Підготовка

— Ну, і як пройшло ваше оцінювання? — все ж запитує Еффі коли обід вже добігає кінця. Раніше почати цю розмову очевидно завадило певного роду приголомшення від того факту, що її трибутів під конвоєм привели миротворці. Навіть зараз вона вимовляє це якось обережно, наче від її тону залежить маштаб спричиненої катастрофи.

Геймітч, який прийшов пізніше, відкинувся на спинку крісла і прищурено на нас поглядає.

— Нормально, — задоволено говорить Мадж, зовсім не-підозріло.

— Ага, — озиваюся я. — Просто блискуче.

Трохи захмелілий погляд Геймітча впивається в мене.

— Якщо усе було так нормально і блискуче, тоді чому я отримав повідомлення, що Мадж Анерсі не пройшла оцінювання?

Еффі зойкає:

— Як не пройшла? Такого просто не може бути!

— Емм, ну, у них там були технічні проблеми, — мнеться Мадж — зі світлом.

— Технічні проблеми? Люба, але як ти отримаєш свою оцінку?

Дівчина знизує плечима.

— Загалом, вони можуть поставити тобі оцінку на основі твоїх тренувань, — продовжує Еффі. — Але це так нечесно, — спалахує вона, проте тут же злякано замовкає. — Просто ти могла мати якесь таємне вміння, яке не хотіла виставляти напоказ.

Мадж спокійно усміхається.

— О, ну тут мені пощастило — у мене немає таємного вміння. — І вона кидає на мене швидкий погляд.

Так. Як ви вже здогадалися — це я у всьому винен.

Гемітч припирає мене поглядом, поки я не зізнаюся:

— Я розбив усі лампочки в залі.

Усі дивляться на мене, і я пояснюю:

— Я по них стріляв. Було гарно.

Коли я зайшов до зали, то нікому не був цікавий. Спонсори уже втомилися від оцінювання, і більше ентузіазму проявляли до обіднього столу, ніж до моїх вистрілів. Тому я вдався до вже перевіреного способу — спалаху та іскор. Ідея прийшла раптово, але була блискучою. Побачивши як я гашу лампочки над їхньою головою спонсори таки звернули на мене увагу.

Геймітч починає реготати. Еффі явно розгублюється, не знаючи чи сміятися разом із ним, чи спалахнути від сорому.

Ввечері ми збираємося у вітальні, щоб подивитися результати оцінювання. Правила залишаються незмінними: продюсери виставляють трибутам від одиного до дванадцяти балів, проте дванадцять — це недосяжна цифра навіть для найкрутішого кар’єриста.

А кар’єристи, до речі, показали себе надто добре: білява гигикалка з луком отримала вісімку, її земляк і дівчина із другого — дев’ятку. Мудак, що плескав мені, зветься Катоном, і у нього десятка.

У інших результати значно гірші. Той недомайстер із водяною пасткою, отримав п’ятірку. Як не дивно, його обігнала мала дівчинка із одинадцятого. Її сімірка, вразила мене більше, ніж будь-яка інша оцінка. Білява лярва певно рве і мете через лише один бал різниці.

У Трача є десятка. Катону буде з ким позмагатися.

Потім з’являється моє фото — я виглядаю як вилупок, але біс із ним. На декілька секунд воно затримується на екрані, наче зависло. А тоді, унизу, спалахує цифра.

Десять.

Еффі радісно верещить, Порція плескає в долоні, навіть Геймітч наче прозрівши, п’яно гигикає. Приймаю привітання сухими кивками, ледве стримуючи задоволену посмішку.

Десь у окрузі Катніс напевно зараз мріє дати мені запотиличник, щоб збити рівень моєї самовпевненості.

І звісно ж, піднесена атмосфера триває недовго. Мадж поставили одиницю.

Порція не одразу звертає на це увагу, тому ще деякий час продовжує плескати, поки довколишня тиша не змушує її поглянути на екран.

— О, це жахливо! — надто награно скрикує вона.

— Цього просто не може бути! — підтакує їй Еффі.

— Спонсори можуть подумати, що вона навмисно приховала свої вміння — із свого кутка діловито озивається Альберто.

— Ага, і злегка перегнула палку, — продовжує гиготати Геймітч.

Проте Еффі заперечно крутить головою.

— Ні, цього не можна так залишати. Одиницю не отримують навіть каліки! Я негайно ж піду до Сенеки, і буду вимагати, щоб Мадж дали пройти оцінювання. І хай тільки спробує мені заперечити!

