Пів життя про тебе мріяв

Візьми мене, закрий мене,

І викинь геть ключі…

Від нудьги, та щоб дістати мерзотного охоронця, Любисток повторював цю пісеньку вже вшосте. А що, все ж розвага, ничім не гірше, ніж теревенити зі щурами — співбесідники з них не дуже, відверто кажучи. І як він примудрився опинитися у цій богами забутій дірі? А чуйка ж йому казала, щойно він побачив Йеніфер у таверні, — не до добра це все, не до добра. З іншого боку, якби не вона — хто б його врятував від чаклуна-піромана, що намагався що б то не стало вибити з нього правду про Геральта з Рівії. Саме того Геральта, з яким вони розійшлися різними доріжками… Коли? Пів року тому? Рік? Здається, Любисток трохи збився з рахунку. Все одно це було ніби вчора.

— А ну, ще разочок! — Любисток продовжив відстукувати незатійливий ритм. Охоронець за дверима вочевидь вже бісився, але досі недостатньо. — Візьми мене, закрий мене, і викинь геть ключі…

Ну точно, ніби вчора. Любисток досі пам’ятав цей день так добре, наче це було зовсім нещодавно — коли він практично скотився з тої клятої гори, ледве не переламавши ноги. А по дорозі серйозно роздумував, що йому робити тепер — чи то бігти стрімголов в першу-ліпшу таверну і топити свою самотність у пляшці, чи то просто піти і повіситися на найближчій гілці. Але не зробив ні того, ні іншого. Він же, чорт забирай, маестро Любисток, а не шмаркач якийсь! І він написав баладу. Вже вкотре написав про Геральта з Рівії свою котру вже найкращу баладу! Ну а потім, звісно, пішов у бордель. Він все ж таки Любисток.

Ну й що з того, що якийсь там Геральт з Рівії послав його до біса? Та й чорт з ним, якщо за всі ці роки він так і не оцінив його дружбу! Він і любов його не зміг би оцінити. Бо Любисток не має фіялкових очей, чорних кучерів та характеру як у виродка з пекла. Все, що є в Любистка — це його замріяність, його пісні та дурнуваті, нікому не потрібні почуття. Відьмаку цього не достатньо, а поету більше й не треба. Врешті-решт, розбите серце — це найкраща спеція для нових балад. Поету навіть личить нещасне кохання.

І шукати Геральта він більше не намагався. Ще чого, забагато честі! Нехай сам розшукує і просить вибачення! Принаймні, спочатку так думалося. Потім, коли виявилося, що з вибаченнями ніхто не спішить, залишалося тільки сподіватися, що доля знову зведе їх разом. Так завжди було. А доти він і сам прекрасно впорається!

Лише тижні потому, після декількох бочок вина, двох порваних струн і десятку дівок, чиїх облич він не пам’ятав, Любисток прокинувся на змоклій від сліз подушці, і довелося визнати, що дати собі раду він все ж не може. Що він втратив єдину людину, яка робила його життя трохи змістовнішим. З ким можна було відчувати себе живою людиною, а не ходячим додатком до лютні. Залишалась лише смутна надія, що втратив він його не назавжди. Любисток ніколи не був справді віруючим, але помолився усім богам, яких згадав, щоб це було так.

Одного разу він вже ледь не втратив Геральта по-справжньому. Коли впертому і не на чачі шляхетному відьмаку спало на думку врятувати скажену чародійку від її ж власної дурості. У зруйнованому будинку ніхто не міг вижити — так думав Любисток протягом цілих п’яти хвилин. П’ять хвилин він думав, що Геральта більше немає. Цього виявилося достатньо, щоб майже розхотіти жити самому. Тому, коли він побачив Геральта з тією ж скаженою чародійкою, коли дивився крізь розбите вікно на те, як вони трахаються просто на підлозі, все, що він відчув — це полегшення. Все інше прийшло потім.

Чародійка… Йеніфер. Вона, звісно, по-своєму хороша, та все ж таки — треба було дати їй померти ще тоді, при їх першій зустрічі. І не було б тоді того жахливого останнього бажання. І Геральт не послав би його тоді, в горах. І вже точно не зміг би вбити собі в голову, що вона — його доля. Дідько, та досить вже! Треба повертатися до реальності, де нема відьмаків, джинів та чародійок, зате є симпатичні щури та нова потішна пісенька. 

Візьми мене, закрий мене,

І викинь геть ключі! 

