим і загасивши багаття, хлопці стали складати намет і збирати інші речі. Після всіх приготувань бубнові накинули на спини свої рюкзаки та підійшли до печери.

– Ти готовий? – Король простягнув валетові руку.

– Угу.

Габрі вхопився за Данте і пішов слідом за ним у гірський отвір.
На самому початку сонце ще освітлювало кам’яне склепіння печери, але незабаром довелося запалити свічки.  Простір печери був досить великий, тому мандрівники могли спокійно проходити поруч.

– Поки ознак квітів і ліан немає.

– Мені здається, ми повинні знайти вихід з печери. І він може виявитися таким, як ти хочеш.

– А, добре.

Їхні голоси відбивалися луною. Через кілька хвилин ходьби дорога пішла вниз, і мандрівникам потрібно було обережно спускатися по каменях.

– Данте… Там глибоко? – Габрі намагався говорити пошепки.

– Не знаю… Поки рівної дороги не видно.

– Тут стає холодніше..

– Може зробимо привал і ти одягнеш щось?

– Поки що нормально, давай трохи потім.

– Ну гаразд, як скажеш.

Габрі оглядав кам’яні стіни печери. Такі темні та холодні, що часом серце завмирало від страху. Крихітні вогники свічок навряд чи могли висвітлити дорогу на крок. Десь чувся дивний гуркіт чи то каміння, що падало, чи незрозуміло чого, що змушувало бубнових зупинятися і прислухатися. Ельфік часто притискався до філософа, заплющуючи очі і притискаючи вуха, тихо шепочучи:

– Що це було?

– Просто каміння напевно десь падає, не бійся. Тут точно не живуть страшні чудовиська. Я таких не робив.

– Угу.. Добре…

Дорога перед ними несподівано розірвалася і третій мало не впав у прірву, але випустив свічку, що одразу згасла й полетіла на дно ями.

– Дідька лисого…

– Що трапилося?

– Тут прірва… Доведеться спускатися на мотузках…

Габрі з цікавістю визирнув з-за плеча старшого і побачив чорну дірку на дорозі.

– Ого…

Данте зняв рюкзак і дістав моток мотузок. Пару коротких обв’язав навколо себе і Габрі, а довгу закріпив на гірському виступі, що знаходиться поруч. Перевіривши її надійність, протягнув решту через пояс Габрі, а потім через свій і підійшов до краю.

– Так… Я піду першим… Потім ти спустишся. Як скажу. Поки стій, тримай мотузку і потроху відпускай.

– Добре… А якщо з тобою щось трапиться? – Ельфік виглядає стурбованим.

– Не хвилюйся за мене. Я маю силу генератора в собі, пам’ятаєш? Якщо щось , я зможу вижити. Ти головне не панікуй у такому разі.

– Угу.

Данте міцно тримав один кінець мотузки в руках, іншим був обв’язаний. Він підійшов до краю і опустив одну ногу, намагаючись знайти якийсь уступ. Знайшовши опору, він спустився повністю.

– Ти там обережніше.

– Добре, постараюсь.

Червоний почав спуск. Притримуючи самого себе і поступово відпускаючи мотузок, Данте йшов глибше в темряву, тому через мить його стало невидно.

– Данте?

– Так, Габрі? Щось трапилося?

– Н-ні. Просто перевіряю, чи все з тобою добре.

– Все добре, правда тут темрява непроглядна-а-а-о-уф!

– Данте!

– Все гаразд, просто нога зісковзнула.

– Не лякай так…

– Вибач, просто це було несподівано.

– Угу…

Ще через деякий час спуску Данте все-таки досяг дна прірви, і запалив тут свічку.

– Габрі!

– Що?

– Можеш спускатися. Ти повинен міцно тримаються за мотузку і упираючись ногами в гору йти вниз.

– Добре.

Габрі діяв за інструкцією Данте і пішов за ним. Пару разів мало не зірвався, але благо знизу його страхував король.

– Фух. Нарешті земля.

Філософ підхопив ельфіка та поставив на кам’яну підлогу. Молодший відразу обійняв третього, поки той відв’язував мотузки і змотував їх назад у рюкзак. Взявши воскові світильники в руки, вони пішли далі. На нижньому ярусі було видно невелике світіння: тут росли яскраві синьо-зелені гриби.

– Дивись, Данте. Вони світяться!