— Еффі, — лагідно перебиває її Мадж, — повір, те, що ніхто не побачив, яка я нездара, лише пішло мені на користь, — і вона посміхається, коли Геймітч їй підморгує.

— Але ж це не чесно!

Мадж знизує плечима.

— Насправді, це добре. Ніхто на арені не стане тратити час на дівчину, що і так довго не проживе, — цілком серйозно каже вона, хоча взагалі-то це не правда. Кар’єристи люблять гнатися за слабкими. Але я не говорю цього.

Я засмучений через те, що завадив Мадж проявити себе перед спонсорами, але радий, що це не стало приводом для ще однієї сварки між нами. Заради всього святого, сваритися із Мадж Андерсі — останнє що варто зараз робити.

Еффі і дальше продовжує скаржитися на страшенну несправедливість, яка кидає тінь ганьби на цілий округ.

 

У довгій вузькій сукні Мадж Андерсі намагається втримати рівновагу на найсмішніших туфлях, які я коли-небуть бачив.

— Менші кроки… ще менші. І груди вперед, — команує Еффі, а тоді підхоплюється, бере золотисту тацю і ставить на її голову.

— І так, Гейле, — голосно говорить Геймітч, щоб привернути мою увагу. — Що тобі найбільше сподобалось в Капітолію?

Я повертаюся до нього і глузливо підіймаю брови.

Геймітч превтомлено зітхає, схоже уже задовбавшись до ручки. А йому ще весь день готувати нас до інтерв’ю.

— Добре. Ей, Вуглику! Що тобі найбільше сподобалось в Капітолію?

— Вид з вікна, — каже Мадж. — І салюти.

— Чудово, — бурмоче Геймітч, і звертається до мене. — Якщо спитають, скажеш — вид з вікна. І салюти.

Я пирхаю. Ще чого. Хвалити порохові гармати з бісером.

Проте Геймітч, схоже, налаштований рішуче.

— Серйозно, хлопче. Якщо хочеш мати хоч якісь шанси на Арені, тобі потрібно справити хороше враження на спонсорів.

— І що? Я повинен перед ними плазувати? — я розвалююсь в кріслі, дивлячись на ментора із викликом.

— Ні, — вкотре повторює Геймітч, повільно і чітко, щоб до мене нарешті дійшло. — Ти повинен задурити їм голови, щоб мені легше було виманити з них гроші, — він таки здається, і тягнеться до склянки — А ще, було би непогано навчитися посміхатися. Спробуй.

Геймітч дивиться на мене ще з пів хвилини, а тоді показово відставляє стакан назад.

— Вуглику, — кличе він, — усміхнися, будь ласкава.

Мадж, тримаючи в одній руці подол сукні, а другою підтримуючи тацю на голові, посміхається. Виходить нічогенько.

— Ох, ти прекрасна, люба, — милується Еффі.

— Бачиш, як це робиться? — кидає мені Геймітч, чим тільки роздратовує мене.

— Ти серйозно? Я ненавиджу це місто. І кожного жителя готовий вбити, — краєм ока помічаю насторожений погляд Еффі. — Не буду я їм посміхатися.

У залі постає незручна тиша. Та раптом Геймітч вибухає реготом.

— Ось це, я розумію, образ! Який запал, хлопче! Ти всіх там скориш.

Еффі наслідує його і також сміється, лопочучи розгубленій Мадж щось про “теперішніх хлопців”.

Проте сміх Геймітча уривається так само різко, як почався, і він притягує мене до себе, щоб прошипіти.

— Послухай хлопче: якщо хочеш провалити інтерв’ю — будь ласка. Може тоді дівчина хоч на твоєму фоні виглядатиме краще. Бо ти, падло зелене, нагадаю, зіпсував їй і колісницю, і оцінювання. — Я намагаюся відсахнутися, але він міцно мене тримає . — Але, запам’ятай, раз і назавжди, — капітолійці не вітають злості в їх сторону. Вони не пробачають ні образ, ні розбитих лампочок. І буде за щастя, якщо рахунок за них виставлять мені, а не твоїй сім’ї. Второпав? — Я киваю, і він мене відпускає. — Тож почнемо спочатку. Що тобі найбільше подобається в Капітолію?

Я ціджу крізь зуби:

— Вид з вікна.