Себе відтрахай, курво…

Та що ж там відбувається! Неможливо зосередитись в такому шумі. Час вже з цим розібратися. Гуркотить, відкриваючись, решітка. Чудово! Зараз він висловить цьому неосвіченому чолов’язі все, що думає!

— Шановний, ви не впізнали б талант, навіть якщо… Геральт?!

Першим бажанням було протерти очі або вщипнути себе за руку, але Любисток стримався. Геральт з Рівії, відьмак. Його відьмак, власною похмурою персоною. Як же Любисток чекав цього моменту, навіть підготував цілу принизливу промову для такого випадку. Але тільки промовляти її не хотілося. Промовив лише:

— Поганець!

Вже не стримуючись, Любисток кинувся до Геральта і обійняв його. Чорт забирай, він мріяв про це кожен клятий день без нього! І Геральт — ну треба ж таке! — обійняв його у відповідь. 

— Я теж скучив.

Про таке Любисток не смів навіть мріяти.

Впродовж місяців він вмовляв себе, що бездушний відьмак йому не потрібен, що без нього буде краще. І ось вам: одне слово цього бездушного відьмака про те, що Любисток йому потрібен — і бард вже готовий бігти за ним хоч на край землі. Знову. 

* * *

Знову йти поруч з відьмаком, наче нічого не було, і ніколи вони й не розлучалися, було… Дивно. Любисток витратив двадцять років, щоб знайти своє місце в цьому житті, а зараз до нього дійшло, що найвірніший варіант був під самим носом. Тому, що бути поруч з Геральтом, навіть після всього, здавалося правильним. Наче нічого правильнішого й бути не може. Шкода тільки, що відьмак цього не зрозуміє. 

Любисток ніколи не здавався сам собі таким жалюгідним. І його жалюгідне, незрозуміле кохання насправді не заслуговує на баладу. Мабуть, на жодну з тих, що він написав.

“Дідько, та зберись ти вже!”, — подумки прикрикнув сам на себе бард. Відьмак прийшов до нього за допомогою, тож врешті-решт, непогано було б дізнатися, що трапилось такого, що сам Білий Вовк не зміг обійтись без нього. Він змусив себе зосередитись і вислухати розповідь Геральта про якогось страшного демона, що харчується болем. Якщо це дійсно так — у Любистка для такого демона, здається, цілий бенкетний стіл.

— До речі, я перепрошую, Любисток.

Що?… Любистку знову захотілося вщипнути себе. Геральт перед ним щойно… вибачився? Треба щось відповісти, тільки не мовчати, мовчати не можна!

— О, Геральте, ти завжди такий емоційний! 

Здається, дивуватися Любисток ніколи не перестане. Хоча, що вже там — йому, скромному і невеликого розуму бардові, Геральта ніколи не зрозуміти. Відьмак іноді нагадував Любистку скриньку. В якій є ще одна скринька, а в ній — ще одна скринька, а в ній — шкатулка, а в шкатулці ще казна-що.

Ледве вони побачили Йеніфер, ледве бард помітив, якими очима Геральт на неї дивиться, Любисток остаточно переконався — тут нічого не змінилося. Геральт, вочевидь, все ще впевнений, що це породження пекла з фіолетовими очима призначено йому долею. Боляче. Сука, як же ж боляче! А ще паскудніше від того, що це створіння ніколи не зробить Геральта щасливим. Усе завершиться тим, що вона знову його покине. Любисток, його б воля, не покинув би Геральта ніколи. Але тільки як донести до тупого відьмака, що йому, Любисткові, він куди потрібніший?

 

В першу ж ніч у Каер Морхені Любисток надрався, як свиня. Просто від самої думки, що довелося залишити відьмака з цією клятою чародійкою. Може, Геральт вб’є її за те, що вона хотіла зробити з Цірі? Хоч би він її вбив! Тоді всім стане набагато краще. Любистку так точно.

Розбудила його Йеніфер. Жива та ціла. Чорт! Здається, його мріям категорично не судилося збуватися. Довелося збирати волю в кулак, відшкрібати себе від ліжка і плентатися допомагати цій курві. І чому останнім часом всім потрібна його допомога?..

— Що таке золота оріоля? Звучить наче частина жіночого тіла.

— Це інгредієнт для зілля! — Йен подивилася на нього, як на останнього ідіота.

— А я щось все марю красивими жінками… — шуткує Любисток.