– Виглядає звичайно гарно… Але я б їх не чіпав. Може вони отруйні? Ходімо далі.

Габрі відійшов від грибів і пішов за королем.

– Ельфінятко, тобі не холодно?

– Що? Як ти назвав мене?

– Ельфінятко.

Вухань хихикнув.

– А де ж твоє звичне “мій любий друже”?

– А тобі не подобається?~ – Данте повернувся і з усмішкою запитав у відповідь.

– Хм, ні ~ Мені все подобається. Просто незвично це чути від тебе.

– Ти не відповів, чи холодно тобі, чи ні?

– Загалом питання – це моя спеціальність. А ти сам хіба не змерз?

Данте зупинився і торкнувся вальта.

– Так.. Ану швидко накинув на себе що-небудь. Я не мерзну. На відміну від ніжних ельфінят.

– Хі-хі!  Що!? Я не ніжний!

Данте дістав із рюкзака Габрі вовняну накидку.

– Та невже? А хто постійно скаржиться на те, що йому вуха продуло? Тримай, одягай.

Валет зняв рюкзак і одягнув накидку.

– До речі.. Якщо вже ми тут можемо зробимо привал?

– Ти втомився?

– Трохи .. І ще їсти хочеться.

Філософ простяг йому коржик із яблуком.

– Тримай, їж.

– Спасибі. А ти будеш?

– Я не голодний.

– Гаразд.

Після невеликої перерви бубнові знову вирушили в дорогу.

– Данте?

– Мм? Що?

– А ти чув про те, що в печерах сповільнюється час?

– Чув трохи про такий ефект. А що?

– Як гадаєш, скільки ми тут уже пробули?

– Години 2 напевно…

– Значить зовні це вже близько 4-х годин?

– Цілком можливо, Габрі.

Не встигли вони півкілометра пройти, як опинилися на роздоріжжі.

– От чорт… Не подобається мені все це…

– І куди нам тепер іти?

– Куди-небудь… У будь-якому разі кудись та й прийдемо.. Потрібно тут залишити свічку про всяк випадок… І залишати на стінах мітки… Головне – нам одне одного не загубити, так що не відходь від мене, добре?

Данте вибрав один із напрямків і накреслив на стіні воском стрілочку.

– Пішли сюди.., – він узяв Габріеля за руку і ступив у кам’яну арку.

Ельфік міцно взявся за Данте і тихо йшов за ним. Десь у глибині лабіринту завивав вітер, капала вода, а кроки бубнових відбивалися луною.      Атмосфера була моторошною і прекрасною одночасно, доповнюючись ледь чутними подихами мандрівників. Король періодично зупинявся, щоб перевірити шлях. Вони то спускалися, то піднімалися, вкотре минаючи скелясті прорізи, яких було безліч. Від тьмяного світла очі почали боліти, поступово ставало важче йти.
Габріель смикнув старшого за рукав.

– Данте… Давай зупинимося, у мене ноги болять.

– Добре…

Вони зробили привал. Філософ сів біля стіни, просто втупився вперед, приклавши руку до чола.

– Данте? Все добре? – Габріель підсунувся ближче, заглядаючи в напружене обличчя старшого.

Той обернувся і зітхнув.

– Га? Та все добре. Просто думаю, коли ми вже вийдемо з цього лабіринту.

Вухань обійняв його за плечі.

– Не хвилюйся. Ми обов’язково виберемося. Ти ж у нас всемогутній. Навіть гори зміг побудувати.

Червонолосий усміхнувся і глянув на вальта, обійняв його у відповідь, поклавши голову на маківку молодшого, легенько потерся об його волосся.

– Щож… Якщо вже сам створив, то самому через них і проходити…

– А ти не сам, ти зі мною!

– З тобою, з тобою. Вибач, хехех. Тобі не холодно?

– Та ні… Накидка вийшла тепла.

– А як ноги?

– Болять.. Як думаєш, скільки ми вже тут ходимо?

– Мені здається, що вічність…

– Мені теж.. Дуже довго.

Ельфік притулився до філософа.

– Ти теплий.. Це генератор тебе таким теплим робить, чи ти такий гарячий?

Данте запитливо підняв одну брову.

– То був флірт?

Габрі нерозуміло насупився і порозовів.

– Що? Ні, мені цікаво, чому ти теплий.