 

Вчепившись у мої плечі довжелезними рожевими нігтями і виглядаючи з-за моєї спини, Порція широко шкіриться у велетенське дзеркало, милуючись своєю роботою.

Я виглядаю здивованим. Аж не віриться, що особа із такими нігтями і волоссям в тон змогла пошити звичайний чорний костюм.

— Тобі подобається?

Не знаю, що такого прекрасного вона бачить у одязі, але під її очікувальним поглядом задоволено киваю.

Я виглядаю по-іншому. Не те щоб зовсім. Швидше я виглядаю так, як хотів би. Так, ніби у мене є гроші, їжа і хороша робота. І вдивляючись у своє відображення я все більше розумію що таким ніколи би не став.

Після того, як мене остаточно причепурили, Порція веде мене в пункт призначення. Там уже зібралися усі трибути в очікуванні інтерв’ю. І хоч як нас не намагалися замаскувати під капітолійців, те, що ми всі із округів добряче впадає в око.

За стіною уже чути нетерпеливі оплески і вигуки. Глядачі чекають на шоу.

Сьогодні ввечері — ніяких перебоїв з електрикою, і паркан-сітка своїм гулом відлякуватиме Катніс, не пускаючи її за межі округу.

Минулого року у цей день я взяв у Рубаки якесь дешеве пійло і ми з хлопцями дивилися інтерв’ю на великому екрані встановленому на площі. “Нє, не виживе” — буркнув тоді Тод, дивлячись на миршавенького трибута з нашого округу, і ми мовчки проте одноголосно з ним погодились.

Хай тільки спробує щось буркнути цьогоріч.

Останньою до нашої черги покійників спускається Мадж.

— Віддати тобі мій піджак? — з усмішкою питаю я.

Мадж усміхається у відповідь.

— Я пообіцяла Альберто такого не робити, якщо він пошиє мені скромну сукню.

— Доволі скромна, — погоджуюся я, оглядаючи її глибокий гострий виріз. — Як на Альберто.

Мадж червоніє під колір своєї сукні, проте продовжує стояти випрямивши спину. Її світле волосся зібране вгорі і переплетене сріблястою стрічкою.

Що ж, можливо вона таки відхопить кількох спонсорів.

— Хвилюєшся? — питає вона.

— Нєа, чарівність — це ж моє друге ім’я.

З-за штор висувається жовтогаряча голова з криком “Починається!”, і навколо усі з шумом і метушнею шикують нас у чергу. Як хлопець із дванадцятого округу, я йду останнім.

Сцена потопає під сяйвом прожекторів, і навіть крісла блищать, відбиваючи їхнє світло, що ріже очі. Натовп гуде та плескає.

Моє місце з самого боку. Я сідаю та розщепляю верхній ґудзик на сорочці. Проте дихати легше не стає.

Цезар Флікерман, незмінний ведучий Голодних Ігор уже десь чверть століття, демонструє на весь екран свої білосніжні зуби, посміхаючись. Екран настільки велетенський та яскравий, що я не зразу помічаю його невисоку постать майже прямо перед собою, повернену до глядачів.

Цьогоріч його волосся та губи блакитного кольору і це виглядає по-дурнуватому. Проте, що не кажи, цей чувак уміє подобатись. Про Цезаря говорять, що він знаходить спільну мову із кожним. І ці слова він виправдовує, як ніхто інший.

Щороку він забезпечує капітолійську публіку новими жартами та історіями. А історій тут безліч, у кожного трибута своя: різна, інколи схожа, ненаписана і, на жаль, нічого не варта, адже майже для всіх закінчиться одинаково. Капітолійці переслухали їх сотні. І хочуть іще.

У дурнуватої лучниці на Іграх загинув брат, і вона клянеться, що виграє на його честь. Публіка співчутливо охкає.

Великий електрик, в якого руки з одного місця, натхненно розповідає про свою наречену. І в кінці добавляє, що після Ігор він таки наважиться із нею познайомитися. Публіка захлинається сміхом.

Дівчина з п’ятого сирота. Хлопець із сьомого розплакався. Хлопець із десятого — каліка, в результаті нещасного випадку. Публіка аплодує. Публіка смакує їхні оповіді. І публіка потребує іще.

Від Трача вони нічого не добиваються.

Він відповідає коротко і стримано. Здебільшого мовчить. Проходить уже три хвилини, а історія цього похмурого здорованя так і не вимальовується.

