пусти мене

він мерзне. холодна ніч, гріє лише вітровка та той факт, що потяг от-от прибуде. в очікуванні потяга з напрямком “Ужгород-Київ” він стояв сам один і чекав. та як би банально було б сказати, що він мріяв зустріти костю, але зараз, єдина його мрія – тепле ліжечко. очевидно, якби він не горів бажанням, він би не приїхав сюди, о 3 годині, його зустрічати, але пізня година та неприємний холод підсилював сонливість. здається, він ніколи б не лишив його добиратися звідси самому. ніби, інстинкт. він відчував відповідальність, і, звісно, любив його, але щось змушувало думати – “а чи так само, як він?”.

гучне гудіння, потяг прибув. він згадує повідомлення від хлопця, де чітко написаний вагон, якби ж ще, згадати. покрутивши головою, зупинивши погляд вліво, він бачить знайомий силует. коли він стає ближче валік бачить усмішку, цю щиру та хоч і втомлену – незрівнянну, та, несвідомо, посміхається у відповідь.

костя посміхається ще ширше і обіймає чоловіка, а точніше, буквально падає в його руки, даючи зрозуміти, що дуже втомлений і його з валіком бажання збігаються – поспати, валік обіймає у відповідь, притискає до себе, відчуває цей рідний аромат укрзалізниці та втоми, а після тягнеться рукою до валізи.

– не треба, – костя зупиняє його, не відриваючись від чоловіка. – я сам.

– мг, – посміхається валік. – я бачу, дивись сам не впади, я тебе нести не буду. – бере валізу, іншою рукою легко торкається спини хлопця, вони йдуть.

дійшовши до машини, валік кидає сумку в багажник, черговий раз нагадує кості пристебнутись і заводить машину.

– поспи, нам їхати трохи менше години. – дивиться на нього, так лагідно. валік дарує спокій, як би це описував костя. він завжди шукав в його очах підтримку і завжди, завжди її знаходив. просто в очах. а деколи в словах, чи руках, на плечі, будь-де, спокій в ньому, такий весь він.

попереду на них чекає купа зйомок. вперше за довгий час для кості. він відвик, але ніде не зник щирий сміх, сяючі очі, тактильність до всього, що рухається і звісно ж, піднесений настрій.

костя не довго дивився на нічний Київ, яким би гарним він не був – сон взяв своє. тільки-но заплющив очі і здається, не пройшло й секунди, аж ось, валік смикає його за плече і говорить “кость, приїхали”. він невдоволено зітхає і виходить з машини. світло ліхтарів непокоїть ледь відкриті очі, він був би не проти, аби його сплячого занесли на ручках, як в дитинстві, але, на жаль, не ті роки. валік дістає валізу і, зупинившись біля кості, затримує свій погляд на обличчі, такому втомленому і через це, водночас, милому. хвилина мовчання, дивляться один на одного, нічого дивного в тому немає, по крайній мірі в них. це вже буденність. отак, дивитися, а потім посміхатися і бачити, як посміхається інший. розуміючи, що хлопець от от впаде і засне отут – на тротуарі в обіймах з колесом, валік прямує до під’їзду, час від часу перевіряючи, чи все таки не впав.

успішно добравшись до квартири, вони мовчки заходять, перевдягаються і костя, нарешті, падає в омріяне ліжко.

невдовзі, валік вимикає світло та лягає поруч і дивується кості, який чомусь не спить. він гадав, що той бачить десятий сон, про футбол, як він за годину збирає мільйон на зсу, чи може, про якихось гарних хлопчиків чи дівчаток, адже один лише бог зна, кого він там любить. та все ж таки, зараз він лежить і не зводить очей з чоловіка.

– не можу заснути. – зітхає костя.

– хвилюєшся? – запитує чоловік, костя ледь помітно киває. – все буде добре. обіцяю.

– так, але – на мить замовкає, кидає погляд на валіка. – все по-іншому, роми немає, думаєш, хто-небудь буде зі мною, ну, знаєш, – він не встиг договорити.

– ми з вовою з тобою, гаразд? були і будемо. – я тебе благаю, лягай спати, ти ж не прокинешся завтра.

