Підтекст вищого порядку

Дізаттензія сумувала. Її невеличка планета ніяк не розвивалася, та ще й сусідка по астралу упустила комету прямо на материк — просто половину роботи довелося викинути у червоточину.

Звісно, Дізаттензія не запамʼятала, які гени змішувала. Вона оглянула всі піалки на робочому столі, взяла дрібку з кожної і потрусила на поверхню планети. Ґрунт покрився різними кольорами, температурами, але розумне життя не зʼявлялося.

Сумно.

Так і пішла до вчителя з напівготовою роботою.

Аж раптом, друг Нотаґіфт підскочив до неї і оглянув творіння.

— А де розум? — поцікавився він, заглядаючи під південний полюс.

— Не встигла, — її плечі злегка опустилися.

— Ось, тримай, — пересадив створінь зі своєї планети.

— Оу, що це?

— Щось типу нас, я думаю.

— А як же вони будуть їсти?

— Що? — він зіщурився від несподіваного питання.

— Ну, дві руки, це якось мало для виживання.

— Не думаю, що їм вистачить розуму на чотири руки.

— Добре, тобі видніше. Як їх називають?

— Люди. Мені їх батько дав зі своєї майстерні.

Задоволена Дізаттензія розпихала людей по печерах і наостанок відпрацьованим жестом жбурнула блискавиці — створіння боязко прийняли дар вогню.

До університету залишалося ще півдороги, далі вони йшли разом. Думки про розум більше не дошкуляли, тож Дізаттензія згадала про інші свої наміри:

— Я щось вчора нахімічила…

— Хе.

— Уявляєш, мої створіння мали чотири руки…

— Ого.

— Так. І вміли розмовляти.

— 🤔, — він не встиг нічого відповісти.

— Я думаю, можеш прийти в гості. Коли сусідки не буде вдома.

— 🤩

— Похімічимо разом.

🪐⚡️⚗️