Якби ж це й правда було так. Любисток любить жінок, дуже, вони всі по-своєму прекрасні, але ж… Обличчя, що вже який рік постає перед його очима, варто лише їх заплющити, зовсім не жіноче.

Бард інколи ненавидів себе за це. А ще — за те, що за всі ці роки він так і не зміг запхати подалі свою ні на чорта нікому не потрібну любов і просто бути Геральту другом. Просто добрим, вірним другом, який йому справді був потрібен. 

Хоча, зараз найбільш слушний момент, щоб зайнятися дружніми обов’язками, а саме — взяти свою похмільну тушку в руки і йти допомагати. У них там, взагалі-то, дівчисько, в яке вселився моторошний демон. І зараз саме час бути “корисним компаньйоном”. А більше від нього нічого й не треба. 

* * * 

Перше, що зробив Любисток, коли Геральт витягнув його з в’язниці — роздобув собі нову лютню. Він навіть не звертав уваги на відьмака, що відчайдушно його квапив. Відправлятися в дорогу без лютні було немислимо, особливо з Геральтом. Ось і зараз, коли бард розвалився на жорсткому ліжку, в холодній і незатишній кімнаті відьмачого замку, та машинально перебирав струни, він відчув, як думки знову вишиковуються стрункими рядами та йдуть геть.

Мимохіть Любисток почав підбирати вже трохи призабуту мелодію, але досі — одну з улюблених. Тепер, мабуть, знову можна її зіграти.

Заплатіть відьмакові карбованим сріблом,

Карбованим сріблом…

— Я сподівався, що ти більше не співаєш цю пісню, — Геральт стояв у дверному прорізі, притулившись плечем до одвірка. 

Пальці зірвалися зі струн. 

— Так і є, — Любисток облизав губи, що пересохли. — Не співав з тих самих пір, як ти мене покинув самого у горах.

— Ти досі сердишся? — Відьмак припідняв брови. — Я ж, здається, вибачився. 

— Взагалі-то ні! — Любисток аж підскочив на ліжку. — Фраза “Ну я перепрошую” не дуже згодиться за вибачення після того, як ти зі мною обійшовся!

— Тоді… — Геральт потягнув на себе двері та клацнув засувом. — Я можу зробити це зараз.

Лютню довелося відкласти. Тут явно відбувалося щось дуже дивне. Геральт зупинився біля самого краю вузького ліжка. Близько. Надто близько, мабуть, особливо за його мірками. Далі почалось геть щось дивне. Відьмак опустився на край ліжка, змушуючи Любистка тільки що не втулитися в стіну. Вперся рукою в кам’яну кладку, нахиляючись ледве не до самого обличчя розгубленого барда. Неможливо близько… І нарешті тихо, майже пошепки вимовив:

— Пробач мені, Любисток. Я десять разів вже пошкодував про те, що сказав в той клятий день. 

Тут відбулося щось зовсім неуявне. Геральт легко, ледве торкаючись, провів кінчиками пальців по його обличчю, затримався на губах, наче змушуючи його трохи відкрити рота, потім нахилився ще ближче… Здається, Любисток все ж з’їхав з глузду і йому все це мариться. Бо інакше як пояснити, що Геральт, трясця його матері, Білий Вовк, вирішив його поцілувати? Поки що це було занадто добре, щоб бути навіть сном.

А Геральт, між тим, вже схопив край його сорочки і потягнув вгору. Довелося розірвати поцілунок, щоб вхопити хоч трохи повітря. Любисток приголомшено втупився просто в очі відьмаку.

— Що ти… І взагалі, хіба на тебе не чекає твоя Йеніфер?

Зіниці Геральта розширились і майже нагадували людські. 

— Вона — не моя. А ти що, хочеш говорити про Йеніфер?

Ні, зараз хотілося зовсім іншого. Наприклад, довести цьому бездушному, дурнуватому, такому коханому відьмаку що він, Любисток, вміє не лише дратувати своїми теревеньками та пісні виспівувати. Що він згодиться ще на щось, окрім як допомагати Геральту возитися з біснуватими принцесами. Може, тоді він стане потрібним йому хоч трохи більше? За наступним поцілунком Любисток потягнувся вже сам. Зарився тремтячими пальцями в біле волосся, чіпляючись за нього, накручуючи довгі пасми на кулак. Штовхнувся в чужий рот язиком, посунувся ближче, якомога тісніше притиснувся до широких грудей. Зараз він твердо вирішив ні в чому собі не відмовляти. 