– Це сила моєї любові, – Данте примружився і підморгнув вальту.

– Що!?

Габрі відвів погляд, захихотів, уткнувшись у груди старшого.

– Що “що!?” Тобі не подобається?

Хлопець на секунду завмер, прислуховуючись  до прискореного стуку їхніх сердець. Піднявши голову, на філософа дивилася пара карих очей на тлі рум’яних щічок.

– Взагалі-то подобається, – тихо промовив перший, – ти такий веселий. І теплий, і дуже добрий. І розумний. І сильний, і… І… Мені з тобою дуже добре.

Данте зніяковіло посміхнувся.

– А мені подобається бути з найкращим, милим, допитливим ельфіком.

Філософ погладив хлопця по щоках.

– Я ось думаю сходити подивитися дорогу.. А то ми так довго будемо тут сидіти.

– Може не варто розділятися?

– Ти не хочеш лишатися один?

– Ну є трохи.

– Тоді не піду.. Чекаємо, поки ти відпочинеш. Знаєш.. Треба буде обв’язати мотузками. Довгими. Щоб не загубитися.

– Угу.

– Ти як тільки будеш готовий іти, кажи.

– Добре.

Декілька хвилин по тому Данте відпустив Габріеля і дістав з рюкзака моток. Обв’язавши навколо себе, він попросив Габріеля встати, і зробив те саме.

– Думаю, можемо йти далі, – ельфік одягнув свій рюкзак і взяв світильник у руку.

– Добре.. – Данте підійшов до чергового проходу і залишив мітку на стіні, – фух.. Пішли.

І знову вони продовжили блукання у коридорах печери. Іноді траплялися великі кам’яні холи, з озерами гірської води, де мандрівники могли втамувати спрагу. Прогулюючись по одному з таких склепів, Габріель захоплювався величними брилами, що звисали зі стелі.

– Данте, а в чому різниця між сталактитом та сталагмітом?

– Назви часом бувають абсурдні. Один із них росте зі стелі, інший із підлоги.

– Але що з них що?

– Гм.. Дивись… Якщо взяти літеру “Т” то можна уявити, що горизонтальна смуга – це стеля печери, а вертикальна – це наріст, таким чином сталактити це звисаючі утворення. А якщо ми візьмемо літеру “М”, то її можна описати як два виростаючі нарости. Значить, сталагміт росте знизу.

– Дякую, що пояснив.

– Та немає за що.

– А з чого вони складаються?

– Швидше за все, з усіляких мінералів солей…

– Думаєш, вони солоні?

– Може… Але перевіряти краще не варто.

– Добре.

Мандрівники і продовжували йти печерою до виходу. На мить Габрі насторожився, зупинився і прислухався. Тихий стурбований голос ельфіка позначився легкою луною.

– Данте… Десь щось гримить… Ніби каміння падає.

Філософ зупинився та прислухався.

– Я нічого не чую. Може тобі здалося?

– Може бути… Але ж мої вуха набагато чутливіші за твої…

– Тоді нам варто поспішати, про всяк випадок.

Вони прискорили крок, перший періодично здригався від почутих ним звуків. Вони ставали все гучнішими і гучнішими. Данте вже й сам розумів, що щось трапилося, і постійно оглядався.

– Тобі дуже чутно?

– Угу.

– Зараз сховаємось у тому отворі.

Габрі притиснув вушка, трохи хвилюючись.

Він спробував наздогнати третього, що йде попереду, але раптово вгорі щось тріснуло і з гуркотом повалилося вниз.
Ельфіка відкинуло ударною хвилею, і він перекинувшись, з криком полетів уперед. Кам’яні уламки сталактиту полетіли на всі боки, засипавши першого. Данте похолов зсередини. Філософ різко обернувся, ривком вкривши себе рукою від уламків, побіг до валета.

– Габрі!

Перший намагався піднятися і обтруситись, але впав досить невдало: права рука його не слухалася і сильно боліла.

– Данте, я тут!

– Бачу.

Третій якнайшвидше змотав залишок мотузок, підняв Габріеля з рюкзаком на руки і щосили побіг до виходу. Позаду та з боків ще чулися падіння кам’яних брил.

– Д-данте, у мене болить рука…

– Зараз, сонечко. Нам треба швидше добігти до укриття. Потім я тебе огляну. Сховай голову.

