Північна суворість або Ласкаво просимо у Дурмстренг

Минуло три роки. Ґізела вийшла заміж за офіцера. Його звали Карл Хоффман, він був високомірним, неввічливим та не надто приємним маглом – для Ґеллерта цього було достатньо, щоб зненавидіти зятя. Весілля відгуляли дуже гарно, Ґізела була красивішою за Венеру після ранкової купелі, але дуже швидко молода дружина стала в’янути, бліднути та худнути без жодної очевидної причини.

Ґеллерт отримав листа з Дурмстрензького Інституту і без жодних вагань та жалю вирішив – це те що треба! Він так про це мріяв! Він вчитиметься магії! Перед від’їздом на навчання хлопчик востаннє проглянув всі свої шкільні приладдя, куплені на Вайсекрін-штрассе разом з мамою та Бертлем, котрий допомагав йому носити важкі речі, та підручники, котрими він зачитувався останні місяці.

Коли першокласники, які прибули на Першу Урочисту Академію через спеціально організовані летиключі, підійшли до Інституту,минувши масивні чавунні ворота, то не могли приховати свого захоплення. Сам замок не був надто містким, радше вражав висотою – його темні шпилі, здавалося, пронизували небо. Над величезними вхідними дверима красувалася гігантська середньовічна розетка. Портик замку підтримували дві крилаті гаргульї, котрі непривітно стежили очима за новоприбулими. За будівлею виднілися кілька ошатних триповерхових флігелі з овальними вікнами в білих еркерах, а ще далі – велетенське озеро та височенні гори. Прямо перед замком знаходилися невелика двоповерхова вежа – це була бібліотека, зібрана впродовж століть.

-На деяких книгах в цій бібліотеці ще стоїть підпис самої засновниці Інституту – Неріди Волчанової, – майже прошепотів Ґеллерту якийсь темно-русявий хлопчик, котрий йшов біля нього. – До речі, мене звати Едмунд Краус, я чистокровний з Бремена.

– Ґеллерт, я напівкровний з Австрії, але матір родом з Баварії.

– А прізвище? – не вгавав новий знайомий.

-Маєр, але я не люблю своє прізвище. Дуже поширене серед чарівників, та і серед маглів теж. Батько казав, що у Дурмстрензі навчалося і навчаються багато тезок, це діти його далеких кузенів. От у мами прізвище красиве, хоч і маглівське. Ґріндельвальд… – замріяно протягнув хлопчик.

Діти підійшли до величезних дверей, котрі гостинно відчинилися самі по собі. Але зайти у них їм не дали – прямо перед майбутніми першокласниками на мармурових сходах явився високий чорнобородий чаклун в чорній мантії та червоному теплому плащі поверх неї. На його плечі сидів гордий лискучий ворон, котрий з цікавістю оглядав дітлахів.

-Вітаю вас, майбутні учні та учениці Інституту Дурмстренг. Вам випала велика честь – ви будете навчатися в закладі з великою історією та потужною програмою. Цілком можливо в майбутньому ви станете достойними випускниками і ваші портрети прикрасять нашу Залу Слави, – магічно підсилений голос чаклуна змусив замовкнути всіх новеньких. – Мене звати Амальріх фон Бардульф, я викладач Бойової Магії, – на цих словах кілька дітей ахнули. – Не виражайте своїх емоцій в такий спосіб, юні герри та фройляйн, Бойову Магію ви вивчатимете не раніше 2 півріччя 2 класу. Моє сьогоднішнє завдання – прослідкувати за вашим розподіленням по відділеннях. Тут все доволі просто. В Інституті Дурмстренг існує три відділення. В перше потрапляють найздібніші учні, в друге – помірних здібностей, в третє – найслабші. Не думайте, що якщо ви потрапили у 3 відділення, то ви автоматично стаєте ізгоями та посміховиськом. Ні! Ви теж можете показати себе з найкращого боку, стати нашою гордістю, відвідувати факультативи та проявляти свої таланти. Перед магією рівні всі. Ми не магли, котрі граються в дискримінації і ділять людей за різними критеріями. Прошу зайти за мною у    Червону Залу, де пройде Урочиста Академія розподілення по відділеннях, настановча промова директора та ваша перша вечеря.