Пташки вмирають уночі

Літнє сонце гралося з рудим волоссям, забарвлюючи завиті локони в золотавий колір. Було зовсім рано, стрілка годинника ледве перевалила за шість і соковита трава, ще з нічними краплями роси, лоскотала голі щиколотки дівчини. Стефані Боул, скинувши незручні балетки з ніжок, черкала на маленькому листку, зображуючи сонце, що тільки прокинулося, виринаючи з глибини річки. Дівчині здалося дивним відсутність співу солов’їв, адже вони вже давно мали розпочати свої трелі, піднімаючи їй настрій, проте нічого, їй і так досить затишно. Поруч плескалася риба, змагаючись один з одним, хто голосніше розіб’ється об воду, звернувши на себе увагу рудої Стеффі. Серпневий вітерець тремтінням відгукувався по її голих п’ятах, а велика крапля все збиралася впасти з клинового листа – зіпсувавши малюнок ляпкою. А вона все сиділа, впевнено надавлюючи пальцем на грифель олівця, в голові вигадуючи вірш:

«Пташки вмирають у ночі,

Закопуючи в землю свої крильця.

А ти живи, дівчино, і люби,

До поки сонце не втопилось в річці»

   І ось та мить, з дерева, під яким сиділа Стефані, обпершись спиною об шорстку кору, злощасна крапля полетіла вниз, точно цілившись у центр композиції. Наче вирішила додати щось від себе, рішучий мазок.

— Ти все ж таки прокинулася, Стефані?

Чоловічий баритон змусив дівчину піддатися вперед і весело помахати прийдешньому, стискаючи грифель у тонких пальцях. І оп, крапля розбилася об курносий ніс, але його господиня лише посміялася, втираючи обличчя тильною стороною долоні.

— Прийшов відволікати, Лорі?

Він підійшов занадто близько, сідаючи поряд на вологу від роси траву. Їхні плечі ледве стикалися, але її було достатньо. Цього їй цілком вистачало. Ось так просто рано вранці сидіти з Лорі, малювати, милуватися краєвидом – межа мрій Стефані Боул.

— Чудовий малюнок, — хлопець уважно роздивлявся кожну лінію, впиваючись її талантом, — як завжди, Пташка, — почекавши зо хвилини, Лорі проковтнув тривогу, що застрягла, мов кістка в горлі, і продовжив, — ти вчора була сумна, я хвилювався. Сем сказала, що це через мистецтвознавця, чому не сказала, що робота йому не сподобалась? Я б…

Він говорив-говорив-говорив, вона лиш голосно мовчала. Не знала, що й відповісти, адже її сум – його заслуга. Вона любила ці карі очі, втопала в них, вбачала своє спасіння, проте його карі кохали лише зелені. Стефані мала ж голубі. Вона була безпорадною і у своїй безпорадності потопала

— Досить, Лорі, сонце вже високо, а я не встигла скінчити роботу, — сердито відкинув листок, Стефані нахмурила брови, звівши їх до перенісся.

— Я знаю, що тобі допоможе, — хлопець самовпевнено підскочив, однією рукою піднімаючи Стефані з землі і починаючи кружляти.

Він захотів – вони танцюють. Босі, ковзаючи по вологій траві в невмілому танку. Раптом заспівали солов’ї, немов чекали цієї миті. Лорі підхоплював її на руки, кружляючи і сміючись, мало не впавши на землю. Стефф була щаслива, весь смуток миттю змінила радість і вона реготала від душі, наступаючи на ноги Лорі. І вони були разом, близькі, як ніколи. Рука в руці.

«Пташки вмирають у ночі,

В останній раз заводять свої трелі,

Зі сходом сонця, на зорі,

Підспівуючи нам, таким шаленим»

    Раптом їй захотілося його поцілувати, пригорнутись до нього, зруйнувавши всі стіни та заборони. Але це «раптом» розсипалося єдиною фразою:

— Джо б сподобалося тут.

Джо, Джо, Джо. Вічно Джо. Це ім’я застигло на його губах. Стеффі впевнено відступила від Лорі, сховавши вологі очі під густотою вій. Але він не дав їй і кроку ступити, вчепився в передпліччя пальцями і уважно вивчав розчервонене личко.

— Стефф, ти знаєш, що я кохаю…

— Не треба, — її голос звучав так голосно, мов хтось вдарив виделкою по келиху. А солов’ї продовжили співати, проте вже не для них, — не хочу чути її ім’я.

І він змовчав, відпустивши її руку. Лорі не міг дати те, чого бажала Стефані Боул. І вона сама це розуміла. Тихо згасаючи від нерозділеного кохання на самоті.

«І ми танцієм під цей спів,

Віддавши небу свої душі.

Навпроти нього очі голубі,

В думках його лише зелені…»