– Угу…

Ельфік заплющив очі і якомога сильніше притулився до старшого. Він виразно чув, як сильно колотиться його серце і як за їхніми спинами тріщить каміння.

– Швидше, будь ласка… – тихо нашіптував перший.

Хвору руку хлопець притримував лівою і терпляче чекав.
Данте намагався ухилятися від уламків і тримати рівновагу, щоб не впасти. Забігши в скелястий коридор, він не зупинився, вирішивши віддалився від входу. Той через якийсь час уже був завалений. У цьому маленькому коридорі було відносно безпечно.
Філософ поставив ельфа на ноги. Той трохи похитнувся, але встояв. Данте відразу ж акуратно стягнув з нього та з себе ношу.

– Ти як? Рукою поворушити можеш?

Габрі спробував.

– Нижню частину руки не можу зігнути.

Данте обережно оглянув кінцівку.

– Перелом напевно… Не хвилюйся, це не смертельно… Голова гаразд?

– Не болить…

– Добре… На руку треба накласти шину… Якщо буде дуже боляче, кажи.

Філософ дістав із рюкзака свій одяг і порвав його на кілька частин. Взявши у Габрі кілька стріл і зламавши в них накінечники та хвости, приклав до руки валета, обмотав смужками тканини і туго зав’язав.

– Вибач, що зламав стріли, це потрібно, щоб дати тобі першу допомогу.

– Добре.. – Габрі спокійно переводив дух, поки Данте робив йому утримуючу пов’язку через голову.

– Якщо ти зігнеш руку в лікті, то нормально буде, не болить? – Старший став потроху рухати забинтованою кінцівкою

– Небагато, але в лікті ні.

Старший уклав руку у пов’язку.

– Отак добре?

– Поки що так… Красно дякую.

Данте присів і обробив подряпини на ногах молодшого, також обмотавши їх тканиною.
Ельфік опустив погляд на третього. Обидва були в пилюці та кам’яних крихтах і з невеликими саднами. Красноволосий підвівся і акуратно обійняв молодшого, погладжуючи по спині. Габрі обійняв того вільною рукою.

– Вибач, мені не варто було так далеко від тебе йти… Тепер ти постраждав через мене.

– Данте.. Ти не винен.. Це все камінь.. А якби ми разом під нього потрапили… Може потім і не вибігли вчасно.

– … Добре… Треба зараз перепочити і поїсти.

– А у нас є плов?

– Є трохи. Зараз.

Король дістав із сумки казанок та сірники. Вибудував з каміння невелике місце, поклав тканину. На розірваний одяг Данте вилив олію зі світильників і підпалив сірниками. Вогнище поступово розгорілося, і старший поставив туди казан. Десь у далечіні ще падали поодинокі камені, і Габрі постійно тремтів. Філософ сів поруч, поклавши руку через плече молодшого.
Габрі поклав голову на старшого і зітхнув.

– Не треба було нам сюди йти. Ти вранці казав, що червоне сонце до негоди…

Данте зітхнув.

– Вчиненого вже не виправиш, дороги назад у нас немає. Так що будемо йти, доки не знайдемо вихід.

– А як не знайдемо?

– Краще сподіватися на краще.

Філософ ложкою завадив рис.

– Думаю, досить, – старший поклав кашу у тарілку і набрав трішки у ложку. Остудивши, він простягнув їжу Габріелю.

– Відкривай рота, буду тебе годувати,- Данте посміхнувся ельфіку, який з’їв першу порцію.

– Дякую, – сказав молодший, прожувавши.

Король спочатку нагодував валета, а потім і себе, спустошивши казанок.

– До речі … Не хочеш подрімати? – третій склав посуд у рюкзак.

– Ні.. Я.. Я хочу вибратися звідси. – Габрі похилився і притиснув до себе ноги.

Данте обійняв хлопця.

– Виберемося, я тобі обіцяю.

Ельфік притулився до тіла філософа, дивлячись на шматки тканини в осередку. Тепле кімоно Данте, пошите зовсім недавно… Поруч на підлозі лежали накінечники та порожні ліхтарі.
Валет трохи помацав забинтовану руку. Незвично було не відчувати і не ворушити чимось.

– Данте, подай водички будь ласка? – шепнув хлопець у бік старшого.

Король шарудів у рюкзаку, і вийняв флягу. Відкривши її, простяг молодшому. Той трохи незграбно взяв її та відпив.