Геральт все ж таки задрав на ньому сорочку, провів прохолодною долонею по грудях, животу, спустився нижче, затримуючись на стегні. Повільно, кікімора його роздери, занадто повільно! Любисток вивернувся, штурхаючи відьмака в груди, влаштовуючись зверху і нарешті позбавляючись сорочки. 

— Знаєш, Геральт, такими темпами я, мабуть, засну швидше, ніж ти дійдеш до найголовнішого!

Відьмак відкинувся на подушку, склав руки за головою, ніби мовчки дозволяючи Любистку робити все, що той схоче. А хотілося багато чого. Однієї ночі для цього нізащо не вистачить. Але навряд чи в нього буде більше однієї.

Навіть крізь одяг навпомацки легко було визначити, що розміром чоловічої гордості природа Геральта не обділила. Любисток навіть облизав губи від приємного передчуття. Швиденько потягнувся до пряжки, розпустив ремінь і потягнув за край штанів, звільняючи напружений член. Обхопив його пальцями, зробив пару швидких рухів рукою, краєм ока продовжуючи спостерігати за реакцією Геральта. Але той лише прикрив очі.

У Любистка були десятки, якщо не сотні жінок. І практично не було чоловіків, тож він доволі смутно уявляв, що їм подобається. Але якщо вдуматися, принципових розбіжностей не так вже й багато, значить він, мабуть, зміркує. Має зміркувати, інакше двадцять років досвіду у любовних подвигах можна вважати витраченими даремно. 

Залишки одягу полетіли на підлогу, сорочка Геральта — туди ж. Любистку хотілося торкатися, гладити та цілувати кожен сантиметр його шкіри, кожен шрам, кожну відмітку. І він нарешті міг собі це дозволити. 

Тіло у Геральта холодніше, ніж у більшості людей. За краєчок свідомості барда зачепилась думка про відповідність форми змісту. Відьмак холодний, і зовні і зсередини. Він не може нікого зігріти. А ось Любисток може. І, чорт забирай, сьогодні він постарається!

Але тільки зараз він скоріше сам горів від дотиків Геральта. Відьмак то пестив його обережно, наче панянку, то стискав так, ніби боявся впустити. Наче нарешті дорвався, — подумав Любисток, але так і не збагнув, про Геральта це, чи все ж про нього самого.

Відьмак, між тим, витяг з кишені якийсь флакончик з незрозумілим вмістом. Любисток здивовано підняв брови. 

— Олія, — пояснив Геральт. — Згодиться для…

Любисток присвиснув.

— Нічого собі, Геральт, та ти, я бачу, підготувався!

Він справно ухилився від штурхана, забрав флакон, зубами видрав пробку, проливаючи олію собі на пальці. Вилив на руку майже половину вмісту і пройшовся слизькою долонею по члену Геральта. Відьмак видихнув крізь зуби. Любисток завовтузився, влаштовуючись зручніше. І на мить завмер.

— Ти чого? — обізвався Геральт. 

— Нічого… — здається, голос його підводив. — Просто не віриться, що ми правда… 

Оформити думку до кінця він не зміг. Зате швидко прийшов до себе, мотнув головою, ніби викидаючи звідти все зайве, і згадав, що, власне, збирався робити. Та він же перервався на найцікавішому!

Розмір у Геральта і правда був нічого собі. Навіть боляче з незвички. Любисток стиснув зуби, усіми силами змушуючи себе рухатися повільніше. Хоча хотілося зовсім іншого, хотілося відпустити себе, насолоджуватися коханням так, як він звик — жадібно, з усією пристрастю, повністю віддаючись процесу. Що ж, в даному випадку не тільки процесу… Геральт поклав руки йому на стегна, трохи направляючи та намагаючись задати ритм. Йому явно хотілося більше і швидше. Любисток нарешті дозволив собі розслабитися, прискорюючи темп. Від цього моменту потрібно було взяти все. З грудей мимовільно вирвався високий, хриплий стогін. 

Геральту, здається, набридло лежати просто так. Він обхопив Любистка за пояс, притиснув до себе, не дозволяючи рухатися, буквально вбиваючись в нього в шаленому темпі. Любисток вигнувся в його руках. Хребет ніби прошила блискавка; дивна метафора, зовсім не про задоволення, але нічого настільки ж яскравого на думку не спадало.

