Північ, кров та лаванда

Події відбуваються на балу XVIII століття. За основу взята вистава “Твій Віль”  та пісня “Кров і вино”

— Північ бачить місяць!
— Ахах-ха-ха-ха…

Почувши ці слова. Ні-ні, не слова. Голос. Почувши цей голос, в серці Густава щось боляче стиснулося.
Чому? Від чого? Від ревнощів? Ооо так. Саме вони його поїдали з середини вже не перший місяць.
— Агрх! Цей Віль! Знову йому тихо не сидиться, знову хоче позмагатися! Ну нічого, зараз я втру йому носа. Так, дядько Вернер?
Той у відповідь лише мовчки постукав йому по плечі й підштовхнув у напрямку принцеси.

— Добрий вечір, панно. — у відповідь тиша. — Ви сьогодні така неймовірна, що від вас аж подих перехоплює. Ви неначе сама Смерть. Лякаюче прекрасна.
— Густаве! Досить! Ну невже ви не розумієте?! Ви вже не молодий, та й не чуйний ви! Знайдіть когось собі під стать.
Після цих слів принцеса швидко побігла до Віля, який спостерігав за їх розмовою з хижою усмішкою весь цей час.
Помітивши цей погляд, Густав завмер. В середині все схололо. Наче сама кров замерзла в венах і більше не тече.
Поки Віль дивиться в очі з насмішкою, Густав одним лиш поглядом каже, — Битва програна, визнаю, але війну виграю я!
Віль лиш ще раз усміхнувся та пішов на зустріч принцесі.

— Хлопці, дядько Вернер, вона каже Мені (!), що я вже не молодий! Послухай, Лялю, у мене за плечима чотирнадцять романів по франко-прусській війні. Хіба тебе не манить воєнна романтика? Ха! Невже ти живеш ілюзіями про цих жалюгідних, нікому невідомих, я не побоюсь цього слова — поетів? Поетів! Агрх!
Всім вже було зрозуміло, що Густав програв і битву, і війну, і самого себе. Але..
— Як би це правильно.. Ні-ні.. Обережно? Так, саме так! Обережно! Обережно сказати.. — почав дядько Вернер.

Знову, як грім, серед ясного неба (але не такого вже й ясного), з’явився цей голос.
— Ланде, рендо, лендо лендо, рендо лендо лендо.
Але що це? Голос прямо позаду спини Густава. Віль в пів метрі від нього.
— Я страшенно люблю п’яну, нічну веранду. В якій вона, знаєте, що мені сказала?.. Ха-ха. Що губи мої — це лаванда! Аха-ха-ха-ха-ха-ха.
Віль заливається сміхом і дивиться по сторонам, щоб переконатися в тому, що всі вже визнали його перемогу.
Коли ж погляд його повертається назад до очей Густава, останній намагається роздивитися в очах суперника щось таке, що сам не знає, що хоче знайти.
— Яка, нахрін, лаванда? Скільки йому, вбіса, років? Десять..? Дев’ять..? — ледь чути звертається письменник до друзів. — Та я по батькові назву тобі кожного (!) з генералів Наполеона, а він, напевно, навіть не знає, хто це такий!
— А хто це такий?! Аха-ха-ха-ха. — перекривлював старшого Віль, який вже був у куражі.
— Аргх, ти ж!
— Космос пахне весь зорями, в них купаєшся вся ти. Губи твої — це лаванда, що упали з висоти~
Чомусь ці слова були сказані обличчям до Густава, а не до принцеси.. Невже, знову хоче познущатися над тим, кому й так важко?
Позаду Віля, всього в кількох метрах, стояла та сама адресатка, яка була впевнена, що слова ці, належать їй.
Густав дивиться на принцесу і вона це помічає. Їх погляди пересікаються.
— Господи, невже тобою справді керує ця бездумна пристрасть, і зовсім не манить поважна любов? Моя люба, не вір в риму, а слухай абзаци.
Віль робить крок в сторону, перериваючи зоровий контакт Густава та юної панянки. Це виводить письменника з себе.
— Смерть на смерть! — з очей Гстава наче сиплються іскри. — Тузи і козир! — він робить крок назустріч Вілю, в той час, як той, починає задкувати від неочікуваності. — І в бокалі, плакало вино! Я — скелет, забутий в шкіру, ребра, зеро, казино!
У Віля пронеслася думка, що його супротивник дійсно схожий на скелет. І з кожною їх зустріччю все більше.. Невже від туги сохне й чахне?
— Море крові, все в стакані! Виноград і пальці — дивний сорт. Колір правди точно знаю, він прозорий, шкода ж як! Кістка пальці — на роялі!
З кожним рядком Густав робить крок на зустріч Вілю, а той робить два кроки назад від нього.
На щастя молодшого, натовп розступається, роблячи імпровізований коридор для втечі.
— Диригент чомусь без рук. Я ночую в кулуарі! То — мистецтво! Тепер — я!
У Густава кров вже закипіла. Його суперник прямо тут, перед ним. Прикидався таким могутнім, а тепер тільки гляньте на нього!Тікає, як налякана миша!
Відступати не можна.
— Кров і вино! Кров і вино! Кров! — різким випадом Густав робить два кроки, а Вілю більше немає куди тікати.
— Кров і вино! Кров і вино! Кров!
Кров і вино! Кров і вино! Кров!
Кров і вино! Кров і вино! Кров!
У вухах Віля набатом б’є власне серце від того, як його суперник загнав його в кут і з іскрами з очей, впевнено прямує до нього. Невже розплата близько?
— Кров і вино! Кров і вино! Кров! — Густав був в декількох метрах. Його голос почав перекривати набат серця Віля, від чого останньому аж ноги підкошувалися.
Віль вирішив спробувати перекричати суперника, тож почав з ним в унісон.
— Кров і вино! Кров і вино! Кров! — гучно та чітко казав Густав, та ледь чути підспівував Віль. Між ними залишилося 4 метри.
— Кров і вино! Кров і вино! Кров! — Віль починає співати гучніше, бо відчуває, як терпнуть його руки. Між ними метр.
— Кров і вино! Кров і вино! Крооов! — Густав стає тихішим, а от Віль голосить, як не в себе.
Між ними й двадцяти сантиметрів не залишилося. Противник поета навис над ним, як коршун і ось вже хотів його роздерти вчепившись в одяг, аж раптом..
— Вілю! Ні! Прошу! — позаду Густава стояла принцеса, й благала, щоб той відпустив Віля.

Це вибило землю з під ніг у обох. Старшому знадобилося декілька секунд щоб наважитися поглянути в кохані очі, які хвилюються не за нього.. А за іншого.
Вони були наповненні сльозами.
Густав відпустив комір Віля і сказав йому, щоб той йшов на вулицю і вони поговорять там, щоб зайвий раз не хвилювати даму.
Густав йшов до дверей. Йому було байдуже на всіх. Люди розходилися, бо ніхто не хотів потрапити під роздачу.
Віль озирнувся по сторонам і зупинив погляд на принцесі, проте вона одразу відвернулася від нього.
Він зробив декілька глибоких вдихів, поправив одяг та вийшов з зали, де його вже чекали.
Час розмови настав.