Якби ж я міг бути таким спокійним хоча б три хвилини.

— Мадж Анерсі! — радо виголошує Цезар, і я тільки зараз помічаю, що Мадж уже підходить до нього і сідає на відведена місце. — Дівчина, чия посмішка освітлює мій день! — не забуває розщедритись на компліменти ведучий.

— Здрастуй, Цезаре, — вітається Мадж.

Ведучий нахиляється до неї із загадковим виразом:

— Скажу чесно — зізнається він, кладучи руку на серце, — твій виступ на колісниці трохи мене збламутив, — тоді він зиркає на мене і, начебто стишеним голосом, каже — Ходять слухи, що ти до нитки обібрала свого земляка.

Публікою проносяться смішки.

— О, ні — хитає головою Мадж. — Він віддав свою куртку абсолютно добровільно. Просто у мене була… ммм, нескромна сукня, — зізнається вона.

Цезар посміхається своєю білосніжною посмішкою.

— Думаю, багато глядачів погодяться, що нескромна сукня на такій дівчині, це достатній привід, щоб віддати їй свою куртку, — зал зривається на сміх. — А ще серце і гаманець, правда? — підморгує він, і розносяться бурні аплодисменти. — Зі мною таке бувало.

Схоже, Мадж чудово тримається. Вона усміхається і веде себе так, наче звикла теревенити з незнайомцями про все на світі. Та ось ведучий просить тиші, і намагається вдавати серйозного.

— А тепер я спитаю те, що усіх нас мучить. Одиниця, Мадж, — з обуренням видихає він. — Чому такий результат?

Мадж зітхає і хитає головою.

— Вибач Цезарю, але здається я не маю права про це говорити.

Цезар вдає страшенний розпач:

— Ну хоча б натякни!

Мадж стискує губи і усміхається.

— Гм, гадаю попередній виступ засліпив журі настільки, що вони просто не змогли мене достатньо розгледіти.

Я не стримуюсь і криво усміхаюсь. Саме в цей момент на камери знімають моє лице, як головного винуватця.

— О, не засмучуйся! — втішає її Цезар. — Хочеш, я віддам тобі свій піджак?

З-залу доноситься сміх і репліки непристойного змісту.

Мадж червоніє і сміється.

— Дякую, Цезаре, але тобі він личить більше, — каже вона, і Цезар киває.

— Що є, то є, — посміхається він і, жартуючи, сваре пальцем публіку. А тоді продовжує. — Поки у нас ще є час, я хочу розпитати тебе про твою сім’ю, — каже він так серйозно, що веселощі втихають. — Наскільки мені відомо ти не перший трибут у родині.

Я зацікавлено нашорошую вуха.

— Так, — каже Мадж, — сестра моєї матері загинула на Іграх.

— Мейсілі Доннер, — протягує Цезар. — Як сьогодні її пам’ятаю. Вона була дуже відважна, і дійшла майже до фіналу. Як гадаєш, — питає він, — ти зможеш покращити її результат?

Мадж мовчить. Задовго. Її обличчя показують на всіх екранах. Тоді вона розтуляє вуста і каже.

— Усі дівчата в нашій сім’ї дуже відважні. І, зрештою, у тій грі Округ 12 таки отримав свого переможця. Це хороший знак.

Цезар киває, поки я намагаюся збагнути її слова. Та вони і так уже перевищили дозволений час.

— Це була Мадж Андерсі! Чарівна дівчина із дванадцятого округу. А тепер привітаймо Гейла Готорна!

Зал аплодує поки я підходжу до Цезаря і сідаю на крісло.

— Здрастуй, Гейле, — каже він, і я киваю. Розкажи нам, що тобі найбільше сподобалось в Капітолію?

Я ледь не закочую очі. Наврочив старий п’яниця, не інакше.

— Техніка, — коротко кажу я. — Хоча вона має свої недоліки.

Цезар сміється.

— Так, мені по-секрету розказали, що на колісниці ти примудрився випадково розтрощити камеру, — сміється Цезар, ставлячи акцент на словах “примудрився” і “випадково”. — Схоже перевіряти предмети на міцність — твоє хобі.

— Я б з радістю навів тут порядок, — кидаю я, і публіка, сприйнявши ці слова за жарт, сміється, як і з будь-якої дрібниці.

— Боюся, це неможливо, — хитає головою Цезар. — Ти і так уже нажахав наших електриків. Серйозно, хлопці, якщо він вибереться, то щороку тестуватиме ваші прибори.