– Спасибі.

– Завжди будь-ласка. Як ти? Чи зможеш далі йти?

– Думаю, так … Тільки…

– …рюкзак ти не понесеш. Поки що посиди, а я перекладу твої речі до себе.

Данте зайнявся перекладкою речей. Довелося перебрати багато чого й умістити в один рюкзак.

– Я тобі залишу лук і сагайдак зі стрілами.

– Добре. Він не тяжкий.

Філософ підвівся і накинув зібрану поклажу на спину, запалив одну свічку і поставив її в порожній ліхтар. На плечі була шворка, що поєднувала бубнових. Третій допоміг піднятися першому і накинути сагайдак через плече і голову.

– Порядок?

Почувши підтверджуюче “Так”, Данте пішов уперед, тримаючи Габріеля вільною рукою.
  Через кілька годин дороги довгий кам’яний коридор знову привів їх до великого холу. Бугристі стіни йшли далеко вгору і обривалися рідкими обвалинами, що залишали просвіти. Здається, це досить нестійка породна будова, і звідси іншого виходу не видно було.
Бубнові вирішили ретельно обшукати це скелясте приміщення, шукаючи прямого виходу. Не знайшовши жодного натяку на продовження шляху, мандрівники дивилися на стелю холу.
Данте примружився. Зверху на нього впало кілька крапель.

– Схоже, зовні дощ… – Габрі присів біля однієї з калюж, що утворилися під дірками.

Гуркіт грому. У прорізі майнув спалах світла. Стіни печери здригнулися.
Ельфік скрикнув і впав на підлогу.

– І схоже не просто дощ… Там справжня гроза… Думаю, це могло спровокувати обвал… Габрі, сядь будь-ласка під отой навіс, – Данте вказав на бруківку, що виступає з гори.

– А як же ти?

– Я постараюсь знайти вихід.

– Але як? Ми ж зайшли в глухий кут.
Філософ вказав на гору. Валет обурено скрикнув:

– Ти збираєшся лізти до стелі?!

– Ти бачиш інший спосіб?

– А ти не можеш витягнути нас за допомогою сили генератора?

Король зітхнув.

– Я тобі вже казав, що подібною силою треба користуватися з розумом. Поки що я не бачу потреби в ній. Можливо, десь угорі ще є виходи. Варто пошукати.

Ельфік шумно видихнув, і примружено, ніби ображено глянув на старшого.
Данте помітив це, підійшов до хлопця і обійняв.

– Не хвилюйся, я буду дуже обережний. Якщо тобі буде страшно дивитися, просто заплющи очі, – третій легенько погладив Габрі за вушком і відпустив, – тепер іди будь-ласка під навіс і сиди, поки я тебе не покличу.

Валет кивнув головою.

– Тільки будь обережним.

– Добре-добре.

Ельфік послідував словами філософа: сів під скелястий навіс. Данте тим часом підшукував потрібну стіну. Знайшовши досить бугристу і не стрімку, спершу закинув мотузку за виступаючий камінь, що виглядав досить надійним. Намотавши частину страховки на руку, король почав підйом. Кожен крок, кожне хапання рукою давалося важко. Іноді доводилося змінювати щаблі, інакше інакше до вищих уступів не дотягнутися. Через деякий час філософ дістався великого валуна і, забравшись на нього, сів перепочити. Пальці вже боліли, але треба було продовжувати.

– Габріелю, ти як там? – гукнув він валета.

– Все добре, – почувся приглушена відповідь ельфіка.

– Чудово.

Данте підняв, перевісив шворку вище, продовжив підніматися по стіні.
Гроза ще не вгамувалась і чим ближче король наближався до верху печери, тим сильніше було чути шум вітру та дощу. Кожен гуркіт грому змушував серця бубнових завмирати, а склепіння кам’яного куполу здригатися.
Бурі Сукхаваті були набагато потужнішими за звичайні земні, адже однією з їхніх функцій був захист цього прекрасного краю.
Почувся досить гучний рокіт, що знову розбурхав печеру. Цього разу вона не витримала: стеля почала тріскатися, і зверху почали падати каміння та брили. Данте зісковзнув з уступів від несподіванки і впав би вниз, якби не страхування. Він зависнув на мотузці і постарався знову знайти опору і якомога швидше спуститься вниз. Це було не просто: за його спиною розпочався справжній обвал. Лавина з каменів будь-якої миті могла збити його.