костя мовчить, повертається обличчям до стіни і поринає, ні, не в сон, в думки. він навіть не знав, що очікував почути, але знав, що раніше, лежачи вдвох в номері під час туру, валік би сказав “я буду.” посміхнувся б, рукою торкнувся до його голови та продовжив грати в той пабг. костя любить його, так, як раніше, так, як завжди, але неймовірно боїться, що з них двох – він єдиний. він відчуває, розуміє, що валік піклується, але ж це не те. костя знає, що валік правий – він не прокинеться. говорити немає сил та бажання, він засинає.

очі сліпить сонце, костя прокидається. він ледь розплющив їх, але зміг розбачити пусту частину ліжка коло себе. через тонкі стіни костя чує звуки з кухні, ймовірно, валік щось готує. звуки стихають, чоловік заходить до кімнати.

– голодний? – на обличчі посмішка, в очах спокій.

спокій, який бачить костя, який бачать усі навколо. спокій, за яким зараз ховається нерозуміння своїх почуттів та страх. питання хлопця вчора вночі не дало йому заснути. йому складно розібратися в стосунках після тривалого розлучення. йому складно розібратися, чи стосунки то були? можливо вони поговорять, можливо вирішать все, але зараз, він, а точніше вони обоє лиш хочуть, щоб все було, як раніше. не треба було розбиратись, ламати голову, вони просто були, просто любили і досить.

– ні, дякую, не хочу.

– ти чимось засмучений? – відповідь очікувана.

костя мовчить, хоча знає, що може сказати, та щось зупиняє, не дає говорити, тримає зсередини.

– я лиш, – переступає через себе. – я просто так скучив, розумієш. я тільки хотів, щоб і ти.

йому складно дивитись в очі і він не дивиться. то вниз, то в стіну, будь-куди, та не на нього. очі, які дарують спокій, в які хочеш дивитись, іноді стають такими небезпечними, зовсім іншими, в які боїшся глянути хоч на мить.

накопичені почуття стримати важко, очі мокнуть, сльоза стікає по щоці. костя торкається обличчя, яке виглядало так жалісно. намагався витерти одну, аж ось тече інша. не в змозі дивитись на це видовище валік підходить до хлопця, кладе руку на щоку, витирає мокре обличчя та торкається вустами до його.

костя ледь помітно здригається, кладе руку на руку чоловіка, та відповідає на поцілунок. рідні губи заспокоюють найкраще. особливо тоді, коли все, що непокоїло – їх власник.

хлопець обвиває руками шию валентина, притиснувшись якнайближче. а валік згадує кожен їх поцілунок, кожні його сльози на долонях, обійми, доторки рук. згадує, хоч і не забував. просто зараз, в цей момент, сумніви розбиваються об губи кості.

минуло кілька днів, найближчим часом зйомки не плануються. валік відвозить костю додому. він вдивляється в знайомі будівлі, частенько вони їздили цим маршрутом. іноді, костя спав, іноді він задихався з якогось вдало сказаного анекдоту валіка, іноді вони тормозили десь тут і пристрасно цілувались, а іноді костя, ображений, мовчав і дивився у вікно, ну приблизно, як зараз, але без образи, може лише трохи смутку.

під’їхали. вони виходять з машини, валік дістає речі, вони заходять до квартири.

залишивши валізу в коридорі, валік ще на трохи зупиняється на порозі, щоб попрощатись, адже кожен з них знає, що жоден не наважиться запросити на каву чи просто парком прогулятися.

– ну, бувай. – повертається спиною, щоб піти.

костя торкається його плеча. коли той повертається до нього, хлопець обіймає його. охоплює руками тіло та кладе голову на плече.

– напиши мені лист, доторкнися до слів своїх губами теплими, обіцяй малювати мене на стіні, уяви собі світ, де герої картин, ураз стають приречені, будь готовий шукати мене серед них.

трішки від автора:

сонгфік по “пусти мене – tember blanche”. саме ця пісня надихнула мене, тож для повного занурення в атмосферу раджу слухати її(ваш вибір, можете слухати рамштайн чи дашу майорову).

мушу також уточнити декілька деталей. а точніше посміємось разом, адже я сама не можу пояснити(автор очевидно лох). 1. я гадки не маю, чому костя на час зйомок живе у валіка(з ужгороду він приїхав очевидно з якогось футбольного матчу). 2. чому костя хлопець, а валік чоловік(подивіться на них і самі мені скажіть).