Вже фактично відчуваючи, як його накриває хвилею насолоди, він нахилився до Геральта близько-близько, і прошепотів йому на вухо:

— Я пів життя про тебе мріяв…

Геральт ніяк не відреагував, тільки судомно вчепився йому в волосся. Мабуть, не слухав. А може, просто не повірив. 

Здається, до фіналу вони прийшли одночасно.

 

Любисток втомлено впав на подушки, влаштувався зручніше під боком у Геральта. По обличчю мимовільно розповзалася задоволена посмішка. Здається, він щось хотів сказати, так, він так багато чого хотів сказати… Але очі закривалися самі по собі, та й збирати думки докупи не було жодної можливості. 

Вже на самому краєчку сну він почув голос:

— Любисток! 

— Чого тобі? — сонно пробурмотів бард.

— Тільки не смій вигадувати про це баладу.

 

Коли Любисток відкрив очі, за вікном вже миготів світанок. Геральт міцно спав поруч, судячи з розміреного дихання. Щоб не розбудити його, Любисток з усією можливою обережністю піднявся з ліжка, тихо, як міг, одягнувся і вислизнув за двері. 

* * *

…Ціпок на мітлі — 

Якнайшвидше застрибни!

До незгод з ельфом трах — життю прийде крах!

Сонце у горах сідало рано, і вже потихеньку починало рух вниз по небосхилу. На цей момент Любисток перебрав, здається, майже весь свій запас непристойних пісень (добре, що широкий). Відьмаки рвали боки від сміху. А самому бардові було щось ні чорта не весело.

З Каер Морхена час було їхати. Врешті-решт, він виконав прохання Геральта, допоміг йому. Вони вигнали демона, врятували Цирі, і взагалі переробили купу важливих справ. А тепер пора вже й честь знати. Але тільки як же ж далі…

На плече лягла важка рука.

— Ходімо, прогуляємося.

Любисток смикнув плечима, але слухняно піднявся з-за столу, накинув плащ і вийшов слід за Геральтом на вулицю. Здається, слушний момент, щоб завести розмову про від’їзд. Що довше з цим тягнути, то важче буде це зробити. 

— Ти знаєш, я… — почав Любисток, але Геральт його перебив. 

— Куди ти подівся зранку? 

— Гуляв околицями, — бард не відводив очей від власних чобіт. 

— Один? — тон Геральта можна було визначити не інакше як несхвальний. 

Любисток знизав плечима. 

— Взагалі-то… Хотів позбавити нас обох незручного моменту.

Насправді він просто боявся подивитися в очі Геральту і побачити його звичний холодний погляд. Він знав — те, що вони провели ніч разом, навряд чи щось змінить, але переконатись в цьому ось так, одразу, був не готовий.

Геральт мовчав. Пауза непристойно затягувалася.

— Ну, ми врятували всіх від злого демона — які далі плани? — Поцікавився бард, щоб нарешті перервати мовчання.

— Цірі має навчитися контролювати свою силу. Думаю, Йеніфер їй в цьому допоможе. Мабуть, варто відвезти їх назад до храму Мелітеле — там відносно безпечно. 

Йен. Ну звісно.

— А ти що робитимеш? — поцікавився Любисток, напружуючи усі сили, щоб не підпустити тремтіння у голос.

Геральт знизав плечима.

— Зима скінчилася. Час вже повертатися до роботи. До того ж, слід розібратись, чому Нільфгаарду так потрібна Цірі. А як щодо тебе?

— А? — сіпнувся Любисток. — Щодо мене?

Все ж таки довелося підняти очі. І тут Любисток ледве не захлинувся повітрям. У погляді відьмака він побачив те, чого, здається, не бачив за всі п’ятнадцять років. Тепло.

— Якщо хочеш, можу провести тебе до Оксенфурту. Але, чесно кажучи, я б краще хотів, щоб наступного разу, коли ти влипнеш в неприємності, мені б не довелося далеко ходити, щоб тебе з них витягти.

Серце Любистка пропустило удар. Якесь жахливе кліше, але саме так воно й було.

— Тож якщо тобі не принципово, де виспівувати твої пісні — поїдемо разом, — Геральт — о боги! — посміхнувся.

Буквально на секунду Любисток забарився. А потім збагнув, що належні слова можна знайти й пізніше. А ось цілувати його відьмака треба терміново, просто зараз.