Габрі сидів із закритими вухами та очима, забившись до самої стіни. Він спробував покликати третього, але його голос тонув у гуркоті падаючих порід. Намагаючись не заплакати, ельфік старався заспокоїти себе та навести на позитивний лад, але це виходило не дуже. Вушка вже почали боліти від гучних звуків, і щільно закрити їх обох валет не міг.

Філософ абияк добрався до першого безпечного уступу, потираючи забиті місця на голові, спині та плечах.
Але вони його мало турбували. Зараз він думав більше про Габрі. Скинувши мотузку вниз, він постарався якнайшвидше злізти. Але поспіх був тут ні до чого. Не помітивши пари досить великих уламків, Данте не ухилився, і ті збили його вниз. Він упав спиною на вкриту купами каміння підлогу і в перші секунди не зміг навіть вдихнути або видихнути, не те що ворухнутися. Король повернув голову і каламутним поглядом роздивився маленьку фігурку під навісом.
“Живий” – подумав третій. Злегка струсивши головою, Данте підвівся і постарався відновити дихання, трохи кашляя. Спина боліла, але дивом не була серйозно пошкоджена. Його погляд був весь час спрямований до Габріеля і важко було не помітити величезний шмат кам’яного валуна, що летів прямо на навіс.
Серце пішло у п’яти. Філософ спробував рушити, але тіло його було сковане. Він так сподівався, що навіс буде достатньо сильний, щоб захистити першого.

– Габріелю! – він крикнув настільки голосно, як йому дозволив хрипкий голос.

Але було пізно. Камінь, збивши зі шляху скелястий уступ, придавив його до землі.

Габріель опинившись у пастці, спробував однією рукою відсунути завалену брилу, але його сил не вистачало. Паніка охоплювала ельфінятко, він нічого не бачив, але відчував, як щось важке тисне його вниз. Повітря ставало все менше, а хлопець все марно намагався боротися за своє життя. Гарячі сльози потекли його щоками. Він з усіх сил кликав Данте, дуже сподіваючись, що той його врятує. Стало тісніше. Почали боліт кінцівки, грудна клітка та голова. В думках проносилися спогади, і Габріель намагався якомога чіткіше уявляти собі короля і настільки зосередився на цьому, що не почув як зверху хтось намагається його звільнити. Дихати ставало важче, і хлопець ледве стримував себе, щоб не плакати. Він провів рукою по мокрих щоках і лизнув солоні сльози. Єдине чого б ельфік хотів зараз, це опинитися в обіймах філософа. Чутливі вуха почули, як рідний голос кличе його десь зверху, але розум Габрі затуманився. Він усміхнувся крізь сльози і тієї ж миті знепритомнів, повністю розслабивши тіло. Десь у глибині каламутних думок він відчув біль від тиску на груди і біль тендітних кінцівок.

Щойно камінь обвалився, Данте зірвався і побіг до завалу.

– Ай щоб тебе! Тільки не це, тільки не це! Габріелю!

Спіткаючись і ухиляючись від каменю, філософ дістався до купи каміння і відразу спробував відсунути величезний валун.

– Габрі! Відповідай мені!

Десь у глибині чулися глухі відгуки ельфіка.

– Чуєш мене? Тримайся! Я тебе витягну.

Камінь не піддавався. Тіло філософа вже знемагало від болю та виснаження.

– Та щоб тебе…

Обрушена стеля дала доступ дощу. Камені стали досить швидко намокати, що заважало переміщенню. Слизька поверхня піддавалася поштовхам ще гірше.
Данте був на межі зриву: божевільний страх і хвилювання за життя валета, злість на себе і погодні умови просто виводили його з себе.
Він спробував знову покликати Габріеля і не почувши відповіді, наплювавши на свої принципи, вирішив використати силу, дану генератором. Проклинаючи себе самого через те, що він не зробив цього відразу, Данте зосередився на накопиченні енергії в його руках, потім направив їх на валун. Червоні іскри охопили їх і підняли нагору, утворивши нове укриття над тілом ельфа.
Побачивши вальта серце короля стислося. Він намагався не думати про найсумніші наслідки. Влаштувавши надійний навіс, філософ якнайшвидше підбіг до Габріеля.