П’яте

Клодретт покинув свій черговий пост, передавши його іншому. Він проходився по коридору, ховаючи руки в кишеннях. А погляд був трохи розслаблений. Тоді зупинився біля якогось робочого кабінету, де були привідкритті двері, щоб послухати.

— Фульгора, ти зобов’язана взятися за “вигул” експеримента “Ре-43”, те саме ядро, яке може приймати любу закодовану форму в собі,– мовив рівним тоном якийсь прислуга скоріш за все. Або ж той, які роздавав обов’язки, накази від головного. А головним то був Овеллор.

Жінка з блакитним волоссям повернула голову до прибувшого гостя в її кабінет, дивлячись на нього своїми темно-червоними очима. А тоді махнула рукою.

— Раз плюнути. Гаразд, я візьмусь за цю справу,– солодко промовила та.

•••

– Вибачте, за те, що турбую вас, Овеллоре. Але в мене є до вас запитання. Ви справді гадаєте, що Фульгора впорається з цим завданням?– запитував Клодретт, знаходячись у кабінеті головного. В його тоні чулась стримана нотка схвильованості.

Він повернувся на кріслі до нього обличчям, яке було серйозним та холодним.

– Тобі не варто хвилюватися за це. Тут всі повинні виконувати свою роботу, яку їм надають. Ти ж це знаєш. І ще одне, ти ж чудово пам’ятаєш, що Фульгора доволі сильна власниця шанкару та завжди могла впоратися з такою роботою,– пояснив свою думку Овеллор, дивлячись на нього.

Біловолосий дивився деякий час на нього теж, але тоді вдихнув носом повітря і кивнув. Його обличчя залишалось невимушеним. Та все ж таки, схоже, він хвилювався за неї. Хоча все, що сказав Овеллор – було правдою. І Кло теж це знав.

•••

Блакитноволоса в червоному одяганні та чорному взутті виступила одну ногу вперед на край даху багатоповерхівки, дивлячись навкруги серед білого дня. На її обличчі була впевненість у своїх можливостях. Вона оглядала всіх людей з низу.

А також поряд з нею стояв РЕ-43 на повідку вже у формі пантери. Проте форма була одного кольору. Поки що цей експеримент не міг матеріалізувати окремі кольори. Але був здатен всьому вчитися самостійно, тому їй дали дозвіл на вигул цього монстра.

— Погнали, Ренчик,– промовила та,– ти можеш, що завгодно робити. Нас все одно не зможуть побачитм.

— Я РЕ-43, а не “Ренчик”,– автоматично і безтоновим голосом сказав той.

Та цокнула язиком.

— Ти вже навчився розмовляти. Як цікаво,– так само невимушено мовила Фульгора, сперши долонь об підборіддя. А дві її руки були в білих рукавицях до речі.

Коли ж повідець став невидимим, РЕ-43 одразу шмигнув вниз по стіні. Поглянувши на низ, видихнувши, жінка зістрибнула за ним.

•••

– Навіщо мені це?– запитала я, коли мені одягнули на дві руки по чорному браслету.

– Це контролер, який автоматично вреголює твою силу шанкару до норми. І ти перестанеш кашляти кров’ю,– пояснила Рако, випрямившись і схрестивши руки на грудях.

Я їх оглянула ще раз, а тоді запитала:

– А вони хоча б реально діючі?

– Так. Провірено не одними власниками шанкару,– закивала Сакурако.

Я почухала своє обличчя й видихнула.

– Гаразд. Подивимося.

– А тепер повертаємось до тренування з фізичними вправами тут, в спортзалі,– сказала вона.

Я закотила очима й почала продовжувати займатись різними спортивними приладдями тут.

Ми були одні, на самоті. Як виявилось, в цей час спортзал тут не працює. Мене то хвилювало, що ми проникнули в закрите на ключ приміщення, але видно її – ні.

– Мене напрягає те, що ти нічого не робиш.

– Менше базікай, зосередься, а то штанга впаде на тебе,– промовила ліниво хікате.

Я закотила очима.

– Не впаде,- коротко промовила я і додала: – хоч важко, але руки тримають її впевнено.

Після цього я вже вечором мало не повзла додому, тримаючи на плечі рюкзак. А ще страшено їсти хотіла. Не дивлячись на те, що в мене є не людські сили, все одно ця Сакурако вміла мене чудово втомити. Вона ще й привела мене в той спортзал одразу після уроків.

–” Головне додому успішно дібратись”.

Подумала в жарт я, з якоюсь іронією.

Вона тільки недавно мене завела в спортзал, тренувати своє тіло, особливо руки.

А наступного ранку з болем в кінцівкахья ледь вибігла на пробіжку. Це вже як звичка якась стала в мене. Коли я повернулась, поснідала в тиші з батьком і ми поросходилися по справам. Ну він на роботу, я в школу.

Про той інцидент з учнями я йому не розповідала. Та й не сильно хотілось, все одно не вислухає.

•••

Хікате тримала свій спис із лезом на поготові, перебігаючи з одного даху на інший. Вона була зосереджена, хоч чорні очі нічого такого не виражали. Приземлилась прямо на гілку дерева, яке було в доволі тихому районі. А тоді помітила як багато зійшлось на одному місці хаумеїв.

–” Останнім часом їхня активність дивує. Їх стало вдвічі більше, а ніж раніше. Що за фігня?”– роздумувала Сакурако, а тоді одразу стрибнула до них, щоб їх всіх “порозганяти”.

А тим часом проходять дні, а РЕ-43 все міцнішає та пізнає світ так скажімо. І так цілодобово, а Фульгора дивиться за ним взагалі з легкістю. Її це навіть не втомлює.

Та роздивилась одну вулицю, де трохи експеримент навів безладу. Жінка погладила своє волосся ззаду.

– Ех, Ренчику, не залишай після себе слідів. А то спостерігачі хікате вже, схоже, помітили цю дивну активність хаумеїв,– заговорила невимушено Фульгора.

Він повернув до неї голову через плече у формі вовка, адже щелепа стала довшою трохи. РЕ-43 тихо проричав.

– Я ж казав тобі мене так не називати,– з натиском промовив той. Схоже в нього почали з’являтися емоції.

– Мене це сильно не хвилює, якщо чесно.

Відрубав той і метнувся кудись далі. Розплющивши очі, жінка поглянула на того пса, який знову кудись втік.