Пудинг

Мінхо готов прямо зараз розплакатись. От прямо тут, посеред цього ідіотського супермаркету, серед цих до жаху пафосних людей, прямо перед продавчинею яка дивиться таким поглядом наче ти не людина, а шмат лайна ходячий.

Йому не вистачає на сраний пудінг. Пудінг.

І що з цього? Сказали б ви, але це відчувається зовсім по іншому, коли він був останній, і ти бачиш, як його хотіла дитина позаду в черзі, а отже більше ти взяти не зможеш.

Та ще й коли цей пудінг був твоєю останньою надією на щось хороше після цілого дня на роботі, та пересадки квітів.

Але ні, ми не отримуємо в цьому житті всього чого хо..

* Звук спрацювання apple pay *

— Дякую за покупку! Приходьте ще.
Здається з самою натягнутою посмішкою відповідає продавчиня.

—Хто, що? Хто ви?

З щирим здивуванням в очах питає Лі у незнайомця, хто здається щойно врятував залишки його ментального здоров’я.

— О, перепрошую, я Джісон. Хан Джісон. Давайте сюди ці пакети, що ж ви їх тримаєте. Вам куди до речі?

Повсякденним тоном, наче вони як мінімум роки 3 зустрічаються, каже Хан.

— А, мені в сусідній квартал. Я Лі Мінхо.

— Тоді пішли, Мінхо.
З теплою посмішкою почув у відповідь Лі.

———

Пройшовши трохи в комфортній тиші (Мінхо дивується вже вкотре за останні 15 хвилин, як мовчанка з незнайомцем може комфортною, але з цим Ханом .. все інакше?)

Мінхо не любив людей, занадто часто розчаровувався та віддавав всього себе. Занадто часто.

— Чому ти заплатив за пудинг?

— В тебе були такі сумні очі, наче ти зараз заплачеш. Я не хотів щоб цього сталось, мені було б занадто сумно що я дозволив цьому статись.

— За день накопичилось, а це стало наче останн..

— Останньою краплею так? Наче якщо б ти не взяв цей пудинг то розпався остаточно на частини?

— Так ..

— От в мене так сталось з допомогою тобі, якщо б я цього не зробив, то теж розпався б. День паршивий був, а так ти мені підняв настрій хоч.

Очі зустрілись. Хан посміхався, посмішка .. вона була тепла,ніжна, наче він розмовляв не з 20 річним Мінхо, а з дитиною якій треба пояснювати чому цей світ такий дивний. А Лі був зачарований, йому завжди були самотньо, а тут Джісон, зі своєю допомогою нізвідки, та відчуттям захищеності та спокою. Було легко.

———

— Все, я тут живу, ее .. дякую, що допоміг.

— Та нема за що, гарного вечора Лі, смачного.
І з такою ж теплою посмішкою, вже знайомий незнайомець попрямував собі далі.

Мінхо вже був почати відкривати двері від під’їзду, як тут йому згадалось:

— Зачекай! Я ж маю повернути тобі гроші за пудинг, дай свою картку я перекину зараз.

— Хах, давай краще сходимо кудись прогуляємося, окей? На тобі мій номер телефона, напиши якщо захочеш.

— Ну давай .. гарного вечора, Джісон.
Тепер і Мінхо стояв з теплою посмішкою, і тримав цей н̶е̶щ̶а̶с̶н̶и̶й̶ пудинг.

Мабуть ніколи він не був так радий сходити прогулятись ввечері до супермаркету.