Публіка захоплено сміється. Занадто гучно і часто. Мені стає душно.

— А тепер поговоримо про менш крихкі речі, — каже Цезар. — Поговоримо про твою гордість, — підморгує він. — Зізнайся, ти задоволений своїм результатом.

— Насправді ні, — чесно кажу я.

— Ні?

— Ні. Мені є куди рости.

Цезар усміхається до публіки — “Ви тільки гляньте на нього!”.

— З цього місця, будь ласка, детальніше, — каже він, — нам всім би хотілося дізнатися про мрії і бажання Гейла Готорна.

В залі стихають розмови.

Я мрію про ті гори. Мрію про свою сім’ю навколо вогнища. Мрію повбивати усіх у цьому залі і повернутися додому живим.

— Мрії не для мене, — відмахуюсь. — Я дію по ситуації.

— Як на рахунок того, щоб вижити? — підказує Цезар.

Я заперечно хитаю головою.

— Це не мрія. Це моя ціль. І я її досягну.

— Знаєш, я тобі вірю, — каже Цезар, і звертається до публіки, — Цей хлопець справляє враження переможця. Він бачить перед собою перешкоду і знищує її. Скажемо, розбиває на друзки, — з усмішкою закінчує він. — На жаль, наш час уже вичерпано. І це був останній трибут, Гейл Готорн із Округу дванадцять!

.

— Ти був неперев… — щебече Еффі.

— Я розтаяла, коли ти сказав про… — перебиває її Порція.

— Просто красень, — глумиться собі Геймітч, поки ми всі чекаємо на ліфт.

Я закочую очі, і раптом помічаю в нашій компанії недостачу.

— А де Мадж?

Еффі здивовано оглядається, і знизує плечима.

— А й справді. Не могла ж вона загубитися? — продовжує крутити головою, наче надіється знайти Мадж біля чужої супроводжуючої.

— Я пошукаю. — жваво озиваюсь я, радіючи можливості вирватись від них.

— Ой, тільки не забудь, — хапає мене Еффі і вкотре повторює, — дванадцятий поверх — це дванадцята кнопка ліфту!

Я роздратовано скидую її руку, і прямую назад, у напрямку сцени.

У коридорі натрапляю на Катона. Проходячи повз, він штовхає мене плечем. Коли я гукаю цього покидька, то він з задоволеною усмішкою повертається, але вгледівши когось, за моєю спиною, кривиться і йде.

Мадж, у компанії Трача і його маленької землячки (та, що отримала сімірку!), якраз виходить із закулісся.

— Що сталося? — питає вона дивлячись Катона, що зникає у кінці коридору.

Я знизую плечима.

— Еффі нарікає, що тебе нема.

Трач мовчки проходить повз, а маленька Рута сором’язливо махає на прощання до Мадж. За її спиною легенько тріпочуть зелені крильця, коли вона біжить, щоб наздогнати свого земляка.

Я пирхаю.

— У школі ти не була такою дружелюбною.

Мадж посміхається.

— А ти звідки знаєш? Слідкував за мною?

Пф. Ще чого. Заперечно хитаю головою.

— Ні, я просто тебе бачив. Ти завжди була одна.

Я трохи лукавлю. Інколи вона була з Катніс.

— Ти не часто відвідував школу, — переводить вона тему, із хитрою посмішкою — Пам’ятаю, що звістка про твій прихід одразу розліталася по школі. Для моїх однокласниць це було свято.

Я сумно усміхаюся поки ми йдемо в сторону ліфтів. Миротворці, що чергують біля ліфтів, хмуро дивляться на запізнілих пасажирів.

— Це зовсім не так. Я теж мало з ким спілкувався, — говорю я поки натискаю потрібну кнопку. Я трохи відволікаюся на теревені з Мадж, тому пропускаю момент коли в кабінку ввалюється Катон.

Темні двері щільно закриваються, і ліфт з наростаючим гулом починає підійматися нас трьох наверх.

— А ти справляв гірше враження, дванадцятий, — каже Катон з дурацькою посмішкою, яка не віщує нічого хорошого.

Я нахмурююсь:

— Ближче до діла.

Катон б’є мене у щелепу так, що я не втримуюсь на ногах і падаю на стінку.

— Так і зроблю, — чую його глузливий голос.

Він натискає кнопку зупинки ліфту.