Пташині

Граки летять. Хто ж ти насправді, дівчино? Масочниця?  Де ж твої маски, льодяна? Клоунесса?  Де ж твоя гра, м?

А я хто?

Симуляція,  так часто маніпулююєм, що це вже стало частиною себе самих.

Важко пролити сльози і я не знаю чому, страшно спати,  втомлено стогну.

Дивлячись, не знаю, чи маю право на страждання, дивлячись, не знаю, чи маю право грати свою роль.

Такі не люблять жалю і відчуття страху, такі плюють на біль і ламають руки самі собі, такі відчайдушно курять у вікна і  сміються  тобі в обличчя секунду після.

Птахи гублять свої крила.

Чи ж не згубиш ти?  Я свої здається згубила. Чи знайду?

В чому ж шукати правду – якщо на   одній стороні маска, на другій –  страх?

Яка іронія!

А що б вибрала я?

Такі  ненавидять сльози і не кричать у подушки, такі б’ють сильно, розмашисто, до крові на чужому   обличчі і своїх кісточках, такі не жаліють про свої дії і п’ють  на сходовій клітці під’їзду, такі стиха хмикають і йдуть кудись геть, сунувши руки в кишені пальт.

Ви бачили, як летять серпокрильці? Вони все життя проводять у  польоті.

Чи можна вважати злітаючі маски – наближенням? Чи можна назвати зіткнення – падінням?

Згадуючи, не знаю, як можна ще сильніше ненавидіти, згадуючи, не знаю, як можна пережити, згадуючи, не знаю, як можна усміхатись.

Наскільки боляче таким згадувати?

Такі багато розуміють і багато не хочуть, такі люблять наче в останнє і нікому не дозволяють забрати своє, такі мріють про важливість і потрібність, такі не знають, що вони вже. За таких дуже бояться.

Такі вирощують свої маски наче пір’я, такі не хочуть залишатись одні,  такі люблять світ і ненавидять себе, такі не знають, що потрібно навпаки,  такі прекрасні, такі незвичні,  такі мають купу проблем і посмішку на обличчі, Такі шукають своє місце у світі і  свій стимул залишатись живими.